МІНІСТЕРСТВО НАУКИ І ОСВІТИ УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ЕКОНОМІКИ І ТОРГІВЛІ ІМЕНІ МИХАЙЛА ТУГАН-БАРАНОВСЬКОГО

Кафедра економіки і управління інноваційною діяльністю

Головінов О.М.

Н АЦІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

Для студентів економічних спеціальностей всіх форм навчання

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

Донецьк 2009

ТЕМА № 1

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

ПЛАН

1. Сутність національної економіки як науки.

2. Класифікація моделей національної економіки.

1. Дисципліна національна економіка являє собою комплекс систематизованих знань про закономірності становлення й функціонування господарської системи суспільства, а також теоретичні й методологічні підходи по розробці державної політики з питань подальшого розвитку національної господарської системи.

Актуальність дослідження проблем національної економіки значно зростає в умовах становлення або корінної трансформації економіки країни. Перша цілісна теоретична концепція національної економіки була дана в середині 19 ст. у Німеччині Ф. Листом, у роботі "Національна система політичної економії". У ній були розглянуті питання пошуку шляхів захисту національних економічних інтересів при об'єднанні дрібних держав, розділених митними бар'єрами й відкритих для експансії іноземних товарів. В 20 столітті, особливо в післявоєнний період, ідеї одержали подальший розвиток при формуванні національної моделі об'єднання ринкових сил, державного регулювання й національних традицій. Найбільше повно це відобразилося в праці В. Ойкена "Основи національної економіки".

Кінець ХХ-го століття й початок ХХІ характеризується значною активізацією національно-економічних досліджень. Це, по-перше, пов'язане з поширенням глобалізаційних тенденцій розвитку світової економіки, загостренням проблем об'єднання загальносвітових тенденцій і закономірностей розвитку з національними інтересами й цілями, що відповідає коректуванню економічної політики. В умовах глобалізації з'являються нові об'єктивні підстави для активізації розширення сфер втручання держави в соціально-економічні процеси. Перше згадування терміна "глобалізація" пов'язане з редакційним коментарем "Уолл-Стріт Джорнел" щодо рішення кабінету міністрів М. Тетчер із приводу надання іноземним банкам вільного доступу на фінансовий ринок Сіті. До 1991 р. даний термін зв'язувався тільки з фінансовою глобалізацією, тобто взаємодією всіх учасників у фінансовій сфері. По-друге, у країнах із трансформаційною економікою відбувається активний пошук ефективних моделей національної економіки й системи національної економічної безпеки.

Економічна наука в минулому сторіччі зосереджувала увагу переважно на економічних проблемах суспільства, організованого в державі націй з певними моделями національної економіки й суспільного устрою. В умовах глобалізації економічні проблеми починають досліджуватися з позицій глобального підходу у взаємозв'язку національної економіки з іншими сферами громадського життя, у контексті світових тенденцій на глобальному, державному та регіональному рівнях.

Національна економіка – це економічна система країни, що відображає весь комплекс факторів (внутрішнього й зовнішнього, економічних і неекономічних) її розвитку й функціонування й містить обумовлені ними особливості реалізації загальних економічних закономірностей.

Національна економіка розглядає економічні процеси, що відбуваються на мікро, мезо й макрорівні, розробляє теоретико-методологічні й практичні рекомендації щодо шляхів раціоналізації й оптимізації їхнього розвитку. Вона розглядає питання розвитку економіки країни з урахуванням господарського життя окремо взятої країни в динаміці її історичного, економічного й соціокультурного розвитку. Національна економіка відображає загальні підходи до визначення стратегічних напрямків стійкого розвитку держави, досліджує конкретні особливості, недоліки й переваги її економічного стану, з обліком інтеграційних і глобалізаційних процесів, тобто місце національної економіки в структурі світового господарства. Таким чином, національна економіка тісно пов'язана з економічною політикою й стратегією держави, і являє собою цілеспрямовану систему мер держави в сфері суспільного виробництва, розподілу, обміну й споживання благ.

Головними елементами механізму реалізації національної економіки виступають суб'єкти, об'єкти й методи.

Суб'єкти – це носії, виразники й виконавці господарських інтересів, насамперед це, держава, парламент, уряд, місцеві адміністрації, а також різні соціальні групи, що відрізняються між собою майном, доходами, видами діяльності, професіями, галузевими й регіональними інтересами.

Об'єкти національної економіки – це всі соціально-економічні процеси, які відбуваються в національній економіці в цілому, а також на окремих її рівнях, тобто в мікро-, мезо- і макроекономіці.

До найбільш важливих об'єктів регулювання відносяться:

- антимонопольна політика;

- антициклічна політика;

- регулювання в сфері галузевої й територіальної структури;

- нагромадження капіталу;

- регулювання зайнятості;

- забезпечення стабільності національної валюти, грошового обігу;

- стан платіжного й торговельного балансу;

- рівень цін.

Під методами регулювання національної економіки розуміють способи впливу держави на розвиток і функціонування економіки. Виділяють адміністративні (прямі) методи й економічні (непрямі) методи.

Прямі методи регулювання економіки не пов'язані зі створенням додаткового матеріального стимулу й ґрунтуються на силі державної влади.

До методів прямого державного впливу відносяться:

- визначення стратегічних цілей розвитку економіки і їхнє вираження в індикативному й іншому планах, цільових програмах;

- державні замовлення й контракти на поставку певних видів продукції, виконання робіт, надання послуг;

- державна підтримка програм, замовлень і контрактів;

- нормативні вимоги до якості й сертифікації технології й продукції;

- правові й адміністративні обмеження, заборони на випуск певних видів продукції;

- ліцензування зовнішньоторговельних операцій по експорту й імпорту товарів.

Методи непрямого державного регулювання економічних процесів ґрунтуються в основному на товарно-грошові важелях, визначають "правила гри" у ринковому господарстві й впливають на економічні інтереси суб'єктів господарської діяльності. Сфера застосування непрямого регулювання по мірі становлення в країні ринкової економіки значно розширюється, звужуючи можливості прямого втручання. До них відносяться:

- рівень оподатковування й система податкових пільг;

- регулювання цін, їх рівнів і співвідношень;

- ставки відсотка по кредитах і кредитні пільги;

- митне регулювання експорту й імпорту, валютні курси й умови обміну валют.

Для національної економіки характерно також особливі цілі, тобто крім звичайних цілей соціально-економічного розвитку перед економікою кожної країни коштують і специфічні цілі, обумовлені умовами й рівнем її розвитку. Виділяють наступні основні функції національної економіки:

1. Цільова – складається у визначенні цілей, пріоритетів й основних напрямків розвитку національної економіки.

2. Забезпечення національної економічної безпеки й реалізація її економічних інтересів.

3. Забезпечення єдиного економічного простору країни, встановлення оптимального співвідношення загальнонаціонального й регіонального рівнів економіки.

4. Стимулююча передбачає формування регуляторів, що дають можливість ефективно впливати на діяльність господарських суб'єктів, і стимулювати економічні процеси в бажаному для суспільства напрямку.

5. Нормативна – держава за допомогою законів, законодавчих актів і нормативів встановлює певні правила діяльності для суб'єктів економіки, визначає правовий простір.

6. Перерозподільна – зводиться до зміни розподілу ресурсів в економіці з метою розвитку прогресивних процесів, усунення негативних екстерналій і забезпечення нормальних соціально-економічних умов життя суспільства.

7. Соціальна – передбачає регулювання державою соціально-економічних відносин, перерозподіл доходів, забезпечення соціального захисту й соціальних гарантій, збереження навколишнього середовища.

8. Безпосереднє управління неринковим сектором економіки – це регулювання державного сектора економіки, створення суспільних товарів і благ.

9. Контролююча – означає державний нагляд і контроль за виконанням і дотриманням законів, нормативних актів, економічних, екологічних і соціальних стандартів.

Сутність регулювання національною економікою вимагає налагодженого механізму побудови цілей, у тому числі логічного просування від абстрактного загального передбачення до конкретного прогнозування, а далі – до макроекономічного планування й програмування.

Макроекономічне прогнозування – це виявлення й аналіз закономірностей розвитку національної економіки, передбачення змін у ній і створення наукової бази для економічної політики й державного регулювання економіки.

В умовах переходу до ринкових відносин прогнозування здобуває дуже велике значення й стає початковою стадією, основою всієї системи управління. Це обумовлено тим, що в умовах ринку зростає альтернативність варіантів розвитку, підсилюється інтенсивність пошуку виходів з небажаних, негативних ситуацій.

Макроекономічні прогнози можуть бути економічними, прогнози природних ресурсів, науково-технічні, демографічні й прогнози соціального розвитку. Прогнозування дає ринку більше цілеспрямований і стійкий розвиток.

Макроекономічне планування – це діяльність держави по розвитку національної економіки; розробка моделі бажаного й очікуваного стану економіки й одночасне визначення способів, методів і строків забезпечення такого стану й кінцевих результатів.

За формою прояву й змісту планування може бути директивним, індикативним і стратегічним. Директивне планування являє собою процес розробки планів, що мають чинність юридичного закону, і забезпечення їхнього виконання. Такі плани носять адресний характер і відрізняються надмірною деталізацією. Індикативне планування – це процес формування системи параметрів (індикаторів), що характеризують стан і розвиток економіки країни, що відповідають державній соціально-економічній політиці, і встановлення мер державного впливу на соціальні й економічні процеси з метою досягнення зазначених параметрів. Як індикатори соціально-економічного розвитку виступають показники, що характеризують динаміку, структуру й ефективність економіки, стан фінансів, грошового обігу, ринку товарів і цінних паперів зайнятість, рух цін, рівень життя населення й т.д. Стратегічне планування – це особливий вид планування, орієнтованого, як правило, на довгострокову перспективу й визначальні стратегічні цілі соціально-економічного розвитку країни й напрямки їхнього досягнення.

Макроекономічне програмування – це розробка комплексних програм розвитку національної економіки або її окремих секторів.

Завдання програм полягає в рішенні найважливіших проблем розвитку національної економіки, регіональних, міжгалузевих, науково-технічних, соціальних, екологічних й інших проблем. Програмування застосовується у випадках, коли використання інших методів регулювання не може принести необхідних результатів.

Основним змістом програми є чітко поставлена мета, завдання й комплекс науково-дослідних, організаційно-господарських, виробничих й інших заходів, ув'язаних по ресурсах, виконавцях, строках виконання й поставлених мет, що забезпечують досягнення, і завдань найбільш ефективним шляхом.

Залежно від змісту, об'єкта й напрямку дії програми бувають соціально-економічні, науково-технічні, виробничо-економічні, територіальні, організаційно-господарські, а також національні, регіональні, надзвичайні й цільові.

2. Економічна система – це певний спосіб організації національної економіки.

Національна економіка в одній країні істотно відрізняється від національної економіки в іншій країні, залежно від виробничих відносин сформованих між різними економічними суб'єктами.

В основі розходжень економічних систем лежить:

1. Механізм узгодження діяльності суб'єктів господарської діяльності;

2. Механізм реалізації власності на фактори виробництва й вироблені блага;

3. Механізм розподілу й перерозподілу створеного національного продукту.

Економічні системи класифікуються за наступними критеріями:

1. Залежно від стадії розвитку ринкових відносин розрізняють моделі економіки традиційного типу, капіталістичну, командно-адміністративну й змішану.

Капіталістична – характеризується пануванням приватної власності, відсутністю втручання з боку держави в діяльність суб'єктів господарювання.

Командна економіка – всі рішення, що стосуються виробництва й розподіли продукту, приймаються центром, переважає державна форма власності й централізоване планування.

Традиційна економіка – характерна для відсталих в економічних відносинах країн, ґрунтується на звичаях, що зберігаються, і традиціях.

Змішана економіка – заснована на сполученні різних форм господарювання й видів власності.

Найбільш ефективної є змішана економічна система. Однак і серед змішаної економіки у світі не існує єдиної моделі. З урахуванням ролі держави й вибору пріоритетів суспільного розвитку виділяють наступні моделі змішаної економіки:

Консервативна модель – припускає всебічну підтримку й стимулювання підприємництва, досягнення індивідуального успіху, збагачення найбільш активної частини населення. Групам населення з низькими доходами держава забезпечує прийнятний рівень життя за рахунок пільг і допомоги.

Ліберальна модель – характеризується значним втручанням держави в господарське життя, розвиток економіки підпорядковано загальним національним інтересам, досягається раціональна взаємодія приватного й державного секторів економіки.

Соціальна модель – є своєрідне об'єднання ринкової економіки й соціалістичної ідеології, сполучення планування й ринку, індивідуальних і колективних форм власності.

2. Залежно від соціально-економічного й техніко-технологічного рівня розвитку виділяють національні економіки розвинені, що розвиваються з ринковою економікою й країни з перехідною економікою.

3. Залежно від домінування певних технологічних укладів розрізняють доіндустріальні, індустріальні й постіндустріальні економіки.

4. За структурою економіці розрізняють аграрно-індустріальні, індустріально-аграрні, а також постіндустріально аграрні.

5. Залежно від переваги використання в економіці факторів виробництва: трудомісткі, капіталомісткі й наукомісткі.

6. По ступеню інтеграції у світову господарську систему: національні економіки відкритого й закритого типу.

Найпоширенішою моделлю національної економіки є змішана економічна система, що припускає досить активну регулююча роль держави в економіці країни.

Необхідність втручання держави в економіку обумовлено:

1. Створення умов для ефективного функціонування самого ринкового механізму.

2. Усуненням негативних наслідків ринкових процесів.

3. Захистом національних інтересів на світовому ринку.

4. Рішенням проблем, які ринковий механізм вирішити не може або вирішує їх погано.

Недоліки ринку виникають у наслідок обмеження конкуренції; нездатності ринку забезпечувати людей суспільними товарами; виникненням зовнішніх ефектів; неповнота інформації; економічної нестабільності.

Зовнішні ефекти (екстерналії). Ситуація, коли дії одного суб'єкта ринку завдає шкоди іншим, називаються негативними зовнішніми ефектами (негативними екстерналіями). Наприклад, забруднення навколишнього середовища відходами виробництва й споживання різноманітних продуктів. Там, де мають місце негативні екстерналії, виникає тенденція до відносного надвиробництва через надмірну витрату ресурсів.

Ситуація, коли дії суб'єкта ринку приносять благо іншим – називається позитивним зовнішнім ефектом (позитивні екстерналії). Освіта вигідна не тільки викладачам і студентам але й всьому суспільству в цілому, профілактична медицина й т.д. Позитивні екстерналії виникають через відносне недовироблення, оскільки для тих, хто їх створює, результати виробництва виявляються неадекватними витратам.

Нездатність ринку забезпечити людей суспільними товарами. Суспільні товари задовольняють потреби всіх членів суспільства в цілому. До суспільних благ ставляться системи сигналізації (маяки), системи протидії стихійним лихам (протипаводкові споруди), система національної оборони й безпеки, а також фундаментальні дослідження (їхні результати). Такі блага мають наступні властивості. Невиключність – неможливо зменшити використання суспільного товару в споживанні, зменшити доступ споживачів до таких товарів. Якщо індивід хоче скористатися благом, але нездатний за нього платити, оптимальне використання ресурсів передбачає надання йому цього блага безкоштовно. Неподільність означає, що виробник не має реального вибору, кому надавати це благо: тільки тим, хто за нього платить, або всім бажаючим. Тобто, постачальники суспільного блага не спроможні змінити свої взаємини з кожним споживачем окремо. Суспільні товари споживаються всіма людьми й порівно. Неконкурентність – граничні витрати для додаткового споживача дорівнюють нулю.

Різноманітним суспільним благам у неоднаковій мері притаманні ці властивості. Ті, що в більшій мері мають ці властивості, називаються чисто суспільні блага. Ті, у яких хоча б одне із властивостей виражена в меншому ступені, називаються змішаними суспільними благами – це телефонна служба, дороги, музеї. Товари, які не мають цих властивостей, називаються приватними товарами.

Обмеження конкуренції. Для того, щоб спрацьовував принцип "незримої руки", повинна існувати конкуренція. Проте в процесі концентрації капіталів утворюються монополії, які згодом з метою усунення конкурентів підривають конкуренцію, створюючи погрозу існування самого ринку.

Неповнота інформації. Функціонування ринку значною мірою залежить від того, наскільки вичерпно учасники угод проінформовані про споживчі властивості товарів і послуг, альтернативні можливості їхнього виробництва й споживання, а також про тенденції зміни. Обмеженість інформації лімітує можливості ефективного використання ресурсів, визначає неоптимальну поведінку продавців і покупців. Ринки товарів і послуг характеризуються важливою інформаційною асиметрією, тобто нерівномірним розподілом інформації, необхідної для прийняття рішень про купівлю й продаж. У випадку інформаційної асиметрії інформація, необхідна для ухвалення рішення, є (переважно) у розпорядженні одного з учасників (як правило, у продавця) і породжує диктат однієї зі сторін.

Економічна нестабільність. Розвиток економіки має хвилеподібний зростаючий характер, що пов'язано з постійними чергуваннями спадів і підйомів. Ринок, на жаль, не має механізму здатного протистояти економічній нестабільності, що проявляється через тривалий спад виробництва, високе безробіття, високий рівень довгострокової інфляції.

Для країн з розвитий ринковою національною економікою характерний чотирьохрівневий механізм регулювання господарського життя.

Перший рівень – рівень стихійного ринкового регулювання почав формуватися ще в 16-17 ст., у період зародження капіталістичних відносин у Західній Європі й зложився в цих країнах й у США в 50-60 роки 19 сторіччя. Найважливішим регулятором ринкових відносин виступала ринкова ціна. Зміна цін відбувалася залежно від витрат виробництва й співвідношення попиту на товар і його пропозиції.

Другий рівень – рівень корпоративного регулювання сформувався наприкінці 19 сторіччя. На той час утворилися великі корпорації, зосередили у своїх руках значну частину виробництва того або іншого товару, одержали можливість цілеспрямовано впливати на ціни, а також на обсяги виробництва й реалізацію відповідних товарів. Для дрібних фірм ціна була зовнішнім регулятором їхнього виробництва й збуту, на яку вони не могли впливати й до якої повинні були пристосовуватися.

Третій рівень – рівень державного (макроекономічного) регулювання відбувся після найглибшого в історії капіталізму криза 1929 – 1933 років (так званої Великої депресії), і особливо після Другої світової війни. Ця криза показала, що існуючий у той час дворівневий господарський механізм не мав можливості забезпечити більш-менш стабільний стан і розвиток капіталістичної економіки, а отже, і суспільства в цілому. Стало очевидним, що без різкого посилення економічної ролі держави традиційний капіталізм не має майбутнього.

Четвертий рівень державного регулювання в країнах ЄС. У Європейському союзі сформувалися форми наднаціонального державного регулювання.

Виділяють два основних види регулювання національної економіки – економічний лібералізм й економічний дирижизм.

Економічний лібералізм – це система соціально-економічних відносин, у якій домінують ринкові регулятори, а роль держави зведена до мінімуму, державний сектор незначний (до 10 %), функції держави мінімальні, державні витрати від ВВП – 30-35 %, методи державного регулювання переважно економічна й непрямі (США, Канада, Великобританія, Австралія).

Економічний дирижизм – передбачає значний вплив держави на соціально-економічний розвиток країни, участь держави максимально припустима, державний сектор значний – 10-20 %, відіграє важливу роль, функції держави широкі, державні витрати 45-50 % від ВВП, активне використання прямих, адміністративних методів (Швеція, Австрія, Японія, Німеччина).

Високорозвинені країни, ступивши на новий шлях цивілізації постіндустріального суспільства, розвиваються на основі різних моделей ринку.

Американська (ліберальна) модель побудована на системі всілякого заохочення підприємницької активності. Ця модель орієнтована на досягнення особистого успіху "економічної людини". В основі такої моделі лежать принципи монетаризму. Ліберальна модель орієнтується на сильного виробника, що не має потреби в протекціоністських мірах. Зниження рівня фінансування соціальних урядових програм зізнається обов'язковою умовою оздоровлення економіки, оскільки дозволяє перешкодити утриманству громадян й активізує стимули їхньої ділової активності. При ефективному ринку працююча людина здатна сам заробити й вирішити свої проблеми, не вдаючись до допомоги держави. Малозабезпеченим групам населення створюється прийнятний рівень життя за рахунок часткових пільг і допомоги. Однак проблема вирівнювання доходів не ставиться.

У такій моделі істотну роль грає ЦБ країни, здійснюючи ефективну кредитно-грошову політику. Саме він, а не держава є головним макроекономічним координатором. Регулювання реального сектора в ліберальній моделі здійснюється шляхом впливу ЦБ на фінансові ринки, на пропозицію грошової маси, забезпечення низького рівня інфляції.

Ліберальна модель орієнтується на розвиток НТП, США є лідерами на ринку технологічних досягнень. При цьому держава надає підтримку не конкретному підприємству, а напрямку технічного прогресу.

Японська – особливістю економіки Японії є те, що основою її ринкового господарства виступають державно-корпоративні структури. Незважаючи на невелику питому вагу державної власності, сучасна японська економіка відрізняється – в порівнянні з західноєвропейською й економікою США – значно більшою роллю державної участі. У Японії сформувалася система взаємодії державних органів і ведучих вітчизняних корпорацій, що сприяє реалізації стратегічних цілей в економіці.

У Японії склалася система взаємовідносин держави й суспільства, що передбачає тверду опіку життя й діяльності людини. Вона зіграла позитивну роль, перетворивши країну у світового економічного лідера при незначних природних ресурсах. Японської моделі притаманне стимулювання високої конкурентноздатності національної продукції на світовому ринку через активну підтримку перспективних галузей.

Шведська модель відрізняється сильною соціальною політикою, спрямованої на скорочення майнової нерівності шляхом перерозподілу доходів на користь найменш забезпечених верств населення. Держава вирішує проблеми забезпечення високого рівня життя населення, а виробництвом займаються приватні підприємства. Не втручаючись у справи фірм, держава активно діє на ринку праці, у соціальній сфері за принципом: виробництво приватне, а соціальний розвиток для всіх. У країні високий рівень зайнятості населення, витрати бюджету становлять від 50 до 60 % ВВП (інвестиції, охорона здоров'я, пенсійний фонд, соціальне страхування).

Європейська модель. Заснована на активній ролі держави в регулюванні економіки. Державі ставиться обов'язок управління стратегічним розвитком. Держава активно впливає на ціни, мита, технічні норми, ставлячи ринку обмеження тільки там, де можливі негативні процеси. Західноєвропейські держави еволюціонували на основі конкуренції якості за законами ринку монополістичної конкуренції.

Система управління національною економікою складається в активному використанні ринкових регуляторів, насамперед конкуренції, і створенням на державному рівні системи рівного соціального захисту громадян.

Економіки країн характеризується відносно високою частиною держсектора. Участь держави у виробництві поєднується із участю в процесах націоналізації й приватизації. Держава бере на себе реструктуризацію приватизованого підприємства, його підготовку на ринок акціонерного капіталу; по-друге, зберігається високий ступінь контролю держави над приватизованими підприємствами.

ТЕМА № 2

ФІНАНСОВО-КРЕДИТНА СИСТЕМА НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

ПЛАН

1. Структура фінансово-кредитної системи.

2. Фіскальна політика і її інструменти.

3. Кредитно-грошова політика, види й інструменти.

4. Конвертованість валют і регулювання валютного курсу.

5. Функції ціни й методи цінового регулювання.

1. Важливим елементом перерозподілу коштів суб'єктів економічних відносин в умовах ринкової економіки є фінансовий ринок. Його існування обумовлене наявністю тимчасово вільних коштів, які акумулюються в кредитній системі (ринок кредитних ресурсів), а також наявністю цінних паперів, які випускаються господарюючими суб'єктами й державою з метою залучення вільних коштів (фондовий ринок).

Регулювання грошового обігу необхідно для забезпечення економіки країни грошовими ресурсами, обмеження розвитку інфляційних процесів і поширення бартерних зв'язків. Механізм регулювання заснований на законі грошового обігу, відповідно до якого кількість грошей в обігу залежить від обсягу вироблених товарів, послуг, швидкості обігу грошової одиниці, масштабів кредитних зв'язків, безготівкової форми розрахунку. Гроші надходять у сферу обігу через бюджетну систему, кредитну діяльність банківських установ, оплату праці, підприємницької діяльності робітників позабюджетного сектора.

Фінансово-кредитну систему будь-якого національного господарства в сукупності становлять централізовані й децентралізовані фонди, а також кредитні ресурси. У цілому фінансово-кредитна система включає дві підсистеми: фінансову й кредитну.

Фінанси – це сукупність грошових відносин, що виникають у процесі розподілу, перерозподілу вартості національного продукту, формування й використання грошових фондів, необхідних для задоволення суспільних потреб.

Фінанси виконують наступні функції:

1. Розподільна – складається в тім, що вони опосередковують розподіл і перерозподіл створеного національного продукту. Завдяки цій функції формуються фонди коштів суб'єктів господарювання, держави, доходи населення.

2. Контрольну функцію фінансів реалізують органи державної влади й правління, вона дає можливість кількісно контролювати процес створення й використання коштів.

Фінансова система країни – це сукупність фінансових відносин і фінансових установ, які їх реалізують.

Фінансова система підрозділяється на централізовані й децентралізовані фінанси й фінанси домашніх господарств. До централізованих фінансів відносяться державний бюджет, позабюджетні фонди, державний кредит, фінанси державних підприємств, державне страхування. До децентралізованих фінансів відносяться фінанси комерційних підприємств й організацій, фінанси некомерційних організацій, фінанси кредитних організацій, фінанси страхових організацій,

Фінанси господарюючих суб'єктів (підприємств, організацій, установ) є основою фінансової системи, тому що вони обслуговують основну ланку економічної системи, у якій створюються товари й послуги, саме тут формується основна маса фінансових ресурсів країни.

Державні фінанси забезпечують державу необхідними коштами для виконання економічних і політичних функцій. Вони включають державний бюджет, позабюджетні фонди, державний кредит. Державні фінанси функціонують на різних рівнях управління: загальнодержавному, регіональному, місцевому.

Позабюджетні фонди – це кошти уряду, регіональних і місцевих органів влади, що використовуються для фінансування витрат, не включених у бюджет. Вони формуються за рахунок спеціальних цільових відрахувань юридичних і фізичних осіб, інших джерел.

Позабюджетні фонди відділені від бюджету й досить самостійні, хоча й управляються відповідними органами влади. Вони дозволяють більш оперативно й гнучко використати фінансові ресурси.

Державний кредит визначається необхідністю залучення вільних коштів на основі зворотності й платності для фінансування державних витрат. Він складається з державних позик, гарантованих позик і державних позичок.

Державні позики – можуть бути внутрішніми й зовнішніми. Внутрішні пов'язані з акумуляцією вільних коштів населення, суб'єктів господарювання своєї країни шляхом випуску й продажу на фондовому ринку державних цінних паперів. Зовнішні позики – держава одержує кредити від іноземних урядів, міжнародних фінансово-кредитних організацій, банків, а також продає державні цінні папери іноземним фізичним й юридичним особам.

Гарантовані позики – держава також є гарантом при одержанні іноземних кредитів регіональними й місцевими органами влади, суб'єктами господарювання.

Державні позички – держава може виступати не тільки в ролі позичальника, але й у ролі кредитора. Вона може надавати кредити іншим державам, іноземним юридичним особам, може також надавати фінансову допомогу окремим підприємствам у формі казначейських позичок.

Державне страхування являє собою сукупність перерозподільних відносин, що виникають із приводу захисту майнових інтересів фізичних й юридичних осіб при розвитку певних подій за рахунок коштів страхового фонду, формованого їхніх страхових внесків.

Фінанси домогосподарств – це кошти громадян, якими вони розташовують у рамках окремого економічного осередку суспільства.

Кредитна підсистема містить у собі банківську й парабанківську сферу. Банківська сфера складається з емісійних банків (Центральний банк країни) і неемісійних, які охоплюють комерційні й спеціалізовані банки (іпотечні, інноваційні, інвестиційні, ощадні й т.п.). Парабанківська сфера включає спеціалізовані кредитно-фінансові інститути (кредитні союзи, розрахункові центри, страхові суспільства, лізингові й факторингові фірми, ломбарди й т.п.), а також поштово-ощадні установи.

2. Основною частиною фінансової політики держави є фіскальна політика. Інструментами реалізації фіскальної політики виступають державний бюджет і податки.

Бюджет – це план створення й використання фінансових ресурсів, які використаються органами державної влади для забезпечення різних функцій держави. Державний бюджет виконує такі функції:

1. Проведення активної соціальної політики.

2. Стимулювання економічного росту.

3. Регулювання сукупного попиту.

Після акумулювання частини грошової маси у вигляді доходів бюджету держава визначає напрямок, розміри зворотного руху грошей у сферу обігу через показники видаткової частини бюджету. При цьому можливі три варіанти співвідношення доходів і витрат бюджету: баланс – рівність доходів і витрат; дефіцит – перевищення витрат над доходами; профіцит – перевищення доходів над витратами. У випадку недостатньої обґрунтованості бюджетних показників й усунення диспропорцій застосовується секвестрація витрат бюджету, тобто їхнє пропорційне скорочення. В умовах великого дефіциту виникає погроза стабільності грошової системи й розвитку інфляційних процесів. Якщо розміри його надмірні й фінансуються в повному обсязі за рахунок зовнішніх і внутрішніх запозичень, то при регулярному повторенні неминуче порушення механізму грошового обігу, а саме ріст інфляції й погроза дефолту – оголошення держави неплатоспроможною по зовнішнім або внутрішнім боргах, або по тим й іншим.

При появі дефіциту державного бюджету виникає проблема його покриття з мінімальними втратами для економіки. Існують наступні міри його усунення.

1. Скорочення витрат держбюджету. Це не завжди можливо здійснити, тому що зменшення дотацій може підсилити спад в економіці, а скорочення соціальних програм провокує соціальну напруженість і веде до зменшення сукупного попиту, що у свою чергу, знижує стимули виробництва.

2. Збільшення податкового тягаря. Даний шлях приводить до зменшення інвестицій і споживання. Це також знижує можливості росту ВНП, оскільки звужує місткість ринку.

3. Перетворення дефіциту бюджету в державний борг. Це відбувається за рахунок: звернення держави за кредитом до національних банків; перетворення кредиту в зовнішній борг при одержанні його від іноземних держав; випуск державних цінних паперів – облігацій.

4. Виплата державного боргу за рахунок збільшення пропозиції грошей на основі їхньої емісії. Це найнебезпечніший шлях погашення бюджетного дефіциту, тому що веде до лавиноподібного росту інфляції. До такого способу покриття бюджетного дефіциту держави звертаються у випадку неможливості або невміння використати інші методи. Фактично, це спосіб відмови від частини боргу, оскільки його виплата відбувається знеціненими грішми.

Профіцит бюджету також не можна однозначно розглядати як тільки позитивне явище. Профіцит свідчить про надмірність грошової маси в економіці, про нездатність держави направити грошові потоки на розвиток економіки без одночасної погрози росту інфляції. Скорочення профіциту можна досягти за допомогою наступних мір.

1. Виплата державою попередніх боргів, як внутрішніх, так і зовнішніх.

2. Надання кредитів іншим державам.

3. Поповнення внутрішніх золотовалютних резервів Центральним банком країни.

4. Придбання цінних паперів провідних світових фінансово-кредитних компаній, що мають значну фінансову стабільність або гарантії з боку держави.

5. Фінансування стратегічних довгострокових національних проектів, що вимагають більших фінансових витрат.

Існують різноманітні підходи до проблеми регулювання держбюджету. Спочатку загальновизнаним вважався щорічно збалансований бюджет. Такий підхід до ліквідації бюджетного дефіциту має істотні недоліки, особливо якщо економіка перебуває в стадії спаду. Методи, які використаються для досягнення поставлених цілей, приводять до нових проблем. В умовах тривалого періоду безробіття й падіння доходів податкові надходження скорочуються. Уряд, прагнучи збалансувати бюджет, може збільшити податкові ставки, або скоротити державні витрати, або об'єднати ці міри. У результаті сукупний попит ще більше зменшується. В умовах надлишкового попиту щорічно збалансований бюджет також не носить стабілізаційного, антиінфляційного характеру. Більш того, він ще більше підсилює коливання економічного циклу.

Бюджет балансується на циклічній основі. У цьому випадку він виступає інструментом антициклічної політики. Суть підходу полягає в тому, що уряд здійснює антициклічний вплив і балансує бюджет у ході економічного циклу. Це досягається за допомогою проведення твердої фіскальної політики. У період спаду в результаті зменшення податків і збільшення державних витрат бюджетний дефіцит підсилюється. У період підйому податки збільшують і зменшують державні витрати, і це створює позитивне сальдо бюджету, що приводить до ліквідації бюджетного дефіциту. Недолік цієї концепції полягає в тому, що якщо підйоми й спади в економіці не збігаються по тривалості, то створене позитивне сальдо в період підйому не компенсує надмірні державні витрати періоду спаду.

Концепція функціональних фінансів. У цьому випадку фінансова політика спрямована на збільшення доходів держбюджету шляхом реалізації мер, орієнтованих на оздоровлення економіки. Проблема збалансованості бюджету не розглядається як першочергова. На перший план виступає проблема розвитку виробництва й досягнення повної зайнятості. У короткостроковому періоді бюджетний дефіцит й інфляція можуть навіть зрости, однак по мірі стабілізації економіки податкові надходження забезпечать ліквідацію бюджетного дефіциту.

Податки – це система обов'язкових платежів підприємств, організацій і населення. Виходячи з економічної природи податків, визначені їхні функції:

1. Фіскальна функція податків – податкові надходження в бюджет забезпечують державу необхідними фінансовими ресурсами.

2. Регулююча функція податків полягає в тому, що через податки й податкові пільги держава впливає на виробництво, розподіл, обмін і споживання. По-перше, податкові заходи держави можуть стимулювати виробництво найбільш необхідних видів продукції, а також впровадження досягнень науково-технічного прогресу. По-друге, за допомогою системи податків держава може скорочувати або збільшувати сукупний попит.

3. Контрольна функція – дозволяє кількісно відобразити податкові надходження й зіставляти їх з потребами держави у фінансових коштах. Крім цього, за допомогою цієї функції можна оцінити ефективність податкового механізму, контролювати рух фінансових ресурсів, виявити необхідність внесення змін у податкову систему й податкову політику.

Принципи оподатковування:

1. Принцип справедливості, нейтральності щодо всіх платників. Він складається в загальності оподатковування, а також в залежності рівня податкової ставки від рівня доходів і реалізується через диференційовані податкові ставки.

2. Принцип простоти й доступності вимагає, щоб сума, спосіб і час стягнення податків були заздалегідь відомі платникам.

3. Принцип однократності оподатковування припускає однократне стягнення різноманітних видів податків з одного джерела доходів як на національному, так і на міжнародному рівнях.

4. Принцип гнучкості оподатковування складається в створенні через систему пільг кращих умов розвитку для окремих напрямків діяльності відповідно до економічної політики держави.

5. Принцип стабільності й стабільності ставок податкових платежів, а також порядку відрахування податкових платежів у бюджет.

6. Принцип обов'язковості сплати податків.

Застосовуються різні форми оподатковування. Пропорційне оподатковування передбачає встановлення однакової податкової ставки для всіх суб'єктів оподатковування. Прогресивне оподатковування передбачає, що чим більше загальний доход, тим більше й податкова ставка. Змішане оподатковування – якщо доход менше певного розміру, то оподатковування здійснюється по мінімальній податковій ставці. Зі збільшенням доходу податкова ставка збільшується. Сутність регресивного оподатковування складається в зменшенні податкової ставки по мірі збільшення доходу суб'єкта оподатковування.

Податкові пільги – це інструменти податкового регулювання, закріплені в нормативних актах як виключення із загальної схеми нарахування конкретного виду податку, і стосуються об'єкта, ставки або іншої складової оподатковування. Основні види податкових пільг:

- звільнення від сплати податку – це законодавче визначення конкретних фізичних й юридичних осіб, звільнених від сплати конкретних видів податків.

- вилучення – це виключення з оподатковуваного доходу, тобто з певних доходів не стягуються податки.

- знижки – це форма податкових пільг пов'язана з витратами платника, тобто певні витрати платника приводять до зменшення податкових відрахувань.

- податковий кредит – це вид пільги, об'єктом якої виступає розрахована сума податку, а не доходи або витрати платника. Цей вид пільг використовується в таких формах: зменшення ставки податку, відстрочка платежу, зменшення податкової ставки для частини доходів.

Фіскальна політика – це політика уряду в області оподатковування, державних витрат, державного бюджету, спрямована на забезпечення зайнятості й запобігання інфляційних процесів. Фіскальна політика буває дискреційна й недискреційна.

Дискреційна фіскальна політика проводиться державою безпосередньо й складається в маніпулюванні податковим пресом і держвитратами на суспільні й квазісуспільні блага, а саме – держконтракт і держзамовлення, державні інвестиції, соціальні трансферти, фінансування державних програм, суспільних робіт.

Недискреційна фіскальна політика, або система вбудованих амортизаторів – економічний механізм, що автоматично реагує на зміну економічного становища без необхідності прийняття будь-яких дій з боку уряду. В якості автоматичних стабілізаторів виступають прогресивний податок, допомога по безробіттю, по бідності, субсидії фермерам, трансферні платежі й т.д.

На характер фіскальної політики впливає фаза економічного циклу. Вона може носити стримуючий або стимулюючий характер.

У період спаду в економіці фіскальна політика носить стимулюючий характер і спрямована на розвиток виробництва. При цьому уряд збільшує державні закупівлі й трансферти населенню, інвестиції й субсидії, а також знижує податки, непрямим шляхом стимулюючи сукупний попит. Така політика приводить до дефіцитного фінансування, але стримує падіння виробництва.

Стримуюча фіскальна політика проводиться в умовах інфляції, викликана надлишковим попитом. Вона складається в зменшенні державних витрат, збільшенні податків, сполученні цих інструментів. Результатом є стримування сукупного попиту. Така політика сприяє притоку фінансових коштів у держбюджет і створює позитивне сальдо.

3. Кредитно-грошова політика – діяльність держави, спрямована на забезпечення економіки повноцінною й стабільною національною валютою й регулювання грошового обігу відповідно до потреб економіки з метою стимулювання економічного росту при низькому рівні інфляції й безробіття. Найбільш пріоритетними цілями грошово-кредитної політики є стабілізація загального рівня цін, а також обсягу грошової маси й рівня процентних ставок.

Для здійснення заходів по реалізації цілей кредитно-грошової політики використаються непрямі (економічні) методи й прямі (адміністративні).

Економічні методи регулювання грошової маси.

Проведення облікової політики – це встановлення центральним банком ставки облікового відсотка. Це ставка, по якій центральний банк країни продає ресурси комерційним банкам, які свою чергу під позичковий відсоток надають кредити суб'єктам економіки. Розмір ставки встановлюється державою залежно від господарської кон'юнктури й цілей економічної політики. Підвищення ставки (політика дорогих грошей) знижує попит на кредити, гальмує господарську активність, тому що "дорогий" кредит підприємці беруть менше, і відповідно менше коштів вкладається в розвиток виробництва. Зниження дисконтної ставки (політика дешевих грошей) стимулює попит на кредити й сприяє пожвавленню господарської активності. Кредит стає дешевше, що стимулює розвиток виробництва.

Визначення оптимального рівня ставки має кілька особливостей: по-перше, кількісний результат впливу цього інструмента надзвичайно складно оцінити заздалегідь; по-друге, розрив між використанням цього інструмента й ефектом від його застосування є досить значним і також складно передбачати; по-третє, ефективність маніпулювання ставкою залежить від мір координації багатьох напрямків економічної політики.

Встановлення розмірів обов'язкових резервів для комерційних банків передбачає збереження певної частини їхніх активів у вигляді резервів на спеціальному рахунку в центральному банку країни. Ціль цього заходу – захист інтересів кредиторів і вкладників, тобто їхнє страхування, боротьба з інфляцією, контроль за ціною національної грошової одиниці, шляхом штучного обмеження обсягів грошової маси. За допомогою цього інструмента центральний банк має можливість впливати на кредитоспроможність комерційних банків. Підвищуючи норму обов'язкових резервів, НБУ знижує кредитні можливості комерційних банків й таким чином зменшує надходження грошей у сферу обігу; зниження нормативу збільшує потоки грошей. Зазначений інструмент більш придатний для рішення не оперативних, а переважно довгострокових завдань грошово-кредитної політики.

Операції на відкритому (фондовому) ринку. Ринок державних цінних паперів виконує дві основні функції: по-перше, функцію обслуговування державного боргу, і по-друге, функцію інструмента монетарної політики. Купуючи цінні папери у суб'єктів економіки, держава як би надає їм кредит і таким шляхом збільшує кількість грошей в обороті, що стимулює економічну активність. Продаж цінних паперів, здійснюється центральним банком через державні позики для фізичних або юридичних осіб і це стримує економічну діяльність.

Успішне функціонування ринку державних цінних паперів значною мірою залежить від рівня ліквідності фондових цінностей, які є в обігу. Це досягається завдяки реалізації наступних мір:

- гарантування високого й стабільного відсотка;

- застосування інструментів, що дають державним цінним паперам антиінфляційний імунітет, тобто індексація, прив'язка емісії до матеріальних цінностей;

- законодавче обмеження верхньої границі державного боргу;

- впровадження податкових пільг для фізичних й юридичних осіб, що інвестують свої фінансові ресурси в державні цінні папери;

- інформаційне забезпечення учасників ринку державних цінних паперів.

Адміністративні методи грошово-кредитної політики.

Емісія грошей – це забезпечення економіки коштами обігу, платежу, накопичення, а також покриття дефіциту державного бюджету. Помірна емісія сприяє пожвавленню економіки; скорочення грошової емісії гальмує "перегрів" економіки, стримує зростання цін. "Перегрів" економіки – це надмірне фінансування економічного росту, надлишкове вкладення державних коштів в економіку, що загрожує надмірним дефіцитом державного бюджету й інфляцією.

Пряме лімітування кредитів складається у встановленні верхньої границі кредитної емісії, обмеженні розмірів кредитування в тих або інших областях. Принцип лімітування, як правило, використовується в сукупності з пільговим кредитуванням пріоритетних секторів економіки.

Пряме регулювання процентної ставки – це встановлення верхнього або нижнього рівня зміни процентних ставок по кредитам і депозитам комерційних банків. Верхня границя може встановлюватися у випадку спаду виробництва й спрямована на стимулювання економічної активності, нижня границя може встановлюватися в період стрімкого зростання інфляції.

Розрізняють два основних типа грошово-кредитної політики. В умовах інфляції проводиться політика "дорогих грошей". Вона спрямована на обмеження обсягу кредитних операцій комерційних банків, тобто скорочення пропозиції грошей. Центральний банк, проводячи таку політику, здійснює наступні дії: продає державні цінні папери на відкритому ринку; збільшує норму обов'язкових резервів; підвищує дисконтну ставку. Якщо ці міри виявляються недостатньо ефективними, він використовує адміністративні обмеження: знижує верхню границю кредитної емісії, скорочує обсяг споживчого кредиту. Політика "дорогих грошей" є основним методом антиінфляційного регулювання.

У період спаду виробництва для стимулювання ділової активності проводиться політика "дешевих грошей", так звана експансіоністська грошово-кредитна політика. Вона складається в розширенні масштабів кредитування, ослабленні контролю над приростом грошової маси, збільшенні пропозиції грошей. Для цього центральний банк купує державні цінні папери; знижує резервну норму й зменшує дисконтну ставку. Створюються більш пільгові умови для надання кредитів економічним суб'єктам.

4. Велике значення для національної економіки має конвертованість національної валюти. Конвертованість валюти – це вільний обмін валюти даної країни на валюти інших країн у будь-якій формі й по всім операціям без обмежень. Конвертованість валюти означає, що національна валюта виконує функцію світових грошей. Перевага конвертованості валюти полягає в тому, що дана країна може здійснювати розрахунки з іншими країнами національною валютою, що на практиці означає одержання безпроцентного іноземного кредиту, забезпечує просування своїх товарів, послуг, капіталу на закордонні ринки. Конвертованість валюти визначає національний режим регулювання валютних операцій по різноманітним видам операцій. Із цих позицій умовно всі валюти підрозділяються на три групи:

- вільно конвертовані – означає, що відсутні будь-які законодавчі обмеження на проведення валютних операцій по яким-небудь видам операцій (торговельним, неторговим, рух капіталу).

- частково конвертована валюта існує в тих країнах, у яких є кількісні обмеження або спеціальні процедури на обмін валюти по окремим видам операцій або для різноманітних суб'єктів валютних операцій.

- неконвертована валюта – це валюта тієї країни, законодавство якої передбачає обмеження практично по всім видам операцій.

Валютне регулювання – це відповідна корекція курсу національної грошової одиниці. Метою валютного регулювання є підтримка оптимального для країни валютного курсу й визначення режиму обміну національної валюти на іноземну й вивозу валютних коштів із країни. Конкретна валютна політика залежить від стану економіки й платіжного балансу.

Девальвація – це дії відповідних органів спрямовані на зниження обмінних курсів валюти власної країни. Таке зниження приводить, з одного боку, до стимулювання експорту й споживчого попиту на внутрішньому ринку, а також, – до підвищення конкурентноздатності й поліпшенню торговельних позицій на світовому ринку.

Ревальвація має зворотне значення. Вона пов'язана з діями, спрямованими на підвищення курсу національної валюти. Ревальвацією стимулюється товарний імпорт, приток іноземних інвестицій.

Валютна інтервенція – це операції по купівлі й продажу власної валюти або конкурентної валюти іншої держави. Такі операції впливають на зміну попиту та пропозиції на валютному ринку певної грошової одиниці.

Валютний коридор – сутність його полягає в тому, що в законодавчій формі встановлюються максимальний і мінімальний рівні валютного курсу на певний період часу, після закінчення якого параметри валютного коридору змінюються відповідно до зміни умов у валютній сфері.

Встановлення нормативу обов'язкового продажу експортного валютного виторгу на внутрішньому валютному ринку.

Визначення порядку встановлення валютного курсу (фіксований, плаваючий).

5. Ціна – це грошове вираження вартості товарів, послуг і ресурсів. У ринковій економіці ціна виконує наступні функції.

Вимірювально-інформаційна функція цін – з їхньою допомогою різні за натуральною формою ресурси, витрати, результати виражаються в єдиній грошовій формі.

Розподільна функція цін передбачає розподіл вартості ВНП, ВВП, НД, відшкодування витрат, створення доходів і накопичень в областях, регіонах, на підприємствах, а також впливає на формуванні доходів окремих соціальних верств і груп населення.

Стимулююча функція – підприємства, що скорочують витрати, застосовують передову техніку, технологію й організацію виробництва одержують додатковий доход за рахунок підвищення рівня рентабельності. Випускаючи продукцію високої якості, що користується підвищеним попитом, підприємства стимулюються високою ціною. Ціни забезпечують ринку збалансованість попиту та пропозиції.

Орієнтуюча функція цін, або зміни в ціні, служить сигналом доцільності передачі ресурсу з одного напрямку використання в інший.

Функція зрівноваження – це здатність конкурентних сил пропозиції та попиту встановлювати ціни на рівні, на якому рішення про продаж і купівлю синхронізується.

Повної свободи ціноутворення в економічній практиці не існує. Проблема складається в визначенні ступеня і форм обмеження вільного ціноутворення. Основні методи цінового регулювання:

1. Спостереження за цінами – визначення росту вартості життя при визначенні індексу щорічного мінімального підвищення заробітної плати, впливу росту цін на витрати виробництва й конкурентноздатність.

2. Непрямий вплив на ціни – здійснюється завдяки введенню або скасуванню обмежень у зовнішній торгівлі, зміні дисконтної ставки, податків, розміру емісії грошей.

3. Прямий державний вплив на ціни – передбачає: надання субсидій; встановлення податку на додану вартість; встановлення цін на підакцизні товари.

4. Державне втручання в процес ціноутворення – це санкціоноване урядовими органами збільшення витрат виробництва: у собівартість включаються завищені амортизаційні відрахування, відрахування в різноманітні фонди.

5. Встановлення державою фіксованих цін і тарифів – пільгові ціни на продукцію державних підприємств (наприклад, на мінеральну сировину, електроенергію з державних електростанцій, залізничні, поштово-телеграфні тарифи).

6. "Лідерство в цінах" – має місце в тих сферах виробництва, де держава виступає значним покупцем або замовником (будівництво, продукція ВПК).

Пряме регулювання цін переважає на початковому етапі створення ринку, коли його регулюючі можливості ще недостатньо розвинені, або коли виникає кризова ситуація в економіці.

Непрямі методи державного регулювання цін переважають на етапі зрілого ринку й при нормальних умовах функціонування економіки, коли регулюючий потенціал ринкового механізму реалізується на повну силу.

Виділяють декілька цілей державного регулювання цін, і кожній з них відповідають певні методи державного впливу на ціноутворення.

Перша – запобігання руйнівного впливу цін на економіку. Ставиться в період формування ринкових відносин, соціально-економічних потрясінь, коли в економіці порушені природні господарські зв'язки, нерозвинена інфраструктура ринку, існує дефіцит споживчих товарів, високий рівень інфляції, безробіття. На найбільш необхідні товари й послуги встановлюються фіксовані ціни. Політикові фіксованих цін необхідно доповнювати виплатою дотацій виробникам цієї продукції.

Друга – стримати інфляцію за допомогою політики доходів. Головне завдання такої політики – зупинити розкручування спіралі "зарплата – ціни" і понизити інфляцію до нормального рівня. Держава використовує такі методи регулювання, як тимчасове "заморожування" цін, застосування граничних цін, використання граничних нормативів рентабельності, виплата дотацій виробникам соціально важливих споживчих товарів або надання цільових компенсацій споживачам. Ці методи регулювання цін доповнюються відповідним регулюванням рівня заробітної плати.

Третя – забезпечити доступ до товарів першої необхідності всіх верств населення незалежно від рівня їх грошових доходів. Така ціль виправдана в умовах невисокої ефективності виробництва, коли існує розбіжність між високими витратами на виробництво товарів першої необхідності й низкою заробітною платою широких верств населення. Для рішення цієї проблеми застосовується політика низьких цін на товари першої необхідності, і реалізується через низький рівень податків на товари або через повне звільнення від податків. Крім цього, на товари не першої необхідності держава застосовує політику високих цін, що реалізується за допомогою підвищення ставок непрямих податків. За допомогою високих цін, держава скорочує виробництво й споживання відповідних товарів, а разом з тим компенсує втрати податкових надходжень у бюджет, викликані низькими цінами на товари першої необхідності.

Четверта – захистити ринок від негативного впливу зовнішньої конкуренції. Внутрішні ціни в кожній країні, як правило, відрізняються від світових, що обумовлено неоднаковим рівнем витрат на виробництво й розходженням у системі оподатковування. Перевищення внутрішніх цін над світовими, робить вигідним імпорт іноземних товарів й, навпаки, низький рівень внутрішніх цін стимулює експорт вітчизняних товарів. Це може завдати шкоди національним підприємствам, привести до спаду виробництва й росту безробіття. Для запобігання таких явищ держава використовує механізм виплати дотацій національним виробникам, або за допомогою ввізного мита на імпортні товари підвищує їх ціни до необхідного рівня.

П'ята – зменшити монополізм і забезпечити конкурентне середовище на ринку. Реалізується в умовах переходу до ринкових відносин. На цьому етапі, коли практично немає конкуренції, кожне підприємство поводиться як монополіст – підвищує ціни й скорочує виробництво для того, щоб забезпечити собі необхідний рівень заробітної плати й доходу. При цьому, вільно встановлює в собівартості своєї продукції частину оплати праці, прагнучи компенсувати ці витрати за рахунок споживача.

ТЕМА № 3