Лекція 3. Розвиток вітчизняної соціології моралі

3.1. Історія становлення соціології моралі в срср

Вивчення моральних явищ у вітчизняному суспільствознавстві мало свої особливості та проблеми. На хвилі чисельних спроб реформувати етику на принципах позитивізму виникали й власні варіанти такого проекту. Один з них належав П. Сорокіна, який в статті “Принципи та методи сучасної науки про моральність” (1912-1913 рр.) виклав основні ідеї реорганізації досліджень моральних явищ.

Розмірковуючи над станом етичної науки, характеризуючи основні її школи, П. Сорокін явно акцентує увагу читача на перевагах французької соціологічної школи, напрямок досліджень якої він характеризує як каузально-емпіричний, що вимагає застосування для вивчення моральних фактів методу “огляду”, “методу великих чисел” [28, с. 326].

В цілому ж історія вітчизняної соціології моралі тісно пов'язана з розвитком етичної науки. Після революції 1917 року доля етики та розвиток соціологічних досліджень морального життя суспільства мали дуже складний, часом драматичний характер. В перші роки радянської влади зусилля вітчизняних вчений були спрямовані на вивчення багатьох негативних соціальних явищ, кількість яких стрімко зростала в умовах післяреволюційної країни: діти-безпритульні, проституція, злочинність, наркоманія тощо.

Та перші ж роки сталінського правління були означені наступом на етику, цей процес розпочався з приниження загальнолюдської моралі та абсолютизації в ній класового елементу. Прибічники радикальної точки зору взагалі наполягали на непотрібності моралі для справи пролетаріату, а етику оцінювали як таку, що нічого не додає до марксистського вчення. Деякі “мислителі” доходили в своїх міркуваннях до абсурду. В одній роботі цього часу, автор якої розмірковував над вчинком Р. Раскольнікова, містився висновок: героя Ф. Достоєвського можна було б виправдати, якби він вчинив злочин для того, щоб поповнити ... партійну касу (!).

Як відомо, статус самостійної науки етика отримала лише наприкінці 50-х років, коли на одній з філософських конференцій, що проходила в Ленінграді, її знову визнали як таку, що має власний предмет, а, значить, і право на життя.

Що ж стосується емпіричних досліджень реальних норовів радянського суспільства, то практично всі вони майже до середини 80-х років “живописали” картини життя високоморальної радянської людини. Негативні ж прояви, які приховати все таки було неможливо, пояснювалися недоліками сімейного виховання або “впливом Заходу”.

Хоча в той же час об'єктивна потреба в теоретичному осмисленні проявів моралі викликала появу низки цікавих робіт таких авторів, як Л. Архангельський, С. Анісімов, О. Тітаренко, А. Гусейнов, К. Шварцман, О. Шишкін та інших, в яких розглядалися питання загальної теорії моралі, поглиблювалися уявлення про структуру моралі, її соціальну сутність тощо. Незважаючи на певну ідеологічну обмеженість, ці роботи сприяли вивченню реальних проявів моралі (наприклад, професійної), в тому числі й соціологічними методами, можливість та необхідність використання яких не викликала сумнівів вже у значної кількості суспільствознавців [2, 6, 10, 11, 13, 16].

Теоретична модель об'єкта соціологічного дослідження була запропонована А.Харчевим. Вказавши основні аспекти моралі, що можуть стати предметом соціологічного дослідження, він акцентував увагу на необхідності в межах соціологічного аналізу сконцентруватися на вивченні саме співвідношення між ними. Малися на увазі, по-перше, соціальні вимоги до особистості, норми соціального життя, дотримання яких контролюється громадською думкою; по-друге, розуміння та засвоєння цих вимог індивідом, його ставлення до них; по-третє, реальна поведінка людей та взаємовідносини між ними, в яких втілюються моральні норми та ідеали [33].

З часом дослідники, які цікавилися проблемами соціологічного аналізу моральних явищ, почали звертатися до кола теоретико-методологічних питань соціології моралі, зокрема, до проблеми визначення та співвідношення її об'єкту та предмету. Незважаючи на дискусійність питання, практично всі фахівці в цій галузі погоджувалися з тим, що соціологія моралі повинна вивчати реальний, фактичний стан суспільної моралі. Як варіанти визначення предмета цієї науки пропонувалися “сукупність прямих та зворотних зв'язків в системі “суспільство-мораль” [27]; “реальна моральність у взаємодії всіх її проявів: того, що повинно бути, і того, що реально існує, свідомості та реальної практики” [5] тощо.

Практично до кінця вісімдесятих років вже в умовах перебудови в середовищі фахівців з етики час від часу виникали дискусії про необхідність переорієнтації самої етика та осмислення не стільки ідеального в моралі, а в першу чергу її реальних проявів, спираючись на знання, здобуті нефілософськими науками, в тому числі й соціологією. Ставилося питання про створення таких принципово нових систем знання про мораль як моралезнавство, прикладна етика [4, с. 18].

Так, завданнями прикладної етики, наприклад, вважалася трансформація положень, висновків фундаментальної етики у прикладне (практичне) знання з метою управління процесами морального життя суспільства. Моралезнавство, в свою чергу, повинно було сприяти накопиченню фактичного матеріалу про стан моралі в суспільстві, здійснювати етико-аксиологічний аналіз реальних норовів на базі зосередження всієї системи знань про мораль тощо.

Ці дискусії, без сумніву, сприяли розвитку соціологічного підходу до вивчення моралі, що мало логічне завершення в цілій низці робіт, автори яких ставили питання про відродження вітчизняної соціології моралі, намагалися осмислити предмет цієї науки, її місце в системі соціологічних знань тощо. У зв'язку з цим треба в першу чергу згадати роботи В. Соколова, Л. Архангельського, Г. Квасова, О. Дробницького та інших, а також болгарських та польських колег – В. Вічева, Г. Ошавкова, М. Оссовської.

Конкретно-соціологічні дослідження моральних проблем кінця 80-х – початку 90-х років відрізнялись різноманітністю тематики, звертанням до найгостріших соціальних проблем: наркоманія та проституція, корупція, негативні зміни в ціннісних орієнтаціях та поведінці людей, особливості статевої моралі, негативні явища в армії тощо.

Нажаль, вже в середині 90-х років кількість робіт, пов'язаних з вивченням нагальних моральних проблем різко зменшилась, а до питань теоретико-методологічного характеру вітчизняні дослідники моралі, здається, взагалі втратили інтерес. Частково, на нашу думку, це можна пояснити в тому числі й відсутністю фінансування подібних досліджень, на зміну яким прийшли роботи, наприклад, з проблем соціології політики, електоральної поведінки, впливу реклами тощо, в проведенні яких є зрозуміла зацікавленість.