1.4. Ярослав Мудрий і зміцнення самостійности Київської Церкви

Релігійно‑церковну політику Володимира Великого продовжував його син Ярослав Мудрий (1019–1054). Візантія не змогла змінити його позицію, однак вишукувала різні можливості, щоб утвердити свою церковно‑релігійну гегемонію у державі Ярослава Мудрого.

Як відомо, у 1034 р. помер митрополит Йоан І і перед князем Ярославом постало питання про нового митрополита. Проте вирішення цього питання зіткнулося з певною позицією Константинопольського патріарха, яким на той час став Михайло І Керуларій, ревний послідовник ідей Фотія і фанатичний противник Риму. Він то й був проти сепаратної церковної політики Ярослава Мудрого, рішуче виступав за утвердження візантійських впливів і особливо Константинопольського патріархату в Русі.

У цей час на історичній арені церковно‑релігійного життя Руси і з’явилася нова постать – Теопемпт, який став новим Київським митрополитом (1037–1043). У наукових працях і світських, і духовних дослідників панує думка про те, що Константинопольський патріарх без відома князя Ярослава прислав на Київський митрополичий престіл Теопемпта-грека, щоб той узяв під свій контроль Київську Церкву, впливав на церковні справи і політику князя, гальмував політичні плани Ярослава і захищав інтереси Візантії. Йдеться ще й про те, що православний митрополит не мав приязного прийняття, радше був небажаним гостем [51, с. 67]. Традиційно вважають, що Теопемпт – грек, прис-ланий зі спеціальним завданням. “Щойно за Ярослава Мудрого, по смерті пер-шого архієпископа Івана, коли впав болгарсько‑охридський патріархат, удалося Візантії перший раз втягнути київську митрополію у ближчу залежність від себе та посадити в Києві митрополита грека Теопемпта… Візантійська залеж-ність на церковному полі привела лише до найближчого конфлікту Руси з Візантією (1043–1046)” [117, с. 5].

Проте з’явився новий погляд на це питання, за яким акцентують увагу на тому, що “є всі підстави вважати негреками, а слов’янами з походження перших наших архиєпископів до Іларіона Русина включно” [38, с. 88]. Отже, хто такий Теопемпт – грек чи слов’янин ?

Якщо б митрополит Теопемпт був греком, присланим з Візантії, то його повинен би обов’язково затвердити Константинопольський патріарх. Таких фактів немає ні в Константинополі, ні в Києві. Знищивши остаточно Охридське архієпископство, Візантія справді на верховну посаду в Охриді призначила гре-ка Льва. Річ ясна: Візантії потрібний був грек‑войовник у Києві. А що ж насправді маємо ? Митрополит Теопемпт тим часом розгорнув активну діяльність на користь Київської церкви. Слушним є таке міркування: “Якби Теопемпт прийшов до Києва з волі імперії, то це свідчило б, що саме у такий спосіб візантійці здобули давно омріяний вплив на церковне життя Руси. Але цьому суперечить вся діяльність князя Ярослава Мудрого, а, отже, й митропо-лита Теопемпта, який зумів в дусі кирило‑методіївської традиції продовжити зв’язки Руси з Римом, свідченням чого є собор св. Софії – Премудрости Божої” [38, с. 89]. Митрополит узяв діяльну участь у реалізації плану широкого церковного будівництва: собору Премудрості Божої – Софії, церкви Благові-щення на Золотих Воротах, церкви Святої Богородиці (Десятинної), яка зазнала руйнувань унаслідок пожежі 1017 р., закладання фундаментів церкви святої Ірини та церкви святого Ґеорґія і, відповідно, монастирів при них. При Софій-ській митрополії було закладено перший скрипторій релігійних книг, писаних церковнослов’янською мовою, грекою та латиною, тобто бібліотеку Ярослава Мудрого. Важливо зазначити, що храм св. Софії – Премудрости Божої символі-зує собою патріаршу владу: перший такий храм збудований у Візантії, в Кон-стантинополі, другий – в Охриді, а в Києві такого храму ще не було, він з’явив-ся за часів Ярослава Мудрого і Теопемпта. Не можна вважати, як дехто гадав, що Теопемпт зневажив Десятинну церкву, освячуючи собор св. Софії як митро-поличу резиденцію. Дуже переконливим є твердження, що “Теопемпт підняв з руїн спалену Десятинну і вже відбудовану освятив, щоб стала вона не просто усипальницею князя Володимира, а усипальницею першого князя‑святого” [38, с. 90–91].

Отже, діяльність митрополита Теопемпта зовсім не свідчить про те, що він є ставлеником Константинополя. І знову питання: хто ж він ? Як свідчать сучасні дослідження, митрополит Теопемпт логічно та історично ідентифіко-ваний з митрополитом Олексієм Болгарином: “…деякі вчені звертають увагу на згадку про митрополита Олексія Болгарина, якого прислав князеві Ярославові Папа Бенедикт VІІІ. Український історик С. Томашівський вважав цю постать цілком реальною, але більшість дослідників іґнорують її” [38, с. 94]. Ім’я єпископа Олексія Болгарина згадано у католицьких джерелах ХVІІІ ст. Зазначено і про те, що десь на початку 1022 р. прибув до Києва архієпископ Олексій Болгарин. “Він добре володів церковнослов’янською, грецькою та латинською мовами і начебто навіть вів богослуження і в римському обряді. Саме його резиденцією стала новозбудована Софія Київська” [38, с. 95].

З огляду на це треба мати на увазі, що митрополит у Києві – чи то Теопемпт, чи Олексій Болгарин – не мав підтримки Візантії. Візантійський єпископ Михайло Керуларій підсилав до Києва своїх аґітаторів, які інтриґували та сіяли ворожнечу проти митрополита і “латинників”. А це означає, що митро-полит не грек і не посланник Константинополя. Коли ж ідеться про Олексія Болгарина, то його називають не русом і не слов’янином, а болгарином. І тут виникає цікава ситуація, яка дає змогу зівставити особи Теопемпта й Олексія Болгарина і подумати, чи не є вони однією особою. Хід думок приблизно такий: “а) ім’я Теопемпт дослівно означає “посланець Божий”, або ж “чоловік Божий”, а в нашій традиції саме так названо святого Олексія (хоча це ім’я дослівно означає “захисник людей”); б) найправдоподібніше Теопемпт, як наступник Йоана Першого, прийшов також із Болгарії і був відданий кирило‑методіївській традиції, про що свідчить закладена ним незалежна митрополія з храмом св. Софії, збереження культу перших національних святих мучеників Бориса і Гліба, і прослава їх у 1026 році, праця над прославою князя‑хрестителя держави Володимира Великого та відновлення Десятинної, як усипальниці святого; в) храм св. Софії був резиденцією митрополита Теопемпта, отже, часи перебу-вання на митрополичій кафедрі Теопемпта та Олексія Болгарина співпадають; г) свідчення єпископа Симона, що третій престольник Руси був свячений з католиками, також служить на користь думки, що йдеться про одну й ту ж особу; д) і нарешті: сліди Олексія Болгарина губляться у той самий час, коли втрачаються сліди Теопемпта – у час активізації діяльности єпископа Михайла Керуларія, який стане патріархом Константинопольським наприкінці 1042 – на початку 1043 року” [38, с. 96].

Отже, сліди і Теопемпта, і Олексія Болгарина в один і той же час зникли. Однак відомо, що митрополит Теопемпт десь після 1042 р. виїхав до Візантії, де патріархом був вирозумілий і сповнений віри Олексій Студит (1025–1043), та звідти не повернувся. Немає згадки ні про Теопемпта, ні про Олексія Болгарина. Що ж сталося ?

У червні 1042 р. імператором Візантії став Констянтин Х Мономах (1042–1054). Та патріарх Олексій Студит відмовився давати незаконний, з черги третій, шлюб імператора Констянтина з імператрицею Зоєю. Проте цю матри-моніальну процедуру виконав перший пресвітер церкви св. Софії у Констан-тинополі. І ось наступного ж дня вінценосний імператор Констянтин Х усунув патріарха Олексія Студита і поставив на його місце Михайла І Керуларія (1043–1059) – жорстокого і ревного послідовника Фотія. Керуларій зайняв рішучу антиримську позицію, уявляючи собі Константинополь новим Римом, а також мав намір повністю узалежнити Київську Церкву. І якщо у тому часі в Констан-тинополі опинився Теопемпт, то він попав у руки Керуларія і живим не вийшов. А щоб якось згладити цей нечуваний скандал, “невдовзі до Ярослава Мудрого прибули від імператора візантійські посли з вибаченнями за вбивство знатного руса” [38, с. 101]. Послів князь не прийняв і вбивства не вибачив.

Із-за вбивства цього “якогось знатного руса” і почалася війна між Руссю і Візантією. Справді, Ярослав організував похід на Константинополь 1043 р. В історичних дослідженнях ідеться про те, що “безпосередньою причиною війни було вбивство якогось київського купця” [33, с. 55]. Можна доволі серйозно засумніватися, щоби “вбивство якогось київського купця” було причиною такого великого походу. Логічніше вважати, що цей похід був відплатою за вбивство другої особи в державі – митрополита. На чолі походу стояв син Ярослава, Володимир, і воєвода Вишата. Під час першої битви шалена буря знищила багато кораблів, і русичі змушені були відступити, а в другій битві греків розбили. Зрештою, був досягнутий мир, скріплений шлюбом сина Ярослава, Всеволода, з візантійською царівною. Мир з Візантією не був уже таким корисним для Руси, але дав змогу князеві вирішувати самостійно внутрішні церковно‑релігійні справи у своїй державі.

І ось у справі церковних стосунків Ярослав зробив рішучий крок. “Після затяжної війни та пинявих мирних переговорів київська митрополія вступила знов на первісний шлях: з часів Володимира – на митрополичому столі засідає, без згоди патріарха, перший митрополит українець Іларіон (1054)” [117, с. 5]. У цьому випадку можна б сказати, що не знову вступила київська митрополія “на первісний шлях”, а його продовжила, бо на митрополичому престолі засів перший митрополит українець‑русин.

Отже відомо, що 1051 р. “поставив Ярослав Іларіона, русина, митро-политом у Святій Софії, зібравши єпископів”. Це означає, що Ярослав Мудрий, поставивши митрополитом у Києві українця-русича Іларіона без згоди Візантії, розірвав стосунки з Константинополем і рішуче посилив позицію усамостій-нення Київської митрополії. Крім того, “між Києвом і Візантією, три роки перед знаним роздором Михайла Керуларія (1054), прийшло до формального розриву” [117, с. 5]. Це була велика історична подія як у церковно-релігійному, так і в державно-політичному житті України‑Руси. “Отже, стосовно створення Київсь-кої митрополії та її офіційного митрополита ініціатива не була в чужих візан-тійських, але в Ярославових руках. Ярослав зробив вирішальний крок у такій важливій церковній події для Української Церкви, що йшла врозріз з усім візантійським правом, а ще більше з практикою, де лише патріарх й імператор могли творити митрополії та призначати митрополитів. А тут Ярослав бере ініціативу в свої руки, скликає Собор єпископів до головного храму св. Софії для вибору кандидата на митрополита Київського і всієї Русі, яким стає Ілларіон. Цим актом Ярослав визначив виразне розмежування між християнсь-кою вірою і церковним правосуддям Русі та візантійською державною і церков-ною політикою” [51, с. 67].

У комплексі державно‑політичної, законодавчої та церковно-релігійної діяльности Ярослава Мудрого гідне місце підає “Руська Правда” – збірник державного, громадського, суддівського і церковного права. “Це найстарша і найвідоміша пам’ятка українського звичаєвого права, укладеного за тодішніми засадами християнської реліґійності. Особливим є той факт, що норми і прак-тика церковного права за Ярослава, як і за Володимира не спиралася на зразки візантійського, а західно‑римського права. Це можна пояснити і тим фактом, що життєві й династичні зв’язки роду Ярослава йшли на Захід, а не до Візантії” [51, c. 65].

І знову оживає та актуалізується традиція святости у Київській Церкві Папи св. Климента в часи Ярослава Мудрого як вагомий чинник релігійно-духовного життя в Україні.

У контексті зв’язків українського християнства із заходом і Римом дуже цікавим і показовим є “Слово на обновлення Десятинної церкви” (1039), значна частина якого присвячена похвалі Папи св. Климента. У “Слові...” Папа св. Климент звеличений патроном і святителем Руси : “Тако и сего церковного солнца, своего угодника, нашего же заступника, святого реку достойно свяще-номученика Климента, от Рима убо в Херсон в нашю Руськую страну створи прийти Христос Бог наш...” Св. Климент утвердив християнство “не токмо в Римі, но и в Херсоні, еще и в Рустем мирі...” [65, с. 17–18]. У “Слові...” наго-лошено, що для Руси св. Климент є священним культом : “тобою руські князі хваляться”, “присный заступиче страні Рустей і вінче преукрашенный славному и честному граду нашему и велицый митрополін же мати градом...”, “тім же по истині всіх град славні, имія всечестное твое тіло” [65, с. 17].

На Русі того часу з’явилися й інші твори, присвячені св. Климентові, такі як: “Мученіє св. Климента, патріарха Римського”, “Чудо св. Климента, папи римського о отрочати” та інші, а також західний переклад латинського життя св. Климента, і навіть його ікони. Знову ж таки наголошено, що св. Климент прибув “от Рима в Херсон, от Херсона ж в нашу Руську страну” [65, с. 18].

Говорячи про родинні зв’язки Ярослава Мудрого, треба зазначити, що вони справді були переважно західними. Ярослав налагоджував родинні зв’язки з правлячими домами майже всієї тодішньої Європи. Сам князь Ярослав Мудрий мав за дружину дочку шведського короля Олафа Інгігерду (Ірина). Його сини були одружені: Всеволод – з візантійською цісарівною, Святослав – з онукою цісаря Генріха ІІ, Ізяслав – з польською княжною, причому виявляв чітку проримську, західну орієнтацію, так що в 1075 р. прийняв корону з Риму; дочки Ярослава – з королями: Анастасія – з угорським Андрієм, Єлисавета – з норвезьким Гаральдом, Анна – з французьким Генріхом І, а після смерті чоло-віка була королевою Франції. При дворі Ярослава перебували монархи‑вигнанці – англійський Едмунд Залізний Бік, норвезький Олаф Святий. Ярослав був у союзі з римсько‑германськими імператорами Генріхом ІІ, Конрадом ІІ і Генріхом ІІІ. Ці династичні взаємини ввели Київську державу в орбіту євро-пейської політики, а Київ став одним з міжнародних центрів, де перепліталися різні культурні течії.

Ярослав Мудрий дбав про розвиток світської та духовно‑релігійної культури, відкривав школи, будував церкви, зокрема кафедральну церкву св. Софії. Про заходи Ярослава з поширення віри київський літописець пише: “При нім віра християнська почала на Руси плодитися й розширятися, почали множитися ченці й монастирі стали з’являтися. Ярослав кохався в уставах церковних, любив дуже попів, а особливо ченців і до книг прикладався, часто читав вдень і вночі; зібрав багато писарів і перекладав книги з грецької на слов’янську мову і так списано багато книг і зібрано вірним на науку. Отак як один чоловік землі пооре, а другий посіє, а інші жнуть й споживають у достатку – так було з Ярославом: батько його Володимир зорав землю і зробив її м’якою – хрещенням просвітив; Ярослав засіяв книжними словами серця вірних людей, а ми пожинаємо, користаючи з книжної науки” [45, с. 51]. За часів Ярослава з’явилися письменники, які складали літописи, різні “поучення” та “слова” не гірше, ніж це робили греки, українські священики, релігійні подвижники тощо. З тих часів веде свій початок Київський Печерський монастир, що став найбільшим осередком християнського життя і церковної освіти в Україні. “Часи Ярослава – це період дальшої розбудови церковної організації на Русі до 12 єпархій, часи появи культу перших святих рідного походження (св. Ольга, святі Борис і Гліб), це нарешті часи поширення церковних шкіл” [117, с. 5].

Церковно‑релігійна політика Ярослава Мудрого була, насамперед, українською (руською), спрямованою на зміцнення Української Церкви шляхом уконституювання Київської митрополії та законодавчого упорядкування церковно–релігійних стосунків в українській державі, підняття міжнародного авторитету України‑Руси. “Отже, під кінець першого тисячоліття християнства цивілізований світ складався з трьох великих християнських імперій: Візантійської, Германської і Київської. Під оглядом церковним, Київська християнстка імперія обрядово входила до складу Царгородського патріархату як окрема митрополія. Рівночасно Київська Церква була архиєпископством, тобто мала церковну автономію і перспективу патріархату. По тій лінії пішов і Ярослав Мудрий, що збудував у Києві Собор св. Софії на зразок царгородського” [80, с. 10].

Отже, християнізація України‑Руси була історично необхідною з уваги на низку обставин, пов’язаних з невідкладною потребою зміцнення політичних, моральних та духовно‑релігійних основ і княжої влади та Київської держави. “Візантійське християнство прийняв Володимир перш за все тому, що воно своєю вищою, в порівнянні з поганством, культурою – своєю духовною і організаційною єдністю – скріпляло єдність державну, політичну і національну, а не руйнувало її своєю некультурністю, дезорганізованістю і анархічністю, як це роблять ті, що іменем державника Володимира Великого сьогодні анархічні вчинки прикривають” [46, с. 37]. Завдання полягало в тому, щоб самостійність княжої держави зміцнювати самостійністю Церкви. На це й була спрямована державно‑релігійна політика Володимира Великого і Ярослава Мудрого. На цьому політичному полі руські князі мали успіх, долаючи у серйозній боротьбі постійні намагання візантійських імператорів за допомогою релігії нав’язати Київській державі свої неподільні впливи.