Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
NATsIONAL_NIJ_AVIATsIJNIJ_UNIVERSITET.doc
Скачиваний:
10
Добавлен:
15.08.2019
Размер:
3.01 Mб
Скачать

І.1.3. Міжнародно-правовий режим космічного простору

Проблеми понятійного апарату МКП

Одним з важливих результатів дискусії в рамках Третьої конференції ООН з космосу можна вважати висновок про те, що до цього часу все ще існують суттєві прогалини в створенні та запровадженні понятійного апарату для єдиного підходу до вирішення актуальних міжнародно-правових проблем космічної діяльності, серед яких: делімітація космічного простору, справедливий розподіл ресурсу ГСО, міжнародна відповідальність держави за національну космічну діяльність, юрисдикція і контроль над космічними об’єктами, відповідальність за шкоду, спричинену такими об’єктами, права власності на космічні об’єкти тощо.

у зв’язку з цим нагальним для космічної спільноти є завдання юридично виваженого формулювання основоположних понять і термінів міжнародного космічного права, тобто формування більш досконалого понятійного апарату цієї гілки міжнародного публічного права, що відповідав би основному своєму призначенню – сприянню однозначного тлумачення міжнародно-правових норм, викладених у відповідних міжнародних актах, і встановленню чітких меж застосування цих норм.

Серед основоположних термінів і понять МКП центральне місце, безумовно, належить термінам «космічний простір», «космічна діяльність», «космічний об’єкт».

космічний простір – в широкому сенсі цього терміну його можна сформулювати, цитуючи одного з метрів радянської школи космічного права Г. Жукова: простір Всесвіту, в якому рухаються усі небесні тіла, включаючи Землю.

Однак, враховуючи сферу дії сучасного міжнародного космічного права, мабуть більш точним буде наступне визначення: космічний простір – це простір за межами земної атмосфери, включаючи Місяць та інші небесні тіла (крім Землі). На цей час нижня межа космічного простору встановлюється міжнародним звичаєм і становить 100‑110 км над поверхнею Світового океану. Верхньої межі космічного простору не існує, хоча з огляду на предмет сучасного МКП такими межами можуть бути просторові рамки міждержавних стосунків у з’вязку з космічною діяльністю держав.

Множину норм міжнародного космічного права, що вміщено в основних договорах з космосу, застосовують незалежно від того, де мала місце відповідна подія. Однак вже ст. ІІ Договору про космос говорить про особливий характер космічного простору, що не може підпадати під юрисдикцію будь-якої з держав («...не підлягає національному привласненню ані шляхом проголошення... суверенітету..., ані будь-якими іншими засобами») на відміну від простору повітряного, тобто простору, що знаходиться як під суверенітетом відповідних держав, так і над відкритим морем.

космічна діяльність – діяльність з дослідження та використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла. Космічна діяльність повинна здійснюватись відповідно до міжнародного права, включаючи Статут ООН, в інтересах підтримки міжнародного миру та безпеки, розвитку міжнародного співробітництва та взаєморозуміння.

Вперше словосполучення «космічна діяльність» з’являється в резолюції ГА ООН 2221 (ХХІ) 19 грудня 1966 року. В міжнародно-правових документах зустрічаються також поняття «національна космічна діяльність», «мирна космічна діяльність», «воєнна космічна діяльність», «діяльність в космічному просторі». Однак, їх міжнародно-правових визначень не існує, як не існує і визначення поняття «космічна діяльність». у той же час космічну діяльність треба відрізняти від діяльності, пов’язаної з дослідженням та використанням космічного простору, оскільки остання за сферою охоплення значно ширше і не завжди регламентується міжнародним правом, залишаючись у значній мірі в сфері дії національного законодавства та міжнародного цивільного права.

Актуальність уточнення тлумачень понять, що містять словосполучення «космічна діяльність», полягає в тому, що наразі вкрай нагальним є врахування юридичних наслідків експансивної участі недержавного сектора в провадженні космічної діяльності. Це питання напряму зачіпає публічний характер цієї діяльності та Договору про космос, відповідно до якого міжнародно-правова та цивільно-правова відповідальність за діяльність, що провадиться в космічному просторі, а також пов’язані з нею юридичні наслідки покладаються виключно на держави, навіть у тих випадках, коли така діяльність в явній формі здійснюється виключно приватними юридичними особами, без державної участі.

Поступова комерціалізація та приватизація космічної діяльності знайшла вже своє віддзеркалення у внутрішньому праві деяких держав (США, Велика Британія, Росія, Франція), які намагаються врегулювати наслідки приватної космічної діяльності згідно з діючою міжнародно-правовою практикою. Проте навіть для цих країн існує проблема, яка полягає в тому, що сферу дії такого національного законодавства в контексті Договору про космос визначено не чітко і далеко не однозначно. Так, ст. VI Договору передбачає міжнародну відповідальність кожної конкретної держави за «національну космічну діяльність», яка на випадок приватного статусу суб’єктів цієї діяльності «...має провадитись з дозволу та під постійним наглядом відповідної держави...».

Однак, як вже зазначалося, ні поняття «космічна діяльність», «національна космічна діяльність», ні визначення «воєнна космічна діяльність», «мирна космічна діяльність», ні, навіть, термін «діяльність в космічному просторі» на міжнародному рівні визнання не отримали. Водночас, вони є основою для визначення сфери дії національного законодавства з метою примусу приватних організацій дотримуватись загальновизнаних правових норм.

Як наслідок відсутності точного визначення зазначених термінів на міжнародному рівні – з приводу їх тлумачення до цього часу не вщухають теоретичні спори і на сторінках спеціальних видань, і на форумах самого різного рівня, в першу чергу, на сесіях Юридичного підкомітету Комітету ООН з космосу. Більш важливо, однак, те, що в різних вже прийнятих актах національного законодавства, які регулюють діяльність в космічному просторі або пов’язані з таким регулюванням, надається часто власне національне їх тлумачення, а що ще більш важливо – при цьому тлумачаться міжнародні правові акти в цих законодавствах по-різному.

космічний об’єкт – технічний засіб (апарат), створений людиною і призначений для дослідження в космічному просторі, включаючи Місяць і планети Сонячної системи.

Загальновизнаного міжнародно-правового тлумачення терміну «космічний об’єкт» до цього часу не існує. Тільки в 1979 році Регламентом радіозв’язку Міжнародного союзу електрозв’язку (МСЕ) дається найбільш близький за змістом (але значно вужчий за сферою дії норм міжнародного космічного права, що визначають правовий статус космічних об’єктів) термін «космічний корабель», визнаючи його як «створений людиною апарат для польоту поза межами основної частини земної атмосфери».

водночас і Договір про космос 1967 року (ст. VII, VIII), і Конвенція про відповідальність 1972 року (ст. І), і Конвенція про реєстрацію (ст. І) 1975 року широко оперуючи з терміном «космічний об’єкт», включають до цього поняття і складові частини космічного об’єкта, а зазначені статті обох Конвенцій, крім цього, додають до змісту поняття ще й засоби виведення та їх складові, що має наслідком досить суттєві юридичні та фінансові наслідки.

Конкретизація тлумачення терміну «космічний об’єкт» принципово важлива з точки зору ефективного правового регулювання міжнародних відносин суб’єктів космічної діяльності в таких важливих міжнародно-правових аспектах як відповідальність за шкоду, спричинену космічним об’єктом, реалізації принципу «юрисдикції та контролю» над космічним об’єктом, збереження права власності на цей об’єкт і розробка та впровадження в практику правил запобігання техногенному засміченню космічного простору (порівняно нової проблеми для міжнародного космічного права, про що піде мова далі під час аналізу положень Конвенції про відповідальність 1972 року).

Водночас, зазначимо, що ще одним центральним поняттям, навколо якого формуються зазначені вище правові механізми МКП, є поняття «запускаюча держава».

У Договорі про космос 1967 року у зв’язку з встановленням міжнародної відповідальності держави за усю національну діяльність з дослідження та використання космічного простору ст. VІI зазначає, що такою державою є «кожна держава-учасниця Договору, яка здійснює або організує запуск об’єкта в космічний простір...», а також «кожна держава-учасниця Договору, з території або з установок якої здійснюється запуск об’єкта...». Таким чином, фактично не наводячи терміну «запускаюча держава», Договір дає опосередковане визначення такої держави, що згодом і підтверджує п. «с» ст. I Конвенції про відповідальність 1972 року: «термін «запускаюча держава» означає: і) держава, яка запускає або організує запуск космічного об’єкта; іі) держава, з території або з установок якої здійснюється запуск космічного об’єкта».

Останні 10-20 років характеризуються не тільки розвитком комерційної складової космічної діяльності, появою на світовому ринку транснаціональних корпорацій і приватних фірм, але й диверсифікацією систем запуску: все більше комерційних контрактів із виведення на навколоземні орбіти космічних об’єктів здійснюється з установок морського базування, все більше проектів новітніх систем запуску проектуються з використанням технології повітряного старту. Для таких операторів на світовому ринку та таких систем запуску, поняття «запускаюча держава» може, м’яко кажучи, викликати неоднозначне трактування (наприклад, запуск приватною фірмою ракети-носія з космічним об’єктом з фюзеляжу літака), а інколи й зовсім ускладнюється (запуск з акваторії Світового океану, який здійснює, наприклад, транснаціональна корпорація).

Делімітація космічного та повітряного просторів

Делімітація космічного та повітряного просторів (від франц. delimitation, визначення) – договірне встановлення межі між космічним і повітряним просторами, що набуло актуальності в останні 20‑30 років у зв’язку з розвитком космонавтики, а саме з практичним застосуванням космічних транспортних систем багаторазового використання (ШАТТЛ, БУРАН тощо).

Навколоземний простір над територією кожної держави складається, так би мовити, з двох прошарків з принципово різними правовими режимами. З цього факту випливає низка проблем, що породжують необхідність розмежування повітряного та космічного просторів.

Як зазначав Ф. Нозарі, в початковий період космічної діяльності в роботах деяких авторів висловлювались думки про те, що Чикагська конвенція про міжнародну цивільну авіацію 1944 року та національне законодавство про суверенітет на повітряний простір автоматично розповсюджуються і на космічний простір. Суть їхньої аргументації полягала в тому, що «старі» тексти згадували повітря, повітряний простір, атмосферний простір і повітряні судна, оскільки на той час не виникало необхідності спеціально говорити про великі висоти. Відповідно, згадувані поняття повинні тлумачитись як такі, що стосуються до польотів на усіх висотах, а «старі» тексти не варто сприймати обмежено до рівня якоїсь повітряної чи атмосферної «стелі», тому, що ніхто не мав на увазі якусь стелю за формування цих настанов. Тобто, жоден правовий акт не містив вказівок щодо меж суверенітету на повітряний простір.

Проте більшість дослідників цієї проблеми відкидали подібні міркування, вважаючи, що існуючі настанови про суверенітет на повітряний простір не можуть стосуватись до польотів на висотах, де немає атмосферного повітря або де його недостатньо для польотів повітряних суден. Тому суверенітет на повітряний простір не може бути розповсюджений на необмежений за висотою простір над територією держави і має існувати визначена висота, на якій суверенітет держави втрачає свій практичний сенс. Ще у 1959 році один із піонерів космічного права радянський юрист Є. Коровін зазначав, що норми повітряного права не можуть бути автоматично поширені на космічну діяльність, і, зокрема, що визнання повного та виключного суверенітету держав на космічний простір (за аналогією з міжнародно-правовим режимом повітряного простору) може призвести до серйозного гальмування космічних досліджень та уповільнення практичного використання космосу через можливі протести держав з приводу порушень їх суверенітету.

Космічні апарати, виходячи на навколоземну (навколосонячну, чи, взагалі в дальній космос) орбіту або здійснюючи приземлення, природно і невідворотно проходять через усі шари земної атмосфери, а їх орбіти, як правило, проходять над територіями багатьох держав. Більше того, космічні кораблі багаторазового використання типу ШАТТЛ на окремих ділянках польоту в атмосфері (траєкторії приземлення) мають характеристики скоріше повітряних суден ніж космічних. Таким чином, виникає колізія, яка є наслідком одночасної дії норм міжнародного космічного права щодо екстериторіальності (непривласнення) космічного простору і суверенітету над повітряним простором, що знаходиться над їх національною територією, включаючи територіальні води.

З одного боку, за Паризькою конвенцією про повітряні пересування 1919 року та Чикагською конвенцією про міжнародну цивільну авіацію 1944 року визнається суверенітет держави над її повітряним простором, а національне законодавство встановлює правила польотів над державною територією; з іншого боку, космічний простір згідно з нормами та принципами міжнародного космічного права (див. Декларацію правових принципів 1963 року та Договір про космос 1967 року) і на відміну від повітряного не підлягає привласненню будь-якою державою, і не признаються жодні претензії на суверенітет над космічним простором.

Розбіжності в правових режимах повітряного та космічного просторів (а також в правових статусах повітряних і космічних об’єктів) поставили на порядок денний проблему висотного розмежування цих просторів.

Низка поважних міжнародних інституцій намагалася на протязі кількох десятиліть якщо не встановити таку межу, то хоча б розробити критерії розмежування двох просторів. Так, у другій половині 60-х р. ХХ століття Асоціація міжнародного права (АМП) відповідно до своєї ж резолюції 1964 р. стосовно визначення «верхньої межі національного простору», посилаючись на «практику держав», запропонувала проект резолюції, за якою повітряний суверенітет не повинен розповсюджуватися за межі найнижчого перигею орбіти будь-якого супутника, виведеного на орбіту до поточного моменту. Однак, окремі члени АМП, враховуючи стан розвитку практичної космонавтики, висловили сумніви щодо своєчасності прийняття такої резолюції.

Тому одночасно з ухваленням тексту Договору про космос ГА ООН резолюцією 2222 від 19 грудня 1966 року доручила КВКП розпочати системне вивчення проблем, що стосуються визначення космічного простору.

Відповідно до цього доручення Юридичний підкомітет КВКП на своїй шостій сесії (липень 1967 року, Женева) розглянув різноманітні аспекти цієї проблеми і констатував: для обґрунтування правових формулювань терміну «космічний простір» необхідно вибрати наукові критерії, щодо яких і було зроблено запит до Науково-технічного підкомітету. Наприкінці того ж року на сесії останнього було зроблено висновок щодо неможливості на той час встановити наукові або технічні критерії, які б дозволили дати незаперечно-точне, надійне та виважене визначення терміну.

Тим не менше, вже у серпні 1968 року на своїй 53-й Конференції в Буенос-Айресі АМП схвалила резолюцію, за якою поняття «космічний простір» включало увесь простір, що починається з висоти найнижчого перигею супутника на 27 січня 1967 року

Враховуючи важливість і складність проблеми та маючи висновки обох підкомітетів, наступного року (1968 р.) КВКП у своїй доповіді ГА ООН рекомендував продовжити вивчення проблеми.

Резолюцією 2453 «В» від 20 грудня 1968 року ГА ООН запропонувала КВКП та обом його підкомітетам включити до порядку денного наступних сесій всебічне вивчення науково-технічних і правових аспектів визначення космічного простору.

Після багатьох років розгляду комплексу питань, що стосуються визначення та делімітації космічного простору, в рамках КВКП та обох його підкомітетів, на світових юридичних і космічних форумах і в наукових виданнях було висловлено чимало принципових поглядів на перспективи вирішення проблеми делімітації: від прогнозування відміни взагалі низки норм повітряного права як таких, що втратили актуальність для сучасного стану розвитку науки і техніки, до вимог деяких екваторіальних країн щодо розповсюдження суверенітету держав на сегменти простору, що знаходяться над їх територією і включають геостаціонарну орбіту (приблизно 36-38 тис. км від поверхні Світового океану).

Більшість фахівців схилялося до висновку про необхідність умовної делімітації космічного простору (на рівні приблизно 100-110 км від поверхні океану, що відповідає міжнародному звичаю) з наступним закріпленням її міжнародним договором. Одночасно цим самим договором необхідно вирішити й питання дозволу вільного прольоту космічних кораблів через повітряний простір держав на висотах, менших висоти зазначеного розмежування двох просторів під час стартів та повернення цих кораблів за умови виключно мирного їх використання.

У 1995 році Юридичним підкомітетом КВКП було ухвалено «Запитальник щодо можливих правових питань, що стосуються аерокосмічних об’єктів»:

Питання 1: Чи можна аерокосмічний об’єкт визначити як такий, що може як мандрувати в космічному просторі, так і, використовуючи свої аеродинамічні можливості, залишатись у повітряному просторі на визначений період часу?

Питання 2: Чи відрізняється правовий режим, що використовується до польотів аерокосмічних об’єктів у залежності від того, де знаходяться об’єкти: в повітряному просторі чи в космічному просторі?

Питання 3: Чи існують спеціальні процедури для аерокосмічних об’єктів, враховуючи ті, що відрізняють їх функціональні характеристики, аеродинамічні можливості, використані космічні технології та їх конструкторські особливості, чи має бути розроблений єдиний або уніфікований правовий режим для таких об’єктів?

Питання 4: Чи вважаються аерокосмічні об’єкти поки вони в повітряному просторі літаками, та поки вони в космічному просторі космічними кораблями, зі всіма правовими наслідками, що витікають з цього, і чи існує домінування або повітряного, або космічного права в період польоту аерокосмічного об’єкту в залежності від мети такого польоту?

Питання 5: Чи відрізняються особливим правовим режимом фази зльоту та приземлення аерокосмічних об’єктів, таким як задіяні різні рівні правового регулювання при вході в повітряний простір з орбіти в космічному просторі та подальшим поверненням на цю орбіту?

Питання 6: Чи застосовуються норми національного та міжнародного повітряного права до аерокосмічних об’єктів поки вони знаходяться в повітряному просторі іншої держави?

Питання 7: Чи є прецеденти щодо польотів аерокосмічних об’єктів після входження в атмосферу Землі при приземленні?

Питання 8: Чи існують будь-які національні та/або міжнародні норми, які стосуються польоту космічних об’єктів після входження в атмосферу Землі при приземленні?

Питання 9: Чи використовуються норми щодо реєстрації об’єктів, які були запущені в космічний простір, до аерокосмічних об’єктів?4.

Цей Запитальник було розіслано Секретаріатом ООН державам-членам для розгляду і викладення своїх пропозицій наступним сесіям Юридичного підкомітету.

Наразі з активізацією процесів комерціалізації та приватизації космічної діяльності, планів розширення космічного туризму в останні роки випливає особлива важливість розмежування повітряного і космічного просторів з огляду на необхідність здійснення державою відповідного регулювання приватної діяльності в космосі, за що держава несе міжнародну відповідальність.

До того ж делімітація космічного простору щільно пов’язана з ще однією актуальною проблемою – справедливим розподілом геостаціонарної орбіти, яку визнано міжнародною спільнотою обмеженим природним ресурсом і на частки якої, що знаходяться над національними територіями, мають претензії деякі екваторіальні країни.

Правовий режим геостаціонарної орбіти

Геостаціонарна орбіта (ГСО, від грецького гео, Земля та statio, нерухомий) – траєкторія руху ШСЗ у навколоземному просторі в площині екватора на відстані приблизно 36 тис. км над поверхнею Світового океану.

При розташуванні на ГСО космічного апарата він обертається синхронно зі своєю прямокутною проекцією на поверхню Землі, тобто забезпечується стала пряма видимість (а значить, і сталий радіозв’язок) з борту КА наперед визначеної ділянки на земній поверхні, що приблизно становить третину від усієї поверхні земної кулі. Отже, три ШСЗ на такій орбіті, розташовані рівномірно один відносно іншого (через 1200), забезпечують глобальний зв’язок за виключенням полярних районів планети.

За такого розташування супутників глобальної системи зв’язку чи безпосереднього телевізійного мовлення5 приймальні антени на Землі не повинні мати функцію відслідковування джерела сигналу. Особливо цінним є те, що сигнали при цьому можуть прийматись на стаціонарні та, навіть, вбудовані в приймачі антени.

Аналізуючи ці та інші особливості ГСО, важко перебільшити виняткове значення цієї орбіти для створення та експлуатації сучасних телекомунікаційних систем. Унікальні експлуатаційні властивості передавачів або ретрансляторів сигналів, запущених на ГСО у складі космічних об’єктів, визначають підвищений попит на місця розташування телекомунікаційних супутників. З іншого боку, взаємне розташування таких об’єктів не може бути як завгодно щільним, по-перше, для запобігання зіткнень КА на орбіті6, та, по-друге, через необхідність нейтралізації явища радіоінтерференції, за якого унеможливлюється безперешкодне транслювання програм сигналами з джерел, які мають одну частоту випромінення і розташовані в одному й тому ж місці космічного простору або неподалік7.

Окремо підкреслимо, що діяльність щодо використання ГСО неподільна з використанням радіочастот, необхідних для керування КА під час його запуску, забезпечення функціонування КА на геостаціонарній орбіті, передачі на Землю корисної інформації, та ін.

Саме цими обставинами пояснюється підвищена увага світового співтовариства до проблем правового регулювання режиму ГСО, розподілу місць для розміщення на ній телекомунікаційних ШСЗ і виділення частот для їх обслуговування. За рекомендаціями Комітету ООН з космосу з перших намагань людини опанувати супутниковий зв’язок зазначені проблеми знаходяться в компетенції Міжнародного союзу електрозв’язку (МСЕ).

Приймаючи до уваги, що радіочастотний спектр і ГСО є хоча й невичерпними, але обмеженими природними ресурсами і повинні тому використовуватися найбільш ефективно та ощадливо, Конференція МСЕ 1971 року відкинула принцип «хто прийшов першим, той першим і отримав» і встановила правила забезпечення космічного зв’язку, за якими: реєстрація в МСЕ частот та їх використання не є пріоритетними для будь-якої країни або групи країн і не повинна складати перешкоди створенню космічних систем іншими країнами; будь-яка країна або група країн, що зареєстрували в МСЕ частоти для своїх служб космічного зв’язку, повинні запровадити усі практично здійсненні заходи для забезпечення використання іншими країнами або групами країн нових космічних систем.

У 1973 році на Повноважній Конференції МСЕ орбіта геостаціонарних супутників та частоти, які надаються для її використання, були оголошені обмеженим природним ресурсом, який повинен використовуватися ефективно та ощадливо відповідно з потребами та технічними можливостями держав на засадах Регламенту радіозв’язку. При цьому в МСЕ до питань регулювання діяльності щодо використання ГСО почали застосовувати фактично ті самі механізми, які склалися в сфері регулювання діяльності держав у галузі радіозв’язку взагалі.

Проте обмеженість унікального природного ресурсу та побоювання ряду країн, що розвиваються, стосовно експансії в космосі з боку розвинених країн, у тому числі й в напрямку використання ресурсу ГСО виключно в своїх інтересах призвели до проведення в Колумбії конференції екваторіальних країн і прийняття Боготської декларації (1977 р.). В цій декларації Еквадор, Заїр, Індонезія, Колумбія, Кенія, Конго, Уганда оприлюднили претензії на «свої» сегменти ГСО, що відповідають їх територіям по екватору.

Однак ці домагання світовою спільнотою було відкинуто, як такі, що суперечать принципу непривласнення будь-якої частини космічного простору. Оскільки декларація не знайшла підтримки інших держав, Еквадор, Кенія, Колумбія та Індонезія в 1984 році внесли до КВКП робочий документ а, згодом, і проект резолюції, в яких вже не згадується про суверенітет над відповідними сегментами ГСО, а йдеться про встановлення преференційних прав, які мають аналоги у вигляді прав на виключні економічні зони в морському праві, тобто, про встановлення для цього унікального сектору космічного простору режиму sui generis (особливого роду), що забезпечував би раціональне використання цього простору на благо усіх країн світу.

Разом з тим МСЕ в своєму Статуті від 22 грудня 1992 року зафіксував таке положення: «При використанні ділянки частот для радіозв’язку члени Союзу повинні враховувати те, що радіочастоти та орбіта геостаціонарних супутників є обмеженими природними ресурсами, які належить використовувати раціонально, ефективно та ощадливо, відповідно до положень Регламенту радіозв’язку, щоб забезпечити справедливий доступ до цієї орбіти і відповідних частот різним країнам з урахуванням особливих потреб країн, що розвиваються, і географічного розташування деяких країн».

При розгляді проблем раціонального і справедливого використання ГСО) було досягнуто загальне розуміння того, що ця орбіта є обмеженим природним ресурсом, а також, що цей ресурс має використовуватися на благо всього людства, і всім країнам має забезпечуватися справедливий доступ до ГСО.

Водночас, серйозну стурбованість держав світової спільноти у 80-ті рр. минулого століття викликала свого часу інша проблема – проблема «паперових супутників», яка полягала в прогресуючій тенденції заявок на місця на ГСО не для розташування на них ШСЗ, а для перетворення виділених місць в предмет купівлі-продажу.

Зазначена проблема викликала відповідні заходи з боку МСЕ, яка удосконалила наприкінці 90-рр. існуючі на той час процедури заявлення позицій на ГСО з метою недопущення цих заявлень для «паперових супутників».

Наразі Юридичний підкомітет намагається узгодити різноманітні точки зору держав-членів на те, як конкретно мають вирішуватися питання використання і доступу до цього ресурсу. Ці точки зору включають часто такі взаємовиключні положення як: а) для регулювання доступу і використання геостаціонарної орбіти має бути встановлений правовий режим sui generis, щоб забезпечити захист прав країн, що розвиваються, і країн, що внаслідок обмеженості фінансових або технічних ресурсів поки не змогли розмістити супутники зв’язку на цій орбіті; б) варто розглянути можливість забезпечення справедливого доступу до орбіти або преференційних прав на її, особливо для держав, які мають географічну близькість до площини ГСО; в) правове регулювання доступу до ГСО має бути щільно пов’язане зі свободою використання космічного простору; г) відповідальність щодо забезпечення справедливого доступу до геостаціонарної орбіти покладається на МСЕ, що є єдиним правомочним органом з координації та регулювання спектра радіочастот і д) будь-яка преференційна вимога щодо ГСО або її резервування вважається формою привласнення космічного простору, і тому заборонена на підставі положень Договору про космос.

В останні роки було подано різноманітні пропозиції і робочі документи з метою наблизити Юридичний підкомітет до консенсусу з цього питання. Проте, незважаючи на активну дискусію, що продовжується, дотепер зберігається явний поділ позицій держав з питання про справедливе урегулювання порядку використання ГСО.

Особливості правового режиму небесних тіл

Майже в усіх статтях Договору про космос 1967 р. використовується термін «космічний простір та інші небесні тіла», тобто може скластись враження, що немає принципової різниці з точки зору їх правового режиму.

Згідно з відповідним принципом міжнародного космічного права, космічний простір та небесні тіла є відкритими для дослідження та використання усіма державами на засадах рівності, без будь-якої дискримінації. Вони не підлягають національному привласненню ні шляхом проголошення на них суверенітету, ні шляхом використання або окупації, ні будь-яким іншим чином.

Разом з тим необхідно враховувати й відмінності в режимах космічного простору та небесних тіл. Місяць та інші небесні тіла на відміну від космічного простору повинні використовуватись виключно в мирних цілях; на них забороняється створення військових баз, споруд та укріплень, а також випробування будь-яких видів озброєнь, проведення військових маневрів, загроза силою чи застосування сили, інші будь-які ворожі дії або погрози їх здійснення.

Прогнозуючи подальший розвиток механізмів правового регулювання відносин держав в космічній сфері, не можна не бачити, що істотним недоліком чотирьох перших міжнародно-правових актів з питань космічної діяльності є майже повне ігнорування механізмів правовідносин в процесі дослідження та використання ресурсів дальнього космосу, адже правовий режим використання навколоземного простору об’єктивно відмінний від правового режиму використання Місяця, астероїдів, інших небесних тіл, міжпланетного простору тощо.

Намагаючись конкретизувати положення чотирьох перших договорів з космосу, Угода про Місяць 1979 р. розповсюджує дію цих основоположних документів міжнародного космічного права на природний супутник Землі та інші небесні тіла.

З подальшою інтенсифікацією і комерціалізацією практичного використання нових (космічних) технологій в умовах мікрогравітації (на борту орбітальних космічних станцій), а також із започаткуванням вже за життя сучасного покоління розробки природних родовищ Місяця, освоєння космічної сонячної енергетики та, в більш віддаленому майбутньому, ресурсів дальнього космосу положення Угоди про Місяць матимуть вкрай важливе значення для врегулювання відносин суб’єктів космічної діяльності при використанні цих ресурсів для блага усіх країн світу, для спрямування здобутків практичної космонавтики на вирішення проблем сучасного і прийдешніх поколінь.

Але у 1972-1979 рр. ні політичні умови, ні рівень розвитку МКП, ні потреби зазначеного напряму діяльності з практичного використання космічного простору не сприяли розробленню Угоди, що відповідала б перспективним потребам людства. Більше того, Угода ставить більше проблем, ніж дає конкретних правил поведінки суб’єктів світового космічного ринку в перспективному в не досить віддаленому майбутньому напрямі його розвитку.

Так, прогнозуючи розвиток особливого правового режиму, Угода проголошує: «Держави-учасниці цим зобов’язуються встановити міжнародний режим, включаючи відповідні процедури, для регулювання експлуатації природних ресурсів Місяця, коли буде очевидно, що така експлуатація стане можливою найближчим часом. ...Будь-яка діяльність щодо природних ресурсів Місяця провадиться таким чином, щоб це відповідало основним цілям міжнародного режиму, який має бути встановлено: упорядковане і безпечне освоєння природних ресурсів Місяця; раціональне регулювання цих ресурсів; розширення можливостей у справі використання цих ресурсів; і справедливий розподіл між усіма державами-учасницями благ, одержуваних від цих ресурсів, з особливим урахуванням інтересів і потреб країн, що розвиваються‚ а також зусиль тих країн, які прямо або непрямо зробили свій внесок в дослідження Місяця».

Водночас, підкреслюючи недостатність досвіду освоєння космосу, особливо, що стосується питань комерційного використання космічного простору і ресурсів небесних тіл, проголошений в статті 12 Угоди принцип юрисдикції і контролю держави над «…космічними апаратами, обладнанням, установками, станціями і спорудами на Місяці» призводить до протиріч зі статтею ІІ Договору про космос у зв’язку з поширенням цієї юрисдикції і на простір навколо об’єкта для убезпечення останнього, тобто, до присвоєння частки космічного простору за принципом «прийшов першим, береш першим».

Крім цього, у випадку пілотованих інтернаціональних місій невирішеними залишаються також проблеми відносин між державою реєстрації та іноземним або міжнародним елементом (право якої держави має застосовуватись, якщо правова подія, що врегульована міжнародним приватним правом, відбулась на пілотованому об’єкті чи поза ним в космічному просторі?), а також захисту «права власності» (на винаходи та відкриття в процесі провадження космічної діяльності поза межами Землі, на які розповсюджується право інтелектуальної власності): під час міжнародних космічних експериментів або наукової та господарської діяльності в ході все більшої комерціалізації діяльності в космосі ці невирішені правові питання призведуть до виникнення складних ситуацій, особливо, що стосується визначення прав «співвласників», отримання та розподілу доходів та ін.

Низка положень Угоди про Місяць викликає настільки серйозну стурбованість більшості держав світового співтовариства, що на цей час учасниками її стали тільки сімнадцять держав.

Ці положення головним чином стосуються проголошення принципу загального спадку всього людства та зобов’язань встановити міжнародний режим, включаючи відповідні процедури, для регулювання експлуатації природних ресурсів Місяця.

Серед учасників Угоди про Місяць немає переважної більшості промислово розвинених країн світу та такої ж більшості країн, що розвиваються.

Відсутність перших, вірогідно, можна було б чекати з огляду на те, що Угода чітко відслідковує тенденцію виключити необмежену комерційну експлуатацію ресурсів Місяця на основі принципу загального спадку всього людства. Основним результатом застосування цього принципу може стати встановлення системи перерозподілу прибутків від такої експлуатації, за якої частину прибутків розвинені країни повинні будуть відраховувати країнам, що розвиваються, і самі в експлуатації ресурсів участі не беруть через відсутність фінансових і технічних можливостей.

Але саме за цієї причини викликає подив відсутність серед учасників Угоди країн, що розвиваються, оскільки ефективне застосування принципу загального спадку людства по відношенню до Місяця могло б поставити більшість країн, що розвиваються, у відносно вигідне становище. Їх практично повна відсутність серед учасників Угоди уявляється таким, що не має будь-якого сенсу.

Завдання для самоперевірки та контролю засвоєння знань

1. Ознайомтесь з рекомендованою до цієї теми літературою.

2. Сформулюйте визначення основних понять міжнародного космічного права: «космічний простір», «космічна діяльність».

3. Назвіть принципи МКП, що мають відношення до встановлення правового режиму космічного простору.

4. Охарактеризуйте фізичні особливості ГСО та визначте основні положення щодо її особливого правового статусу.

підсумки

Необхідно зрозуміти:

1. Практично безальтернативно для подальшого вдосконалення правового регулювання космічної діяльності та однакового тлумачення норм МКП його суб’єктами є чітке формулювання на міжнародно-правовому рівні основних понять МКП: «космічний простір», «космічна діяльність», «національна космічна діяльність», «космічний об’єкт», «держава реєстрації», «запускаюча держава».

2. Надзвичайну важливість делімітації повітряного і космічного просторів для розмежування сфери дії норм повітряного права від сфери дії космічного права в умовах бурхливої модернізації авіаційної та космічної техніки, розширення меж та інтенсивності її використання.

3. Космічний простір є тільки частково демілітаризованим. У ньому забороняється випробування ядерної зброї, розміщення на орбіті навколо Землі або далі у космосі будь-яких об’єктів з такою зброєю та іншими видами зброї масового знищення.

4. Місяць та інші небесні тіла на відміну від космічного простору, повинні використовуватись виключно в мирних цілях; на них забороняється створення військових баз, споруд та укріплень, а також випробування будь-яких видів озброєнь, проведення

Слід запам’ятати:

1. Міжнародне право забороняє шкідливий вплив на космічний простір як складову навколишнього природного середовища, особливо такий, який має широкі, довготермінові або серйозні наслідки.

2. Межа між повітряним і космічним простором (за міжнародним звичаєм) встановлена на відстані 100-110 км над поверхнею Світового океану, а геостаціонарна орбіта ШСЗ розташована (в силу своїх фізичних особливостей) на висоті приблизно 36 000 км від земної поверхні в площині екватора.

3. особливий правовий статус ГСО полягає в тому, що орбіта геостаціонарних супутників та частоти, які надаються для її використання, оголошені обмеженим природним ресурсом, який повинен використовуватися ефективно та ощадливо відповідно до загальновизнаних міжнародно-правових засад Регламенту радіозв’язку МСЕ.

4. Принцип непривласнення космічного простору розповсюджується і на небесні тіла.

5. Місяць не підлягає національному привласненню ні шляхом проголошення на нього суверенітету, ні шляхом використання або окупації, ні будь-якими іншими способами. Місяць та його природні ресурси визнані загальним спадком людства.

Треба вміти:

1. Розрізняти сучасні підходи, які існують у встановленні межі між повітряним і космічним просторами.

2. Пояснити в чому полягає відмінність у правових режимах повітряного і космічного просторів.

3. Охарактеризувати удаване протиріччя в характерних ознаках ГСО: невичерпність і обмеженість ресурсу цієї орбіти.

4. Дати обґрунтування існуючої пасивності більшості держав світу в питанні приєднання до Угоди про Місяць 1979 року.

Рекомендована література

1. Международное космическое право: Учебник / Отв. ред. Г.П. Жуков, Ю.М. Колосов. – М.: МО, 1999.

2. Ф. Нозари. Космическое право. – М.: Юридическая литература, 1979.

3. Бєглий О. Делімітація космічного простору - актуальна проблема сучасної космонавтики // Тези доповідей симпозіуму «Повітряне та космічне право» Світового конгресу «Авіація у ХХІ столітті». - К.: НАУ, 2003. – С. 6.8-6.12.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]