Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
полытична думка(2).docx
Скачиваний:
1
Добавлен:
26.08.2019
Размер:
71.17 Кб
Скачать

2.Політична думка України 60-80-х років XX ст

2.1. Розвиток дисиденства в Україні

Більшу частину свого існування Україна пробула у складі інших держав, але найактивніші її представники довго намагались створити свою незалежну і соборну державу. Звичайно, звертаючись до влади, ці спроби присікалися, не маючи надії на продовження. Але все ж на початку ХХ ст. політичні і громадські діячі, публіцисти, письменники, такі як М. Міхновський, Д. Донцов, В. Винниченко, М. Грушевський та багато інших почали працювати над створенням програм щодо можливості проголошення України незалежною та соборною державою. Але висловлення цих думок навіть у найцивілізованішій формі, у межах конституційних свобод та гарантій, викликали негайне і невідворотне реагування старанно відпрацьованого репресивного механізму [5, с. 196].

Період потужного піднесення руху опору колоніальному комуністичному режимові у формах збройної боротьби воєнного та повоєнного часів завершився розгромом частин Української повстанської армії та підпілля. Більшість учасників руху, що вижили в боях та катівнях НКВС, опинилися в тюрмах і таборах, а їхні сім'ї — у віддалених поселеннях. Однак окремі озброєні групи проіснували до початку 60-х років, хоча реальної загрози системі вони не становили [4].

Смерть «вождя народів» пробудила сподівання на лібералізацію режиму. Розвінчання культу особи Сталіна не лише виявило антигуманну суть тоталітаризму, а й посіяло в душі передових людей того часу сумнів у соціальній вартості побудованого в СРСР ладу, історичній цінності теорії, що його обґрунтовує, і прогресивній ролі партії [5, с. 196].

Хрущовська «відлига» серед мільйонів звільнених із сталінських концтаборів та заслання повернула до творчого життя частину репресованих діячів української культури та мистецтва [5, с. 196].

Розпочався новий етап національно-визвольної боротьби в Україні. В літературі подаються різні причини виникнення дисидентського руху. Люди, які гостро відчували наростання проблем у суспільстві, дискримінаційну політику центру щодо України, починали відверто висловлювати свої погляди та вимагали від властей зміни політики [19, с. 118]. Саме вони стали рушіями українського духу дисидентів. Бажання влади за будь-яку ціну втримати народ під контролем і одночасно проводити десталінізацію у конкретно визначених межах призвело до конфлікту з інтелігенцією [19, с. 118]. Значний вплив на формування дисидентства в Україні справляли зовнішні фактори, а саме: антикомуністичні виступи у країнах так званого соціалістичного табору (Угорщині, Польщі, Східній Німеччині, Чехословаччині), розвиток світового правозахисного руху [19, с. 118].

Важливим моментом є те, що Український дисидентський рух набув національно-демократичного забарвлення та спрямованості на пошук соціальної та національної справедливості. Як будь-який національно-визвольний рух українське дисидентство мало свою специфіку. Так, в науковій літературі наводяться такі риси:

«По-перше, це була мирна, опозиційна, ненасильницька форма боротьби за розум і душу людини. Підтримуючи ідеали національно-визвольної боротьби, дисиденти прагнули досягти мети конституційними методами, шляхом проведення агітаційно-пропагандистських акцій – що є яскравим прикладом української ментальної традиції.

По-друге, цей рух мав чітко визначення організаційні форми (гуртки, спілки, об’єднання, комітети).

По-третє, дисидентство було загальноукраїнським явищем і існувало в усіх регіонах України.

По-четверте, дисидентство, як політично-національна течія, охоплювало різні соціальні прошарки населення – інтелігенцію (письменники, журналісти, літературознавці, вчителі, юристи, спеціалісти різних галузей народного господарства, студентство, робітництво тощо)» [19, с. 119].

Більшість представників нового опозиційного руху перейняли ідеї діячів початку століття та почали їх розвивати в новому руслі. Традиції національно-визвольної боротьби в нових умовах продовжили підпільні групи та організації, які, відмовившись од збройних методів опору режимові, намагались діяти мирними, конституційними засобами. Серед них — широко відомі Українська робітничо-селянська спілка (УРСС) на чолі а юристом Левком Лук'яненком (1959— 1961) та Український національний фронт (УНФ) історика Дмитра Квецька і філолога Зіновія Красівського (1964—1967) [4].

Але ще одним здобутком потепління політичного клімату стала поява нової генерації мислителів і творців, названих за часом розквіту їхнього таланту «шістдесятниками» [5, c. 196], а за рішуче неприйняття догматів пануючої ідеології — «дисидентами», тобто словом «дисидент» (від лат. dissidens – незгідний), яке в своєму історичному значенні застосовувалось як назва для єретиків, стали називати осіб, які в 60-х – на поч. 80-х рр. XX ст. в СРСР та інших країнах «соціалістичного табору» піддавали сумніву та критикували офіційну комуністичну ідеологію та політику. У 60-80х роках збільшилася кількість осіб, які відкрито висловлювали незгоду з офіційною ідеологією та політикою, та тих, що так чи інакше солідаризувалися з ними [12].

Це, зокрема, поети Василь Симоненко, Ліна Костенко, Іван Драч, Микола Вінграновський, критики Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, художник Алла Горська, театральний режисер Лесь Танюк, кінорежисер Сергій Параджанов, перекладач Микола Лукаш. Згодом до них при єдналися поети Василь Стус, Василь Голобородько, Ігор та Ірина Калинці, Микола Холодний, письменник Борис Антоненко-Давидовим, викладач Михайло Осадчий, історик Валентин Мороз, журналіст В'ячеслав Чорновіл, художник Опанас Заливаха, мистецтвознавець Богдан Горинь, психолог Михайло Горинь, генерал Петро Григоренко, слюсар Іван Гель та багато інших [4].

Ігнорування комуністичним режимом законів, норм і правил, підпорядкування інтересів особи примарним інтересам колективу і тоталітарної держави логічно покликали до життя здійснюваний легально рук за права людини, який назвали ще демократичним. Він жорстоко переслідувався режимом. Правозахисна течія руху опору була представлена Українською Гельсінкською спілкою (УГС, 1976—1988) [4].

Чималий пласт антирежимної опозиції становили також борці за свободу совісті, зокрема представники православної та репресованих Української греко-католицької і різних протестантських церков. Серед знаних діячів цього руху зустрічаємо імена Василя Романюка, Йосипа Терелі, Георгія Вінса.

Отже, основними течіями опозиційного руху в Україні другої половини 50—80-х років були самостійницька, яку представляли, зокрема, національно-визвольний рух підпільних груп; національно-культурницька, яку репрезентував рух шістдесятників; правозахисна та рух за свободу совісті (релігійна опозиція). Поняття «дисиденти» фактично поширилося на всіх учасників опозиції, тому й вживатимемо його як синонім означенням опозиціонер чи учасник руху опору [4].

За соціальним складом українська політична опозиція була не тільки когортою інтелігентів. На противагу збройному періоду національно-визвольної боротьби з переважно селянським складом загонів у дисидентський рух слідом за інтелігенцією поступово втягувалося робітництво. Наприклад, під адресованим у квітні 1968 року вищому партійному та державному керівництву СРСР листом-протестом проти незаконних репресій та закритих судів в Україні з-поміж 139 підписів діячів науки літератури, мистецтва, виробничої інтелігенції, педагогів та студентів були прізвища 88 робітників. За підрахунками знаного історіографа інакодумства в СРСР Людмили Алексєєвої серед 89 засуджених у 1972-1974 роках українських дисидентів, соціальну приналежність яких вдалося встановити, 72 були людьми інтелігентських професій (у тому числі 10 священиків) і 17 – робітниками. Серед покараних за опозиційну діяльність 40 осіб репрезентували Східну Україну і 55 – Західну. Тобто, опозиційний рух в Україні захопив у свою орбіту представників усіх соціальних верств суспільства. Але місце їх у боротьбі визначалося не класовою приналежністю чи соціальним статусом, а особистими якостями [4].

Отже, дисидентський рух є продовженням національно-визвольної боротьби, яка почалася ще на початку XX ст. і є проявом опозиції тодішній комуністичній владі, яка ігнорувала закони та права людини, що були закріпленні конституцією УРСР та Декларацією прав людини відповідно. Цей рух привернув увагу майже всіх верств населення і розвивався у всіх республіках Радянського Союзу. Щодо Української республіки, то внутрішніми передумовами опозиційного руху були бездержавний статус України, панування класу партійно-радянської бюрократії, утиски національного культурно-духовного життя, цілеспрямована русифікація корінного населення.