Семінарське заняття № 5

Джерела та основні риси права України в складі Російської імперії (друга пол. XIX - поч. XX ст.)

1. Характеристика джерел права :

а) звичаєве право;

З поширенням на Україну російського загальноімперського законо­давства давні українські права збереглися у вигляді окремих норм, зок­рема «Місцевих законів Полтавської та Чернігівської губерній», що міс­тилися у Зводі законів Російської імперії. Російський Статут цивільного судочинства (1864) допускав використання звичаєвого права у спадко­т., родинних і земельних правовідносинах, щодо яких не було відпові­дного законодавчого регулювання. Окремі випадки застосування звича­євого права при вирішенні питань, пов’язаних з користуванням громад­ськими пасовиськами й лісами, деякими аспектами трудових, шлюбних і спадкових відносин, мали місце навіть на початку XX т.. Аналогічно об­межене застосування норм звичаєвого права допускалося на українсь­ких землях Австро-Угорщини. Однак, починаючи з другої половини XVIII т.., у розвитку українського права вплив російського права постійно зро­статиме і зрештою призведе до майже повного його витіснення. Слід звернути увагу, що ці дві правові системи, українське та російське пра­во, були дуже схожими, з огляду на спільні витоки права слов’янських племен, ментальність народів, вплив християнства та візантійського права. Однак існували й певні відмінності між ними, зокрема характер­ною рисою розвитку права в Московській державі вже в Х\/-Х\/І т.. стає тенденція домінування серед джерел права актів законодавчого харак­теру, зокрема судебників та «указних книг». Однак норми звичаєвого права застосовувалися ще довго, тим більше що волосні суди могли посилатися на звичаї при розгляді селянських спорів ще й навіть після проведення судової реформи 1864 р.

Незважаючи на подальше витіснення звичаєвого права разом з іншими «давніми правами» загальноімперським законодавством, окремі випадки використання норм звичаєвого права траплялися на­віть на початку XX т..

Щодо реалізації звичаєвого права, то у пореформений період висловлювався досить різкий осуд на адресу волосних судів і застосовуваного ними звичаєвого права. Їх противники бачили дефект в народній правосвідомості, і зокрема у правосвідомості народних суддів, які «не вміли узагальнити питання права і прагнули вирішити кожну справу за її обставинами». Однак на ділі все було набагато складніше. Те, що в рамках свого соціуму селяни надавали перевагу міркуванням доцільності перед вимогами формальної законності, зовсім не означало, що вони взагалі не мали уявлення про закон. Після прийняття 12 липня 1889 закону про земських дільничних начальників застосування звичаєвого права при розгляді спорів та кримінальних справ серед селян скоротилася: до вирішення селянських справ цей закон залучив ватажків дворянства, повітових членів суду, почесних мирових суддів, міських суддів і земських начальників. Всі ці категорії службовців негативно ставилися до звичаєвого права і найчастіше не утрудняли себе зверненням до нього при розгляді спорів. З іншого боку, членам повітових судів та іншим переліченим особам законом пропонувалося при відсутності писаних норм «констатувати існування місцевого звичаю». Їм рекомендувалося розпізнавати звичай наступними способами: «безпосередньо з актів його дотримання, з достовірних свідчень старожилів про його існування, за посвідченням сільського сходу». По останньому способу існувало навіть роз’яснення Урядового Сенату від 9 вересня 1887 № 3365.

Вивчення звичаєвого права цього періоду здійснювалось в основному не юристами, а географами. Південно-західний відділ Російського імператорського географічного товариства організував кілька етнографічних експедицій, у тому числі в південно-західний край(Малоросію). У них брали активну участь Петро Петрович Семенов-Тянь-Шанський, Павло Платонович Чубинський. З ініціативи останнього були узагальнені рішення 82 судів з губерній південно-західного краю. Зібрані матеріали з цивільного права узагальнював Чубинський, з кримінального права – Олександр Федорович Кістяківський.