Дніпропетровский національний університет ім. О. Гончара

Творча робота з архівознавчого модулю дисципліни «архівознавство та музеєзнавство»

ВИКОНАЛА:

студентка гр. ІІ-09-2

Спіріна С. О.

ПЕРЕВІРИВ:

Професор кафедри історіографії, джерелознавства та архівознавства

Журба О. І.

Днепропетровск,

2012г.

Розділ І

Біографічна архівістика:

Микола Андрійович Маркевич

Микола Андрійович Маркевич народився 7 лютого (26 січня) 1804 року. Це був видатной українець, людини колись знаменита й відома усій освіченій громаді міста Прилук, усім людям, які закохані в українську історію, поезію, музику, пісню, народне мистецтво, звичаї й обряди. Усе це він чудово знав і любив, збирав і вивчав на протязі свого життя, та щедро ділився своїми знаннями з усім навколишнім світом.

Рід Марковичів-Маркевичів один з найзначніших козацьких родів, дав Україні знаменитих полководців, державних мужів, письменників.

Питания про його походження викликало свого часу гарячі суперечки, однак так i залишилося до кінця не з'ясованим. Оскільки прізвище Маркевич (Маркович) - патрімоніальне, тобто спочатку було по батькові, то воно широко розповсюджене в деякіх народів (поляків, українців, чехів, білорусів, сер6ів, східних євреїв).

О. Лазаревський дотримувався думки про єврейське походження Марковичів, П. Дорошенко доводив їx місцеве українське походження, прибічником сербської версії був М. Маркович.

Родозасновником Марковичів-Маркевичів був Марко Аврамович, орендар прилуцький та пирятинський, ім'я якого i стало родовим прізвищем для його нащадків. Марко був титарем Пречистенської Прилуцької церкви й багато жертвував на благодійницькоі справи, за що йому и було надано честі упокоїтися в Густинському монастирі. Було у нього п'ятеро синів і сім дочок від дружини, дочки прилуцького старости Григорія Корнієнко, який став засновником славетного Роду Огановичів (після зміни простонародного прізвища).

Великим розумом і добрими справами заявив про себе у нашім краї син Аврама - Марко Аврамович, який власне і був родоначальником цього великого і знаменитого в Гетьманщині роду, який на початку 19 століття розділився на дві гілки - Марковичів і Маркевичів.

Заможного і спритного у справах Марка Аврамовича на Прилуччині величали не інакше, як "славетним паном Марком". Марко Аврамович мав добрий маєток неподалік від Прилук, у приміських Сорочинцях. Є всі підстави вважати, що й сини його, усі три Марковичі і Настя Марківна, саме там і народилися. Родинні перекази свідчать про те, що Марко побудував за свої кошти одну з церков Густинського монастиря, в якому, за його ж заповітом був і похований у 1717 році. Усі Марковичі були тісно пов'язані з Прилуками і Прилуччиною, хоча й служили, а деколи й жили у різних містах і містечках Гетьманщини.

Була у Марковичів і гарна садиба на Київській вулиці в Прилуках, у центрі старовинної фортеці, поряд з соборною церквою Пречистої Святої, неподалік від Київської брами.

Донька пана Марка - Настя, вийшла заміж за гетьмана України Івана Ілліча Скоропадського і домоглася усім трьом своїм братам досягти досить високих постів у військовій старшині.

Дід М.А. Маркевича - Іван Андрійович - був людиною освіченою, зібрав велику й багату на той час приватну бібліотеку, мав маєток в селі Турівці Прилуцького полку і будинок в Москві. Своєму сину Андрію він залишив близько 700 кріпаків та більше 100 тисяч рублів боргу.

Андрій Іванович Маркевич служив дипломатом у Дрездені і Константинополі, чудово володів іноземними мовами, його дружиною стала графиня Анастасія Василівна Гудович. Маючи блискучі перспективи, одначе пішов у відставку і переселився до свого маєтку в Турівці.

Микола Андрійович Маркевич народився 7 лютого 1804 року в селі Дунайці Глухівського повіту на Чернігівщині, в маєтку своєї прабабусі. У чотирирічному віці він уже умів читати й писати російською, французькою й німецькою мовами. У цей час він жив то в Дунайці, то в Полошках на Глухівщині. З 1809-го по 1814 рік, Маркевичі мешкали спочатку в Васьківцях, а потім у Рудівці на Прилуччині.

21 березня 1814 року батько відвіз Миколу в "домашню" школу П.П. Білецького-Носенка в селі Лапинцях під Прилуками. Саме тут він і отримав грунтовну підготовку для вступу до петербурзького Благородного пансіону при Головному педагогічному інституті.

Навчався М.А. Маркевич у Петербурзі в 1817-1820 роках. Його пансіонними друзями були Михайло Глінка - майбутній композитор і Лев Пушкін - молодший брат поета, серед його викладачів - майбутній декабрист В.Кюхельбекер. Маркевич близько зійшовся й подружився з Олександром Пушкіним. Мабуть, під враженням від цієї дружби, він і почав, з ранніх років захоплюватися поезією. Уже у шістнадцятилітньому віці він написав свій перший вірш, вміщений поетом В.А. Жуковським на сторінках журналу "Невский Зритель" у 1820 році. Під час навчання в пансіоні, Микола Андрійович добре опанував музику, навчився грі на фортепіано у відомого московського піаніста-віртуоза Джона Філда.

На вимогу батька, Микола Андрійович був змушений залишити пансіон і в лютому 1920 року вступити на військову службу - юнкером Курляндського драгунському полку. Служба його продовжувалась не довго, десь на початку 1624 року поручик Маркевич іде у відставку й повертається у село Турівку на Прилуччині. Але користь від перебування у війську без сумніву була. Поету В. Жуковському Маркевич писав: "Вступив в службу, я много потерял времени для наук, но в службе я стал поэтом". Окрім того, служив Микола Андрійович в Україні, штаб 2-ї армії, до якої входив полк, перебував у Тульчині. Там він познайомився з майбутніми декабристами, познайомився і спілкувався з Павлом Пестелем.

Залишивши військову службу, Микола Андрійович одружився з донькою прилуцького поміщика Уляною Олександрівною Ракович і остаточно поселився в Турівці. Але це не завадило йому жити повнокровним життям, він тримає постійний зв'язок з українською інтелігенцією, відвідує Петербург і Москву. В журналі "Московский Телеграф" друкує цілу низку віршів: "Сон-трава", "Удавленик", "Гетьманство", "Мідний бик", "Відьма", "Русалка" та інші, які схвально були зустрінуті столичними читачами. У 1831 році з'явилася й перша його книжка, надрукована в Москві під назвою "Украинские мелодии. Соч. Ник. Маркевича", до якої увійшло 36 віршів молодого поета, написаних у романтичному дусі. У своїх творах він широко використав зібрані ним, в основному на Прилуччині, народні поетичні сюжети й пісні, фольклорні та етнографічні матеріали.

Не забував Микола Андрійович і про музику. Усі його "мелодії" були покладені ним на музику, до кожної з них він написав ноти, видані окремою збіркою в Москві 1840 року під назвою "Народные украинские напевы, положенные для фортепьяно Николаем Маркевичем". Захоплення музикою не згасало у нього на протязі усього життя. Лев Жемчужников був власником великої рукописної збірки українських народних пісень і дум з нотами, написаної й підготовленої Маркевичем до друку, яка так і не побачила світ.

Більш як 35 років прожив Маркевич у селі, Турівка стала йому рідною домівкою й джерелом для творчого натхнення. Саме тут він пізнав життя й побут своїх земляків. Ось як тепло одізвався про нього один із добрих друзів Тараса Шевченка Микола Макаров: "Его добродушная простота, доступность и умение говорить с народом на его родном языке, не только располагали к нему сердца его крестьян и слуг, которые обращались с ним, как с другом, но внушали окрестным поселянам особенную любовь и доверие к этому редкому пану. Соседние крестьяне приходили к нему советоваться по свои делам, разрешить спор или просто потолковать с "разумным паном". Немало добрих слів про Маркевича сказав і Лев Жемчужников, а ще він згадував: "Николай Андреевич часто гостил в Сокиринцах, где ему всегда были рады не только родные, но и знакомые. Бывало входит с люлькой во рту, довольный и счастливый, кудри его седые развеваются, сам сияет, как солнце, и все вокруг него оживляется".

Постійно проживаючи в самому серці Гетьманщини, Микола Андрійович багато уваги приділяв вивченню історії та збиранню історичних документів Козацької держави. Ще в юному віці він відчував потребу створити енциклопедичний словник, в якому б кожна людина могла знайти історичні, географічні, статистичні дані про Україну, біографії видатних українців. Задум був грандіозний і можна тільки дивуватися з того, як активно і успішно здійснював його Маркевич. Протягом 10 років він склав більше 100 тисяч статей для словника, записавши їх в алфавітному порядку в 30-ти величезних зшитках. Якби він був виданий повністю, то його об'єм складав би 11 томів по 600 сторінок кожний. Маркевич писав В.Жуковському: "… я с проседью стал писать свой словарь, я поседею совсем, его переписывая, а между тем издать я не могу его без помощи правительства". На жаль, лише невелика частина цієї роботи була опублікована 1836 року в Москві під заголовком "Большой исторический, мифологический, статистический и литературный словарь Российского государства". Автор хотів продовжити видання окремими книжками, але дізнавшись, що передбачалося видати "Энциклопедический лексикон", в якому брали участь "ученейшие особы империи", він припинив друкувати словник, хоча й потім дуже жалкував про це.

Можливо саме це й спонукало Маркевича збирати матеріали для написання української історії. Це також була його давня заповітна мрія, навіяна ще великим російським поетом Василем Жуковським. Фактично збирати історичні матеріали він розпочав уже задовго до цього, досліджуючи географію, економіку, пісенний і поетичний фольклор, життя і побут простого народу. Уже було написано чимало історичних нарисів, а деякі з них і опубліковані в часописах: "Первая любовь, подвиги и кончина Тимофея Хмельницкого", "Гетманство Барабаша", "Мазепа".

1842 року робота над п'ятитомною українською історією була закінчена і видана в Москві під назвою "История Малороссии". Ця велика й змістовна праця викликала немало відгуків і рецензій, причому, майже всі позитивні. Чи не найпершою з'явилася рецензія Савельєва в освітянському "Журнале Министерства народного просвещения", у ній говорилося, що труд Маркевича "…должно причислить к замечательным приобретениям отечественной литературы", що автор "…собрал много новых, важнейших сведений и написал сочинение, отличающееся правильным взглядом на предмет и живым одушевленным языком". А ось у журналі "Библиотека для чтения" автора звинувачували в усіх гріхах, наголошуючи на тому, що він написав історію "микроскопической страны", в якій "…не более миллиона жителей и сорок тысяч разбойного козацкого войска". Ще категоричнішим у своїх висновках був один із відомих мислителів, і в той же час запеклий російський шовініст Віссаріон Бєлінський: "Малороссия никогда не была государством, следственно, и истории в строгом значении этого слова не имела".

Мабуть, саме "История Малороссии" й була причиною того, що після її виходу в світ, майже 15 років не з'явилося жодної друкованої праці Маркевича. Вони почали друкуватися лише після смерті імператора Миколи І. Але Микола Андрійович продовжував плідно працювати, бо саме в цей час ним був складений словник української мови, до якого увійшло 45 тисяч слів, а також прислів'я, приказки, казки, пісні, старовинні універсали, листи, літописи, історичні акти. Як тільки з'явилася можливість, Маркевич друкує цілу низку своїх робіт: "О климате Полтавской губернии. Москва, 1850", "О пчеловодстве Полтавской губернии. Москва, 1850", "Об овцеводстве Полтавской губернии. Москва, 1851", "Историческое и статистическое описание Чернигова. Чернигов, 1852", "О народонаселении Полтавской губернии. Киев, 1855", "Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян. Киев, 1860".

М.А. Маркевич був добре знайомий з Тарасом Шевченком. З ним він підтримував теплі дружні стосунки на протязі всього життя. Шевченко часто зустрічався з Маркевичем і в Петербурзі, і під час поїздок в Україну. Тарас Григорович звертався за порадами до історика під час написання "Гайдамаків", а також у зв'язку з роботою над офортами на історичну тематику. Саме йому він присвятив свого чудового вірша "Бандуристе, орле сизий", покладеного згодом на музику.

Микола Андрійович був також і невтомним збирачем і колекціонером старовинних історичних документів. За багато років ним був створений у Турівці багатющий історичний архів, до якого входили рідкісні стародруки, історичні манускрипти, гетьманські універсали, листи видатних діячів України й Росії, етнографічні записи. Майже всі документи являли собою оригінали, найстаріші з них сягали кінця 16 століття. А всього архів Маркевича налічував 12 тисяч рукописів українською, турецькою, татарською, польською, російською, французькою, німецькою, латинською, грецькою, грузинською, вірменською мовами. Майже половину з них він устиг класифікувати, описати і ввести до каталогу.

Йому надзвичайно везло у його пошуках і збиранні старовинних книжок і документів. Усі, хто його знав і любив, вважали своїм обов'язком подарувати йому якусь старовину зі своїх домашніх скарбів. У спадщину йому передали предківські документи генерального підскарбія Андрія Марковича, папери гетьманів Івана Скоропадського, Кирила Розумовського, родинні збірки Кочубеїв і Гудовичів. Полковник П.І. Горленко подарував йому "дорогоцінну колекцію рукописів", більшість із яких стосувалася 1600-х років. Дослідник життя і творчості Маркевича В.І. Маслов зазначав: "В маєтку своєї тітки П.І. Скоропадської в с. Дунайці Глухівського повіту він знайшов у коморах дві скрині зі старовинними рукописами, які передали в його розпорядження. 1822 р. під час огляду будинку і книгозбірні П.О. Румянцева в с. Ташані Переяславського повіту Маркевич так ласкаво обійшовся з карликом-ключарем будинку, що він надав йому можливість приєднати до архіву стільки фельдмаршальських автографів і плянів, скільки в той час міг вмістити екіпаж Маркевича. Потім з таким же успіхом ще тричі довелось Маркевичеві вилучати справи з Ташанської книгозбірні Румянцева. Перебуваючи 1826 року в Полтаві, Маркевич від І.П. Котляревського і полтавського віце-губернатора одержав відомості, що в одному з льохів гостинного двору продають бібліотеку родичів І.Ф. Богдановича. Купивши там 400 томів книжок, у додачу до них він одержав ще і всі рукописи, що були в книгозбірні, і між ними "Келейный Летописец" Дм. Ростовського."

Тяжко захворівши в 1850 році, Микола Андрійович почав турбуватися про долю своїх архівних скарбів, ціну й вагу яких він добре знав. 1851 року в "Отечественных записках" вміщена його стаття з проханням допомогти у публікації ще нікому невідомих історичних документів з його архіву. Редакція журналу зазначала: "Н.А. Маркевич, известный автор "Истории Малороссии", в продолжении многих лет собирал разные редкие рукописные памятники и собрал теперь в свой архив 12000 рукописей, из которых многие могут служить драгоценным материалом для русской истории. Не желая далее скрывать от взоров исторической критики эти материалы, г. Маркевич решился постепенно издавать их". Але хвороба не дозволяла йому переїхати до столиці, або до Петербурга й розпочати задуману працю. Тоді Маркевич, у 1859 році, незадовго вже до своєї смерті, пропонує передати свій архів тому, хто погодиться на його публікацію, з тим, щоб зберегти й оприлюднити: "это собрание материалов, столь богатое, столь полное интереса, разнородное, полезное для истории, статистики, этнографии, художества, столь увлекательное для романиста, музыканта, поэта, живописца и едва ли имеющее себе подобное в руках частного владельца".

Уже зовсім хворим, в останні дні свого життя, Микола Андрійович наважується передати зібрані ним історичні скарби іншому відомому досліднику й колекціонеру І.Я. Лукашевичу, який все таки зберіг їх майже повністю і передав своїм спадкоємцям. На жаль, молодші Лукашевичі аж ніяк не були українськими патріотами, тому мабуть і передали архів Маркевича до Румянцевського музею в Москву. Там він, у знаменитому Пашковому домі, зберігається й досі. Нині це фонд рукописних колекцій Російської державної публічної бібліотеки.

Микола Андрійович помер 21 липня 1860 року в своєму турівському маєтку. Поховали його в родовому склепі біля церкви Всіх Святих, в посадженому й виплеканому ним розкішному саду, що привільно розкинувся на правому березі тихого Переводу, навпроти села Турівки.

Подружжя Маркевичів мало п'ятьох синів: Андрія, Олександра, Володимира, Михайла і Миколу, які достойно продовжили цей славетний рід. Є й зараз ще чимало нащадків славетного історика, яких доля розкидала по всіх світах.

Десь років 15 тому прилуцькі краєзнавці розшукали місце в Турівці, де був похований Микола Маркевич і в червні 1989 року, своїми руками, толокою, спорудили йому скромний пам'ятник. У Прилуках зберігся будиночок на вулиці Котляревського, побудований в садибі Маркевичів. Тут жив до революції 1917 року онук історика Микола Миколайович Маркевич - голова Прилуцької повітової Земської управи, людина дуже поважна і шанована на Прилуччині. Зараз там знаходиться міська й районна міліція. Будиночок, який потрібно б було відмітити меморіальною дошкою, довго зберігався у первісних об'ємах і формах і лише в минулому році після пожежі був перебудований.

Хотілося б ще додати, що Маркевич увічнив своє ім'я, написавши "Історію Малоросії", до якої завжди було неоднозначне ставлення. Російських шовіністів вона дратувала за прославляння козацтва і вони з обуренням писали, що ця історія написана "кровавой нагайкой Дорошенки", згодом, такі ж самі шовіністи, але вже червоні взагалі затаврували автора "українським буржуазним націоналістом" і на всякий випадок Маркевича заборонили взагалі, намагаючись повністю стерти його ім'я з народної пам'яті. Нині Маркевич знову повертається до нас і це дуже радує. Віддаючи йому належне нині у Києві перевидана масовим тиражем його історія. З нагоди ювілею проходять урочистості в Києві, Чернігові та й ось у нас теж.

Підтримував взаємини з багатьма відомими укр. діячами, зокрема з О.Бодянським, М.Гоголем, Є.Гребінкою, І.Котляревським, М.Максимовичем, Т.Шевченком та ін. Вважають, що поезії Маркевича справили помітний вплив на Т.Шевченка, зокрема на його ранні твори («Перебендя», «До Основ’яненка» та ін.). Маркевич - автор одного з перших вокалів на вірші Т.Шевченка «Сирота» («Нащо мені чорні брови», 1847), збірки обробок українських нар. пісень для фортепіано «Народные южнорусские напевы» (М., 1840) та ін.

Протягом літа 1838 - поч. 1840 підготував велику 5-томну студію «История Малороссии» (Москва, 1842-43), в якій лише перші 2 томи містять авторський виклад, а 3 інші - документи, матеріали, примітки, покажчик імен тощо. Зокрема, у додатках до 5-го тому вміщені відомості про кількість військ та населення за різними джерелами, список полків, устрій і управління, розпис правителів Малоросії, таблиця гетьманів, списки генеральної старшини, церк. ієрархів, хронологія битв та пригод тощо. Маркевич запропонував власну періодизацію історії України, побудовану за принципом контрастності — періоди слави та піднесення чергуються з епохами занепаду і катастрофічної руйнації: 1) від найдавніших часів до П.Лянцкоронського, до 1500; 2) від П.Лянцкоронського до унії церковної, 1500—92; 3) від початку унії до Б.Хмельницького, 1592—1646; 4) від поголовного повстання до смерті Б.Хмельницького, 1646—57; 5) від смерті Б.Хмельницького до падіння І.С.Мазепи, 1657—1709; 6) від падіння І.Мазепи до останніх днів Малоросії, 1709—93. Заг. композиція «Истории Малороссии» вкрай нерівномірна. Історія докозац. доби (до 1500) висвітлена Маркевич лише в одній главі. Натомість перебіг подій 2-ї пол. 17 — поч. 18 ст. поданий Маркевич дуже докладно (34 глави). У викладі Маркевич домінує персоналістичний канон щодо відтворення укр. історії 16—18 ст., причому низка розділів навіть названа іменами відповідних гетьманів. У плинності людського буття, а надто видатних особистостей, проступає романтичне розуміння мінливості світу історії (див. Романтизм), притаманне Маркевич, зокрема, естетично-літ. спосіб її сприйняття, самобутній дуалізм у зображенні тріумфу козац. слави та трагізму, катастрофічності й духовного напруження давнього укр. життя. Найважливішим джерелом для Маркевич була «Історія Русів», на основі якої скомпільована низка розділів «Истории Малороссии». Цю працю Маркевич називав «літописом Гетьманським». У переробленому вигляді Маркевич подавав навіть деякі афористичні розумування автора цього історико-політичного трактату. Маркевич використовував й ін. джерела, у т. ч. літопис Г. Граб’янки, праці митрополита Київського і Галицького Євгенія (Болховітінова), М. Берлинського, М. Карамзіна, М. Полевого, а також роботи Г. де Боплана, П.Шевальє, Й.-Б. Шерера та ін. Чимало фактографічних запозичень, особливо в 2-му томі «Истории Малороссии», зроблені Маркевич і з праці Д.Бантиша-Каменського - «История Малой России» (Москва, 1830.). Остання - 56-та глава «Истории Малороссии», в якій висвітлено гайдамацький рух у Правобережній Україні, написана Маркевич на основі рукопису праці М. Максимовича «Сказания о Колиивщине» (1839). Водночас в «Истории Малороссии» практично відсутні елементарні критичні тлумачення використаних джерел, хоча Маркевич і прагнув продемонструвати читачу власну думку щодо позиції певного історика або його студії. Довідковий апарат 5-томника Маркевича укладено досить формально, щоб показати фахову належність «Истории Малороссии» до науково-історичної студій. Зазвичай Маркевич посилався тільки на назву праці чи рукопису без вказівок сторінок, аркушів тощо. До того ж усі посилання позначені не порядковими номерами, а лише сторінками, до яких вони адресовані. Загалом стиль істор. письма Маркевич сполучав різні інтелектуальні настанови, які досить часто конфронтували між собою, створювали химерні конфігурації. З одного боку, Маркевич не тільки відтворював старі сюжети та традиційні мотиви, що побутували в «Історії Русів», а й прагнув розширити останні, вкласти в них новий, романтичний зміст, вловити через залишки старовини неповторний дух тієї чи ін. епохи. Приміром, шанобливе ставлення до духовних та матеріальних пам’яток минулого підносилося Маркевич до масштабу самоцінності всієї укр. історії, буття якої набувало самостійного, внутр. сенсу. Заразом Маркевич розглядав малоросійську минувшину як невіддільну складову загальноросійської історії. З другого боку, Маркевич декларував фахові ознаки своєї праці в дусі пізньопросвітницького раціоналізму, зокрема, вдавався до моралізаторства, наголошував на повчальних функціях історії, акцентував увагу на документальному характері праці тощо. Однак, усупереч цим постулатам, достовірність окремих фактографічних подробиць і деталей мала для Маркевича другорядне значення. Натомість Маркович зосереджував свої зусилля на тому, щоб завдяки літературній переробці матеріалу створити заг. образ («картину») певної епохи. В інтелектуальному плані Маркевич вагався між початками романтизму і канонами пізньопросвітницького раціоналізму, етнографізмом та антикварним пієтетом, апологією малорос. слави й лояльністю рос. імператорському престолу. Не випадково в «Истории Малороссии» побутують численні суперечності, які не узгоджуються з первісними авторськими конструкціями. Наприкінці, постійне прагнення автора акцентувати увагу на рівноправному характері держ. об’єднань Малоросії з Литвою, Польщею, Московщиною, зокрема його думка про Б.Хмельницького як незалежного володаря, суперечить його тезі про необхідність та корисність урізання прав і привілеїв Гетьманщини наприкінці XVII - у 1-й пол. XVIII ст. Врешті, романтична апологія славетної та героїчної укр. минувшини поступається місцем в істор. візії М. міркуванням раціональної доцільності, що вимагають ліквідації Гетьманщини для злиття Малоросії з Російською імперією.

Російська критика (В.Бєлінський, Й.-Ю.Сенковський та ін.) гостро засудила цю працю Маркевича за її невисокий науковий рівень та найбільше - за «малоросійський патріотизм» автора. Проте «История Малороссии» мала неабиякий резонанс у колах малорос. дворянства серед. XIX ст. Відтак обурені представники місц. аристократії навіть звернулися до царських урядових органів з проханням захистити їх від «наклепу Сенковського» як «польської інтриги» (натяк на походження Й.-Ю.Сенковського).

Від кінця 1840-х рр. наук. зацікавлення Маркевича поширилися на історико-стат. та історико-геогр. царину, іноді в контексті практичних госп. інтересів: - клімат та його вплив на госп-во, вівчарство, вир-во тютюну, істор. демографію, побут, торгівлю тощо. Та Маркевич не полишав й істор. студій. Зокрема, 1848 підготував і опублікував (1858) розвідку «О козаках». Маркевич відділив питання про походження назви козацтва, яке виводив з кінноти київ. князів, що складалася з прийшлих кочівників — клобуків чорних, від питання про генезу самого козацтва українського, котре пов’язував з місцевими мешканцями.

Наприкінці 1840-х рр. підготував до друку літери «А-В» українсько-рос. словника, який не був опублікований. Низка праць Маркевича, як-то «История монастырей в Малороссии», «Сравнение мер, весов, а также денег и цен на разные предметы в Малороссии с 1715 по 1855 г.», проспект ілюстрованого альбому «Живописные виды Малороссии» та ін., залишилася в рукописах або у вигляді підготовчих матеріалів.

Похован у маєтку в с. Турівка.

Маркевич отримав у спадок велику родинну бібліотеку. Від юнацьких років захоплювався збиранням власної колекції документів та матеріалів, яка 1851 складала бл. 12 тис. одиниць зберігання. Первісно Маркевич планував видати весь свій архів, пізніше хотів продати право на видання своєї колекції під назвою «Маркевичевский архив» на кшталт «Древней Российской вивлиофики» М.Новікова. Проте через тяжку хворобу та фінансову скруту був змушений продати осн. частину своєї збірки відомому колекціонеру, поміщику з Пирятинського пов. І.Лукашевичу. 1870 нащадки останнього продали колекцію І.Лукашевича та М. Румянцевському музею в Москві. Нині вона зберігається у відділі рукописів Рос. держ. б-ки в Москві.

Бібліотеку Маркевича (понад 4 тис. томів) та частину рукописів з його колекції придбала Колегія Павла Галагана. Деякі рукописи з колекції Маркевич потрапили до більш пізніх збірок О. Лазаревського, П. Я. Дорошенка та ін. Особистий архів Маркевич - листи, переклади, рукописи статей, щоденники, спогади та ін. матеріали - зберігається в архіві Інституту російської літератури РАН (Пушкінському Домі) в Санкт-Петербурзі.