3. Кодифікація права друга пол. XIX - поч. XX ст. :

а) Статут цивільного судочинства 1864р.

Правову основу реформи цивільного процесу склали Статут цивільного судочинства від 20 листопада 1864 року, а також Мнение Государст­венного Совета «Об изменении и дополнении статей свода законов, касающихся судопроизводства и делопроизводства в нынешних судебных местах», утвер­жденное Императором 11 октября 1865 года.

Структура: І книга – Процес в мирових судових установах, ІІ книга – Процес в загальних судових установах, ІІІ книга – Винятки з загального процесу цивільного судочинства, ІV книга – Охоронне судочинство, V книга – Порядок судочинства в Закавказькому краї та губерніях Варшавського судового округу і Прибалтиці.

У першому розділі «Загальні положення» законодавець виділив основні принципи позовного провадження: дозвіл справ тільки відповідними судовими установами (стаття 1), відділення суду від адміністрації (стаття 3), законність прийняття рішень у цивільних справах (стаття 9), а так само гласність, усність судочинства (стаття 13) і можливість використання аналогії права при вирішенні цивільних справ (стаття 9) Зазначені принципи мали прогресивне значення і повинні були забезпечити «швидке» і справедливе вирішення громадянських суперечок.

У законі були визначені цензи до осіб, які пред'являють позовні вимоги і відповідають за ним. У відповідність до статті 17 Статуту позивачем і відповідачів могла бути будь-яка людина, крім неповнолітніх та осіб, визнаних судом недієздатними. Крім того, особи, обмежені судом у дієздатності, через. марнотратства, без згоди опікуна не могли вибирати законного представника, закінчувати суперечку примиренням, робити які-небудь поступки іншій стороні і заявляти про фальшивість документов. Інтереси юридичної особи в суді захищав його представник, а якщо дана організація була широко відома, то один із засновників або керуючий, повноваження якого підтверджувалися установчими документами.

У статтях 11 і 12 Статуту законодавець закріплював принцип родової підсудності справ, зазначивши, що цивільні спори вирішуються по суті тільки в двох інстанціях (мировий суд і з'їзд мирових суддів або окружний суд і судова палата), при цьому справа не могла бути розглянута в вищій інстанції, якщо не було суду в нижчій.

Законодавець докладно визначав юрисдикцію мирового суду. Позови з особистих зобов'язаннях, за договорами, зобов'язанням з заподіяння шкоди і про право на рухоме майно вартістю менше 500 р, а також позови про посягання на честь і гідність, відновлення законного майна. Сторони могли просити мировий суд дозволити й інші спори, що виходять за його компетенцію, але в цьому випадку вони позбавлялися права оскаржити рішення. Була визначена і юрисдикція окружного суду: позови про право власності або володіння на нерухоме майно, зареєстровані в установленому порядку, а також ті, що стосувалися інтересів державних відомств (крім позовів про відновлення законного володіння), а також всі суперечки, які не підлягають розгляду в мировому суді. Пізніше з юрисдикції окружного суду були виведені всі позови на суму понад 500 р. і передані судовим палатам.

Порядок приведення у виконання судових рішень за Статутом цивільного судочинства 1864 р. істотно відрізнявся від дореформенного порядку. Одна з головних відмінностей полягала в тому, що в основу дореформеного порядку був покладений слідчий принцип, у силу якого рішення приводилися у виконання навіть під час відсутності прохання кредитора за допомогою поліції. Статут цивільного судочинства поширив на процес виконання дію принципу дис_позитивності. Це виразилося в тому, що судові рішення приймалися тепер до виконання не інакше, як за бажанням стягувача. Від вибору стягувача залежав спосіб виконання стягнення і за його розсудом стягнення зверталося на те чи інше майно боржника. Суд не міг обраний стягувачем спосіб виконання змінити іншим способом, чи обране майно замінити іншим за вказівкою боржника. Однак, і судовий пристав,і стягувач були обмежені рамками закону, а саме ст. ст. 933, 934 Статуту Цивільного судочинства, у яких встановлювалися способи виконання. Іншими словами, для захисту особистої свободи боржника закон вказував на допустимі способи виконання рішення і забороняв прибігати до таких способів, що ним не передбачені. Статут цивільного судочинства 1864 р. передбачав кілька основних способів виконання судових рішень. До них належать: а) по-перше,звернення стягнення на рухоме майно боржника; б) по-друге, звернення стягнення на нерухоме майно боржника; в) по-третє, передача маєтку натурою особі, якій він присуджений;г) по-четверте, звернення стягнення на доходи боржника; ґ) по-п’яте, дозвіл стягувача зробити за рахунок боржника ті дії чи роботи, що незроблені ним у призначений судом термін.