176

НА ПОЧАТКУ ДЕРЖАВНОГО ВІДРОДЖЕННЯ

(1917—поч. 1918 рр.)

ТЕРИТОРІЯ І НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ НАПЕРЕДОДНІ 1917 р.

Ключові терміни та поняття

• імперія

• етнічна структура

• консолідація

• територія

• населення

• ТУП

Територія України напередодні 1917 р. була такою ж, з якою вона вступила в XX ст., а саме — поділеною на дві частини. Власної державності український народ не мав у розглядуваний період.

Східні землі (переважна більшість українських земель) входили до складу Російської імперії. Це, насамперед, територія десяти губерній — Київської, Волин­ської, Чернігівської, Полтавської, Подільської, Харків­ської, Херсонської, Катеринославської й Таврійської. Адміністративний поділ Російської імперії не враховував етнічні кордони, тому українці проживали також у гу­берніях з переважно російським, білоруським, польсь­ким, молдавським населенням: українцями були засе­лені великі райони Кубані, Чорноморської губернії, час­тини Курщини, Воронежчини, Холмщини, Берестейщи­ни. Майже 2,5 млн. українців проживало на Далекому Сході (за Переписом 1926 р. їх там було вже майже 8 млн.).

Західні землі (на захід від р. Збруч) належали Ав­стро-Угорщині. Це — Східна Галичина, Західна Буко­вина та Закарпатська Русь. Східна Галичина і Букови­на були окремими адміністративними одиницями з еле­ментами внутрішнього самоврядування, Закарпатська ж Русь безпосередньо входила до складу Угорщини.

Загальна площа українських земель, що входили до складу цих двох імперій, становила понад 700 тис. кв. км. За своєю територією площі, заселені українцями, були найбільшими серед залежних країн Європи й на четвертому місці серед незалежних — після Росії, Авст­ро-Угорщини і Німеччини.

Уяву про чисельний стан населення українських зе­мель напередодні 1917 р. дають проведені в 1910 р. два переписи — московський та австрійський. За їх даними українське населення на цих землях перевищувало 48 млн. Українці були однією з найкрупніших європейсь­ких націй, посідаючи четверте місце після Росії, Австро-Угорщини та Німеччини.

Етнічна структура і соціально-класовий склад укра­їнського суспільства склалися історично.

Населення України було багатонаціональним. Понад 33 млн. українців (65 %, або 2/3), 35 % —національні меншини, з-поміж них: росіяни—10 %, поляки—біля 6 %, євреї — понад 4 % тощо.

В соціально-класовому складі свій відбиток знайшов той факт, що Україна на поч. XX ст. залишалася аграр­ним краєм, тому переважна більшість населення займа­лася сільським господарством і проживала на селі (близько 80 % жителів). Доля міських жителів не пе­ревищувала 20 %, серед них українці складали 1/3. В поліетнічному складі міських жителів переважали ро­сіяни і євреї (на західно-українських землях — поляки і євреї). В містах проживали також угорці, болгари, че­хи тощо.

Село за національним складом було переважно ук­раїнським.

Між українським селом і містом існував національ­ний, культурний, мовний та ін. бар'єри. Особливо гли­бокими були мовні відмінності. Українська мова набага­то більше збереглася на селі, місто ж було в основному російськомовним (або польськомовним на західноукра­їнських землях). Це теж склалося історично.

Поділ України між двома імперіями, посилення на­ціонального гніту на поневолених землях до краю заго­стрювали боротьбу за возз'єднання їх у соборну наці­ональну державу, ускладнювали процес становлення й консолідації української нації. Українці мали все необ­хідне для реалізації свого природного права на само­визначення, але багатими природними ресурсами та працею людей розпоряджалися не українці. На українських землях розгортався національно-визвольний рух. Оплотом українства на західних землях стала Галичи­на. На східних землях визначальну роль в формуванні національної самосвідомості українців відігравала Наддніпрянщина. Але особливості національного складу населення та незрілість соціально-класової структу­ри українського суспільства в цілому регіоні негативно впливали на процес консолідації української нації (в переважаючому селянському середовищі соціально-еко­номічні інтереси домінували над національними, дуже слабко спрацьовувала національна ідея). Послідовни­ми захисниками національних інтересів виступали інте­лігенція, студентство, представники різних політичних угрупувань та партій, що з'явилися ще в роки І росій­ської революції та напередодні 1917 р.

Так, 22 січня 1917 р. ТУП (Товариство українських поступовців) звернулося до американського президента В. Вільсона з посланням, в якому просили взяти укра­їнський народ під свій захист. Свій крок вони пояснюва­ли тим, що багатомільйонний український народ мусить мати повні права на своїй власній етнографічній тери­торії, згідно з принципами самовизначення всіх наро­дів земної кулі, що тоді були проголошені Вудро Вільсоном.

Можливість реалізувати це право, створити свою власну державу український народ отримав після Лют­невої революції 1917 р.

З а п и т а н н я:

1. Яким був статус українських земель напередодні 1917 року?

2. Охарактеризуйте етнічну структуру і соціально-класовий склад українського суспільства в цей період.

ВПЛИВ ЛЮТНЕВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ В РОСІЇ НА ПОДІЇ В УКРАЇНІ.

УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ. ЇЇ ЛІДЕРИ

Ключові терміни та поняття

• династія Романових

• національний рух

• Українська Центральна Рада

• Тимчасовий уряд

• Універсал

• УСДРП

• УПСР

• УПСФ

Династія Романових впала в лютому 1917 року. Ос­танній царський тиран з цієї династії, що впродовж 3-х століть руйнувала права, свободи й самостійність Украї­ни, зрікся влади. Лютнева демократична революція що перемогла 27 лютого, знищила самодержавний режим. Встановилася своєрідна ситуація: двовладдя — влада без сили (Тимчасовий уряд) —та сила без влади (Петро­градська Рада робітничих і солдатських депутатів).

Звістка про повалення царизму і проголошення Тим­часового уряду на чолі з князем Львовим швидко долеті­ла до України. Тут теж почався процес формування ор­ганів влади. Різні політичні сили по-своєму ставилися до цього. Представники буржуазних партій, перш за все в Києві, під контролем Тимчасового уряду, який прагнув зберегти контроль над Україною, почали формувати ор­гани, які б служили підтримкою Уряду в Росії. Було створено «виконавчий комітет», куди увійшли представ­ники міської думи, фабриканти й заводчики, земельні дія­чі, ліберальна професура. Він і став представником Тим­часового уряду в Україні. На місцях виконавча влада передавалася повітовим і губернським комісарам. Але вони по суті не мали реальної влади в умовах адмініст­ративного хаосу, розпаду поліції, суперництва з боку Рад.

Паралельно формувалися Ради робітничих і солдат­ських депутатів: 2 березня — в Харкові, 3-4 —в Києві, 4—Катеринославі, 6—в Одесі й Миколаєві, 7—в Херсоні, Вінниці, Єлисаветграді, 11—в Полтаві, 16— в Чернігові. Більшість в них становили представники со­ціалістичних партій, в основному російських: соціал-де­мократи, більшовики й меншовики, есери та ін.

І Тимчасовий уряд, і Ради виступали за збереження централізованої Російської держави.

Український національний рух. Виникнення центральної Ради. Масовий національний рух за повернення Ук­раїні державного суверенітету розгорнувся з перших днів революції. В цьому русі сформувалися дві течії:1) «автономісти», які обстоювали культурно-національну ав­тономію України в складі перебудованої на федератив­них засадах Росії, виразником таких» поглядів” виступали, перш за все, Товариство українських поступовців (ТУП); 2) «самостійники», які обстоювали повну незалежність України (Українська народна партія М. Міхновського та ін.). Ці погляди знайшли своє відтворення під час 100-тисячної демонстрації в Києві 19 березня 1917 р., основ­ними гаслами якої були «Автономію Україні», «Вільна Україна у вільній Росії», «Хай живе самостійна Украї­на» та ін.

Прагнення об'єднати українські національні сили, зацікавлені у відродженні національно-визвольного руху, та не допустити розколу у цьому русі привели національ­но-патріотичні сили до створення єдиної державно-полі­тичної організації, що отримала назву Центральна Ра­да (3—4 березня). Українська Центральна Рада (УЦР) об'єднала представників головних українських національних партій­­­-Української-соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), Української партії соціалістів-револю­ціонерів (УПСР), Української партії соціалістів-федера­лістів (УПСФ), Української народної партії (УНП), а також наукових, політичних, освітніх, кооперативних, студентських та інших громадських організацій. Це був перший український революційний сейм (парламент), що намагався представляти інтереси всього народу. Го­ловою УЦР був обраний відомий український історик, лідер ТУП, відомий політичний і громадський діяч М. С. Грушевський. Провідну роль в Центральній Раді відігра­вали також Володимир Винниченко, відомий український письменник, член УСДРП. Для обох ідеалом була авто­номія України в складі Росії. Інші відомі діячі УЦР — Симон Петлюра (УСДРП), С. Єфремов (ТУП), Б. Мартос, П. Христюк та ін.

Спочатку Центральна Рада відігравала лише роль київської міської організації і не змогла відразу сфор­мулювати політичної платформи своєї діяльності. В ній увесь час точилася боротьба між «автономістами» і «са­мостійниками».

Важливу роль в кристалізації політичної програми УЦР та в завершенні її становлення як всеукраїнської ор­ганізації відіграли: багатотисячна демонстрація в Києві (19 березня) та в інших містах України; Всеукраїнський національний конгрес (6—8 квітня), на який зібралося понад 900 делегатів, що обговорили методи досягнення автономії України, права національних меншин та обра­ли новий склад УЦР, головою якої знову став М. Грушевський; 1-й Український військовий з'їзд (травень 1917 .р.), який теж став на автономістські позиції, обрав Військовий Генеральний комітет на чолі з С. Петлюрою.

В ході розгортання національно-визвольного руху по­зиції автономістів перемогли. Гасло національно-територіальної автономії стало основною стратегічною метою УЦР.

Тимчасовий уряд не визнавав державного статусу Центральної Ради.

Таким чином, події березня-травня 1917 р. набули такого розмаху і глибини, що їх по праву можна вважа­ти початком української національно-демократичної ре­волюції.

З а п и т а н н я:

1. В чому полягала своєрідність політичного становища в Ук­раїні після Лютневої революції 1917 року?

2. Що Ви знаєте про М. С. Грушевського?

3. Яким був склад Центральної Ради?

4. Чи визнав державний статус УЦР Тимчасовий уряд? Якщо ні, то чому?

1-й УНІВЕРСАЛ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ І ПРОГОЛОШЕННЯ

АВТОНОМНОЇ УКРАЇНИ.

ІІ-й УНІВЕРСАЛ

Ключові терміни та поняття

• автономія

• І-ий Універсал

• Всеукраїнський національний конгрес

• Петроградська рада

• Генеральний секретаріат

• ІІ-ий Універсал

Українська національно-демократична революція, яка розпочалася в березні 1917 р., продовжувала свій пере­можний хід весною і влітку цього ж року. Справжнім ог­лядом сил українства, першим кроком відродження на­ції на шляху до державності був Всеукраїнський національний конгрес, на який були запрошені делегати від усіх губерній, а також представники Петербургу, Моск­ви, Криму, Холмщини (Польща). Національний конгрес, стимулюючи розгортання українського руху, надав йому організаційних форм, усталив найважливіше стратегічне завдання — здійснення національно-територіальної ав­тономії. Його вимоги були підтримані конференцією сту­дентства України (21 квітня), київським губернським з'їздом селянської спілки (24 квітня), 1-м Всеукраїнським військовим з'їздом (5—8 травня), Всеукраїнським се­лянським з'їздом (28 травня).

Керівники Центральної Ради, спираючись на патріо­тичне піднесення українського народу та розгортання національно-визвольного руху, звернулися з проханням до Росії у справі автономії України. 6 травня до Петро­граду прибула повноважна представницька делегація УЦР на чолі з заступниками голови Ради В. Винниченком та С. Єфремовим. Головна пропозиція УЦР поляга­ла в тому, щоб Тимчасовий уряд висловив своє пози­тивне ставлення до автономії України, а вже самої авто­номії українці чекатимуть до санкції Всеросійських установчих зборів. Та задовольнити вимоги політичної авто­номії України ні Тимчасовий уряд, ні Петроградська Ра­да не поспішали. І це зрозуміло, бо в російський націо­нальний і політичний менталітет аж ніяк не вписувалася думка про можливість існування не єдиної і ділимої Ро­сії. ,

Невдалі переговори української делегації в Петрогра­ді викликали в Україні могутню хвилю українського на­родного руху. Особливо непримиренно до великодержав­ної політики Тимчасового уряду поставилися українські військові. 2,5 тис. їх представників на початку червня з'їхалися в Київ на заборонений урядом ІІ-й Всеукраїн­ський військовий з'їзд. Напередодні цього з'їзду, зібрав­шись на Софійській площі біля пам'ятника Б. Хмельни­цькому, вони поклялися, що «не повернуться до своїх час­тин без автономії матері-України».

Проголошення автономії України. 10 червня, в умовах загальнонаціонального піднесення, на ІІ-ому Всеукраїн­ському військовому з'їзді було оприлюднено Універсал «До ук­раїнського народу на Україні й поза Україною сущою», який дістав назву 1-го універсалу УЦР.

В ньому, всупереч волі Тимчасового уряду, самочинно проголошувалася автономія України (що охоплює 9 гу­берній) у складі Російської федеративної держави, пра­во українців бути господарями на своїй землі; УЦР ого­лошувала себе органом, що має право приймати акти конституційного значення; визнавалося за необхідність скликання українського сейму; визнавалася рівність усіх національних меншин і висловлювалася надія, що вони будуть разом з українським народом будувати автоном­ний устрій держави. Проголошенням 1-го Універсалу УЦР брала на себе державні функції. Це була своєрідна форма відродження української державності.

Через декілька днів, 15 червня, для поточної роботи був обраний Генеральний Секретаріат, як Уряд Украї­ни, в якому державні функції виконували 8 Генеральних секретарів, 5 із них були соціал-демократами. Очолив Генеральний Секретаріат В. Винниченко.

Проголошення Універсалу викликало в Україні дру­ге за силою після повалення царизму піднесення рево­люційного ентузіазму мас.

ІІ-й Універсал. Занепокоєні станом на Україні, засуд­жуючи український «сепаратизм», 29 червня до Києва прибули міністри Тимчасового уряду — О. Керенський, М. Терещенко, І. Церетелі, М. Некрасов. Під час перего­ворів було знайдено компроміс і підписана угода про стосунки між УЦР та Тимчасовим урядом. Зміст цього документу УЦР оформила як ІІ-й Універсал. Зміст його суперечливий, а тому й відношення до нього різних по­літичних сил в Україні було неоднозначним.

З одного боку, визнавалося право на автономію України, таку бажану й довгоочікувану; Центральна Рада визнавалася найвищим крайовим органом управління на Україні; доз­волялося формувати українські військові частини. З ін­шого,— УЦР відмовлялася від самочинного введення ав­тономії і погоджувалася чекати рішення Всеросійських Установчих зборів щодо автономії України; склад Гене­рального Секретаріату затверджувався Тимчасовим уря­дом, а УЦР повинна була поповнитися національними меншинами; процес формування українських національ­них частин повинен був знаходитися під контролем росій­ського командування і воєнного міністра.

Хоча Центральна Рада і зробила істотні поступки Тимчасовому урядові, все ж прийняття 1-го та ІІ-го Уні­версалів відкривало нову сторін­ку в українській історії: починалася доба будівництва державних органів в центрі і на місцях. В черговий раз український, народ зробив спробу розбудувати своє жит­тя з врахуванням національних інтересів.

З а п и т а н н я:

1. Яка головна ідея з точки зору української державності бу­ла закладена в І та II Універсалі? ;

2. Як відреагував на 1-й Універсал Тимчасовий уряд?

3. Охарактеризуйте значення цихУніверсалів.

4. Наведіть факти, які свідчать про розгортання національно-визвольного руху в березні-червні 1917 р.

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ В УКРАЇНІ

У ЛИПНІ—ЖОВТНІ 1917 РОКУ

Ключові терміни та поняття

• Національно-визвольний рух

• „Статут вищого управління Україною”

• громадянська війна

На розвиток національно-визвольного руху в розгля­дуваний період впливав увесь спектр подій, що відбува­лися в Росії і Україні після проголошення ІІ-го Універ­салу УЦР, політика Тимчасового уряду стосовно України та стан самих національних сил.

ІІ-й Універсал в порівнянні з 1-м, значно обмежив під тиском Тимчасового уряду автономію України. Ним залишилися незадоволені, з одного боку, соціал-демократи та незалежники України, з іншого—російські кадети, найпослідовніші «охоронці» цілісності «єдиної і неподільної» Росії.

Тим часом в Україні з кожним днем погіршувалася соціально-економічна ситуація. Розхитане війною еконо­мічне життя занепадало. Голод примарою ходив по гу­берніях. Селянство, стомлене війною, революцією, розо­рялося. З фронту масово втікали дезертири, посилюючи безладдя на місцях.

Події в Росії і в Україні. Восени 1917 р. на арену по­літичного життя Росії активно виступають більшовики, які на своєму VI з'їзді взяли курс на збройне повстання і насильницьку ліквідацію існуючого ладу. Політичне протистояння тут наростало все більше.

В Україні на фоні цих загальноросійських подій си­туація розгорталася таким чином. Зокрема, 11 липня 1917 р. від­бувається перше засідання Комітету УЦР, який отримав назву Мала Рада, куди за домовленістю з Тимчасовим урядом увійшли представники неукраїнських політичних партій.

16 липня УЦР розробила «Статут вищого управління Україною», який відіграв важливу роль у налагодженні справ управління. Делегація на чолі з В. Винниченко пе­редала його Тимчасовому урядові. З таким самоуправ­ством не могли змиритися в Петрограді. На початку серп­ня звідти у Київ була направлена т. зв. «Інструкція для Генерального Секретаріату Тимчасового уряду на Ук­раїні». В ній права автономії України значно урізували­ся: Генеральний Секретаріат на пропозицію ЦР призна­чався Тимчасовим урядом, а отже це був орган не ЦР, а Тимчасового уряду; число Генеральних секретарів зменшувалося, в компетенцію ЦР не входили: військова справа, транспорт, міжнародні зв'язки, продуктова спра­ва, пошта, телеграф, тобто усі командні висоти держави; у складі Секретаріату за вимогою Тимчасового Уряду мусило бути 4 не українця; повноваження УЦР розповсюджувалися не на 9, а на 5 губерній (Київську, Подільську, Волинську, Чер­нігівську, Полтавську). В сферу влади УЦР не входили Таврія, Харківщина, Херсонщина з Миколаєвщиною. «Інструкція» Тимчасового Уряду викликала незадоволення УЦР. 9 серпня 1917 р.—засідання УЦР, на якому визнано, що «Інструкція» ліквідовує угоду від 3 липня, і тому не­обхідно готувати скликання Українських Установчих зборів.

Зміст «Інструкції» означав, що Тимчасового Уряду розпочав наступ на український національно-визвольний рух.

Стан національних сил. Крах заколоту генерала Корнілова в Росії (серпень 1917 р.) сприяв посиленню укра­їнського національно-визвольного руху, зміцнив рішу­чість в середовищі українських національних партій, в УЦР. Все було підпорядковане реалізації прагнення до автономії. Ця вимога прозвучала ще раз на Демократич­ній нараді в Петрограді, з нею виступила делегація УЦР, а також на з'їзді народів Росії, що відбувся в Києві у вересні 1917 р. Хоча ніяких наслідків досягнуто не було.

Сама ЦР в цей час допустила цілу низку помилок, що діяли на руку антиукраїнським силам. В ідеологічно­му плані УЦР, очоливши національно-визвольний рух, ма­ла яскраво виражену ліву орієнтацію. Але вона непослідов­но і з великим запізненням вирішувала такі життєво-важливі проблеми, як забезпечення правопорядку, нала­годження постачання населенню продовольства і товарів першої необхідності; організація роботи залізниць; не могла розв'язати найгостріше питання — перерозподіл земель. В середині самої ЦР відбувалися безперервні конфлікти, ворожнеча, внаслідок яких втрачався зв'я­зок з масами.

УЦР відмовилася від регулярної армії: коли генерал П. Скоропадський надав у розпорядження УЦР українізо­ваний корпус із 40 тис. бійців, прекрасно споряджених, дисциплінованих, УЦР відмовилася, позбавивши себе під­тримки з боку військовиків.

Помилкою УЦР було й те, що в ній не була представ­лена Українська церква, хоча значна частина українсь­кого духовенства прихильно ставилася до національно-визвольного руху. Звернувшись з відозвою до українсько­го народу, УПЦ закликала підтримати УЦР. Тим часом УЦР зігнорувала це звернення, втративши підтримку з боку десятків і сотень тисяч віруючих.

На Україні ширилася анархія і безладдя. Становище погіршилося, коли розвалилася російська армія в Гали­чині (серпень 1917 р.). Україну, яка була безпосереднім тилом Південно-Західного й Румунського фронтів, запо­лонили мільйони розбещених озброєних солдат. Вони, за висловом В. Винниченка, були «гіршими від татарських орд», їхня присутність свідчила про безпорадність ЦР.

В самій Україні активізується великоруська реакція, про що яскраво засвідчив обстріл в Києві в кінці липня українського полку ім. Б. Хмельницького під час відправ­ки його на фронт.

Розвиток національно-визвольного руху в липні-жовт­ні 1917 р. хоча й був суперечливим (компроміс ІІ-го Уні­версалу, прийняття інструкції Тимчасового уряду, що бу­ли своєрідним відступом національних сил), неминуче вів до ІІІ-го Універсалу УЦР, який проголосив Українську Народну Республіку.

З а п и т а н н я:

1. Як віднеслися до «Інструкції для Генерального Секретаріату Тимчасового уряду на Україні» в УЦР?

2. Яких помилок, що послаблювали національ­но-визвольний рух в Україні влітку і восени 1917 р., припустилася ЦР?

III УНІВЕРСАЛ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ І ПРОГОЛОШЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ

НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ

Ключові терміни та поняття

• Радянська влада

• „Крайовий комітет для охорони революції на Україні”

• Мала Рада

• УНР

• більшовизм

Конфлікт між УЦР та Тимчасовим урядом, що все більше ускладнювався (УЦР почала підготовку до скли­кання Українських Установчих Зборів, у відповідь на це міністр юстиції Н. Малянтович віддав наказ арештувати В. Винниченка та інших членів Генерального Секретаріа­ту), був перерваний жовтневим переворотом в Петрогра­ді в ніч з 24 на 25 жовтня (за старим стилем) і переходом влади до рук більшовиків, які тепер мали більшість в Радах. Тимчасовий уряд, з яким спілкувалася УЦР, було повалено.

Ця звістка в різних регіонах України була сприй­нята неоднозначно. Робітники промислового Донбасу, півдня України вітали її, саме тут радянська влада була встановлена мирним шляхом. В інших регіонах України боротьба за владу проходила надзвичайно гостро й дра­матично. На переважній більшості її території ще збе­реглися адміністративні органи Тимчасового уряду, під­тримувані керівництвом Київського воєнного округу; на­магалися утвердити свою владу більшовики; діяли дер­жавні установи ЦР.

В умовах такого «тривладдя» 25 жовтня за ініціати­вою ЦР в Києві утворено «Крайовий комітет для охорони революції на Україні». До складу його увійшли представники різних політичних партій, в тому числі й більшовики. Крайовий комітет проголосив себе верховною владою над дев'ятьма українськими губерніями і закликав всю рево­люційну демократію до об'єднання.

27 жовтня — засідання Малої Ради, приймається ві­дозва Генерального Секретаріату «До всіх громадян Ук­раїни», в якій засуджується повстання в Петрограді (ар­гументація такого засудження: Ради є лише часткою ор­ганізованої демократії, більш значна частина демокра­тії стоїть на інших позиціях). Фракція більшовиків на знак протесту вийшла зі складу Крайового комітету і відмовилася співробітничати з Центральною Радою.

В цей же день більшовики скликали об'єднане засі­дання Ради робітничих і солдатських депутатів, пред­ставників фабзавкомів, профспілок та військових частин і вимагали виступити проти військ штабу Київського ок­ругу (прибічників Тимчасового уряду), який мав у своє­му розпорядженні військові училища, донські козачі час­тини, чеськословацький батальйон.

28 жовтня в Києві відбулося перше збройне зіткнення. Юнкера розгромили приміщення Ради, заарештували більшовицький ревком. Більшовики, обравши новий ревком, перейшли в рішучий наступ проти Тимчасового уря­ду. Частини ЦР підтримали більшовиків. Юнкера зали­шили Київ. Штаб округу прийняв умови «миру», за яки­ми вся влада і всі урядові установи з їх матеріальною базою переходили до ЦР і Генерального Секретаріату.

1 листопада 1917 р. ЦР приймає рішення розширити свою владу на всю територію, заселену українцями. Ко­ристуючись тим, що Тимчасового уряду, з яким ЦР скла­дала договори та умови, не стало, уряд України вирішив вести цілком самостійну лінію.

Анулювавши «Інструкцію» вже не існуючого Тимчасового Уряду , Центральна Рада проголосила 7 листопада 1917 р. ІІІ-й Універсал, в якому:

— проголошувалося утворення Української Народної Республіки (УНР) як автономної одиниці Російської Республіки;

— визначалися межі України (9 губерній), а також ставилося питання про необхідність приєднання деяких неукраїнських районів (губерній), заселених здебільшо­го українцями;

• оголошувалися основні принципи політики ЦР: ска­сування приватної власності на землю; 8-годинний робочий день; гарантування прав і свобод, отриманих в ході революції; контроль над виробництвом; реформа судівництва; скасування смертної кари і амністія політв'яз­ням; національно-персональна автономія для не українців; негайний початок мирних переговорів.

Ці принципи політики УЦР, безсумнівно, відтворюва­ли настрої більшості населення України.

Генеральний Секретаріат проголошенням ІІІ-го Уні­версалу ставав незалежним урядом. На 27 грудня 1917 р. призначалися вибори, а на 9 січня 1918 р.—скликання Українських Установчих Зборів.

Значення III Універсалу. Проголошення Української Народної Республіки—важливий етап в розвитку ук­раїнської народно-демократичної революції та у відрод­женні української державності.

З а п и т а н н я:

1. Що Ви знаєте про «Крайовий комітет для охорони .револю­ції на Україні»? Коли він був створений та яким був його склад?

2. Яка основна ідея ІІІ-го Універсалу, та в чому його значен­ня для відновлення української державності?

УЛЬТИМАТУМ РАДНАРКОМУ ЦЕНТРАЛЬНІЙ РАДІ

Ключові терміни та поняття

• ультиматум

• Генеральний секретаріат

• Радянська Росія

• Раднарком

Загострення відносин між ЦР та Радянського Росією.

Після проголошення ЦР ІІІ-го Універсалу (20.ХІ. 1917 р.) Генеральний Секретаріат по суті став незалеж­ним Урядом України. Але він проявляв нерішучість у вирішенні основних завдань, не зруйнував майже жодної основи старої державності, що була за часів Тимчасово­го уряду: конфіскація земель і передача їх в руки селян проводилася повільно; фінансовий капітал не був затронутий; не чіпали й банків, де знаходилися так потрібні для УНР гроші; зберігався старий судовий апарат і старе за­конодавство; майже нічого не змінено в системі освіти (окрім мови викладання). В Україну з Росії втікали за­лишки розбитих більшовиками буржуазних органів: УНР ставала мимоволі оплотом антибільшовицьких сил. Все це, звичайно, не могло сподобатись більшовикам. Відно­сини з Росією вкрай загострилися. Знайшовся й привід. В Україні стояли деякі більшовицькі частини, зокрема 2-й гвардійський корпус, командиром якого була комуні­стка Є. Бош. Цей корпус за наказом більшовиків рухався на Київ, щоб встановити там більшовицьку владу. Доро­гу деморалізованим частинам перетнув генерал П. Ско­ропадський зі своїм 1-м Українським корпусом. Це вря­тувало молоду державу і населення її столиці від загро­зи неминучого погрому.

Діяли в Києві й більшовицькі організації. Спочатку вони лояльно ставилися до української влади, але з ча­сом все більше стали проводити агітацію на підтримку Радянського уряду в Україні, обраного в Харкові на І Всеукраїнському з'їзді Рад (грудень 1917 р.). Тоді ЦР вирішила роззброїти та вислати за межі України біль­шовицькі частини.

Другим приводом до ще більшого загострення сто­сунків між УЦР та Радянською Росією стало рішення Українського уряду про дозвіл пропустити донські коза­чі частини через територію України на Дон. УЦР керу­валася рішенням з'їзду народів Росії (Дону, Кавказу, Сибіру, Криму, Молдавії, Башкирії—вересень 1917 р.) про створення єдиного федеративного уряду Росії. І для Українського уряду державність, яку творив український народ, була ближча до державності донців. А РНК Ро­сії, очолюваний В. І. Леніним, готувався до знищення всіх перефирійних державних утворень, в тому числі й УНР.

Все це надзвичайно загострило стосунки між УЦР та Радянською Росією.

Ультиматум Раднаркому. 4 грудня 1917 р. РНК РСФРР по радіотелеграфу передав до Києва підписаний Леніним та Троцьким «Маніфест до українського наро­ду з ультимативними вимогами до Центральної Ради».

В цьому ультиматумі, визнаючи на словах право ук­раїнського народу на самовизначення, аж до відокрем­лення УНР від Росії, РНК вимагав від ЦР визнати ра­дянську владу на Україні, тобто фактично саморозпуститися. В цьому полягала вся суть ультиматуму: після того, як з'я­виться радянська УНР, уряд Росії готовий її визнати. Ультиматум містив і конкретні вимоги: утриматися від акцій по знищенню спільного фронту; не пропускати че­рез свою територію донців; допомогти революційним більшовицьким військам в боротьбі проти кадетсько-каледінських сил; припинити роззброєння на Україні ра­дянських полків і робітничої Червоної гвардії.

Наприкінці ультиматуму повідомлялося: якщо задовільна відповідь не буде отримана впродовж 48 годин, РНК буде вважати Центральну Раду в стані війни «з ра­дянською владою в Росії і на Україні».

У своїй відповіді Генеральний Секретаріат ЦР під­креслив нещирість і непослідовність РНК і В. Леніна, який раніше порівнював Україну з Ірландією і для обох домагався самостійності. А після жовтня 1917 р. згада­ним ультиматумом робить спробу порушити суверенні права українців і втрутитися у внутрішні справи суверен­ної УНР. УЦР з обуренням відкинула домагання РНК і заявила, що на той випадок, якщо УНР буде нав'язана війна, вона боронитиме права своєї батьківщини. Лист-відповідь підписали В. Винниченко та О. Шульгін.

Це був початок війни Росії проти України. 25 грудня Йосиф Джугашвілі-Сталін звернувся із закликом «До українських більшовиків фронту і тилу», нацьковуючи їх проти Українського уряду. В. Антонов-Овсієнко був при­значений Головнокомандуючим і отримав наказ насту­пати на УНР за стратегічним планом, заготовленим РНК у Петрограді. З іншого боку, В. Винниченко і Симон Пет­люра звернулися з окремою відозвою до українських вояків фронту і тилу. Український комісар північного фронту отримав доручення ігнорувати всі накази біль­шовицьких командирів.

Почалося відкрите вторгнення військ Радянської Ро­сії в Україну.

З а п и т а н н я;

1. Коли і з яких питань загострилися стосунки між УЦР та Ра­дянською Росією?

2. Які ультимативні вимоги до УЦР висунув Раднарком у «Ма­ніфесті до українського народу»?

3. Чому Генеральний Секретаріат УЦР звинуватив РНК та В. Леніна в нещирості та непослідовності, а їх ультимативні вимоги назвав суперечливими?

4. Що вимагав Генеральний Секретаріат УЦР від Раднаркому?

ПРОГОЛОШЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ В

УКРАЇНІ ТА НАРОДНИЙ ОПІР ЇЙ

Ключові терміни та поняття

• Радянська влада

• Всеукраїнський зїзд Рад

• війна

• ЦВК Рад України

Перша спроба встановити радянську владу в Україні мала місце ще на початку грудня 1917 р. Зокрема 2-й гвардійський корпус, яким командувала комуністка Євгенія Бош , отримав наказ рушити із Жмеринки на Київ, розігнати Український уряд ЦР та встановити більшо­вицьку владу. Генерал Павло Скоропадський, що зі сво­їм 1-м Українським корпусом в цей час мав відходити на протинімецький фронт, перетнув всі шляхи і не до­пустив до Києва деморалізовані російські частини. Це врятувало молоду державу і населення її столиці від за­грози неминучого погрому і встановлення радянської влади. Лише завдяки швидкій акції Скоропадського у спів­праці з Вільним козацтвом вдалося ліквідувати більшо­вицьку загрозу всередині УНР.

Діяли в Києві більшовицькі організації в деяких вій­ськових частинах, вони закликали до встановлення ра­дянської влади в Україні. Тому війська ЦР, оточивши ка­зарми більщовизованих частин у Києві, роззброїли їх і під охороною вивезли за межі України.

1-й Всеукраїнський з'їзд Рад. Проголошення Радян­ської влади.

Протистояння РНК та ЦР посилилося під час підго­товки і проведення 1-го Всеукраїнського з'їзду Рад, що почав роботу 4 грудня у Києві. На нього з'їхалися понад 2,5 тис. делегатів від селянських союзів та українізова­них військових частин та трохи більше сотні від більшо­виків та інших партій лівого спрямування. Переважна більшість делегатів підтримала лідерів УНР та їх полі­тику. Ультиматум РНК, щойно надісланий до Києва, де­легати з'їзду розцінили як замах на УНР.

Більшовики, опинившись у значній меншості, з само­го початку зрозуміли, що їм не вдасться не лише пере­обрати склад ЦР, а й внести суттєвий розкол в націо­нальний рух. Вони покинули з'їзд і переїхали у Харків, що на цей час вже став форпостом російських радянських військ на чолі з В. Антоновим-Овсієнко.

Тут, у Харкові, 11—12 (24—25) грудня під охороною радянських військ було нашвидкоруч інсценізовано аль­тернативний київському з'їзд Рад. Неправочинність з'їз­ду була очевидна: 200 його делегатів представляли лише 89 із 300 існуючих в Україні Рад.

Цей з'їзд проголосив на території України радянську владу (Республіку Рад робітничих, селянських депута­тів) та оголосив УНР федеративною частиною Російської Республіки. Із складу України виключався Донецько-Криворізький регіон ( трохи пізніше тут була проголошена Донецько-Криворізька республіка) На з’їзді було обрано ЦВК Рад України, головою якого став член УСДРП Ю. Медвєдєв. ЦВК оголошувався вищою центральною владою в Україні між з'їздами. Через декілька днів він сформував й Радянський уряд України на чолі з В. Затонським. До складу уряду увійшли М. Скрипник, Є. Бош, Артем (Ф. Сєргєєв) та ін.

На противагу київському з'їздові цей з'їзд підтримав повстання у Петрограді та політику РНК, а також його ультиматум Центральній раді. Створення ЦВК Рад України та радянського уряду України було справжньою «знахідкою» для РНК Росії: це давало йому змогу впродовж майже всієї громадянсь­кої війни (аж до 1920 р.) формально залишатися «осторонь» подій в Ук­раїні, представляючи їх щоразу як внутрішній конфлікт між українськими радами робітничих та солдатських депутатів і Цент­ральною Радою, мовляв, українці воюють між собою.

З а п и т а н н я:

1. Де і з якого приводу 6 грудня 1917 р. відбувся розкол між більшовиками і Центральною Радою і чим він завершився?

2. Коли відбувся 1-й Всеукраїнський з'їзд Рад у Харкові і які його наслідки?

3. Як Ви думаєте, чому створення Радянського уряду у Харко­ві часто-густо в українській історичній літературі розглядається як «справжня знахідка» для РНК Росії?

ВІЙНА РАДЯНСЬКОЇ РОСІЇ ПРОТИ УНР

(кін. 1917 — поч. 1918 рр.)

ПРИЧИНИ ПОРАЗКИ ВІЙСЬК ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

Ключові терміни та поняття

• Особливий комітет оборони України

• війна

• Січові стрільці

• Гайдамацький Кіш

• Крутська трагедія

• Арсенальська трагедія

• „Українська Робітничо-Селянська Республіка”

Розстановка сил напередодні війни. Після 1-го Все­українського з'їзду Рад у Харкові в Україні постали два осередки: Генеральний Секретаріат ЦР у Києві та Цент­ральний виконавчий комітет Рад у Харкові.

Більшовицький уряд розпочав негайну збройну бороть­бу проти УЦР. РНК дав наказ більшовицьким загонам нападати на українські села і міста і встановлювати там більшовицьку владу. Й. Сталін звернувся з окремим зак­ликом «До українських більшовиків фронту і тилу», нацьковуючи їх проти Українського уряду. В. Антонов-Овсієнко, щойно призначений Головнокомандувачем, от­римав наказ наступати за стратегічним планом, заготовленим РНК у Петрограді. Тут же організовувалася «чер­вона гвардія» для війни з Україною. Збройні загони для наступу на Україну готувалися також в Гомелі, Брянсь­ку, Бєлгороді. Головним радянським плацдармом в Ук­раїні став Харків, який 8 грудня раптовим ударом з Бєлгорода був захоплений червоногвардійцями. - 17 грудня ЦВК Рад України опублікував маніфест про повалення Центральної Ради й Генерального Секре­таріату, а наступного дня створив крайовий комітет бо­ротьби з контрреволюцією.

Вище політичне керівництво війною було покладено на комісію у складі В. Леніна, Л. Троцького та й. Сталі­на, воєнне керівництво— на Антонова-Овсієнка та М. Муравйова (підполковни­ка старої армії, що після революції перейшов на бік Ра­дянської влади, лівого есера, політичного авантюриста).

Більшовицькі сили складалися з: більшовизованих солдат Західного фронту та моряків Балтійського й Чор­номорського флотів; червоної гвардії, що прийшла з Петрограда, Москви, Брянська та ін. міст Росії, це були добровольці, переважно робітники і матроси, переконані більшовики, що ненавиділи «буржуазну» ЦР і українців взагалі; значну допомогу подавали комунізовані латиські стрілки; добре озброєні загони Червоної гвардії в самій Україні (переважно на Донеччині та Лівобереж­жі). Ці об'єднані 160-тисячні військові сили були «вру­чені» М. Муравйову.

На оборону України встали головним чином підрозді­ли Вільного козацтва і добровольчі об'єднання, що ство­рювалися за рішенням Генерального Секретаріату (26 грудня). Найголовнішими з них були: Гайдамацький Кіш Слобідської України під командуванням С. Петлюри;

Галицький курінь Січових стрільців під командуванням Є. Коновальця; підрозділи генералів Сальського та Удо­виченка тощо. Чисельністю війська УНР не поступалися радянським, але вони були розпорошені по всій Україні, на відміну від більшовицької армії, що діяла в районах крупних промислових центрів та по лінії основних заліз­ничних колій.

Центральна Рада й Генеральний Секретаріат створи­ли Особливий комітет оборони України (М. Порш, С. Петлюра та ін.), призначили командуючого всім ук­раїнським військом для боротьби з більшовиками пол­ковника Капкана. Але цього було замало: не розпустив­ши харківського «уряду», не заборонивши більшовицьку партію, що діяла цілком легальне, відіграючи роль «п'ятої колони», УЦР поставила себе й Українську державу у надзвичайно складне становище.

Хід воєнних дій. 25 грудня Антонов-Овсіенко віддав наказ про загальний наступ радянських військ проти УНР. Першим радянські війська з допомогою місцевих більшовиків захопили Катеринослав. Потім Полтаву, Херсон, Одесу, Олександрівськ. Під тиском радянських військ каледінці залишили Донбас. Червоноармійські за­гони з півночі і сходу наближалися до Києва. Саме в ці дні на шляху радянських військ на станції Крути між Ніжином і Бахмачем став загін із 500 необстріляних ки­ївських студентів, гімназистів та юнкерів 1-ї київської юнацької військової школи ім. Б. Хмельницького. Від­бувся жорстокий бій (16 січня 1918 р.), в ході якого більшість юнаків загинула. Подвиг цих юнаків на чолі з сотником Омельченко став символом національної честі і назавжди увійшов в історію України.

На допомогу наступаючим військам Муравйова ро­бітники заводу «Арсенал» 16 січня 1918 р. почали зброй­не повстання, центром якого став завод. Повстання через 5 днів було придушене загонами новосформованого куре­ня січових стрільців та вільного козацтва. Але 26 січня після 5-добового безперервного бомбардування Києва більшовицькі війська увійшли в столицю УНР. В Києві війська Муравйова вчинили криваву різанину, якої міс­то не бачило з часів Андрія Боголюбського.

ЗО січня 1918 р. в Києві проголошено «Українську Робітничо-Селянську Республіку» з Народним Секретаріа­том на чолі. Членів ЦР оголошено злочинцями, а майно їхнє реквізовано. ЦР покинула Київ і переїхала до Жи­томира.