ПОЛІТИЧНІ ТА СОЦІОКУЛЬТУРНІ ПЕРЕДУМОВИ ТРАНСФОРМАЦІЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ В УКРАЇНІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 80-Х – НА ПОЧАТКУ 90-Х РР. XX СТ. Стан історичної науки в Україні в умовах тоталітарної радянської системи. Партійна та ідеологічна детермінованість історичних досліджень. Проблематика робіт радянських вчених. Інституційні особливості історичної науки в УРСР. Спроби перегляду догматичних схем історії України (М.Брайчевський, І.Дзюба). Посилення впливу офіційної ідеології на історичну науку у 1970-х – 1980-х рр. “Перебудова” і історична наука. Історична наука і зміни масової свідомості.
Від Української РСР незалежна Україна отримала у «спадок» радянську версію «історії Української РСР», сформованої на засадах соціально-економічного детермінізму і компартійної ідеології, а також великий загін фахових істориків, серед яких основну частину складали історики КПРС, а також дослідники з т.зв. кафедр суспільних наук. Цей загін істориків, що становив майже половину всіх фахівців, як, зрештою, і більшість інших радянських істориків, мав низку характерних рис, серед яких треба насамперед відзначити: ідеологічну спрямованість в річищі вульгарного марксизму-ленінізму з його оптимістичною вірою в суспільний поступ і обов'язковими зовнішньою та внутрішньою цензурою; невисокий рівень фахової підготовки в роботі з джерелами; ігнорування світових тенденцій в розвитку історичної думки і новітніх методологій; відсутність серйозних міжнародних контактів і незнання іноземних мов.
Загалом, українська історіографія мала всі риси провінційної історіографії навіть в межах СРСР, де всі кращі сили і дослідницькі можливості були сконцентровані у Москві.
В СРСР основні дослідження було зарезервовано для Академії наук та республіканських академій, а університетські кафедри, архіви, музеї відігравали підпорядковану роль.
«Ордена Леніна і ордена Дружби народів Академія наук Української РСР» – такою помпезною була в останні роки існування СРСР офіційна назва відомства, на яке в радянській Україні було покладено не лише ведення досліджень в усіх галузях знання, але й координацію праці наукових установ різного підпорядкування. Це була бюрократизована командно-адміністративна структура, яку навіть називали своєрідною "державою в державі". Президія АН УРСР виконувала функції міністерства науки, але в певному сенсі її авторитет в суспільстві й урядових колах був вищим, ніж авторитет багатьох республіканських міністерств та відомств. Спричинилася до цього й висока особиста авторитетність визначних науковців, які очолювали академію, її відділення та інститути.
Розпад СРСР й проголошення незалежності України поставили перед українською історичною наукою та дидактикою нові виклики. По-перше, виникла потреба модернізації концепції “Історії України” у відповідності з світовими стандартами історичної науки. По-друге, модернізація концепції вимагала удосконалення не лише методології дослідження, а й методики викладання “Історії України”.
Ці серйозні наукові проблеми повинні були розв'язати ті кадри істориків, які, як вчені та викладачі, сформувалися в радянську епоху. Варто зауважити, що і в той період працювали історики, які намагалися в рамках існуючої системи творити об'єктивно наукові праці, досліджувати ті проблеми вітчизняної історії, які замовчувалися або фальсифікувалися офіційною радянською історіографією. До них, в першу чергу, слід віднести Михайла Брайчевського, Олену Апанович, Олену Компан, Ярослава Дзиру, Ярослава Дашкевича та ін. Поруч з ними історичну свідомість нації формували праці Івана Дзюби, зокрема “Інтернаціоналізм чи русифікація”, В'ячеслава Чорновола “Лихо з розуму”, Євгена Сверстюка “Собор у риштуванні” та інші.
З падінням комуністичної “залізної завіси” в Україні масово появилися історичні дослідження української діаспори - праці Дмитра Дорошенка, Наталії Полонської-Василенко, Ореста Субтельного, Аркадія Жуковського, Романа Шпорлюка, Василя Вериги. Перевидавалися книги Михайла Грушевського, Миколи Аркаса, Олександри Єфименко, Івана Крип'якевича. Дослідникам відкрилися недоступні раніше архівосховища, появилися публікації джерел з найбільш важливих, і в той же час сфальсифікованих, проблем української історії: Українських Січових стрільців, Української національної революції 1917–1921 рр., Голодоморів 1921-1923, 1932-1933,1946-1947 pp., УПА і т. д. тобто створилися об'єктивні передумови для комплексного наукового вивчення історії України. Але, на заваді стали суб'єктивні фактори - небажання керівництва держави належним чином фінансувати історичні дослідження, догматичне мислення керівництва академічної науки, зокрема гуманітарного профілю, ідеологічні прокомуністичні симпатії частини вчених та викладачів для яких єдиним достовірним історичним джерелом залишається “Краткий курс истории ВКП (б)” та ін.
Після 1991 р. безперечно зникла політична цензура, частково відкрилися архівні сховища і полегшився доступ до документальної бази, створилися сприятливі умови для роботи істориків. Це спричинило два важливі процеси в історичному пізнанні. По-перше, розпочалось активне вивчення і публікація документальних матеріалів, передусім із замовчуваних раніше проблем минулого України та її взаємин з іншими народами, зокрема у складі СРСР. Цей процес продовжується донині і йому не видно кінця та краю; його наслідком стали численні документальні публікації з усіх періодів національної історії, насамперед з історії українського козацтва і гетьманщини, Української революції 1917–1920 рр., тоталітарного терору в роки УРСР, Голодомору 1932-1933 рр., національно-визвольного руху в роки Другої світової війни тощо.
ІНСТИТУЦІЙНЕ ОФОРМЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ ДОБИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ. Інституції Національної Академії Наук України (Інститут історії України, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського, Інститут українознавства ім. І.П.Крип'якевича; Інститут європейських досліджень). Вузівські центри: Інститут історичних досліджень при Львівському національному університеті, Інститут українознавства при Київському національному університеті ім. Т.Г.Шевченка). Наукові школи. Провідні фахові видання з історії. Наукові товариства. Конференції (конгреси Міжнародної асоціації україністів, конгреси істориків України). Регіоналізація історичної науки (центр і регіони).
В Україні існує Національна академія наук України (НАН) – вища наукова установа України
Назва Академії зазнавала змін чотири рази. У 1918-1921 рр. вона іменувалася Українська академія наук (УАН), з 1921 по 1936 р. - Всеукраїнська академія наук (ВУАН), у 1936-1991 рр. - Академія наук Української РСР, з 1991 по 1993 р. - Академія наук України, а з 1994 р. - Національна академія наук України. Очолює НАН України Борис Євгенович Патон.
Основною ланкою структури НАН України є науково-дослідні інститути.
Історичний профіль мають такі інститути НАН:
– Інститут історії України (очолює академік Валерій Смолій)
Після відновлення державної незалежності України Інститут історії України одержав низку важливих наукових результатів, зокрема проаналізовано роль і місце України у загальноєвропейському та світовому історичному контексті упродовж останнього тисячоліття національної історії; досліджено феномен українського козацтва; вивчено генезу та еволюцію української державної ідеї, практичну реалізацію якої простежено на прикладі Національної революції 1648–1676 рр., доби Української революції 1917–1921 рр. та сучасного державотворення. Серед вагомих досягнень інституту – колективні монографії «Нариси з історії українського національного руху» (1994), «Нариси історії української інтелігенції (перша половина ХХ ст.)» (1994), «Історія України: нове бачення» (у 2-х т.; 1995–1996); двотомний збірник документів «Українська Центральна Рада» (1996–1997); колективна монографія «Українське питання в Російській імперії (кінець ХІХ – початок ХХ ст.» (1999); «Нариси з історії дипломатії України» (2001); «Україна: Утвердження незалежної держави (1991–2001)» (2001); «Уряди України у ХХ ст.» (2001); документальний збірник «Український національно-визвольний рух, березень – листопад 1917 р.» (2003); «Українська культура другої половини ХVII – ХVIII ст.» (3-й том п’ятитомника «Історія української культури»; 2003 р.); «Україна і Росія в історичній ретроспективі: Нариси в 3-х т.» (2004); монографії «Історія українського козацтва: Нариси у 2-х т.» (2006–2007); «Історія українського селянства: Нариси в 2-х т.» (2006) та ін.
Суттєві здобутки установи у дослідженні новітньої історії України, насамперед у вивченні історії Української революції 1917–1921 рр.; становлення та функціонування тоталітарної держави, репресій у республіці 1920-х – 1950-х рр., дисидентського руху 1960–1980-х рр. Цим питанням присвячені колективні праці «Репресоване краєзнавство: 20–30-ті рр.» (1991), «Політичний терор і тероризм в Україні ХIХ–ХХ ст.: Історичні нариси» (2002) та ін. Інститут історії України є співзасновником науково-документального журналу «З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ» (видається з 1994 р.). Ґрунтовно досліджені ученими-істориками голод 1921–1923 рр., Голодомор 1932–1933 рр. та голод 1946–1947 рр. в Україні. Активно розробляється в інституті історія Другої світової війни, в тому числі внесок України й українців у перемогу, історія Української повстанської армії (УПА). Нові підходи до висвітлення історії України синтезовані у 15-томному виданні «Україна крізь віки» (1998–2000) (Державна премія України в галузі науки і техніки, 2001 р.).
Структура Інституту історії України нан України:
ВІДДІЛ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ СЕРЕДНІХ ВІКІВ ТА РАННЬОГО НОВОГО ЧАСУ
ВІДДІЛ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ХІХ - ПОЧАТКУ ХХ ст.
ВІДДІЛ ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ (1917-1921 рр.)
ВІДДІЛ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ 20-30-х рр. ХХ ст.
ВІДДІЛ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ПЕРІОДУ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
ВІДДІЛ НОВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ ТА ПОЛІТИКИ
ВІДДІЛ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ
Центр «Зводу пам’яток історії та культури України»
ВІДДІЛ ВСЕСВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ І МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
ВІДДІЛ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ
ВІДДІЛ СПЕЦІАЛЬНИХ ГАЛУЗЕЙ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ ТА ЕЛЕКТРОННИХ ІНФОРМАЦІЙНИХ РЕСУРСІВ
ВІДДІЛ РЕГІОНАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
НАУКОВИЙ АРХІВ
РЕДАКЦІЯ «УКРАЇНСЬКОГО ІСТОРИЧНОГО ЖУРНАЛУ»
НАУКОВО-ІНФОРМАЦІЙНИЙ ВІДДІЛ
– Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса (очолює академік Юрій Левенець)
– Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського (створений у 1991 р. на базі відновленої наприкінці 1987 p. Археографічної комісії) – очолює Павло Сохань
– Інститут українознавства ім. І.П.Крип'якевича (знаходиться у Львові) – до 2010 р. очолював Ярослав Ісаєвич. Нині – виконуючий обов’язки директора – Литвин Микола Романович
* * *
Слово "академія" зберегло свою привабливість. Не дивно, що в перші роки незалежності поряд з традиційною "універсальною" Академією, яка з березня 1994 р. прийняла назву Національної академії наук України, з ініціативи громадськості було засновано низку нових академій. Громадськими об'єднаннями є велика за кількісним складом вчених Академія наук вищої школи (1992), Академія політичних наук (1993), Академія наук національного прогресу (1991) та інші.
Громадськістю високо цінується членство у відновленому в умовах незалежності Науковому товаристві ім. Шевченка у Львові, а також у Харківському історико-філологічному товаристві. Активна праця цих наукових об'єднань сприяє розширенню і поглибленню досліджень, забезпечує демонополізацію управління наукою. Цій же меті служать асоціації, які мають тематично або локально обмежену програму – таких як Товариство дослідників XVIII ст., Інститут Центрально-Східної Європи у Львові, Товариство історії Центрально-Східної Європи у Києві, Центр вивчення Слобідської України та низка інших. Головною формою діяльності більшості наукових товариств і тих академій, що не мають штату науковців, є проведення наукових конференцій та видавнича діяльність. Лише окремі з цих товариств стають ініціаторами наукових проектів. Особливо важливими є цільові програми Нанкового товариства Шевченка у Львові, яке докладає зусиль, щоб гідно продовжити свої славні традиції. Це засвідчує високий рівень "Записок НТШ" та інших публікацій товариства.
Фахові видання
Наукове фахове видання - це журнал або інше періодичне видання, включене до затверджених ВАК України переліків видань, у яких можуть публікуватися результати дисертаційних робіт на здобуття наукових ступенів доктора та кандидата наук і на які можна посилатися у наукових статтях та дисертаціях.
Вимоги до наукових фахових видань
Періодичні наукові фахові видання можуть бути включені до переліків, що затверджує ВАК України, за таких умов:
Наявність у складі редакційної колегії не менше п’яти докторів наук з відповідної галузі науки, серед яких обов’язково повинні бути штатні працівники наукової установи, організації чи вищого навчального закладу, що видає журнал (періодичне видання).
Журнал (періодичне видання) підписується до друку виключно за рекомендацією вченої ради наукової установи, організації чи вищого навчального закладу, що його видає, про що зазначається у вихідних даних.
Тираж не менше 100 примірників.
Повне дотримання вимог до редакційного оформлення журналу (періодичного видання) згідно з державними стандартами України.
Наявність журналу (періодичного видання) у фондах головних бібліотек України.
Публікація електронної копії періодичного видання на веб-сайті Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського
На сьогодні перелік фахових видань з різних галузей знань нараховує понад 1600 збірників і журналів, з них історичного профілю понад 200.
Запорізького національний університет, серед іншого, є засновником фахового видання «Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету», «Старожитності Степового Причорномор’я і Криму», «Культурологічний вісник».
Серед видань, що не є фаховими (в силу принципової незгоди їх редколегій проходити бюрократичну, як на їх думку, процедуру реєстрації), але поважними й авторитетними слід назвати: «Україна Модерна», «Схід-Захід», «Критика».
МЕТОДОЛОГІЧНА ПЕРЕОРІЄНТАЦІЯ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ ДОБИ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ. Відмова від догматики радянської історіографії. Запозичення західних методологічних напрямів: досягнення і проблеми. Усна історія. Історія повсякденності. Гендерні студії. Історична компаративістика. Постмодерністський виклик. Криза старих стереотипів і формування нових. Міфологізація історії.
Радянська історична наука виходила з кількох догматичних підходів, зокрема марксистстко-ленінського підходу (який часто використовувався без глибинного його розуміння, більшою мірою як цитати з творів класиків), формаційного підходу, розуміння класової боротьби як основної рушійної сили історичного прогресу. Вже у період горбачовської «перебудови» і особливо зі здобуттям незалежності України відбувається падіння цих догм, єдино вірних підходів і догматики радянської історіографії. Починається критика раніше напрацьованого. Відмова від радянських принципів (зокрема, принципу партійності) і названих методологічних підходів призвела до того, що, якщо на Заході в цей час говорили про кризу історичної науки через надлишок методологій, то на пострадянському просторі – через їх брак. Поступово проявляється проникнення тих методологічних підходів, які тривалий час розвивалися у Західній Європі і США, але не були відомі чи не використовувалися у СРСР. Можна назвати кілька таких напрямів:
– Усна історія.
– Історія повсякденності.
– Гендерні студії.
– Історична компаративістика
– Кліометрика
– Постмодернізм
Усна історія — галузь історичних знань, що почала інституціонально формуватися з середини XX століття, коли у США , а пізніше у країнах Західної Європи (Англія, Франція, Італія) виникли товариства усної історії, почали виходити спеціалізовані видання, наприклад наприкінці 1960-х років у США
Словосполучення «усна історія» вперше було використане професором Колумбійського університету А. Невинсоном у 1948 році, який розумів під цим терміном збір і використання спогадів про історичні події, викладені у словесній формі. Згодом цей термін почали застосовувати як по відношенню до різних історичних традицій, що передавалися з уст в уста протягом віків, або наговорювання на аудіоносії спогадів, так і по відношенню до спеціальної дослідницької літератури, що написана на базі цих першоджерел.
Методологія цієї галузі історичних досліджень пов'язана з досвідом етнологічних, фольклористичних досліджень, соціологічних опитувань, анкетувань, інтерв'ю. У той же час акумулювання знання, що передається в усній формі, — один з найдавніших способів збору історичної інформації. До виникнення писемності (а у деяких народів і багато часу потому) саме в усній формі зберігалися й передавалися від покоління до покоління соціальний досвід, відомості про минуле, перші художні твори.
Методика інтерв'ю та стилістика його ведення передбачають і необхідність вивчення походження, соціальної, етнічної, вікової ідентичності респондентів. Особливе місце в методології усної історії відведено методиці розшифровки записів інтерв'ю, категорізації та інтерпретації зібраної інформації. Окремою темою є проблема авторського права, права використання інформації, отриманої під час інтерв'ю, яка набуває особливої гостроти для представників усної історії.
Серед переваг усних джерел над іншими прибічники усної історії відзначають такі:
Демократизм. Усні джерела дають можливість написати історію народу, а не історію держави, панівної еліти
Автентичність. Запис оповідань на аудіоносії забезпечує високу автентичність їхніх свідчень, що неможливо за умови використання стенографії чи інших засобів письмової фіксації.
Унікальність. Усні джерела містять такі факти, що не можуть бути з'ясовані жодним іншим шляхом
Одним з основних питань, які виникають при порівнянні джерельної цінності писемних та усних джерел, є проблема надійності, достовірності, рівня суб'єктивності останніх.
Історична компаративістика – напрямок (за іншими оцінками – стратегія) наукових досліджень, в основі якого лежить порівняння.
Історична компаративістика не тотожна порівняльно-історичному методу, що виступає головним, але не єдиним інструментарієм історичної компаративістики.
Функцією компаративного аналізу є не тільки встановлення подібності і відмінностей між порівнюваними об’єктами. Головне у порівнянні полягає не у встановленні відношень, а в їх пізнанні.
Порівнювати можна лише однопорядкові об’єкти. Теоретично, за висловом Ярослава Дашкевича “можна порівнювати і Україну з Суматрою, але від цього вийде лише блискотливе есе – і тільки”
Компаративний аналіз спонукає до компромісного підходу, який дає змогу подолати неминучі крайнощі універсалізму або релятивізму (сумнів у можливості об’єктивного пізнання реальності).
Інтегративні процеси у сучасній історичній науці, у тому числі так звана глобальна історія, що набуває все більшої популярності, з одного боку, та проблема історичного обґрунтування національної самоідентифікації, з іншого, як взаємовиключні, на перший погляд, тенденції, сумісні якраз на базі історичної компаративістики.
Завдяки цьому історична компаративістика розвиває соціальну мудрість вченого, сприяє звільненню його від усіляких “шор”, перш за все ідеологічних, етноцентризму.
Компаративний аналіз дозволяє через порівняння з іншими історіями чіткіше виявити і загальні моменти, і відмінності, що надає і суто національним інтерпретаціям більшої глибини.
У цілому історична компаративістика володіє широкими пізнавальними можливостями. По-перше, вона дозволяє розкрити сутність досліджуваних явищ у тих випадках, коли вона неочевидна; виявляти спільне і повторюване, необхідне та закономірне, з одного боку, та якісно відмінне – з іншого. По-друге, історична компаративістика дає можливість виходити за межі досліджуваних явищ і на основі порівнянь приходити до широких історичних узагальнень та паралелей. По-третє, вона виконує функції деміфологізації, подолання етноцентризму, що важливо для української історіографії. Нарешті, компаративний підхід здатний виступати як замінник експерименту та сприяє розумінню альтернативних шліхів розвитку суспільства.
Однак правильне застосування історичної компаративістики можливе лише за умов врахування обмеженостей напрямку, а також низки вимог, серед яких основними є: необхідність певної спільної бази, однорідності порівнюваних явищ; досягнення оптимального балансу між широтою та глибиною дослідження, використання компаративного підходу лише як одного з можливих шляхів пізнання, не допускаючи абсолютизації напрямку.