2. Мотиви поетичної творчості Максима Рильського.

За своє життя у неймовірно тяжких обставинах Рильський зумів зро­бити дуже багато. Він видав 35 книг. 31 збірку лірики, 4 книги ліро-епіч­них поем, десятки етнографічних досліджень, чимало наукових літерату­рознавчих та критичних праць. Був Рильський одним з найкращих україн­ських перекладачів. Саме йому належать перекладені нашою мовою "Євгеній Онєгін" О Пушкіна, "Пан Тадеуш" А.Міцкевича, "Орлеанська діва" Вольтера. Науковці підрахували, що з тринадцяти мов світу Риль­ський переклав чверть мільйона віршованих рядків. У той же час він ніко­ли не цурався фізичної праці: садив дерева, квіти, вирощував виноград.

Поетичну лірику з її різноманітними жанрами й формами можна вважати головною цариною творчості М.Рильського. Правда, серед доробку поета є багато артистично виконаних поем, але і в них домінуюча роль належить саме ліричному, розмовно-сповідному елементу.

Рильському було 15 років, коли у 1910 році вийшла друком його перша поетична збірка «На білих островах», що була позначена впливом символізмую. Це була збірка початківця, який, однак, уже вправно воло­дів і віршем, і словом. Композиційно збірка складається з восьми розділів. Легко виявити тут наслідування гро­мадянських мотивів народницької поезії, сповнені щирого неспокою роздуми про власне майбутнє, яке автору уявля­лося драматичною дорогою ідеалу («Шлях»). Але було тут і чимало нафантазованого, підліткового мінору («Годі! Скінчилася пісня моя...»), всілякої меланхолії. Рильський у переваж­ній більшості віршів першої збірки створює образ ліричного героя з світом уявлень і переживань, - ним володіють роз­пука, сумні настрої, він живе в світі міраж­них «білих островів».

Тодішнім його світовідчуттям були також: весняні фіалки, що проростають з-під жовтого й багряного торішнього листя, напружене життя птиці, риби, звіра, таємниче занурювання в воду рибальського білого поплавця, посвист ка­чиних крил, мрії про власну рушницю, пісні над вечірньою рікою, оповідання старих про химерну давнину, розкішні муки дитячої лю­бові, дружба та її ревнощі, книги .

Поезії збірки «Пісня», «Дівчині», «День осінній», «Гей, ударимо в струни браття… », «Скільки тут, на землі..», «Блакитне озеро», «Після бурі», «Очі», «Сільський сонет», «До квіток» та інші і відбивають вище означені настрої молодого поета.

Головне, чого він навчився за ці перші півтора десятка років життя, - любити: любити природу, людей, красу, мистецтво, легенди і дійсність. Шістнад­цятирічним юнаком він пише:

Люби природу не як символ душі своєї,

Люби природу не для себе, Люби для неї.

Вона - це мати. Будь же сином, А не естетом,

І станеш ти не папіряним - Живим поетом!

Задушевність, теплий ліризм, життєлюб­ство властиві віршам «Як ти, весела...», «Ще не всі проспівав я пісні», «Дівчина». Поет виразно відтворює картину дощу, зелень лі­су, вкриту дощовими краплинами, бачить, як барвисте розквітає земля. Він радісно вітає прихід весни, створює свіжий алегоричний образ літа.

На художніх засобах цих творів позна­чився вплив народно-поетичної творчості. Автор, наприклад, не вдається до вишука­них рим. Вони в нього прості і звичайні, - і це теж сприяє створенню ясного, поетично­го малюнку. Саме народній пісні завдячує поет тим умінням, з яким вдалося йому ство­рити у вірші «Дівчина» апофеоз «золотого сяєва» природи.

Проте не все так мажорно у житті простих людей. Поет тепло і ніжно, з дитячою простосер­дечністю пише про квіти і тут же зазначає: бідні люди зривають їх для того, щоб про­дати і заробити якусь копійчину на про­житок:

Вас рвуть ті нещасні, що хліба не мають,

Що волі на мент лиш єдиний бажають.

(«До квіток»)

Він так і увійшов він у світ ліричної творчості життєлюбом, закоханим у всі прояви життя, з його головними скарбами любові, краси і волі. Із своєї щасливої незахмареної юності Рильський виніс найбільший життєвий скарб - це почуття волі як найвищого скарбу людини. Волі, що органічно поєднується у нього із творчістю. В одному сонеті він пише, що всю славу, і багатства, і книги, і навіть кохання ніжну кормигу - все він віддав з низьким поклоном Долі:

За день один в широкім чистім полі

Я взяв собі у неї замість них

Веселий сміх, безмежне щастя волі

І ріг - мисливський переливний ріг.

Досить цікавою є «Пісня», присвячена композитору М. В. Лисенку.

Книжку загалом добре зустріли в тогочасній пресі, правда, разом з напутніми порадами, зокрема, в рецензії Л. М. Старицької-Черняхівської є порада: «не спочивати довго на хмарах, замерзне і душа, і талан поета», адже тепло в при­роді тримається біля землі, «тому й горнеться все до неї...».

За твердженням академіка Олександра Білецького, та збірка складалася з віршів, у яких молодий поет наслідує чи то Брюсова, чи то Аннєнського, чи то Блока, а у творах про природу - Фета. Однак це наслідування, на думку критика, було поверховим, бо в кожному вірші відчувався і неабиякий талант того, хто наслідував відомих російських модерністів. «Іскру Божу» помітила в поета-початківця і Леся Українка, пророкуючи йому «роль свого поетичного спадкоємця».

Наступна збірка поета «Під осінніми зорями» (1918) за основними мотивами й колізіями легко суголосна іншим його творам, - опублікованим майже одночасно поемам «Царівна», «На узліссі», драматичному малюнку «Бен­кет»,- і разом з ними становить ліричну сповідь молодої душі.

За сім років, що минули від «Білих островів», М. Риль­ський творчо зростав, мужнів його талант, вагомішало слово. Опора на П. Куліша й М. Старицького, помітна в першій книжці, була доповнена засвоєнням художнього дос­віду О. Олеся, М. Вороного, поетів-молодомузівців, але не тільки їхнього — він зумів грунтовно простудіювати росій­ську й західноєвропейську поезію, доробок представників символізму та акмеїзму, утримавшись при цьому від «при­лучення» себе до будь-якого з новітніх літературних напря­мів. Сформульованого «неокласицизму» тут ще не поміт­но, але була впевнена орієнтація на інтимно-довірливий і разом з тим «прозорий» психологічний ліризм кла­сиків, а частково й сучасників - від М. Лєрмонтова, Т. Шевченка, А. Фета до О. Блока, І. Анненського, А. Кримського та М. Філянського.

У другій книжці лірики М. Рильський виступає вже сфор­мованим поетом, майстром дещо імпресіоністичного й вод­ночас лаконічно-мальовничого вірша з трепетним психоло­гічним підтекстом. Провідним тут виступають щира людяність, закоханість у «світове життя», надія на добро і щастя - всупереч усім внутрішнім кризам:

Глибшає далеч. Річка синіє.

Річка синіє, зітхає, сміється...

Де вас подіти, зелені надії?

Вас так багато — серце порветься!

У збірці «Під осінніми зорями» було віршів, які стали шедев­рами української пейзажної і психологічної (точніше було б сказати — пейзажно-психологічної) лірики. Барвами весни, теплим променем літнього сонця, пахощами осені, коли дозрівають яблуневі сади сповнені поезії «На білу гречку впали роси...», «Снилось літо на порозі…», «Весною ми їздили в поле...», «Поле чорніє», «Молюсь і вірю...», «Мені снилось...», «Цвітуть бузки, садок біліє», «Зе­лені тіні...», «Вже червоніють помідори...» та ін.

Скільки тут розкішних фарб! Ось «біла гречка», що в ній одгули «веселі бджоли»; замовкло «поле стоголосе» в обіймах «золотої мли» («На білу гречку впали роси...»); Поета вабить краса літа, майстерно втілена в образі чарів­ної дівчини («Спинилось літо на порозі...»). Вірш відзначається оригінальними й сміливими епітетами (гордий грім), метафорами (умиється літо), порівняннями (засміється літо, як дитя). А загалом — це світла картина природи, ствердження віри у здійснення «весняних мрій» героя.

Органічне злиття людини і землі, на якій працює хлібороб, задушевно і тепло передано у вірші «Весною ми їздили в поле...». Поет створює колоритну картину праці. Його лі­ричний герой відчуває насолоду труда, він щасливий, хоч минулий день був для нього важкий: у полі кипіла робота. Герой повер­тається додому веселий, його стомлена після трудового дня душа зливається з душею землі.

Вірш «Цвітуть бузки, садок біліє...» з йо­го вітром кучерявим, теплою блакиттю, хви­лястими співами журавлів, як і вірші «На порозі гість веселий...» та «Яблука доспі­ли...» з їх персоніфікованим дощем — блакит­ним, весняним, милими краплинами, синім небом і гілкою золотою,— все це барви рід­ної природи, яку поет любить усім серцем.

«Яблуку доспіли» — романс, в якому ко­ротко розказано про зустріч закоханих, про їх любов і розлуку. Зустріч, гарячі й ніжні почуття подані тут в епічному плані. Довко­ла — поля, небо синє. Це пора, коли на зем­лі все достигає, зріє. І автор порівнює чисте кохання з дозрілими плодами. Любов у пое­та асоціюється з теплим промінням, радіс­ними устами, сонцем, золотою гілкою:

Вже й любов доспіла під промінням теплим,

І її зірвали радісні уста,—

А тепер у серці щось тремтить і грає,

Як тремтить на сонці гілка золота '.

Разом з тим тут звучать мотиви гіркого невдоволення поета самим собою, болісного шукання цінностей та ідеалів («О моя тривого невгасима!..», «Содому» (цикл «Беатріче і гетера») «Самотнє серце сльози ллє...», «Рондо», «Розвіявся зелений дим з беріз...», «Холодний вітер», «Чорні троянди», «Чер­воне вино», «Галасують найняті музики...», усвідомлення від­сутності ширших життєвих зв'язків,- усього, що досить типове для молодих інтелігентних «блукальців» у кризові історичні періоди:

Хіба я не крапля мала,

що світ необмежний одбила,—

лиш грунту свого не знайшла,

лиш крила родимі згубила!» («Плюскочуться білі качки...»).

І як фі­лософська реакція на все це, як спроби рятівного виходу з душевних смут, що так переконливо нагадує про марноту самот­ності («Згадай, безумче! Світ не тільки ти...»).

Той же неспокій і напруга духовних пошуків перейма­ють тогочасні поеми. М. Рильського - щиросповідальну, ро­мантично-тужливу «Царівну»; класичними октавами писану ідилію «На узліссі», що розповідає про одне з моральних вирішень поета, оплавлене епіграфом із Вольтера - «Треба плекати наш сад»; гостропроблемний «Бен­кет» - із явно критичним щодо «чистого мистецтва» розв'я­занням питання про місце поета в часи повстань і грома­дянських змагань.

Наступний період у творчості М. Рильського, що охоплює кінець 10-х і всі 20-ті роки, за усталеною історико-літературною традицією можна назвати «неокласичним». Протягом наступних чотирьох років Мак­сим Рильський готує нову збірку лірики, яка й виходить у 1922 році під назвою «Синя далечінь». Збірка найбільше позначена впливом неокласицизму

Поезії, що ввійшли до збірки створювалися переважно в роки соціальних, воєнних хур­товин, смертельних загроз і нестатків (згодом поет оповість про них в алегоричному вірші «Буря»). Відгомін цих жор­стоких часів вчуваємо в стриманих згадках поета про «довгі муки безсердечних літ», про людей, що «іменем лю­бові любов убили»; окремими мотивами ці згадки увійдуть і до творів наступних часів.

Певного стійкого настрою в ліричній мозаїці книжки, зрозуміло, немає - навпаки, її характеризує суперечли­вість, боріння світлих і темних барв. Світлих - тому, що сонцелюбний талант поета нерідко свідомо спрямовував йо­го психіку на подолання і своєрідну «сублімацію» болючих відчуттів, як це бачимо, наприклад, у відомому вірші «Со­лодкий світ». Так чи інакше, а в «Синій далечіні» знаходимо цілий разок просто-таки античних за світовідчуттям віршів на теми радості й повноти буття, вирваних в неласкавої дійсності («Грім одгримів...», «Нашу шлюбну постелю...», «Несіть богам дари...», «На вулицях вода синіє...», «Я знов на драбинчастім возі...»). Але є тут і другий емоційний по­люс, де знаходять вияв (хай притамований словесне) три­вожні настрої, викликані великим історичним поворотом («Ми одпливали в каламутну даль... Ми одпливали. Скіль­ки нас було...»), почуття самотності й моральної розгубле­ності («Поете! Живемо в пустині серед каміння та лю­дей...», «П. Савченкові»), тужливі передчуття («Як тепла свічка, вечір догора... Так мало жить до ночі нам... так ма­ло», «І знов дорога й бризки з-під коліс...»).

Культура, мистецтво, краса, мрія, наснаженість поетич­ної уяви — чи не найголовніші цінності в світоглядному кредо молодого М. Рильського. Різні грані цієї проблема-ки відбилися, зокрема, в тонко вигранених сонетах про митців і мислителів — «Ніцше», «Гейне», «Шекспір», «Бодлер». Навряд чи треба заперечувати присмак самоцінного естетизму, присутній у наскрізній темі тогочасного світопочуття поета — темі «синьої далечіні», яскраво декларо­ваній в однойменному диптиху, що відкриває книжку. Але ще важливіше бачити, що цей «естетизм» включає високі етичні критерії, згідно з якими служіння Музі є для поета не менш як душевним подвижництвом і навіть біль­ше — актом морального самоочищення від «гріхів» щоден­них («Прийшла, прийшла таки, нарешті!»).

У поемі «Чумаки», датованій 1923 р., ведеться пристрасна полеміка про культурну спадщину та її місце в новому світі ведеться вже з просвіт­ницьких і будівничих позицій. ». Ранньої осені 1923 р поет зазначав: «В останні часи в моїй ліриці відносно мотивів іде еволю­ція, і що вона дасть, побачить читач. У кожному разі су­часність заговорила».

З'ява поетичних збірок 1925—1929 рр.— «Крізь бурю й сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Де сходяться дороги» (1929), «Гомін і відгомін» (1929) - знаменувала своєрідний вищий ступінь розквіту духовних і твор­чих сил

У панорамі мотивів та образів тогочасної ліричної по­езії М. Рильського виразно окреслюється постать її «внут­рішнього», головного героя. Це - гуманний і освічений ін­телігент із совісної «просвітительської» формації. Це осо­бистість з інтенсивним внутрішнім життям, ясний і добро­зичливий характер, прикметною рисою якого є прагнення до гармонії — між особистістю й навколишнім світом, чут­тями й розумом, людиною й природою. (Класицизм як художня школа тому й виявився таким близьким поетові,, що естетично він заснований на цьому прагненні.) І справ­ді, поет естетично найбільш чутливий до моментів особли­вої ясності, повноти, людяної «оптимальності» і власного,, внутрішнього і зовнішнього, навколишнього життя,- хоч, разом з тим, аж ніяк не схильний замовчувати дисонанси реальної дійсності, зокрема й власні душевні негаразди («Умерли всі — а за одним найтяжче...», «Ти зацілована, запльована...», «Як тінь, як пес, холодна самота...», «Принц Данський» та ін.). Неокласицизм М. Рильського не озна­чав затикання вух на «негармонійні» голоси його бурхли­вої доби.

Творчість М. Рильського у 30-ті позначена суперечно­стями, характерними й для багатьох інших талановитих письменників. Ці суперечності проймали, як відомо, все життя країни: з одного боку - духовний заряд революції 1917 р., а з другого - гніт антинародної командно-бюро­кратичної системи, кривавий режим тоталітаризму. Правда про життя, відкрито висловлена в літературі в умовах тяжкої творчої несвободи, стала неможливою, й письменни­ки в багатьох випадках повинні були працювати в леща­тах «дозволеного», в умовах напівправди, що зводилася здебільшого до зображення і оспівування «світліших» сто­рін дійсності. Втім, у певні «позитиви» цієї дійсності вони здебільшого вірили або намагалися вірити.

Різке зниження художнього рівня цілком очевидне, наприклад, у «перебудовній» книзі «Знак терезів» (1932), створеній за часів колективізації, й особливо - в «Україні» (1938); разом з тим певні ознаки поетичного відродження помітні в збір­ках «Літо» (1936) та «Збір винограду» (1940). Надалі ця прикмета простежуватиметься не так виразно — аж до славного «третього цвітіння», яким поет відреагував на кі­нець сталінщини.

У часи «сталінських п'ятирічок» з їхньою насильною колективізацією, страшним голодомором 1932—1933 років та форсованою за рахунок надлюдського «ентузіазму» ін­дустріалізацією поезія М. Рильського тематично «пере­будовується», але при цьому відчутно (а в деяких випадках і фатально) падає якісний художній рівень. Скоряючись вимогам офіційної критики (а також прямому грубому державному тискові, одним із виявів якого був шестимі­сячний арешт поета органами ДПУ в 1931 р.), М. Риль­ський надає відтепер першорядного значення «громад­ським», соціально-політичним мотивам своєї творчості, але саме в них здебільшого й виявляється неорганічність, ви­мушеність, а нерідко й «самонав'язаність» внутрішньої по­зиції. З особливою наочністю це продемонструвала книга «Знак терезів» (1932), яку відкривала відома «Декларація обов'язків поета і громадянина» з її напівзмушеним, але й напівщирим зобов'язанням перед самим собою: «Мусиш ти знати, з ким виступаєш у лаві, мусиш віддати їм образи й тони яскраві».

Притиск автора На слові «мусиш» тут не випадковий - як поет політичний і громадянський він у ці роки (а почасти й пізніше) не стільки творив, скільки служив, звично змушуючи себе писати різні оди, величання й заклики на теми, продикто­вані офіційною політикою та ідеологією. Хоча були моти­ви, ідеї, істини, щодо яких М. Рильському не треба було силувати себе й фальшивити — коли він, скажімо, утвер­джував своїм віршем дружбу народів і зв'язки їхніх куль­тур чи вітав чесну народну працю або таврував фашист­ських підпалювачів війни.

Прислуговуючи, в дусі тогочас­ної естетики, швидкоминучим потребам дня (аж до край­ньої «ділової» вимоги, ним же і сформульованої 1932 р.: «...Боротьба за цукровий буряк варта більш, як борня з вітряками!» — «На порозі»), поет у своїх «громадянських» темах нерідко опускався до скороспілих відгуків і святко­вих здравниць (...«Хай здійснює найкращі сни радянський депутат!» — «Радянський депутат») або легкодумних полі­тичних тостів («Підношу з повним кухлем... за тих людей, що окрилили... кого взиватимуть віки ясним ім'ям: більшо­вики»— «Золоті ворота». 3. «Я і Київ»). Отже, опускався до того «одержавленого» ремісництва, яке прикро знижу­вало творчий авторитет поета, хоча багатьом було зрозу­міло, що таким чином він мусив «заробляти» собі право на поезію справжнього творчого самовияву. Був М. Рильський і автором «Пісні про Сталіна» («Із-за гір та з-за висо­ких»...), що співалася передусім завдяки вдалій, з націо­нально-фольклорним забарвленням, музиці Л. Ревуцького.

Помітно звузивши сферу своєї поетичної духовності - з її тематичного поля випало майже все інтимно-особистісне, переважно в його непростих, драматичних аспектах - М. Рильський тим часом зумів визначити в 30-х роках як основну тему своєї поезії - тему патріотизму («Моя Батьківщина»), дружби й приязні між націями («Народам радянської землі»), уславлення всього істинно людського («Народам світу») та інші.

Але справжньою творчою відрадою тоді для М. Рильського була лірика звичайного, щоденного життя, в про­стих, знайомих явищах якого перед оком митця раптом розкривався глибоко людяний, естетично значущий зміст. Тяжіння поета до такої «демократичної» конкретики помітно посилювалось — чи не через своєрідну самокомпенсацію — поряд із зростанням кількості писаних ним де­кларативних політичних відгуків.

Такого щиро довірливого М. Рильського бачимо в кра­щих ліричних партіях «Октав» («Що ж, признаюсь: люб­лю я здавна Київ...») і у вірші «На березі» (збірка «Київ», 1935), в інтимізуючій ремарці — «Я стою, я стис рушни­цю, дожидаю перельоту», яка, по суті, перетворює цикл «Чотири вірші», задуманий як широкоосяжна «уславлювальна» панорама, на кілька барвистих пейзажних і жан­рових малюнків. З часом подібні сюжетні новели й нариси, переважно з близьким до алегоричності другим планом, стануть продук­тивним жанровим різновидом у поезії М. Рильського (вір­ші «Видіння», «Голосіївський ліс», «Мости», «Вуж» та ін.).

Своє право на поезію звичайних, не обов'язково «соці­альних», шматочків життя, як і особистих, інтимних пере­живань поет принципово утверджував і відстоював, зокрема у збірці 1940 року «Збір винограду». Тут бачимо «розкіш» мальовничих і ви­зивних за темою «Рибальських сонетів», принадних у своїй безпосередності віршованих щоденникових нотаток (цикл «Море і солов'ї»), інтимної лірики циклу «Весняна книж­ка» і навіть зовсім «побутової» поеми «Любов» - про ко­хання, родину, випадковий жіночий гріх і розумне «пока­яння». А завершувалась книжка одним із архітворів любовної лірики поета - віршем «Лист до загубленої ад­ресатки». Цією збіркою, в якій знайшли своє місце й пате­тика послання «Народам світу», й ліричний гумор «Ри­бальських сонетів», М. Рильський стверджував право автора на свої теми, на виявлення неокраяної повноти людських почуттів.

Роки Великої Вітчизняної війни стали часом духовного злету для поета. Послабшав тиранічний гніт тоталітарних ідеологічних канонів, внутрішньо вільнішою стала творча думка, а головне - на перше місце в свідомості митця ви­йшла пекуча тривога за долю Вітчизни і народу. Все це вдихнуло в поезію М. Рильського справжню пристрасть і біль.

Написані в роки війни політичні вірші — його натхнен­на «патріотика» і заклики до єднання народів проти фа­шизму — залишаться взірцем високої громадянської гід­ності українського поетичного слова в критичну добу іс­торії.

М. Рильський одним із перших у тогочасній українській літературі відчув потребу національного са­моутвердження - гордого й величного, всупереч усім за­грозам часу,- і створив «Слово про рідну матір», вперше проголошене по радіо 26 листопада 1941 р. Це була новітня ода, в якій стверджувалась ідея безсмертя народу, нездо­ланності його духу:

Хто золоту порве струну,

Коли у гуслях — дух Боянів,

Хто димний запах полину

Роздавить мороком туманів,

Хто чорну витеше труну

На красний Київ наш і Канів?

У цей період виходять поетичні збірки «За рідну землю» (1941), «Слово про рідну матір», «Світла зброя» (1942), «Велика година» (1943), збірка публіцистичних статей «Народ безсмертен» (1942) та інші. У них звучить віра в перемогу нашого народу.

У повоєнні десятиліття життя поета було досить складним. Безжальна критика, відкрите політичне гоніння – все це сповна випаде на долю М.Рильського. Творче відродження, «третє цвітіння» (на жаль останнє) поета припадає на період так званої Хрущовської «Відлиги». Поетичні збірки цього періоду - "Троянди й виноград" (1957), "Далекі небосхили" (1959), "Голосіївська осінь" (1959), «В затінкужайворонка» (1961) – були поезіями, що відгукнулися на нові явища суспільної свідомості. Тут, як і раніше, звучать ідеї гуманізації, людськості, душевної теплоти в людині і суспільстві після страшних років репресій. М.Рильський пише сонети про Сікстинську Мадонну та Афродіту Мілоську, ніби повертаючись до часів «неокласики».

Своєрідним його заповітом нащадкам став вірш «Рідна мова», виголошений на ІУ з'їзді письменників України (1959 р.). Тут звучить пристрасний заклик любити, берегти, утверджувати в своїх правах українську мову. Ці слова є актуальними і сьогодні:

Як гул століть, як шум віків,

Як бурі подих – рідна мова,

Вишневих ніжних пелюстків,

Сурма походу світанкова.

Неволі стогін, волі спів

Життя духовного основа.