1. Термін «конституція» у різні часи використовувався в різних значеннях.Вважається, що слово «constitutio» як нормативно-правий термін уперше вживалося в актах Стародавнього Риму (вони починалися зі словосполучення «Rem Publicum Constituere...», що означає - «Римський народ установлює...» (у цьому випадку «римський народ» - як офіційна назва держави) .

З історії стародавнього світу залишилося багато прикладів уживання терміна «конституція» (давньогрецький аналог - «полі-тія») для позначення нормативно-правових актів важливого державного значення. Зокрема, до наших днів дійшла «Афінська полі-тія» (відомо, що в бібліотеці Арістотеля зберігалося більше 150 політій грецьких міст-держав). У Стародавньому Римі конституціями називали окремі розпорядчі акти римських імператорів, наприклад, акти, що їх видав візантійський імператор Юстиніан (VI ст.) з метою проведення кодифікації римського права.

В середньовічній Європі конституціями називали акти, в яких закріплювалися привілеї та вільності феодалів (Велика хартія вільностей 1215 р. в Англії; акти Фрідріха II - «Конституція про права князів духовних» (1220 p.), «Конституція про права князів світських» (1232 p.); Великий березневий ордонанс 1358 р. у Франції тощо).

Втім, ні в античному світі, ні в середні віки конституції в її сучасному розумінні не існувало. Як не було і таких законів, що їх можна було б розглядати як юридичну базу чинної нормотворчос-ті, як акти, що визначали б належну організацію державної влади, закріплювали б надійні гарантії прав і свобод людини.

«Батьком» нормативно-правового терміну «конституція» в його сучасному значенні, як зазначає В. М. Шаповал, був видатний французький мислитель Шарль-Луї де Секонд Монтеск'є (1689— 1755), який, зокрема, використовував його для характеристики державного ладу тогочасної Великої Британії¹.

Сьогодні наука конституційного права використовує термін «конституція» у кількох значеннях; насамперед, прийнято розрізняти конституцію юридичну і конституцію фактичну (соціальну, живу тощо). При цьому існують різні підходи до розкриття їхнього змісту.

Юридична конституція - це система правових норм, які закріплюють засади конституційного (державного) ладу, встановлюють найвищі правові гарантії прав і свобод людини і громадянина, визначають систему, принципи організації та функціонування органів публічної влади (органів державної влади і органів місцевого самоврядування), встановлюють територіальний устрій держави. У визначенні юридичної конституції, на думку автора, слід звернути увагу на такі обставини:

- по-перше, практично в усіх державах світу існують нормативні акти, що іменуються конституціями. Але ніяк не всі ці акти закріплюють такі принципи організації державної влади, взаємовідносин влади з людиною та суспільством, які створюють передумови становлення конституційного ладу (на що, власне кажучи, і спрямовано конституцію). Тому подібні акти з досить великим наближенням можна вважати конституціями - це скоріше «квазіконституції», оскільки вони не встановлюють належної організації державної влади, не забезпечують її обмеженість правом, не гарантують права і свободи людини і громадянина. Такі конституції, а їх яскравим прикладом слугують «радянські конституції» приймаються з метою надання видимості легітимності узурпованій владі, виконують роль своєрідних декорацій недемократичної системи влади;

- по-друге, в юридичній науці паралельно з терміном «конституція» вживається термін «основний закон», причому в багатьох працях ці терміни вживаються як тотожні¹. Ця проблема має досить давні історичні корені. Відомо, що нормативно-правовий термін «основний закон» виник у XVI ст. (франц.: «lex fundamental »), коли він з'явився у працях французьких «тираноборців» для позначення акта, який не тільки визначав би устрій держави, статус її головних інститутів, зокрема й монарха, а й мав би бути головним, центральним серед інших нормативних актів. Отож, від самого початку вживання в терміні «основний закон» наголошувалося на формальній ознаці відповідного нормативного акта - його вищій юридичній силі.

На думку автора, сьогодні ототожнювати поняття «конституція» та «основний закон» навряд чи доцільно, оскільки, з одного боку, конституція може і не мати вищої юридичної сили стосовно до інших законів, наприклад, конституції Великої Британії чи Ізраїлю, а з іншого - не всі закони, проголошені основними, можна вважати конституціями - багато з них, як зазначалося вище, не встановлюють засад конституційного ладу. Тому, якщо виходити з тотожності цих термінів, можна прийти до заперечення наявності конституційного ладу у Великій Британії, де немає основного закону, що саме по собі є алогічним - загальновідомо, що саме Велика Британія є батьківщиною конституції та однією з перших у світі конституційних держав. Крім того, в окремих країнах поняття конституції взагалі не пов'язується з юридичним верховенством. Так, в Ірані діє акт, що іменується конституцією, однак вища юридична сила визнається не за цим актом, а за Кораном.

Привабливішим уявляється розгляд доцільності розмежування понять «конституція» та «основний закон»², що дозволяє краще зрозуміти призначення конституції, відокремити конституції від «квазіконституцій» - актів, що лише створюють конституційну видимість. З огляду на це доречним є поділ конституцій на формальні та матеріальні.

Формальна (формально-юридична або формалізована) конституція являє собою закон або кілька законів, наприклад, Конституцію Швеції складають чотири акти - Акт про престолонаслі-дування (1810 р.), «Форма правління» (1974 p.), Акт про свободу друку (1874 р.) та «Основний закон про свободу висловлювань»; Конституцію Фінляндії чотири органічні закони - «Форма правління Фінляндії» (1919 p.), Акт про Едускунте (1928 p.), Акт про право парламенту контролювати законність діяльності Державної ради і канцлера юстиції (1922 р.) та Акт про державний суд (1922 p.), який приймається в особливому порядку і має найвищу юридичну силу щодо всіх інших актів національного законодавства.

Матеріальна конституція (конституція, що існує лише в матеріальному сенсі¹) являє собою значну кількість ухвалених у різні часи нормативних актів, судових рішень і конституційних звичаїв, які визначають засади державного ладу, основи організації органів державної влади, закріплюють і гарантують права і свободи людини, регулюють її взаємовідносини з державною владою². Матеріальна конституція не має формалізованого

характеру, тож акти, які її складають, не наділені вищою юридичною силою щодо інших законів.

Якщо юридична конституція - це завжди система правових норм, то терміни фактична, соціальна, жива конституція застосовуються для характеристики реального стану суспільних відносин, які складають предмет конституційного регулювання, вони позначають реально існуючі в країні основи державного ладу, фактичну ситуацію з правами та свободами людини тощо. Поява терміна «фактична конституція» пов'язана з тим, що юридична конституція, під кутом зору причин її появи, являє певну ідеальну модель устрою держави, взаємовідносин держави і людини, що передбачає встановлення певних механізмів обмеження державної влади, захисту людини від свавілля держави. Зрозуміло, що реально діючі механізми таких обмежень внаслідок різних чинників не відповідають абсолютно ідеальній моделі, юридична і фактична конституції можуть навіть суттєво різнитися, як це було характерно, наприклад, для «радянських конституцій».

При цьому слід розмежовувати поняття «фактичної конституції» та «реальної (дійсної) конституції». Творцем останнього був німецький соціаліст Ф. Лассаль, якому належить відома теза про те, що дійсна конституція країни - це фактичне співвідношення сил, які існують у країні).

Найбільш поширеним є використання терміна «конституція» в його формально-юридичному значенні, тобто як основного закону держави, що приймається в особливому порядку, має найвищу юридичну силу та регулює найважливіші суспільні відносини, які визначають принципи організації публічної влади, закріплюючи при цьому засади конституційного ладу, гарантії прав і свобод людини і громадянина, систему, порядок організації та компетенцію органів державної влади, територіальний устрій держави, державні символи.

У переважній більшості країн, зокрема і в Україні, юридична формальна конституція представлена одним і єдиним актом. Такі конституції іменують кодифікованими, або консолідованими,^х конституціями. Кодифікована конституція є зручною для користування її текстом, адже будь-якій особі набагато простіше ознайомитися з конституційними нормами, якщо вони містяться в єдиному документі. Некодифіковані (неконсолідовані) конституції складаються з кількох актів, що може викликати певні труднощі, оскільки необхідно чітко орієнтуватися, які закони є основними, а які - неосновними.

Нарешті, виділяють юридичні конституції змішаного типу (комбіновані конституції), які складаються із законів (статутів), судових прецедентів, конституційних (конвенційних) угод. Інколи (Велика Британія) такі конституції містять правові доктрини (висновки, що містяться в працях відомих вчених, використовувані як докази в судовому процесі).

1.2 Виділяють такі основні теорії походження конституцій:

1. договірна теорія, яка виходить із того, що члени суспіль­ства уклали договір, утілений в конституції, відповідно до яко­го встановлюються принципові основи існування суспільства та правила, за якими воно функціонує;

2. природно-правова теорія виходить із того, що конститу­ція є проявом волі народу, його суверенітету;

3. теологічна теорія виходить із того, що конституція — вті­лення божественних приписів суспільству про правила життя;

4. теорія, що пов'язує виникнення конституції тільки з дер­жавною владою, відкидаючи народний суверенітет. Державна влада, згідно з цією теорією, сама себе обмежує шляхом закріп­лення в конституції меж своїх повноважень;

5. марксистсько-ленінська теорія, яка виходить із того, що конституція виражає волю не всього суспільства, а економічно панівного класу.

1.3 Поняття, структура та ознаки конституціоналізму

Конституціоналізм — це політико-правова категорія, яка опосередковує місце і роль Конституції у правовій системі, су­спільстві і державі, що знаходять вияв у її верховенстві та ха­рактері впливу на суспільні відносини.

За своєю суттю конституціоналізм опосередковує місце і роль Конституції у правовій системі держави, тобто верховен­ство Конституції та її статус як Основного Закону держави.

За змістом конституціоналізм — це конституційне будівни­цтво, реалізація Конституції та її охорона, гарантування.

За формою конституціоналізм опосередковує конституцій­ний лад, тобто державний і суспільний устрій, форми безпосе­реднього народовладдя, держави тощо.

Загальними принципами українського конституціоналізмує принципи:

• верховенства Конституції у правовій системі;

• верховенства права у суспільстві та державі;

• розподілу та обмеженості державної влади;

• суверенітету Українського народу;

• взаємної відповідальності держави і особи;

• реальності прав і свобод, їх охорони, непорушності, гаранто- ваності;

• відкритого громадянського суспільства;

• наступності конституційних ідей.

Систему українського конституціоналізму утворюють:

1. чинна Конституція України як нормативно-правовий акт;

2. теорія, історія, ідеологія Конституції України;

3. існуючий конституційний лад.

У своїй сукупності ці елементи формують нормативно-пра­вові, наукові, історичні, ідеологічні та організаційні основи кон­ституціоналізму.

Нормативно-правові основи конституціоналізму перш за все визначаються Конституцією як нормативним актом найвищої юридичної сили, Основним Законом держави, що регулює най­важливіші суспільні відносини і має власну структуру, особли­вий порядок прийняття та внесення змін.

Наукові основи формує теорія конституціоналізму, що охоп­лює: досягнення зарубіжної наукової думки, вчення вітчизня­них мислителів минулого, сучасні ідеї і концепції українського конституціоналізму.

Історичні основи конституціоналізму утворені такими скла­довими, як: передумови, витоки, основні етапи, тенденції, напря­ми і форми, результати й досягнення становлення і розвитку українського конституціоналізму.

Не 1.7. Основи теорії Конституції

(семінарське заняття, максимальна кількість балів - 2)

(2год.)

Схема оцінювання:

1. Усна відповідь – мах 1 бал.

2.Письмове вирішення контрольних завдань – мах 1 бал.

1. Виникнення та основні теорії конституції держави.

1.1. Етимологія слова “конституція”

1.2. Основні теорії конституції.

1.3 Конституція і конституціоналізм.

2. Поняття, сутність та юридичні властивості Конституції.

3. Функції конституції.

4. Поняття та сутність конституції України 1996 року. Характеристика меж правового регулювання та структури Конституції України 1996 року. Поняття та юридична природа преамбули конституції, основної частини конституції, заключної частини та перехідних положень конституції.

5. Класифікація конституцій: поняття класифікації та найбільш поширені критерії.

6. Порядок прийняття та внесення змін до Конституції України 1996 року.

6.1. Прийняття Конституції України 1996 року.

6.2. Внесення змін до конституції України: суб’єкти права ініціативи внесення змін до конституції, загальні вимоги та особливості процедури внесення змін до І, ІІІ, ХІІІ та інших розділів конституції України.

7. Реалізація Конституції України: поняття, зміст та механізм.

8. Правова охорона Конституції України.

деологічні основи конституціоналізму складає система право­вих ідей, поглядів, понять, теорій, заснованих на певних науко­вих і політичних знаннях та уявленнях, яка має за мету вплив на формування і розвиток правової, політичної і моральної культури.

Організаційні основи опосередковує конституційний лад як система суспільних відносин, установлених на основі і відповід­но до Конституції, основними складовими якого є державний і суспільний лад.

Сучасний український конституціоналізм найповніше вияв­ляється у конституційних правах, свободах і обов'язках людини і громадянина, в якісно новій організації державної влади, в реа­лізації чинної Конституції і в системі її охорони¹.

Як слушно зауважує Ю. М. Тодика, слід ураховувати, що наявність конституції ще не означає існування конституціона­лізму як масового політичного руху, зацікавленого у забезпе­ченні в країні демократичного конституційного ладу. Стосовно України можна сказати, що за певними параметрами він є (на­явність Конституції, актів і таких демократичних інституцій, як парламент, Президент, Конституційний Суд, Уповноважений з прав людини тощо). Але навряд чи масова конституційна сві­домість громадян, населення в цілому, його прошарків, і, найго­ловніше, конституційний порядок як процес та стан реалізації конституційних норм відповідають високим стандартам кон­ституціоналізму. Можна говорити, що в країні відбувається процес становлення конституціоналізму, заснованого на нор­мах Конституції України 1996 р., напрацюваннях вітчизняних державознавців та політичних діячів, у тому числі й минулого (Б. Хмельницького, М. Драгоманова, Ф. Франка, М. Грушевсь-кого та ін.), а також через засвоєння і впровадження в конститу­ційну структуру України західних моделей конституціоналізму². Співвідношення конституції і конституціоналізму тісно по­в'язане з проблемою конституційності самої конституції, тобто якою мірою конституційний текст відповідає принципам гума­нізму, справедливості, демократизму, забезпечення прав і сво­бод особистості.

Проблема конституційності конституції пов'язана з пробле­мою конституційності держави. Значення цього поняття розгля­дається з двох точок зору:

1. позитивістський підхід, за яким конституційною визна­ється та держава, в якій є конституція як основний закон (зако­ни), що закріплює певний державний лад, структуру і повнова­ження органів державної влади, наділені реальною практичною дією, і має вищу юридичну силу та змінюється шляхом особли­вої (ускладненої порівняно із звичайним законодавчим проце­сом) процедури;

2. природно-правовий підхід, за яким конституційною ви­знається держава, в якій забезпечено гарантії прав людини та по­діл влади.

Отже, поєднуючи наведені підходи, можна дійти висновку, що конституційна конституція — це не просто основний закон держави, прийнятий шляхом належної процедури, а й закон, що забезпечує в державі панування права, тобто такий закон, що установлює та гарантує мінімальну та невідчужувану міру сво­боди і формальну рівність учасників соціального спілкування.

У проблемі співвідношення конституції та конституційнос­ті є один дуже важливий аспект: чи може народ вийти за межі конституційного поля, якщо, на його думку, чинна конституція не відповідає принципам справедливості, гуманізму? Стаття 5 Конституції України встановлює, що тільки народ має право визначати та змінювати конституційний лад в Україні. І це мо­же відбуватися шляхом прийняття нової конституції. Але поки діє нині чинна, ніхто не має права виходити за межі конститу­ційно-правового поля. В тому числі й народ¹.