Самостійна робота № 5

Тема: Культурно-просвітницький етап національного руху. Українофіли у ХІХ ст.»

Завдання: 1. Заповнити таблицю: «Основні напрямки українського руху в 60-90-ті р. ХІХ ст.»

Народники	Москвофіли	Народовці	Радикали
1. 2. І.тд

2. Дати відповідь на питання: «Чигиринська змова» це -…..

3. У чому заключалась ідея «федералізму» м. Драгоманова щодо майбут-нього України? Народницький рух в Україні

Наприкінці 60-х-у 80-ті рр. XIX ст. в Україні, як і по всій Росії, провідна роль у революційному русі належала народникам, що створили на початку 70-х рр. гуртки в Києві, Одесі, Харкові. Народники прагнули вести пропаганду серед селян і Метою підняти їх на повстання. Родона-чальниками народницької ідеологи були А. І. Герцен і ТІ. Г. Чернишевський Вони, заперечую-чи необхідність розвитку в Росії капіталістичної стадії, вважали за можливе безпосередній пе-рехід до соціалізму через селянську общину, в якій народники бачили зародок соціалізму. У народництві змагалися два напрямки - революційний тобто досягнення своїх цілей через селян-ську революцію і реформаторський, пропагандистський, який зближуєш цей напрямок із лібералами.

Особливо виразне розходження ідеологій шкіл народництві проявилося в 70-ті роки в діяль-ності таких народників, як ,М. Бакунін, що уособлював революційно-бунтарський напрямок, П. Лавров — пропагандистський, поміркований Ш. Нечаєв - змовницько-терористичний. В Украї-ні діяли народовольці А. Желябов, В. Фігнер, В. Засулич, С. Перовська, В. Жебунов та ін. Активну роль у діяльності першої народницької організації 60-х років «Земля і воля» грали українські народники: І. Андрущенко, який активно пропагував ідеї землевольців на Чернігів-щині; А. Красовський - підполковник царської армії, який проводив революційну пропаганду серед солдатів і селян України; Після убивства народовольцями 1 березня 1881 р. Олександра ІІ і страти народників, які приймали участь у цій акції, діяльність «Народної волі» пішла на спад. Надії народовольців на ефективність терору як засіб скинення самодержавства не виправ-далися. У 80-90-ті рр. XIX ст. народництво перероджується в ліберальне, представники якого в Украї­ні - М. Левитський, Б. Грінченко і Т. Осадчий - ставили собі за мету не революцію, а боротьбу за реформи.

«Ходіння в народ» 1874 р.

Нова хвиля народницького руху розпочалася в 70-ті рр. XIX ст. «ходінням у народ» револю-ціонерів із метою пропа­ганди соціалістичних ідей і організації селянства на рево­люцію. В Україні в підготовці цього руху зіграли видну роль гуртки «чайковців» в Одесі і Києві. У цей же період в Україні створилися бакунінські гуртки і групи - «Київська комуна», чернігівський гурток. У 1874 р. у Хар­кові зі студентів і семінаристів С. Коваликом був створений революцій-ний бакуністський гурток.

Ходіння в народ охопило всі губернії. Народники закликали селян покінчити з пануванням поміщиків, відібрати у них землю і передати її тим, хто на ній працює. Однак, селяни масово видавали агітаторів властям. І хоча народники після створення в 1675 р. нової організації «Зем-ля і воля» намагалися змінити тактику, перейшовши до більш ґрунтовної роботи на поселеннях, наприкінці 70-х років для багатьох із них стало остаточно ясно, що селянство до революції не готове.

У 1879 р. «Земля і воля» розкололася на «Чорний пере­діл» - «селюків» (рос. «деревенщиков»), які хотіли продов­жувати пропагандистську роботу в селі, і «Народну волю», що поставила за мету політичну боротьбу проти цар­ського самодержавства змовницькими методами і теро­ром. Гаслами народовольців стали широка народна революція, демократична республіка, надання всім народам Росії права на вільний національний розвиток.

«Чигиринська змова»

Група народників на чолі з Я. В. Стефановичем, органі­зувавши в Чигиринському повіті в 1877р. селянську «Таєм­ну дружину», зробила невдалу спробу за допомогою підроб­леного царського маніфесту закликати селян до повстання проти поміщиків. Народники сфабрикували «царську гра­моту», у якій закликали селян створювати в селах «таємні дружини», що повинні були в призначений час піднятися на повстання проти царських чиновників. Але в середині 1877 р. змовники були викриті царськими властями й заарешто­вані. До слідства були притягнуті близько 1000 селян. їхніх керівників засудили на каторжні роботи і вислали в Сибір. Народникам, організаторам «Чигиринської змови», загрожу­вала страта, але їм удалося втекти з в'язниці.

Літературне товариство ім. Т. Шевченка

Літературне товариство ім. Т. Шевченка було організоване в 1873 р. народовцями у Львові з ініціативи Г. Кониського і М. Драгоманова. У 1882 р. воно було перетворене на Наукове Товариство ім. Шевченка (НТШ). У цьому Товаристві було три секції: історико-філософська, філологічна і математико-природно-медична, до складу яких входили комісії (відді­лення) - археологічна, бібліографічна, етнографічна, правова, статистична.

У НТШ співробітничали М. С. Грушевський (голова з 1897 по 1913 рр.), І. Франко, І. Горбачовський, М. Гнатюк та ін. За час діяльності НТШ випустило близько 100 різноманітних наукових і літературних видань («Записки НТШ», «Етногра­фічний збірник» та ін.), Товариство намагалося навіть ство­рити Могилянсько - Мазепинську академію наук, але айстро-угорська влада ігнорувала цю ідею і не підтримала її ініціаторів.

Михайло Драгоманов

Михайло Драгоманов народився в 1841 р. у місті Гадячі на Полтавщині в сім'ї дрібного дворянина, нащадка старшини Запорозької Січі. Під час навчання в Київському університеті вступив до Київської громади, де незабаром став одним з її лідерів. З 1864 р. - викладач Київського університету.

М. Драгоманов переслідував цілі перетворення Росії на демо­кратичну федерацію, у якій Україна здобуде широку автономію (як право самостійно вирішувати більшість проблем, що стоять перед нею) і буде розвиватися шляхом, прокладеним передо­вими країнами Західної Європи (капіталістичні відносини без феодальних пережитків, буржуазно-демократичні інститути і свободи: парламент, загальне виборче право, свобода слова, преси, зборів тощо).

М. Драгоманов припускав створення широкого національно-визвольного руху в Україні за участю всіх верств населення, включаючи селянство, що дало б, на його думку, змогу домог­тися від царату демократичних реформ і змін у державі.

У 1875 р., у період репресій, він відмовився відректися від своїх поглядів і за особливим указом Олександра II був звіль­нений із Київського університету і висланий за кордон. У 1878-1882 рр. на кошти громадівців М. Драгоманов видавав у Женеві перший український журнал за кордоном «Громада», на сторінках якого пропагував свої ідеї, друкував соціально-економічні, політичні, національно-культурні, історичні та ін. статті з життя України. Спеціальні агенти переправляли журнал через австрійсько-російський кордон для нелегального поширення.

У журналі «Громада» М. Драгоманов остаточно сформу­лював ідею федералізму як справед-ливого суспільного уст­рою держави. Він не закликав до негайного розриву зв'язків між наро-дами Росії, але вважав за можливе їхній подальший розвиток тільки на засадах федералізму. Політичні свободи громадян і народів повинні були гарантувати політично вільні і самостійні у вирішенні місцевих справ громади вільних людей, об'єднаних для спільної праці на спільній землі або фабриці, заводі. М. Драгоманов виступав не за створення незалежної України, а тіль-ки за її політичну автономію, у якій повинна була втілитися й автономія національна, був поборником дружби і рівності всіх народів. Він поділяв погляди Оуена, Сен-Симона, Фур'є і Прудона на соціалізм і одночасно відкидав учення Маркса про науковий соціалізм і класову боротьбу.

Не сприймаючи крайностей народовольчого руху (центра­лізм і терор), М. Драгоманов у той же час виступив на захист народників під час гоніння, розгорнутого проти них урядом.

Одночасно М. Драгоманов критикував і громадівців, закликаючи їх перейти від просвітництва й етнографізму до політичної боротьби за автономію України в рамках федера­тивної Російської держави. Старі громадівці не погодилися із закликами М. Драгоманова і припинили фінансу-вання журналу «Громада», у результаті чого він перестав виходити. Але М. Драгоманов на цьому не зупинився і переніс акцент своєї діяльності на західноукраїнський національно-виз-вольний рух, через нього впливаючи на настрої інтелігенції всієї України. Згодом ідеї М. Дра-гоманова заклали основу для формування першої української соціалістичної партії в Україні.

«Братство Тарасівців»

Наприкінці 80-х рр. XIX ст. під впливом ідей «неполітичної культури» серед молодого поко-ління інтелігенції посилилося прагнення вивести українство на широкий шлях національ­ного розвитку і надати йому політичного звучання. Першою такою організацією в 90-х рр. стало «Братство тарасівців», організоване в 1891 р. студентами з Харкова Іваном Липою, Миколою Байздренком, Михайлом Базькевичем і студентом Київського університету Віталієм Борови-ком. Найбільший успіх мали «тарасівці» у Харкові, де з їхньої ініціативи більше 20 чол. об'єд-налися в «Молоду громаду». Товариство устано­вило зв'язки з аналогічними гуртками в Полта-ві, Чернігові, Києві, Олександрії, Херсоні й Одесі. У своєму програмному документі «Кредо мо-лодих українців» «тарасівці» заявили про незгоду з українофілами через їхні зв'язки з російсь-кою культурою і про прагнення стати космофілами (люблячими увесь світ). Розвивалася ідея нерозривної єдності всіх українських земель, незалежно від їхнього перебування і в складі Австро-Угорської чи Російської імперій. Одне із важливих місць вони відводили вирішенню економічних питань, справедливо вважаючи, що тільки матеріально забезпечений народ здат-ний вирішувати національно-просвітницькі завдання. У травні 1893 р. братство припи­нило своє існування в результаті арештів. Діяльність «Братства тарасівців» активізувала студентський громадівський рух. З ініціативи Дмитра Антоновича в Києві в серпні 1898 р. відбувся загально-український нелегальний І в'їзд студентських громад. Він об'єднав усі громади в одну Загальну українську партійну організацію і створив виконавчий комітет, який повинен був координувати діяльність громадівських організацій. Всеукраїнську студентську спілку І Іван Франко назвав «Молодою Україною», вважаючи, що їй І належить майбутнє України.