Народні романи: „ Доктор Фауст”, „ Тіль Ейленшпігель”
Важливий напрям становила демократична література, яка завдяки розвитку книгодрукування набула значного поширення у формі «народних книг». Виникали вони на основі різних джерел; в перших зразках таких творів переказувались французькі рицарські романи, в наступних - німецький героїчний епос і середньовічні шванки. З початку XVI ст. «народні книги», орієнтовані на простонародні запити і смаки, набувають значної популярності. Найбільш цінними були книги викривального сатиричного змісту. У статті «Німецькі народні книги» Енгельс високо оцінив їх за дух опозиції, за багатство вигадки, дотепність і правдиву поетичність.
Широко відомою стала весела книга про Тіля Ейленшпігеля, вперше надрукована близько 1500 р. Вона містить майже 100 шванків, в яких розповідається про життя, пригоди й витівки Тіля Ейленшпігеля. Вдаючи з себе дурника, виконуючи буквально все, що йому говорять, Тіль спілкується з представниками усіх соціальних кіл та станів. Дотепний і кмітливий, великий майстер веселого, а часто й злого жарту, він потішається над становими забобонами дворян, ненажерливістю духівництва, людською глупотою і довірливою простуватістю. Ейленшпігель, «кидаючи виклик середньовічному суспільству, у блазенстві знаходить свободу, яка для нього дорожча над усе і підносить його над сильними світу, їхніми звичаями й засадами. Він - втілення невичерпної народної енергії, винахідливості й вільнолюбності. його жарти і забави, попри весь їх цинізм, несуть у світ апофеоз особистої ініціативи, розуму і любові до життя» (1).
До образу Тіля зверталися й письменники пізніших епох. Зокрема, бельгійський письменник XIX ст. Шарль де Костер використав цей образ у своєму романі «Легенда про Тіля Уленшпігеля і Ламме Гудзака».
„Во Фландрии, в Дамме, когда май уже распускал лепестки на кустах боярышника, у Клааса родился сын Уленшпигель. Повитуха Катлина завернула его в теплые пеленки и, осмотрев головку, показала на кожицу. - В сорочке родился, под счастливой звездой! - весело сказала она. Но тут же заохала, заметив на плече ребенка черное пятнышко. - Ай-ай-ай! - запричитала она. - Эта черная отметина - след чертова когтя. - Стало быть, господин сатана нынче поднялся спозаранок, коли уже успел поставить на моем сыне метку, - молвил Клаас. - Да он и не ложился, - подхватила Катлина, - певец зари только-только еще будит кур. С этими словами, передав младенца с рук на руки Клаасу, она удалилась.”
„Клаас нечаянно разбудил мальчугана, и тот, вообразив, что это стражник, что он сейчас поднимет его с ложа и как бродягу отведет, чуть было не задал стрекача.”
Однією з найцінніших німецьких «народних книг» другої половини XVI ст. була книга про Иогана Фауста - ученого кінця XV-початку XVI ст. За свідченнями сучасників, Фауст в 1509 р. одержав ступінь магістра в Гейдельберзькому університеті, а в 1528 р. сам уже називав себе доктором наук. В народі він мав репутацію мага і чародія, оскільки звертався до «таємних наук», заборонених церквою. Про нього розповідали різні незвичайні історії, які зрештою переросли в легенду. Перша книжкова версія історії про Фауста була опублікована в 1587 р. франкфуртським друкарем Йоганом Шпісом. Книга складається з трьох частин. У першій розповідається про молодість Фауста. Жив він у місті Віттенберзі, вражав усіх самовпевненістю й зухвалим розумом, які довели його до занять забороненими науками. Він викликав нечисту силу і дійшов до того, що викликав біса Мефістофеля і уклав з ним союз на 24 роки, який закріпив своєю кров'ю. Згідно з угодою, Мефістофель, залишаючись для всіх незримим, повинен з'являтися до Фауста за його бажанням і виконувати всі його розпорядження. Фауст за це зрікся бога і віддав душу сатані. Починається «гріховне» життя Фауста, яке, однак, не приносить йому щастя. Фауста бентежить думка про пекло, він заводить про нього розмову з Мефістофелем і висловлює бажання подивитися потойбічний світ.
У другій частині «народної книги» описуються подорож Фауста у потойбічний світ, а також його мандри по різних країнах і навіть на сузір'я.
Третя частина розповідає про те, які «чудеса» творив Фауст. Наприклад, виконуючи волю імператора Карла V, він викликав тіні Олександра Македонського і його дружини, показав студентам Єлену Прекрасну і т. д. Зрештою прийшла розплата. Вранці того дня, коли минуло 24 роки з часу укладання угоди з Мефістофелем, друзі знайшли спотворене [207] тіло мертвого Фауста. Закінчується книга моралізаторським заключенням автора: «Так завершується ця правдива історія про чародійство доктора Фауста, з якої кожний християнин, особливо ж люди гордої, цікавої й упертої вдачі, повинні навчитися бога боятися, а чаклунства, закликань та інших діл бісівських уникати». Напевне, легенда надрукована в опрацюванні протестантського пастора, бо повчальний тон пронизує усю книгу. Автор говорить, що Фауст замість того, щоб вивчати священне писання, насмілився в гордині своїй «викинути його за поріг» і зайнятися медициною, астрономією і навіть магією. Фауст осуджується за гординю й відступництво від бога, але, всупереч цій авторській тенденції, зміст багатьох епізодів легенди відбивав і позитивне ставлення до героя, захоплення його вченістю, вчинками, величними бажаннями. В книзі проявилися й характерні для доби Відродження настрої та устремління: прагнення до знань, до всебічного розвитку особи, до звільнення людини від теологічних обмежень середньовіччя. Головна сутність фаустівського сюжету - жага безмежного знання, допитливість, свобода духу - приваблювала багатьох письменників наступних епох і зумовила величезну популярність образу Фауста.
„Когда мы с ним обедали в Большой коллегии в Базеле, он отдал повару изжарить птиц, и не знаю, где он купил их или от кого получил в подарок, потому что их тогда нигде не продавали, да и птиц таких в Базеле не водилось. Были у него собака и конь {1}, которые, полагаю, были бесами, ибо они могли выполнять все, что угодно. Слыхал я от людей, что собака иной разоборачивалась слугой и доставляла хозяину еду. Злосчастный погиб ужасной смертью, ибо дьявол удушил его. Тело его все время лежало в гробу ничком, хотя его пять раз поворачивали на спину.”
Знавал я человека по имени Фауст, из Кундлинга, маленького городка по 1563 соседству с местом моего рождения. В бытность свою студентом в Кракове он изучил магію,, которой там прежде усердно занимались и о которой публічно читали лекции. Он много странствовал по свету и всюду разглагольствовал о тайных науках. Приехав в Венецию и желая поразить людей невиданным зрелищем, он объявил, что взлетит в небо {2}. Стараниями дьявола он поднялся в воздух, но столь стремительно низвергся на землю, что едва не испустил дух, однако остался жив.