2.3. Лідери руху за новий сві¬то¬гляд: к.Гельве¬цій, п.Гольбах, д.Дід¬ро

Клод Адріан Гельвецій

(31.01.1715, Париж – 26.12.1771, Париж)

французький філософ-матеріаліст, ідеолог революції французької буржуазії (XVIII ст.)

Праці: «Про розум», 1758: відчуття – основа всіх знань; «Про людину», 1769: пам’ять – таке, що триває, але послаблене відчуття.

Суть обох книг зводиться до одної тези: людина – продукт виховання.

Гельвецій вивчав природу і генезис здібностей, їх зв’язки зі спадковістю і вихованням людини.

Основні ідеї К.Гельвеція:

- обґрунтовуючи провідне значення соціального оточення, розводив поняття душі та духу. Душа дорівнює психіці та свідомості, вона є вродженою властивістю кожної живої істоти. Зміст душі – здатність до відчуття та себелюбства;

- себелюбство – головний мотив наших дій: навіть хороші вчинки пояснюються прагненням заслужити похвалу, мати друзів…;

- теорія розумного егоїзму, яку розвивав Чернишевський, багато в чому була пов’язана саме з цими думками Гельвеція;

- відчуття – перша форма психічної діяльності людини. Здатність відчувати – така ж природна якість як щільність, протяжність та ін., але вона відноситься тільки до «організованих тіл тварин».здатність до відчуття – єдине джерело утворення наших думок, пристрастей та волі;

- пам’ять, судження, розум, уява, пристрасті, бажання – все це модифікація відчуттів і їх комбінації. Наприклад, пам’ять – це тривале, але послаблене відчуття, судження – розповідь про два відчуття, уява – нове поєднання у з’єднанні образів і т.д.;

- людина – це не пасивна істота, а істота діяльна;

- джерелом її активності є пристрасті. «У моральному світі пристрасті мають те ж значення, яке має рух у фізичному». Вони оживляють духовний світ людини і приводять його в рух. Є два види пристрастей: 1) дані від природи (природні, фізичні): задоволення, страждання, які викликаються задоволенням чи незадоволенням фізичних потреб – ототожнюються Гельвецієм з відчуттями, 2) набуті за життя людини – похідні від фізичних пристрастей – емоції, почуття;

- пристрасті визначаються не тілесною організацією, а обставинами життя, і пізнаються за тілесними вираженнями та тілесними змінами

- душі людей схожі між собою, оскільки в них від народження присутні однакові властивості – відчуття і себелюбство;

- дух – сукупність думок, понять, набутих у процесі життя і навчання;

- дух визначається оточенням людини, її вихованням;

- саме духовний зміст відрізняє людей один від одного;

- здібності – набуті якості духу, можливість добре чи відмінно виконати певну діяльність. Гельвецій досліджував здібності тільки у ході виконання певного завдання і оцінював їх за якістю виконання якої-небудь діяльності, не враховуючи швидкість та якість навчання, швидкість переробки інформації та інші параметри, які характеризують здібності у сучасній психології;

- не дивно, що Гельвецій прийшов до висновку, що здібності не є вродженими, а набуваються в процесі навчання. Такий підхід підкріплював його концепцію про всезагальну рівність людей, індивідуальні відмінності яких пояснюються лише різним соціальним положенням та вихованням. Такий висновок приводив до фаталізму: людина – іграшка долі;

- відсутність будь-яких вроджених особливостей у концепції Гельвеція приводила до заперечення відповідальності людини за формування своїх здібностей, знань, долі. Саме ці положення Гельвеція намагався пом’якшити Д.Дідро, який також вважав, що середовище відіграє домінуючу роль у розвитку здібностей, а випадок тільки створює умови для розвитку конкретної людини, але від її індивідуальних здібностей залежить, наскільки вона зможе скористатися цим випадком. Отже, людина не звільняється від відповідальності, оскільки, сама вирішує, що із запропонованого їй долею вона використає для свого розвитку та освіти;

- науку про духовний світ людини слід трактувати і створювати так само, як трактується і створюється експериментальна фізика.

Поль Анрі Гольбах

(Paul Heinrich Dietrich Baron von Holbach)

(08.12.1723, Едесхайм, Фальц – 21.06.1789, Париж)

французький філософ німецького походження, один із засновників школи французького матеріалізму і атеїзму ХVIII ст., письменник,просвітитель,енциклопедист, ідеолог революційної буржуазії, соратник Дідро та Гельвеція, приймав участь у створенні «Енциклопедії», яку очолював Дідро, іноземний поважний член Петербурзької Академії Наук.

Ідеї Гольбаха вплинули на утопічний соціалізм XIX ст. Широкі пізнання в багатьох областях науки і культури, величезний популяризаторський талант філософа яскраво виявилися у виданні «Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел». Гольбах був автором безлічі статей, редактором, вченим консультантом, навіть бібліотекарем (він володів багатющими зборами книг з різних галузей знань – в каталозі його бібліотеки було 2777 книг). Дідро високо цінував етичне учення Гольбаха. Рекомендуючи в представленому російському уряду «Плані університету» як навчальний посібник «Загальну мораль» Гольбаха, Дідро писав: «Всі повинно читати і вивчати цю книгу, особливе юнацтво повинно виховуватися відповідно до принципів «Загальної моралі». Хай буде благословенне ім’я того, хто дав нам «Загальну мораль».

Праці: «Система природи», 1770р.: найбільш систематично викладено принципи матеріалізму XVIII ст. Повністю відходячи від теологічних концепцій буття, Гольбах використовує принцип «редукції» – усі явища розглядає як виявлення природних сил.

Основні ідеї:

Природа – сукупність різних видів матерії. Виступаючи проти картезіан¬ства, яке вводило рух у матерію за допомогою поняття «Бог», він висуває тезу, що рух і є існуванням матерії. На відміну від схожого погляду Спінози, Гольбах доводив, що рух не може бути «модусом» матерії, а навпаки, саме рух, взаємодія є джерелом усіх властивостей, враховуючи й ті, які Декарт і Спіноза вважали первинними (розповсюдженість, вага).

Обґрунтовуючи ідею універсальності руху, Гольбах часто посилається на Толанда. Він вирізняє два головні різновиди руху. З одного боку, рух, який переміщує тіла у просторі (механічний рух), і з другого – внутрішній рух, який називають енергією, що має своїм джерелом взаємодію не даних чуттям частинок (молекул), з яких складаються тіла.

З поняттям «універсальності руху» пов’язане вчення Гольбаха про абсолютний детермінізм. Критикуючи Юма, Гольбах доводить, що необхідними можуть бути лише причини та наслідки, а не віра в їх існування. Поняття «необхідність» ми створюємо як узагальнення причин та наслідків, які дають нам можливість розглядати будь-який процес, будь-які зміни, які ми відчуваємо. Вирізнення окремих явищ є закономірним, як і рух, що виникає, підкоряється константним законам. Саме як дію різних законів ми відчуваємо різні явища. Протікання руху, змін у одних і тих самих основах буття зумовлює існування універсальних законів природи, які виявляють себе нам через відхилення, спричинені конкретною необхідністю. Тому для Гольбаха не існує випадковості як властивості природи: випадковість – це прояв нашого незнання.

Світ у цілому Гольбах розглядає як систему причин та наслідків, у якій те, що в одному випадку є причиною, у іншому – наслідком. Саме через цю систему причин і наслідків слід розглядати людину. Кожна людина як певний механізм може бути розглянена у вигляді системи із внутрішніми процесами, на яку діють зовнішні механічні та енергетичні сили. Людина, суспільство утворюють свої енергетичні сили, які діють на космос і можуть вносити зміни у всесвіти взагалі, а не тільки у своєму бутті. Тому для Гольбаха дуже важливо знайти такий спосіб існування людини, суспільства, який узгоджується зі світом у цілому.

Гольбах розробив філософську картину Всесвіту як єдиного цілого, де все знаходиться у взаємозв'язку один з одним. Затверджував первинність, не здатної до створення і знищення матерії, природи, що існує незалежно від людської свідомості, нескінченної в часі і просторі. Гольбах зробив спробу з'єднати природничонаукові уявлення про властивості і структурну організацію матерії з гносеологічним підходом до її визначення.

У наукових, академічних кругах того часу Гольбах був відомий як прекрасний натураліст. Він був членом маннгеймськой і берлінською академій наук. 19 вересня 1780 року на урочистому засіданні Академії наук в Петербурзі Поль Гольбах одноголосно був вибраний почесним членом Імператорської Академії наук.

У Росії Гольбаха знали як активного учасника перекладу і видання французькою мовою книги М. В. Ломоносова «Стародавня Російська історія». Гольбах був одним з перших французьких учених, що оцінили праці російського ученого і що сприяли розповсюдженню його наукових ідей. З іншого боку, обрання французького філософа до складу петербурзької Академії сприяло зростанню його авторитету в передових кругах російської інтелігенції кінця XVIII століття, унаслідок чого в Росії стали з'являтися переклади основних творів Гольбаха.

У питанні про походження життя погляди французького матеріаліста також носили новаторський для того часу характер. Повністю заперечуючи ідею про існування якоїсь розумної, надприродної істоти, активно пропаговану з університетських кафедр, Гольбах зміг перейти до атеїстичного погляду на походження життя.

Своєрідність філософського методу Гольбаха полягає в тому, що матеріалістичні концепції він розробляв з урахуванням досягнень природних наук. У нових історичних умовах він розвивав матеріалістичні і гуманістичні традиції попередників. При цьому філософські погляди Гольбаха відрізняються поряд своєрідних рис, визначуваних історичними умовами Нового часу.

У теорії пізнання Гольбах розвивав матеріалістичний сенсуалізм, рішуче виступав проти агностицизму й ідеалістичного вчення про природжені ідеї, значну увагу приділяв питанням соціології і етики. Представляють інтерес його пошуки вирішення проблеми соціальної нерівності, спроби осягнути природу влади, знайти способи її удосконалення.

У розумінні людини Гольбах стояв на позиціях еволюціонізму, вважав, що людина – продукт самодіяльності природи, ступінь в її розвитку, що повністю підкоряється об’єктивним законам природи. Суть людини, по Гольбаху, виявляється в його прагненні до самозбереження, до особистого блага і задоволення своїх життєвих потреб. Він, як і Гельвеций, спробував перенести принцип сенсуалізму, що матеріалістично зрозумів, на пояснення суспільного життя. Відстоював вчення про провідну роль потреб і інтересів в соціальному розвитку, про формуючу роль середовища по відношенню до особи з її потребами.

Він був прихильником договірної теорії походження суспільних інститутів, зокрема держави. Мірилом свободи членів суспільства він вважав благо суспільства в цілому.

Розглядаючи вплив ідей Гольбаха на подальший розвиток філософії, слід особливо відзначити, що Гольбах вніс істотний внесок до справи виникнення діалектики як методу наукового мислення. Його ідеї також вплинули і на весь утопічний соціалізм XIX ст.

Дені Дідро

(05.10.1713, Мангр – 31.07.1784, Париж)

французький філософ-матеріаліст, представник Просвітництва XVIII ст., письменник, теоретик мистецтва, організатор і редактор французької «Енциклопедії» XVIII ст.

Д.Дідро здійснив найрозгорнутіші дослідження процесу пізнання.

Праці: «Думки про пояснення природи» (1754), «Розмова Даламбера з Дідро» (1769)

Основний зміст праць: Дідро писав про єдність матеріального світу, висловлював гіпотезу про спільне походження всіх видів органічного життя, які походять від одного джерела – живих молекул, які розсіяні по всій матерії. Ці молекули здатні відчувати і утворюють у процесі свого розвитку усе більш складні організми, складаючи безперервний ланцюг живих істот – від найпростіших до людини.

Основні ідеї:

- основою всіх понять є відчуття;

- людина – «інструмент, обдарований здатністю відчувати і пам’яттю. Наші почуття – клавіші, по яких вдаряє оточуюча нас природа…»;

- зовнішній світ породжує відчуття, які узагальнює наш розум, формуючи судження та поняття;

- відчуття – суб’єктивні і часто неточні. Тому Дідро наполягав на необхідності перевіряти лані органів відчуття вимірами та досвідом, який зв’язує нашу свідомість з зовнішнім світом;

- розум, поступово узагальнюючи отримані шляхом спостереження і дослідів розрізнені факти, створює істинні поняття про речі.

Говорячи про можливість такого узагальнення, Дідро писав: «…природа подібна жінці, яка, показуючи з-під своїх нарядів то одну частину тіла, то іншу, подає своїм настирливим прихильникам деяку надію пізнати її коли-небудь всю…»

2.4. Ж.-Ж.Ру¬ссо і те¬орія при¬родної людини

Жан Жак Руссо

(28.06.1712, Женева – 02.07.1778, Ерменонвіль поблизу Парижа)

французький мислитель, письменник, представник французького Просвітництва XVIII ст.

Праця: «Еміль або Про виховання» - викладено погляди на психічну природу дитини;

Основні ідеї:

- суспільство псує людину, яка від природи є доброю і чесною, прививаючи їй негативні якості та звички;

- будучи одним із найвизначніших теоретиків виховання, Руссо не любив дітей і ніколи не займався вихованням навіть власних дітей: вважав, що їх одразу після народження слід віддавати до притулку;

- заслуга Руссо: привів у цілісну картину все те, що до того часу було відомо про природу дитини, її розвиток;

- виходив із теорії «природної людини»;

- як і Я.А.Коменський, писав про природо відповідний характер навчання, але на відміну від Коменського, Руссо говорив не про зовнішнє наслідування природи, а про необхідність слідувати природному ходу розвитку внутрішньої природи самої дитини, внутрішній гармонійності та природності у розвитку людини. Таким чином, вимога вчених досліджувати індивідуальні особливості людини отримала своє практичне обґрунтування, оскільки знання цих особливостей допомагає дорослому будувати навчання з врахуванням природного психічного розвитку даної дитини;

- існують не тільки індивідуальні, але й загальні для всіх людей закономірності психічного розвитку, які змінюються на кожному віковому етапі. Виходячи з цього, Руссо створив першу розгорнуту періодизацію психічного розвитку, але підґрунтя, за яким він розділяв дитинство на періоди, і критерій періодизації ґрунтувалися тільки на «розумному судженні», не пов’язаному з фактами і спостереженнями, але вони випливали з філософських та теоретичних поглядів самого Руссо:

• І період – від народження до 2 років – його слід присвятити фізичному розвитку дитини. У цей період у дитини ще не розвинута мова. Руссо був противником її раннього розвитку;

• ІІ період – 2-12 років – слід присвятити сенсорному розвитку дитини. Руссо був сенсуалістом, і вважав, що розвиток відчуттів є основою майбутнього розвитку мислення. Тому він доводив, що систематичне навчання слід починати після 12 років, коли закінчується «сон розуму»;

• ІІІ період – 12-15 років – слід починати цілеспрямоване навчання. Дитина може адекватно сприймати і засвоїти запропоновані знання, але ці знання повинні бути пов’язані тільки з природними і точними науками, а не з гуманітарними, оскільки моральний розвиток, розвиток почуттів у дитини відбувається пізніше;

• IV період – від 15 років до повноліття – відбувається розвиток почуттів у дітей (після нагромадження певного життєвого досвіду). Цей період Руссо назвав «періодом бур і пристрастей» і вважав, що в цей час необхідно виробити у дітей добре почуття, добрі судження і добру волю.