1.2. Основні парадигми політичної науки

Сучасна політична наука спирається на декілька основних підходів або парадигм: традиційні/ (формально-юридичну) біхевіоріальну та постбіхевіоріальну (парадигма – гр. - 1) приклад, зразок, строго наукова теорія; 2) вихідна концептуальна схема, модель постановки проблем і їх вирішення, методів дослідження) однак, ними не обмежується. Поняття «парадигма» у 20-х роках XX ст. ввів Т.Кун – американський історик науки і філософії.

Традиційна парадигма сформувалася на переломі XIX – XX віків на основі вивчення державних інститутів окремих країн і характеризується описовістю, статичністю, відсутністю порівняльного підходу. Аналіз, здебільшого, зосереджувався на характеристиці держави, її інститутів, виборах, політичних партіях, тобто формальних елементах політичної системи, а також на законодавчих нормах. Як правило, на основі цього підходу розглядалася історична еволюція політичних, державних утворень, описувалися ці інституції. Тут відсутні, будь-які спроби ідентифікувати типи цих конструкцій. Об’єктом дослідження представників традиційного підходу були західноєвропейські політичні системи та державні інститути.

Якщо керуватися традиційним підходом в політичній науці для аналізу політичної системи України, зокрема, такого державного інституту як Верховна Рада, то ми побачимо ЇЇ такою.

Верховна Рада (парламент) України. У відповідності до ст. 75 Конституції України «єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України». Кількісно Верховна Рада складається з 450 депутатських місць. Народні депутати України обираються за принципом загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Порядок проведення виборів визначається спеціальним законом, який передбачає змішану (мажоритарно – пропорційну, 50x50, систему виборів). Внутрішньоорганізаційно парламент України складається з Голови, першого заступника, заступника, постійних комітетів, підкомітетів, тимчасових комісій, фракцій. Функціонально Верховна Рада України здійснює певні повноваження (їх повний перелік наведений у ст. 85 Конституції). Тобто фактично ми бачимо своєрідний статичний портрет Верховної Ради як структури.

Суть біхевіоріального (від англ.- поведінка) підходу в політичній науці полягає в тому, щоб вивчати поведінку людей, їх груп та організацій, як суб’єктів політичного життя. Цей підхід прийшов з психології і сформувався під впливом політичної психології. Стосовно до психології вживається термін біхевіо-різм (Ьекаьіоигізт від ЬепаVІои^ – поведінка), який утвердився ще наприкінці XIX – початку XX ст.

Біхевіоріальна парадигма (модель) політичної науки сформувалася вже після другої світової війни, коли постало питання аналізу природи виникнення тоталітарних режимів у Німеччині, СРСР, необхідність дослідження антиколоніальних рухів у країнах третього світу, створення там нових незалежних держав. Хоча вперше ідеї біхевіоріалізму були сформульовані Ар-туром Бентлі, зокрема, в його роботі «Процес управління», яка була опублікована ще в 1908 році. Біхеовіоріальний підхід ставить своїм завданням вияснити, чому люди і зацікавлені групи поводяться в політиці так, а не інакше і чому в результаті саме таким чином функціонують і розвиваються в суспільстві ті чи інші політичні процеси і системи.

Прагнучи наукової чіткості та строгості точних наук, політична наука починає займатися виключно пошуком відповіді на питання «як» і «чому»? Настійна увага до методів, вдосконалення процесів збору і обробки даних, накопичення, причому, навіть з лишком, матеріалів і фактів – такі характерні риси цього напрямку, у витоків якого на початку XX ст. стояли крім А.Бентлі, Ч.Меріам, а потім глава американської асоціації політичних наук в 50-і роки Г.Лассвел та П.Лазарсфелд.

В період після другої світової війни біхевіоріалізм став, по суті, головним методологічним напрямком в американській політичній науці, та й у всьому західному світі, усунувши на задній план, не тільки традиційний, формально-юридичний (інституціональний) але і інші наявні підходи.

Основні принципи біхевіоріалізму можна назвати такі.

1. Об’єктом дослідження політології є не законодавчі норми і формальні елементи політичної організації суспільства, не ті чи інші політичні програми та ідеї, не суспільство і політика в цілому, а поведінка, дії та поступки людей, які спрямовані на досягнення певних політичних цілей.

2. Головна увага приділяється емпіричним фактам та їх обробці, які власне і мають істинно наукову цінність.

3. В аналізі політичних феноменів застосовуються методи природничих і точних наук (напр. абстрагування, аналіз, синтез і т.ін.)

4. Необхідною умовою науковості дослідження політичних явищ та процесів є можливість верифікації або фальсифікації (заперечення висновків, вимога експліцитності (точності) і відтворення дослідницької процедури: (верифікація...).

Біхевіоріалізм, як правило, головну увагу приділяє розгляду та вивченню англоамериканської політичної системи і протягом шестидесяти років домінував у політології Північної Америки.

Основне, на що опирається цей підхід – це збір та опис фактів такими, якими вони сприймаються безпосередньо свідомістю спостерігача. Лише факти можуть розглядатися як носії якихось значень, тому дослідникам не лишається іншого вибору, ніж ретельно їх аналізувати. Розробка понять не є необхідною, навпаки, вона може тільки завадити розумінню фактів і спрямувати їх на шлях ідеологічних спекуляцій.

Тобто, головним завданням біхеовіоріалізму є зведення політології до суспільної емпіричної науки та звільнення її від абстрактного підходу до фактів.

Вплив біхеовіоріалізму на розвиток політичної науки був досить значним:

- з одного боку, ним була введена вимога чіткості та точності для дисципліни, яка не дуже відрізняла себе від політичної філософії.

- з іншого боку, біхеовіоріалізм першим став застосовувати такі технічні знаряддя і засоби (анкетування, опитування, збір даних тощо), які сьогодні розглядаються як обов’язковий інструментарій дослідника.

- нарешті, біхеовіоріалізм примусив політичну науку вийти з бібліотек, щоб освоїти конкретну дослідницьку роботу.

Проте, на початку 60-х років біхеовіоріалізм був підданий критиці й частково відкинутий самими американськими політологами. Як приклад критичного підходу до біхеовіоріалізму можна навести працю Райта Міллса «Соціологічна фантазія» (\Угі§пі: МііЬ, Іта§іпа1;іоп5 зосіоіо^ие), написану в 1959 р.:

- біхеовіоріалізм звинувачували в надмірному захопленні кількісними даними, так званою «цифроманією», бо аналіз лише видимих об’єктів може відвернути увагу від дуже важливих проблем, які не піддаються прямому вимірюванню;

- біхеовіоріалізм звинувачували також у надмірній увазі до фрагментарного аналізу фактів, який заважає глобальному підходу до політичних проблем;

- біхеовіоріалізму закидали також псевдоаполітизм: у своєму бажанні опиратися лише на факти («факти, факти, факти») він зовсім не зможе критикувати суспільний порядок і тим самим підсвідомо його узаконює.

Головна критика проте, носить епістемологічний характер і стосується способу аналізу фактів. На думку критиків, факти не є зрозумілими самі по собі, спостереження за ними треба супроводжувати, перш за все, постановкою питань, висуненням робочої гіпотези, яку самому вченому – досліднику слід «розробити» або «вигадати». При цьому можна згадати вислів Максима Горького, що факт – це не вся правда, а тільки сировина з якої роблять правду.

Для розуміння критики біхеовіоріалізму слід пам’ятати, що політологія, як, до речі, і всі інші суспільні науки, коли вони приступають до «визначення предмету дослідження» та методів спостереження та інтерпретації, наштовхується на певні труднощі. Особливі труднощі пов’язані, насамперед, з тим, що вона немовби «остання» з суспільних наук, конституювалася і з’явилася в той час, коли окремі галузі науки змагаються між собою за збереження, а якщо можливо, і за розширення свого впливу.

Природа постбіхевіоріальної революції.

Наприкінці 60-х років XX ст. американські політологи прийшли до висновку про необхідність перегляду деяких положень біхевіоріалізму. Чому? 2-6 серпня 1969 р. в Нью-Йорці відбувся 65-й з’їзд Американської асоціації політичних наук (ААПН). На з’їзді з доповіддю «Нова революція в політичній науці» виступив президент асоціації Девід Істон, заслужений професор Каліфорнійського університету, автор багатьох робіт, які ввійшли в золотий фонд політичної науки.

В доповіді Д.Істона мова йшла про постбіхевіоріалізм, про вимоги переглянути деякі положення біхеовіоріального підходу в політичних дослідженнях. Суть постбіхевіоріальної революції полягає в неприйнятті такого політичного дослідження і вивчення, яке прагне перетворити вивчення політики, політичну науку в більш жорстку наукову дисципліну, яка базується на методології природничих та точних наук. Постбіхевіоріалізм повинен розвивати політичну науку в нових напрямках і не прагнутиме законсервувати або зруйнувати якість певні методологічні підходи. Це одночасно і рух, як об’єднання різноманітних людей, а також інтелектуальна теорія.

Основні принципи постбіхевіоріалізму.

1. Зміст повинен передувати методиці. Але якщо одним треба жертвувати ради іншого – то це не завжди повинно так бути. Важливіше бути релевантним і повніше відповідати насущним сучасним суспільним потребам, аніж займатися софістикою відносно методів дослідження. Тому замість принципу, що краще помилятися ніж бути в стані непевності, постбіхевіоріалізм ствердив новий принцип, що краще перебувати в стані невпевненості, ніж взагалі не відчувати ніяких хитань чи сумнівів.

2. Біхеовіоріалізм несе в собі ідеологію емпіричного консерватизму. Самообмеження описом і аналізом фактів створює труднощі розуміння тих же фактів в їх найширшому контексті. Як результат емпірична політична наука змушена надавати підтримку в збереженні тих самих фактичних умов, які вона досліджує. Тобто мова йде про неусвідомлену підтримку ідеології соціального консерватизму, який негативно реагує, навіть, на незначні зміни.

З. Біхеовіоріальне дослідження втрачає зв’язок з реальністю. Його стрижнем є абстрагування і аналіз, і вони покликані скрити жорсткі реальності політики. Завдання постбіхевіоріалізму полягає в тому, що зруйнувати її бар’єри замовчування, які неминуче створив біхевіоріалізм, і таким чином допомогти політичній науці осягнути реальні запити людства в період кризи.

4. Дослідження та конструктивний розвиток цінностей – незмінні об’єкти політології. Наука не може бути і ніколи не буває оціночно-нейтральною, незважаючи на різні заяви про протилежне. Тому, для того щоб зрозуміти межі та можливості нашого знання, ми повинні знати про ціннісні передумови, на яких воно базується, а також про альтернативи, заради яких це знання може бути використано.

5. Представники політичної науки несуть відповідальність за всіх інтелектуалів. Історична роль інтелектуалів полягає в тому, щоб захищати гуманістичні цінності цивілізації. В цьому їх унікальне завдання і обов’язок. Інакше вони можуть стати просто техніками, ремісниками для часткового ремонту суспільства.

6. Знати – означає нести відповідальність за дії, а діяти – означає прилучатися до оновлення суспільства. Інтелектуал, як вчений, несе особливу відповідальність за дієвість свого знання. Умоглядна наука – продукт XIX ст., коли було досягнуто широкої моральної згоди. Сучасна дієва наука з необхідністю відтворює сучасний конфлікт в суспільстві з приводу тих чи інших цінностей та ідеалів і це повинно проходити через весь процес дослідження. Таке нове бачення веде до політизації професії. В зв’язку з цим Веберівська диференціація між покликанням вченого і політика явно недостатня.

7. Якщо у інтелектуалів є зобов’язання – максимально використовувати і реалізувати свої знання, то організації інтелектуалів – професійні асоціації, в т.ч. політичні, а також університети не повинні перебувати осторонь повсякденної політичної боротьби, а брати в ній участь. Політизація професії так само неминуча як і бажана.

Дані принципи на думку Д.Істона відбивають лише основні характерні риси постбіхевіоріальної революції.

В чому причина постбіхевіоріальної революції в політичній науці? Д.Істон говорить, що людство зіткнулося з несподіваними соціальними кризами. Апокаліптична зброя, страх перед нею, різкий приріст населення, небезпечне забруднення довкілля, внутрішні суперечності в США, расові, економічні та соціальні конфлікти і т.д. - все прогресує. Це веде до нагнітання і росту небезпеки і переживання за майбутнє – не одного покоління чи однієї нації, а всього людства. Цій небезпеці катаклізмів протистоїть знання про величезні ресурси і технічні можливості людства, вражаючі можливості техніки і технології, а також багатий потенціал можливостей для осмислення соціально-політичних процесів.

Усі названі парадигми сучасної політичної науки відрізняються різними підходами до характеру і форм побудови державних структур. Якщо традиційна парадигма базується на формальній (конституційній або державній) структурі, біхевіоріальна допускає формальні й неформальні (групові) структури і функції, постбіхевіоріальний напрям орієнтується на класові, групові відносини і конфлікти.

Теоретичні дослідження біхевіоріалістів, наукові здобутки політичних соціологів – Г.Моски, У.Парето, Р.Міхельса і М.Вебера, позитивістська методологія Д.Х’юма, О.Конта і Г.Спенсера сприяли формуванню в сучасній політичній науці також, так званої, ортодоксальної парадигми. Постбіхевіоріальна теорія, а також концепції Гегеля і Маркса в сукупності з принципом історизму лягли в основу протилежної, радикальної парадигми.

Предметом аналізу ортодоксальна парадигма обирає стабільні системи, елементи яких перебувають у взаємовпливові. Натомість, радикальна парадигма дотримується концепції держави у конфлікті. Якщо перша обґрунтовує необхідність існування в структурі держави взаємодії між різноманітними групами і класами суспільства, що змагаються за владу і вплив у вирішенні політичних питань, друга пропонує класовий аналіз суспільства, де класи і боротьба між ними визначаються відношенням до засобів виробництва. Нарешті, ортодоксальна парадигма в своєму методологічному підході до питань влади і управління виступала за розосередження і раціональний розподіл останніх між багатьма центрами влади, де широка репрезентаційна система відкриває можливість плюралістичних змагань у вирішенні питань держави. (Див. Тему «Демократія в політичному житті суспільства», Плюралістична модель демократії). Система радикальної парадигми концентрується на уніфікації домінуючої позиції влади і авторитету, навколо яких об’єднується вся держава у вирішенні політичних і економічних завдань. (Див. Колективістська (соціалістична) модель демократії). Також в літературі ви знайдете інші тлумачення і розуміння парадигм. Серед них теологічні, натуралістичні, соціальні, раціонально-критичні. Про це піде розмова на семінарському занятті.