Тема: Етапи і тенденції розвитку соціологічної думки. Зародження соціології як науки. Історія розвитку соціології.
Передумови виникнення соціології.
Античний період.
Новий час.
Сучасний етап. Класичний період в розвитку соціології. (2-а половина19в – нач.20в).
Сучасні соціологічні школи.
Історія соціології в Україні.
1. Передумови виникнення соціології.
З давніших часів людину цікавили проблеми, пов’язані з її власним існуванням серед інших людей. Чому люди прагнуть жити серед інших людей, а не відокремлено? Що змушує їх проводити між собою кордони, розділятися на окремі держави і ворогувати один з одним? Чому одним дозволено користуватися багатьма благами, а іншим відмовлено у всьому?
Пошук відповідей на ці й інші запитання змусив вчених і мислителів стародавності звернути свій погляд на людину і на суспільство, в якому вона існує. Прикладом таких роздумів слугують книги філософів даоської школи Моцзи, з яких починалися перші спроби на основі спостережень і міркувань визначити шляхи найкращого правління, виховання молоді, а також умови діяльності з найбільшою користю. А індійські тексти "Махабхарати", наприклад, визначають порядок громадського життя, необхідний для досягнення могутності правителів і щастя для всіх людей.
2. Античний період. Античний період розвитку протосоціологічних знань охоплює І тис. до н.е. — ІV ст.н.е. Найхарактерніші його особливості у політико-соціальних вченнях давніх Єгипту, Дворіччя, Індії, Китаю, Риму, Греції. Головними були питання політичного управління, функціонування влади та правосуддя.
Перших соціологів античності називають соціальними філософами.
Одним з найвідоміших античних суспільствознавців є Платон, справжнє ім’я — Арістокл (427 — 347 до н.е.). Роздумуючи над тим, якою має бути ідеальна держава, стверджував, що більшість людей завдяки лише власним зусиллям не можуть наблизитися до досконалості, що спричиняє необхідність у державі й законах.
Ідеальна держава, на думку Платона, створюється не в інтересах індивіда або окремого прошарку, а заради цілого, тобто самої держави, поза якою індивід існувати не може.
В античності “суспільство” і “держава” не розрізнялися, обидва поняття вживалися як синоніми.
Платон в праці “Держава” підкреслював особливу роль розподілу праці і створив першу в світі теорію стратифікації, згідно якої будь-яке суспільство ділиться на 3 класи:
- вищий; що складається з мудреців, що управляють державою;
- середній включає воїнів, що охороняють державу від смути і безладдя.
- низький; там числилися ремісники і селяни.
Щоб вищий клас не зловживав владою, його потрібно позбавити приватної власності, яка розбещує вдачі людей. До управління суспільством було слід допускати людей, що досягли 50 років, високоосвічених і талановитих, що ведуть суворий спосіб життя.
Держава Платона — це ідеократія. Задля соціальної справедливості він пропонував скасувати сім’ю як соціальний інститут і підпорядковував сімейні стосунки людей державі. . вважав, що індивідуального щастя його держава не передбачає — члени ідеальної держави щасливі гуртом.
Арістотель (387-322 до н. э.) вважав, що першим елементом будь-якої історичної одиниці є родова община. Держава є об’єднання родових громад.
Інший основний елемент будь-якої історичної держави — рабство. Жодна держава, за Арістотелем, немислима без панів і рабів.
Арістотель вважав, що
- опора порядку – середній клас. Окрім нього існують:
- багата плутократія;
- позбавлений власності пролетаріат.
Держава краще всього управляється в тому випадку, якщо:
Маса бідняків не була усунена від участі в управлінні;
Егоїстичні інтереси багатих обмежені;
Середній клас численніше і сильніше, ніж два інших.
Арістотель учив,що:
- Недосконалість суспільства виправляється не зрівняльним розподілом, а моральним поліпшенням людей. Законодавець повинен прагнути не до загальної рівності, а до вирівнювання шансів.
- Приватна власність розвиває здорові егоїстичні інтереси. Коли вони є, люди не ремствують один на одного, так як кожен зайнятий своєю справою. Якщо в суспільстві є такі, хто працює багато, а отримує мало, вони завжди будуть незадоволені тими, хто працює мало, а отримує багато.
Грецька думка античного періоду сприймала і зображувала людину як істоту, створену для життя в державі. Людина ідентифікувалася з громадянином — взаємозалежним, нерозривним елементом у суспільстві.