3.4. Політико-філософські виміри формування української політичної нації

Одним із принципово важливих питань державотворення в Україні, як і для інших молодих багатонаціональних демократичних держав, є створення умов для національно-державної інтеграції, найважливішою складовою якої є визначення оптимальних форм взаємин як між етнічними групами в цілому, так і між більшістю і меншинами. Актуальність цієї проблеми підтверджується тим, що прояви сепаратизму, спроби автономізації за етнічною ознакою окремих регіонів України становлять загрозу національним інтересам і національній безпеці країни¹.

Стратегічний курс України на інтеграцію в європейський політичний, економічний, правовий простір² цілком виразно вказує на необхідність формування української політичної нації за європейськими стандартами, що, зокрема, однозначно передбачає гарантію забезпечення рівності громадянських і політичних прав і обов’язків для всіх етнічних груп населення держав ЄС. Таким чином, метою етнонаціональної політики нашої держави повинне бути створення української політичної нації - співтовариства громадян України всіх національностей, що мають рівні права. Це завдання дуже актуальне тому, що після дванадцяти років незалежності було б передчасно затверджувати, що Україна являє собою монолітну політичну націю.

Проте є підстави для констатації не тільки факту існування процесу формування єдиної української політичної нації, але й того, що цей процес має позитивний характер. Стикаючись у початковій фазі цього процесу з такими серйозними викликами, як, наприклад, кримсько-російський сепаратизм, Україна поступово просувається вперед у цьому напрямку державотворення. Варто відзначити, що наша країна, одна з небагатьох на пострадянському просторі, яка уникла “гарячих” міжнаціональних конфліктів.

Як уявляється, усвідомлений пошук шляхів національно-державної інтеграції лежить у площині адекватного розуміння етнополітичних процесів, які відбуваються у країні, виявлення основних тенденцій у цій сфері, вибору відповідної цим тенденціям моделі і стратегії етнонаціональної політики України.

Про зміст терміна “українська політична нація”

Формування української політичної нації є актуальним, життєво важливим завданням українського суспільства і держави. Словосполучення “українська політична нація” усе частіше вживається політиками і фахівцями і поступово входить у свідомість громадськості і громадян. Дотепер немає загальновизнаного тлумачення його в політичній науці і практиці. У цілому можна говорити про різне сприйняття категорії “українська політична нація” - індивідом, соціальними верствами, етносами і субетнічними групами, суспільством і державою. На нашу думку, це зумовлено такими причинами:

- по-перше, практично початковою фазою самого процесу формування “української політичної нації”, неминуче сполученого з досить складним, суперечливим і тривалим пошуком найоптимальніших форм етнополітичної ідентичності;

- по-друге, потенційною можливістю різного тлумачення терміна “українська політична нація” суб’єктами суспільно-історичного процесу (індивідом, колективом, суспільством, державою), кожний з яких в умовах переходу від тоталітаризму до громадянського суспільства не тільки має право, але й, безсумнівно, буде вкладати в це поняття свій власний зміст;

- по-третє, неможливістю в умовах визнання пріоритету демократичних цінностей скільки-небудь швидко сформувати на рівні суспільної свідомості уніфіковане уявлення про причетність усіх членів поліетнічного співтовариства до єдиної політичної нації винятково законодавчими чи адміністративними методами.

Гадаємо, що стрижневим змістом поняття “українська політична нація” є досить високий рівень морально-політичної єдності громадян України в їхньому прагненні створити процвітаюче демократичне суспільство, безпека, стійкість і прогресивний розвиток якого гарантуються державою.

Ця теза підтверджується даними загальноукраїнського опитування, проведеного в травні 2003 p. Інститутом соціології НАН України. Результати опитування показали, що основним ресурсом формування української політичної нації є помітне посилення у свідомості всіляких категорій населення значення такого індикатора ціннісної орієнтації як громадянство України. Так, на запитання: “Якою Ви бачите майбутню Україну - країну, де б Ви жили і якою могли б пишатися?” відповіли: “Це моя країна” - 37,8 % респондентів, “Багата країна” - 26,7 %, “Країна з древньою історією” - 24,8 %, “Країна, де забезпечені права людини” -22,3 %, “Незалежна країна - 20,2 %, “Шанована у світі” -19,8 %, “Могутня країна” - 15,1 %, “Демократична країна” - 9 %; і тільки 3,2 % опитаних залишились байдужими³. За іншими соціологічними даними, наведеними газетою “День” (25.07.2003), лише 6,6 % респондентів висловили задоволення з того, що є українськими громадянами.

Ефективне здійснення державою своїх основних функцій - гарантування безпеки і стабільності існування і розвитку для кожного громадянина і суспільства в цілому - є не тільки обов’язком держави, але і найважливішим елементом стратегії формування української політичної нації, що реалізується законодавчими, адміністративними й іншими методами з використанням відповідних матеріальних і нематеріальних ресурсів.

У цьому зв’язку слід виділити особливу роль інформаційного ресурсу як головного засобу формування в громадян України стійких психологічних установок-стереотипів патріотичного характеру: “любові до своєї Вітчизни - України” і т. д. Як відомо, у сучасному світі інформаційний ресурс є головним засобом цілеспрямованого формування суспільної свідомості для досягнення тієї чи іншої мети.

Іншою функцією інформаційного ресурсу - особливо ЗМІ соціологічного і статистичного спрямування - є забезпечення зворотного зв’язку між громадянами і державою⁴. Такий зворотний зв’язок дозволяє державі адекватно реагувати на явища і тенденції, які можуть позитивно чи негативно впливати на реалізацію її стратегії, розробляти превентивні акції і відповідно коригувати процес формування української політичної нації в потрібному напрямку.

У цьому питанні проблемною є та обставина, що в умовах дефіциту і низької якості державних інформаційних ресурсів в інформаційному просторі України домінують недержавні структури. Така ситуація природна для демократичної держави. Однак варто мати на увазі, що багато які з недержавних структур, що діють в інформаційному просторі України, працюють за рахунок грантів закордонних “незалежних” донорів, за багатьма з яких стоять уряди іноземних держав⁵, що реалізують свою власну політику. Інформаційно-аналітична продукція таких структур несе на собі відбиток відповідної ангажованості.

Відзначимо також, що певна частина наукових проектів суспільно-гуманітарного спрямування здійснюється державними інституціями України також за підтримки різного роду закордонних фондів і грантів.

Зазначені обставини є важливими з погляду того, що саме інформаційні ресурси - це засіб здійснення спеціальних інформаційних операцій для маніпулювання суспільною свідомістю в інтересах досягнення тієї чи іншої політичної мети⁶, що може суперечити інтересам консолідації української політичної нації.

Стратегічні моделі формування української політичної нації

У працях вітчизняних і закордонних авторів висуваються й обґрунтовуються різні підходи до визначення сучасної національної державності. Узагальнюючи ці підходи, можна виділити дві основні моделі побудови держави-нації, які можуть бути застосовані до України.

1. Держава будується не на етнічних, а на політичних підставах як співтовариство громадян даної держави і являє собою співгромадянство.

М. Грушевський висловлював думки про те, що стійкими є відносини націй, засновані лише на взаємній вигоді, на узгодженні власних стратегічних планів розвитку, при якому воля і суверенітет одного народу не ущемлює волю і суверенітет іншого. Самобутність нації він вбачав у її здатності і бажанні йти на контакт, компроміс з іншими націями, у тім, щоб жодна не претендувала на “які-небудь спеціальні історичні права і привілеї” для своєї самобутності⁷.

Такою є і точка зору російського дослідника О. І. Удовіна⁸. Німецький соціолог Ф. Гекерман звертає увагу на те, Що національна держава утворить спільноту, що має “не стільки загальне походження, скільки спільність ціннісних уявлень (орієнтацій), інституцій і політичних переконань”⁹.

2. Держава будується як держава титульного народу (державотворчого етносу), від імені якого уряд цього народу гарантує громадянам всіх інших етносів громадянську рівноправність і свободу національного розвитку¹⁰.

Розглядаючи другу модель як альтернативу першої, варто мати на увазі, що Її реалізація на пострадянському просторі потягнула за собою обмеження прав і свобод національних меншин у цих країнах (країни Балтії), а в деяких випадках - навіть конституційні обмеження за етнічною ознакою¹¹.

Щодо України, то, на нашу думку, важливим специфічним фактором державотворення тут є соборність - феномен, властивий не тільки слов’яно-православним народам, але й неслов’янським народам (етнічним спільнотам), що віддавна проживали в одній державі - чи то була Київська Русь, чи Російська імперія, чи СРСР.

Найважливіша особливість соборності полягає в тому, що народи (етнічні спільноти), що проживають у нових незалежних державах, насамперед у Росії, Україні, Білорусі, поряд зі своєю етнічною ідентичністю, зберегли в історичній пам’яті і спільні культурні цінності¹². Звідси прагнення і навіть вимога народів цих країн до єднання й інтеграції звернені до власних урядів. Не дивно тому, що гасла інтеграції не тільки експлуатуються політиками (депутатське об’єднання ЗУБР у ВР України, партія “Собор”), але й переходять у практичну площину, насамперед у сферах економіки й безпеки. Цей об’єктивний, хоча й багато в чому суперечливий процес, відбиває пошук нових взаємовигідних форм інтеграції, як-от: СНД, ЕвроАзЄС, Єдиний економічний простір, Договір колективної безпеки й інші проекти.

Тенденції процесу формування єдиної політичної нації в Україні

Україна, як і будь-яка інша демократична держа ва, повинна знайти свою власну, органічну для неї модель побудови єдиної політичної нації. У цьому зв’язку складно переоцінити важливість виявлення основних тенденцій у ет-нополітичній сфері, у річищі яких і повинна бути визначена базова модель етнонаціональної політики України.

Громадяни і суспільство повинні знати ці тенденції й відповідно до них висувати свої вимоги до держави, покликаної реалізовувати об’єктивні суспільні потреби, а не амбіції тих чи інших лідерів, що приймають політичні рішення на суб’єктивних підставах.

Усвідомлений вибір моделі творення єдиної політичної нації потребує аргументованої відповіді на запитання: “Чи будуватиметься наша країна як політична нація українського етносу, чи вона буде заснована на моделі співгромадянства?” А може, є якийсь інший варіант, що відкриває більш сприятливі перспективи для формування української політичної нації?

Основні тенденції в державній етнонаціональній полі-тиці зафіксовані в Конституції і Законах України. Так, у першому ж рядку Конституції України зазначено, що український народ - громадяни України всіх національностей, тобто співгромадяни.

Стаття 11 Конституції України містить такі терміни, як “українська нація”, “корінні народи” і “національні меншини України”. У ст. 12 і ст. 138, п. 9 також вживаються відповідно терміни “українці, що проживають за межами держави” і “депортовані народи”. Таким чином, зазначена стаття вносить певну ієрархію в поняття “український народ”.

Очевидно, вказана неузгодженість термінів, вживаних у Конституції, є результатом політичних компромісів у Верховній Раді України в ту саму пріснопам’ятну ніч на 28 червня 1996 р., коли і був прийнятий Основний Закон країни.

Дійсно, закріплена в такий спосіб у Конституції ієрархія етносів не дає якихось принципових політичних чи громадянських переваг представникам титульного етносу України¹³ (за Конституцією - “української нації”). Цілком виразно й однозначно всім громадянам України незалежно від їхньої етнічної ідентичності гарантується рівність права, свобод і обов’язків, чому цілком присвячений розділ II Конституції України.

Фактично переваги “української нації” (етносу) в Україні пов’язані, виключно з двома обставинами:

- українська нація (етнос) є державотворчою, що дала назву країні;

- українська мова є державною мовою в Україні.

Україна, отже, йде шляхом державотворення за політичною моделлю держави-нації, тобто на засадах співгромадянства. Про це свідчить, наприклад, така особливість, як відсутність в Україні етнічних еліт загальнодержавного рівня: у політичній, економічній, військовій чи іншій сфері громадського життя. Ця обставина є важливою, оскільки “світ повний доказів, що життя народів залежить не від географії, ресурсів, населення, але переважно від характеристик правлячої верстви”¹⁴.

Виділити утворені винятково на етнічних підставах елітні групи в Україні, чи то в державних чи в недержавних структурах, практично неможливо. Дуже показові в цьому відношенні матеріали “круглого столу” на тему “Роль еліт у суспільстві, що трансформується”, що відбувся у НІСД 16 квітня 2003 p. Жоден з експертів навіть не згадав про етнічність як мотив згуртування загальнонаціональних еліт¹⁵.

Прикладом неспроможності формування так званої російської етнополітичної еліти є провал виборчого об’єднання “Російський рух України” на парламентських виборах 2002 p.

Відсутність етнічних основ у змаганні за політичне лідерство ясно свідчить про те, що Україна відкинула етнократичні принципи побудови державності і зробила реальний вибір на користь демократії.

Зазначимо, що політичний інтеграційний процес в Україні має більшою мірою природний, ніж керований характер. Тому при розробці стратегії консолідації єдиної політичної нації було б корисно пам’ятати першу заповідь лікарів - не зашкодь.

У цілому, позитивно оцінюючи хід процесу політичної інтеграції, варто мати на увазі винятки, що існують лише в двох сегментах етнополітичного ландшафту України - у Галичині і в Криму.

Галичина і Крим: особливості етнополітичного ландшафту України

Про політичні відмінності Галичини стосовно інших регіонів України свідчать самі представники галицької еліти. Так, письменник Ю. Андрухович небезпідставно вважає: “Тут ключовим для галичан є відношення до Росії і до усього російського як до стороннього, Неблизького, не свого”. І далі: “Ця обставина більше ріднить галичан з якими-небудь естонцями чи угорцями, ніж із “єдинокровними братами і сестрами” на схід Збруча”. Відзначаючи з одного боку - ностальгію “інших українців” по СРСР, і з іншого - самодостатнє благо української державності незалежно від матеріальної прагматики для галіцийців, Ю. Андрухович резюмує: “Така виразна відмінність у системах політичних цінностей неминуче вилилася у внутрішньоукраїнське протистояння”¹⁶.

Однак за роки незалежності етнічний характер галицької ментальності, і особливо її яскраво виражений етноцентризм, так і не стали еталоном (стандартом) для більшості етнічних українців і представників інших етносів, що живуть “на схід Збруча”.

Прикметний факт, що в міру поступального поліпшення українсько-російських відносин у Криму знижувався рівень “кримсько-російського” сепаратизму в Криму, тимчасом як у Галичині рівень етнонаціоналістичних сепаратистських настроїв зростав.

Так, за даними соціологічних опитувань, проведених Інститутом розвитку м. Львова в 2000 і 2002 pp. на запитання: “Якби Україна приєдналася до союзу Росії і Білорусі, то як би з позицій галичанина Ви діяли?”, респонденти відповіли в такий спосіб: “Боролися б за самостійну Галицьку державу” - у 2000 p. 29,4 % , у 2002 p. - вже 34,3 %; “Домагалися б автономії від Києва” відповідно - 11,5 і 11,1 %; “Зайняли б вичікувальну позицію” - 8,8 і 14,3 %; “Проігнорували б такий розвиток подій” - 10,8 і 11,8 %; “Вітали б приєднання до союзу Росії і Білорусі” - 8,4 і 5,1 %¹⁷.

На нашу думку, зазначені тенденції в Галичині, безумовно, є чинником, який сприяє формуванню єдиної української політичної нації на основі етнічної моделі.

Важливо також взяти до уваги, що галицький сепаратизм є геополітичним чинником, який може бути використаний для розчленовування України. Зокрема, про це говориться в доповіді Фонду Карнегі “Пріоритети американської зовнішньої політики у світлі прогресуючої дестабілізації” (автор Т. Грехем)¹⁸, де галицький сепаратизм розглядається і з погляду інтересів власної країни.

Слід також урахувати, що європейський вибір України припускає наближення (зокрема й у етнонаціональній сфері) до стандартів Європейського Союзу, які саме й базуються на розумінні державної нації як співгромадянства. Ця обставина є гранично важливою для України, тому що відчутного зближення етнополітичних переваг населення Галичини й іншої України “на схід Збруча” поки що не спостерігається.

Відзначаючи тенденцію до зниження рівня впливу галицької еліти на формування державної, зокрема й етнонаціональної політики, можна прогнозувати, що нівелювання наявних розбіжностей навряд чи можливе за рахунок етнополітичної переорієнтації регіонів і регіональних еліт “на схід Збруча”.

Кримськотатарський фактор

Одним із найважливіших факторів, що впливають на етнополітичну ситуацію в Криму й Україні в цілому, є репатріація кримськотатарського народу, насильницьки депортованого сталінським режимом у 1944 р. За даними перепису 2002 р., в Криму проживають 260 тис. кримських татар.

Сучасна кримськотатарська політична еліта почала формуватися в специфічних умовах депортації, де вона, відіграючи роль консолідуючого начала, вела непросту боротьбу за повернення кримських татар на батьківщину, сприяла збереженню етнічної і культурної ідентичності кримськотатарського етносу. В цілому процес формування кримськотатарської політичної еліти практично завершився після повернення більшості репатріантів - кримських татар - до Криму.

Фактично сьогодні в Криму існує кримськотатарська національно-культурна автономія: активно діє вертикаль органів національного самоврядування, що включає до себе Курултай (з’їзд), Меджліс (центральний виконавчий орган), регіональні і сотні місцевих меджлісів у місцях компактного проживання кримських татар. Під патронатом Меджлісу ведуть активну діяльність десятки моноетнічних кримськотатарських громадських організацій, ЗМІ, Кримськотатарський музично-драматичний театр, Республіканська кримськотатарська бібліотека ім. І. Гаспринського, творчі професійні і самодіяльні колективи. Кримськотатарська мова, поряд з українською і російською, є однією з трьох офіційних мов Автономної Республіки Крим і вивчається в ряді вузів Автономії. У багатьох школах АРК викладання ведеться кримськотатарською мовою, у 2003 p. відкрита перша школа з кримськотатарською мовою навчання.

Кримські татари активно беруть участь у суспільно-політичному житті України й Автономної Республіки Крим. В одному зі своїх основних документів кримськотатарська політична еліта проголосила суверенітет кримськотатарського народу над усією територією Криму і ставить своєю метою створення національної кримськотатарської державності в Криму¹⁹.

Однак на практиці реалізація цієї мети стикається з дуже серйозними труднощами, які навіть за оцінками Меджлісу навряд чи можуть бути подолані в скільки-небудь близькій перспективі²⁰.

Насамперед, цьому перешкоджає демографічний фактор. За даними перепису 2002 p. кримські татари становлять близько 12 % населення Криму. Думка про велику імовірність різкого зростання чисельності кримських татар у Криму (професор А. Куць прогнозує, що їхня чисельність найближчим часом зросте вдвічі²¹) - не є обгрунтованою. За даними кримського дослідника А. Кислого²², кримським татарам, тією ж мірою що й іншим етнічним групам населення, притаманний сучасний тип відтворення, що виключає можливість демографічного “вибуху”. Потік репатріантів з місць депортації практично припинився.

Іншим чинником є відсутність правових механізмів реалізації ідеї створення кримськотатарської національної державності.

Певна складність етнополітичної ситуації в Криму, пов’язана з інтеграцією кримських татар в українське суспільство, не може розглядатися як серйозна перешкода процесу формування української політичної нації з таких причин.

Кримські татари практично інтегровані в усі сфери життєдіяльності українського суспільства, незважаючи на прагнення їхньої політичної еліти проводити лінію “добровільної сегрегації” під погрозою асиміляції²³.

Поступово реалізуються їхні політичні права: діє Рада представників кримськотатарського народу при Президентові України; двоє кримських татар обрані народними депутатами України за списком блоку “Наша Україна” і один - за списком КПУ, 8 - депутатами Верховної Ради АРК, один із них є віце-спікером, 12 % депутатів місцевих рад становлять кримські татари, троє кримських татар є членами уряду АРК.

Кримськотатарський народ і його політична еліта лояльно ставляться до української держави. Більшість кримських татар усвідомили, що народ і уряд України виявляють добру волю в сприянні їхньому поверненню в Крим, що програми їхньої облаштованості (а це багато сотень мільйонів доларів США)²⁴ фінансуються за рахунок коштів платників податків - громадян України. Важливо зазначити також, що Крим -регіон з найнижчим рівнем ксенофобії в країні.

У цілому етнополітична ситуація в Криму не може негативно вплинути на процес формування української політичної нації.

Передумови формування єдиної української політичної нації

На нашу думку, в Україні існують об’єктивні передумови для вироблення й успішної реалізації політики формування політичної нації. Найважливішими з них є:

- загальний соціокультурний тип українського народу;

- рівність політичних і громадянських прав усіх громадян України, незалежно від їхньої етнічної приналежності;

- відсутність міжетнічних антагонізмів;

- природне прагнення громадян України творити процвітаючу країну і жити в ній;

- зростання рівня усвідомлення більшістю населення, особливо молоддю, того факту, що тільки в Україні вони можуть розраховувати на повноцінний захист своїх громадянських і політичних прав, а це відкриває можливості для реалізації життєвих планів;

- політична воля української держави направлена на формування єдиної української політичної нації в рамках правової, демократичної, соціальної держави.

Зазначимо, що формування української політичної нації не може бути самоціллю держави, тому що цей процес є однією з основних умов стабільності і безпеки держави, створення в країні заможного громадянського суспільства.

Альтернатива також є очевидною - роз’єднаність народу України, більшість якого по суті буде приречена просто виживати в цій країні і тією чи іншою мірою підкорятися політико-адміністративному режиму. Масова апатія і навіть ворожість громадян до своєї державу, котра примушуватиме їх до лояльності стосовно самої себе - така перспектива цієї альтернативи.

Наявність політичної волі держави до побудови єдиної політичної нації є необхідною, але явно недостатньою умовою для її формування.

Особливо важливим завданням є формування національної політичної еліти, якій довіряло і яку б підтримувало населення, яка змогла б подати “...для всіх інших груп зразки соціальної поведінки”²⁵. Труднощі його розв’язання визначаються якісною невідповідністю значної частини нинішньої політичної еліти України завданням формування української політичної нації, у чому одностайні експерти-учасники нещодавнього “круглого столу” НІСД “Роль еліт у трансформаційному суспільстві” (Київ-2003 р.). Об’єктивним фактором є відчуження народу від влади. За даними Інституту політичного моделювання всього 10,3 % респондентів довіряють інститутам сучасної української державності²⁶.

Тим часом саме політична еліта повинна розробити і реалізувати стратегію формування української політичної нації, що має на меті вирішення принаймні таких завдань:

- істотно просунутися в подоланні корупції і масової бідності населення;

- забезпечити політичну стабільність і стійке економічне зростання;

- збалансувати рівень соціально-економічного розвитку регіонів;

- створити умови для безконфліктної діяльності всіх традиційних релігій і конфесій;

- підвищити рівень ефективності державних структур в інтересах забезпечення, хоча б до мінімального рівня

соціальної, економічної, військової й екологічної безпеки.

Отже, домінуючою тенденцією процесу формування української політичної нації є співгромадянство.

¹ Закон України “Про основи національної безпеки України”, № 964-1 від 19 червня 2003. - Ст. 7.

² Там само. - Ст. 6.

³ Корреспондент. - 2003. - № 27. - С. 19.

⁴ Стариш А. Г. СМИ как технология обратной связи: политическая система - социум // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - Вип. 36. -Ч. І. - К.: 1MB, 2002.- С. 180-187.

⁵ Стариш А. Г. Становлення і перспективи розвитку інформаційного простору України в контексті процесів глобалізації // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - Вип. 38. - Ч. II. - К.: 1MB, 2002. - С. 199-203.

⁶ Литвиненко О. В. Спеціальні інформаційні операції: Монографія. - К.: НІСД, 1999. - С. 163.

⁷ Выдрин Д. И. Политика: история, технология, экзистенция. - К.: Либідь, 2001. - С. 162-163.

⁸ Вдовин А. И. Российская нация.- М., 1996. - С. 176.

⁹ Политология. - X.: Фоліо, 2001. - С. 647.

¹⁰ Вдовин А. И. Там само. - С. 194.

¹¹ Згідно з Конституцією Туркменістану, на посаду президента держави може бути обрано тільки етнічного туркмена.

¹² Наприклад, І. Гаспринський свого часу наполегливо висував ідею слов’яно-тюркського синтезу.

¹³ У “Коментарі до Конституції України” (К., 1996 p. - С. 46) термін “українська нація” розглядається як тотожний терміну “український етнос”.

¹⁴ Выдрин Д. И. Там само. - С. 331.

¹⁵ Роль элит в трансформирующемся обществе: Сборник материалов “круглого стола”. - К.: НИСИ, 2003.

¹⁶ Там само.

¹⁷ Корреспондент. - 21 января 2003. - С. 43.

¹⁸ Піроженко В. “Восток-Запад” по-украински - 2 // Киевский телеграф. - 4-10 августа 2003. - С. 3.

¹⁹ Документы Курултая крымско-татарского народа, принятые на его сессиях и конференциях в 1991-1998 гг.: Меджлис крымско-татарского народа. - Симферополь, 1999. - С. 11.

²⁰ Завідувач політико-правового управління Меджлісу кримськотатарського народу Н. Бекіров, прогнозуючи перспективи національної державності, вважає: “І якщо через 200 років ми доб’ємося чогось дійсно гідного нашого народу, це було б непоганим результатом”. - Авдет. - 2003. - 13 травня. - № 8-9.

²¹ Политология. - X.: Фоліо, 2001. - С. 647.

²² Дюльбероба А. Я. Кримські татари: національна ідея і національна політика // Політологічний вісник. Збірник наукових праць. - № 12. - К.: Знання України, 2002. - С. 77-82.

²³ Цыкуренко С. Г. Интеграция или добровольная сегрегация? // К рым. - 2002. - № 1(2).

²⁴ За даними колишнього голови Держкомнацу України Ю. Н. Белухи, в 1992-1998 pp. тільки на капітальне будівництво було виділено суму близько $300 млн (Кримські студії. - № 1. - 2000).

²⁵ Збірник матеріалів “круглого столу” НІСД “Роль еліт у трансформаційному суспільстві”. - К., 2003. - С. 18.

²⁶ http://telekritika.kiev.ua/question/?id=9362.