§ 3. Сучасна українська літературна мова.

1. Усна й писемна мова.

Літературна мова – це складова й невід’ємна частина загальнонаціональної мови. Вона виділяється як унормована й оброблена її форма. Літературна мова обслуговує всі сфери суспільного життя: виконує функції спілкування, є мовою художньої літератури, науки, публіцистики, задовольняє потреби державних установ, навчальних закладів тощо.

Відмітними рисами сучасної української літературної мови є її універсальність, здатність охопити всі накопичені людством знання, обслуговувати всі мовні сфери, обов’язковість її норм незалежно від соціальної, професійної чи територіальної належності носіїв мови, наявність варіантів для висловлення близького змісту.

Літературна мова не є статичним утворенням: її постійна взаємодія з мовою художньої літератури, іншими мовними стилями при збереженні нормативної єдності є запорукою її збагачення, розвитку і єдності.

Українська літературна мова існує у двох формах – усній і письмовій. Усна форма розрахована на слухача, письмова – на читача.

Усна мова більш спонтанна, експресивна, безпосередня, тісніше пов’язана з позамовною ситуацією, із загальним контекстом. Ступінь її підготовленості зазвичай є значно нижчим порівняно з письмовою. В усній мові широко використовується розмовно-побутова, емоційно забарвлена лексика. Синтаксис відрізняється меншою вимогливістю до об’єднання слів і частин речення. Частіше вживаються прості речення й конструкції; застосовуються додаткові поза вербальні засоби комунікації – інтонація, міміка, жести.

Писемна форма літературної мови характеризується обдуманістю, лаконізмом, монологічним характером викладення, суворими вимогами до мовних засобів. У ній широко використовується абстрактна лексика, наукова й професійна термінологія, частіше вживаються складні конструкції із чітким визначенням складових частин, будується складне синтаксичне ціле, використовуються звороти, абзаці, періоди.

2. Мовна норма.

Основною ознакою літературної мови є її унормованість.

Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються в процесі суспільної комунікації.

Виділяють такі типи норм літературної мови:

• орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень,

акцентологічні норми);

• графічні (передача звуків на письмі);

• орфографічні (написання слів)

• пунктуаційні (уживання розділових знаків);

• лексичні (слововживання);

• морфологічні (уживання морфем);

• синтаксичні (керування, узгодження, поєднання й розміщення слів, речень);

• стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування).

3. Функціональні мовні стилі

Стилістична система української мови відповідає потребам спілкування, охоплюючи всі сфери її функціонування. Це мова державного урядування й громадсь­ких та інших організацій; нею користуються працівники про­мисловості й сільського господарства, науки й культури, освіти; нею користуються в засобах масової інформації, видавничій діяльності, буденному житті. Отже, сучасна українська літературна мова багатофункціональна. Це зумовлює її функціонально-стильове розмежування, тобто поділ на функціо­нальні стилі. Слово «стиль» – багатозначне, воно походить від латинського stilus – «паличка для письма». У літературі й у мистецтві стиль означає певну єдність художніх образів і форм їх вираження. Стиль означає також сукупність способів, прийомів, методів певної діяльності.

Функціональний мовний стиль – це різновид літературної мови, що обслуговує певну сферу суспільної діяльності мовців і відповідно до цього має свої особливості добору й використання лексичних, граматичних, фразеоло­гічних та інших мовних засобів.

Існують такі основні функціо­нальні стилі: офіційно-діловий, науковий, публіцистичний, ху­дожній, розмовний.

Офіційно-діловий стиль, у якому оформляються різні акти державного, суспільно-політичного, економічного життя, ділових стосунків між членами суспільства, характери­зується логізацією викладу, уживанням усталених конструкцій, зокрема безособових та наказових, відсутністю емоційного за­барвлення, двозначних слів та висловів. Це мова законів, ука­зів, розпоряджень, діловодства та листування.

Науковий стиль обслуговує різні галузі науки й тех­ніки. Йому властиве широке використання термінів та абстра­ктних слів, складних речень, зокрема складнопідрядних, за до­помогою яких відтворюються причинно-наслідкові зв'язки між частинами тексту. Як правило, для цього стилю не характерна емоційно-експресивна лексика.

Найхарактернішою ознакою публіцистичного стилю є поєднання логічності викладу, доказовості й переконли­вості з образністю та емоційністю. Завдання публіцистики по­лягає не лише в тому, щоб викладати певні факти, явища дій­сності, а й давати їм оцінку, формувати громадську думку.

У художньому стилі, тобто в стилі художньої літе­ратури, найяскравіше виявляється лексичне багатство мови. Для цього стилю характерне вживання слів у прямому й пере­носному значенні, використання лексичних, синтаксичних, фразеологічних засобів виразності, широкий вияв ав­торської індивідуальності.

Конфесійний стиль обслуговує потреби окремих людей і суспільства в цілому в сфері релігії та церкви. Реалізується в релігійних відправах, проповідях, молитвах, літературі релігійного характеру. Для цього стилю характерне уживання церковної термінології, включаючи слова старослов’янського походження, значна кількість метафор, алегорій, порівнянь, використання непрямого порядку слів у реченні, емоційність.

Розмовний стиль, або стиль розмовного мовлення, задовольняє потреби безпосереднього спілкування людей у повсякденному житті. Крім суто мовних засобів (розмовні, а ча­сом і просторічні варіанти слів, короткі прості, неповні, еліп­тичні речення й под.), складниками цього стилю є інтонація, мі­міка, жести, конкретна ситуація. В основному цей стиль пред­ставлений усною формою. У письмовому вигляді використову­ється як діалогічне чи полілогічне мовлення в художніх творах.

Кожен стиль має:

• сферу поширення (коло мовців);

• призначення;

• систему мовних засобів;

• стилістичні норми;

• підстилі;

• жанри реалізації.

Кожен зі стилів має свої характерні особливості й реалізується у власних йому жанрах. Жанри – це різновиди текстів певного стилю, що різняться насамперед метою мовлення, сферою спілкування та ін. ознаками. У межах кожного мовного стилю сформувалися й формуються власні різновиди – підстилі, орієнтовані на досягнення конкретних завдань спілкування.