Англія у другій половині XVII-XVIII ст.

1. Реставрація і “славна революція ”

2. Внутрішня і зовнішня політика у період конституційної монархії

3. Колоніальна політика

4. Соціально-економічний розвиток

1. Реставрація і “славна революція”

Монк визначився на користь реставрації Стюартів. Радив роялістам, щоб король оголосив загальну амністію, визнав стан володіння землею quo hodie, пообіцяв виплату заборгованих оплат для армії і релігійну свободу. Карл прийняв ці поради, застерігши при цьому, що остаточно все залежатиме від парламенту (королівська

декларація з Бреди, 4 квітня 1660 p.).

Нові парламентські вибори виявили велику кількість кандидатів у депутати. Республіканські впливи виявилися надто малими. Країні було достатньо хаотичних експериментів, суперечних з віковою монархічною традицією. Як тільки розпочалося перше засідання парламенту, палата лордів ухвалила, що “згідно зі стародавніми і основоположними права королівства правління є має бути здійснюване королем, лордами і палатою представників”. Згодом, обидві палати у спільному рішенні задекларували, що Карл II був і є королем після смерті батька, з права народження і успадкування трону. 25 травня 1660 р., “з надзвичайним захопленням”, Англія вітала короля.

У 1660 р. відбулося підтвердження Навігаційного акту.

Карл II (1660-1685 pp.) був лінивим і дотепним, любив собак, жінок і театр. Своїх коханок утримував за рахунок державного скарбу. Розумівся на мистецтві і музиці, цікавився наукою. Вихований матір’ю француженкою, фанатичною католичкою, не мав сильних релігійних переконань. Перед католицизмом його стримала батьківська воля і вплив найближчого радника Кларендона. Натомість, його сестра Генрієта Анна (п’ята донька Карла І), з якою він завжди був у добрих і близьких стосунках, і брат Яків, майбутній король, піддалися впливу матері і були виховані добрими католиками. Карл II - “веселий монарх”, був надміру світським і занадто добре знав життя, щоб прив’язуватися до якоїсь релігії. Що правда, на смертному одрі забажав католицького ритуалу, але тільки “на всяк випадок”. До обов’язків монарха ставився легковажно: на засіданнях Державної ради зазвичай бавився з псами. Його 25-літнє правління розділяє демісія Кларендона у 1667 р., після якої nolens volens король сам мусів займатися державними справами.

У 1662 р. Карл одружився з представницею португальської династії Катериною Браґанса.

Монк за участь у реставрації Стюартів без каплі крові був винагороджений князівським титулом. Проте, серед членів Державної ради окрім трьох осіб (тут і майбутній Шофтзбері (Shaftesberry)) всі були випробуваними роялістами.

Заборгована платня в армій і флоті була виплачена, армію розпущено. Справу земельної реституції Карл залишив на вирішення парламенту. Статут про відшкодування і забуття (Act of Indemnity and Oblivion) постановив, що королівські, церковні і приватні землі, які конфісковано і продано без санкції суду мають бути повернені. В Ірландії, особи які приймуть англіканізм можуть такі землі зберегти. Загальна амністія стосувалася також більшості убивців короля. З 59 осіб, які підписали вирок Карлу І, на 1660 р. живими були 41. Окрім цього живими було ще десять осіб безпосередньо пов’язаних з цією справою, зокрема, це стосується

обвинувачів Карл II не хотів кровної помсти, задовольняючись присягою вірності. ПерЗТокараним у цій справі був генерал Гарріеон, вірний , безкориении прихильник Кромвеля, “Богом, парламентом і англійським народом присягав перед судом що Карл І був винним у пролитті крові свого народу, несучи війну, а не мир. Бог був з тими, хто став проти короля”. Те саме правник і переконаний

республіканедь Джон Ку^но _{закінченням} Тридцятилітньої війни, в якій

релігія відігравала вирішальну роль. Кларендон був англіканином, був при влади мав чітку ціль. Використовував виступи радикальних протестантів (у січні 1661 р під проводом Томаса Веннера вони взялися до зброї, з метою вбити короля , керівників парламенту, щоб встановити “царство Христа”) для розправи над ним ^ Найбільше потерпіли квакери. Для Кларендона такі подиі були> англіканського неба. Новий парламент, скликаним на травень 1661р. більшості з роялістів і англікан. Карл II, задоволений виборами, заявив, що буде так довго тримати цих депутатів, що їм бороди повиростають. Це насправді був довга парламент” який засідав 18 років до 1679 p., відомий також як Cava/er Parliament. Користуючись такою підтримкою, Кларендон провів 4 основоположних закони.

• Corporation Act (корпоративний), 1661 p.: постановив, що до міських рад

можуть належати тільки англікани, які відвідують зібрання^

• Act of Uniformity (однообразное^), 1662 р.: зміцнення англіканізму ^ допомогою присяг і зобов’язань, спільний Молитовник і догматика, літургія,

ієрархш,^адшнютр^ція,^_{про редігійні зібрання}) і₆64р.: покарання дисидентів

за участь в релігійних зібраннях, суперечних англіканізму; за перше і друге порушення - ув’язнення, за третє - примусові роботи в колоніях, за четверте

(повернення з колонії) —смерть,

Five Mil Act, (п’ятимильний акт) 1665 p.: заборона дисидентському

духівництву і вчителям поселятися ближче як за 5 миль від будь-якого міста, дозвіл

лише за умови присяги, що такий дисидент “ніколи не прагнутиме жодних змін в

державі і церкві”.

Ці чотири закони, відомі як Кодекс Кларендона, були дшеними і сурово дотримувалися до 1688 р. Окремі постанови залишися чинними і у XVIII ст. іому Кларендона можна назвати другим хресним батьком сучасної Англії якщо першим вважати Генриха VIII. Так, наприклад, навчання в Оксфорді і Кембриджі для дисидентів стало можливим лише після 1871 р. Кодекс Кларендона запровадив також досить глибокий поділ народу на велику і малу церкви. Але сам факт, що Кодекс Кларендона толерував дисидентство, було позитивним явищем.

КарлаІІ особисто схилявся до релігійної терпимості. Англіканські реформи Кларендона, натомість, обґрунтовувалися державною доцільністю.

У 1667 р. король відправив у відставку свого канцлера Кларендона, якого відразу парламент звинуватив у надужитті владою. КарлІ навіть не спробував боронити Кларендона, якому довелося піти на вигнання у Францію. Важливою причиною демісії було бажання Карла самостійно вирішувати у першу чергу питання зовнішньої політики, таке рішення ґрунтувалося на фінансовій допомозі французького короля Людовика XIV, який намагався встановити французьку гегемонію в Європі. В англійському варіанті це давало можливість КарлуІІ позбутися фінансового тиску парламенту. З цією метою король у 1670 р. уклав з Парижем дві угоди: відкриту і таємну. Відкрита угода, укладена 1 червня 1670 р.,

Істосувалася війни з Голландією, за участь в якій Англія мала отримати свою частину голландських територій, включно з Антверпеном. Таємна угода передбачала католицьке віросповідання КарлаІІ, що мало бути оголошено у відповідний час, а Франція мала надати при потребі 6 тис. війська, разова французька допомога після підписання угоди складала 166 тис. фунтів, а протягом 8

років король мав отримати ще 741 985 фунтів.

На почакту 1672 р. т. зв. Декларація поблажливості {Declaration of Indulgens): використовуючи королівські повноваження, КарлІІ призупинив усі санкції проти дисидентів, які отримували право на встановлення за дозволом влади власних обрядових місць, протестанти - публічні, католики - приватні. Такі заходи монарха здійснювалися без санкції парламенту, який не збирався між 1671-1673 pp. Короля було звинувачено в католицизмі, абсолютизмі і надмірній прихильності до Франції.

Роялізм англіканських депутатів закінчився там, де починався страх (значною мірою ірраціональний) перед папством, з яким асоціювався абсолютизм _ корони. Парламент, який зібрався у січні 1873 p., вже в березні вимагав від короля відмінити Декларацію поблажливості і затвердити т. зв. Test act. дозвіл на будь-яку державну службу, у тому числі й військову, тільки для англіканців, які належать до відповідних комуній і присягнули на вірність державі і визнання супрематп, задекларувавши, водночас, свою незгоду з католицьким догматом божого походження влади. За свою згоду, король отримав 1 200 тис. фунтів на три роки. Ще

в лютому 1763 р. досягнуто миру з Голландією.

Щоб Англія не перетворилася в головного ворога Франції, Людовик XIV уклав з Карлом II нову угоду, яка передбачала фінансову допомогу англійській короні у 100 тис. фунтів щорічно, у випадку розпуску парламенту. Це суперечило традиційним зв’язкам англійської фінансово-промислової еліти, яка домагалася утримання миру з Голландією Вільгельма Оранського.

Безпосередньою передумовою партійно-політичного будівництва стала політична країна, яку викликала справа Отеса. Священик Титус Отес, закінчивши Кембридж, підтверджував свій авторитет фальшивим D.D. (doctor divinitatis) університету Саламанки. Його батько за республіки був анабаптистом, а після реставрації став крикливим англіканином. Син вдався в батька. Вигнаний з флоту, де був капеланом, за педерастію. Засуджений за кривоприсягання, втік з ув’язнення і навернувся в католицизм, але знову ж таки був вигнаний з англійських єзуїтських семінарій у Вальядоліді (Іспанія) і Сент Омер (Фландрія). Після цього знову вирішив повернутися до англіканства. У цей час, Отеса познайомився таким собі Ізраелем Тонґом, правдивим D.D. з Оксфорду, якому вперше розповів свою історію, ніби-то під час навчання в семінаріях він дізнався про існування католицької змови проти Карла II, який стоїть на перешкоді католизації Англії. На чолі змови мав бути князь Йорку Яків, брат короля, який не приховував свого католицизму. Водночас, згідно з заявами Отеса, 24 квітня 1678 р. в Лондоні мала відбутися єзуїтська нарада. Саме два місяці після цієї дати Отес був вигнаний з семінарії Сент Омер і опинився в Лондоні. У той же час на волю з Тауера вийшов граф Шофтзбері, готовий до

протистояння королеві.

З-під плідного пера Тонґа “цінні відомості” Отеса набрали сенсу. У 83 параграфах два священики під присягою звинуватили англійських католиків, Рим і єзуїтів у приготування нової пожежі в Лондоні, повстання в Ірландії, французької інтервенції, вбивство короля і протестантів та проголошення встановлення влади Якова II Про це все Отес, який проголосив себе відданим англіканином, що зризиком для життя шпигував серед католиків, мав дізнатися під час навчання в єзуїтів і на нараді 24 квітня в Лондоні. Справу Отеса спочатку вів суддя Едмунд Ґодфрей, а згодом перейняла Королівська рада. Сам Ґодфрей несподівано зник, а

згодом його було знайдено мертвим за містом. _

Те що звинувачення Отеса були вигаданими доводило хоча б свідчення 10 осіо

з семінарії Сент Омер, які свідчили, що 24 квітня 1678 р. отес перебував у Фландрії і

тому не міг брати участі в єзуїтській нараді. Проте ці зауваги не були прииняті

судом з огляду, що “католицьким священикам дозволено брехати для добра своєї

церкви”.

Шофтзбері з політичними однодумцями відразу зрозуміли, що вся справа може бути використана з політичною метою. Серед населення Лондона було надзвичайне піднесення, постраждало багато католиків, яким відразу ж приписали вбивство Ґодфрея. Протягом двох років терору було засуджено до смерті 21 чоловіка, з них єзуїтів, а у всій країні вбито біля 40 осіб. Близько 20 тис. опинилося в ув язненні. _ Власне у такій атмосфері істерії та брехливих звинувачень, страху і ненависті, було прийнято дві назви для двох політичних сил: “віги” і “торі”, перші об єднали протестантських противників Стюартів, схильних до абсолютизму, другі - стали

прихильниками корони. . ...

Для партійного поділу важливе значення також мав поділ на англіканців^!

дисидентів. Найперше це відобразилося в існуванні обидвох “довгих парламентів .

пуританський (1640-1660 pp.) і роялістський (1660-1678 pp.). Палата лордів,

ліквідована пуританами, біла відновлена після реставрації. Втрачаючи значення у

фінансових спорах, палата лордів зміцнювала свої суддівські повноваження.

Термін “віги” з’явився у період громадянських воєн. Шотландське пуританське

військо власне кіннота, яке зайняло у 1648 р. Единбург і поспішило на допомогу

парламенту, кричало кельтською “whiggam”. Ця кіннота не викликала жодної поваги

серед населення, з огляду на їхній вигляд, мову і поведінку. Тому це слово, стало

виявом зверхнього ставлення. Після Реставрації Стюартів, термін почав втрачати

негативне значення, набираючи політичного характеру. _

Походження терміну “торі” було подібним. Прийнявся завдяки Отесові. Коли під час судових процесів, хто-небудь осмілювався сумніватися в його зізнаннях, відразу кричав: “tory” - “ірландський бандит”. Власне саме слово “ірландець” на той час вже означало бунтаря і фанатичного католика, а торі походить з кельтського, що значить “злочинець”. За іронією долі, невдовзі “торі” і “торизм” почнуть означати прибічників англіканської монархії, а сама партія стане найбільшим противником

будь-яких поступок Ірландії.

Під впливом справи Отеса, парламент ухвалив рішення про довічне усунення

католиків з обох палат парламенту, шляхом запровадження суворішої присяги, яка була чинною до 1829 р. Королівським указом католикам було наказано залишити Лондон на відстань у 10 миль. Коли ж справа практично зачепила короля, у лютому 1679 р. він розпустив парламент. Але нові вибори не змінили становища. Графа Денбі було усунуто з посади першого міністра і ув язнено.

Історично важливішим наслідком справи Отеса стало прийняття парламентом у 1679 р. Habeas Corpus Amended Act. Habeas corpus capti in prisona - це судовий наказ, щоб звинувачений став перед судом неушкодженим. Ця процедура походила з XIII ст. За Стюартів ця норма набула нового значення і передбачала обов’язкову наявність звинуваченого в суді, коли розглядається відповідна справа. Відразу після прийняття цього закону, король призупинив парламентські засідання, оскільки

Ц

наступним питанням порядку денного було усунення Якова від успадкування

^{К Р} Після 1679 р. розпочався короткотривалий конституційний експеримент, ініціатором якого був Вільям Темпль. Нова Королівська рада була складена порівну з двох політичних груп. Рада складалася з 32 членів, а и керівником став Шофтзбері.

Тим часом Шофтзбері зосередився на організації політичної структури вігів. Ще у 1675 р. він заклав партійний центр в таверні “Під головою короля в City, іам, в Клубі зеленої стрічки (перейнята від левелерів як партшнии символ) збиралися найвідоміші політики вігів: Рассел, Кавендіш, Ґрей, Беюнґем, Галіфакс та^ ш. Затверджено тактику дій проти короля і визначено заходи для обмеження його впливу: усунення Якова, розлучення Карла і одруження його з протестанткою і реґенство Шофтсбері під час малоліття ще ненародженого наступника трону. Згодом з’явився новий план, який опирався на використанні як наступника трону ЗО-літнього незаконнонародженого сина Карла II князя Монмоуза (Monmouth). Ще в 1663 р. Карл визнав його формально за сина. Претендент був пустим, глупим і користувався батьківською прихильністю. Будучи п’яним, був учасником вбивства нічного сторожа в Лондоні. Вільгельм Оранський наразі не брався до уваги, з огляду на можливий спротив з боку ЛюдовикаХІУ, який фінансував опозицію. Карл

позбавив сина урядів і утримання.

Під час парламентських виборів 1681 р. кандидати від віпв отримали однакові

інструкції і багаті пропагандистські матеріали. Справа Отеса використовувалася для

активізації населення великих міст. Ще у 1680 р. в Лондоні була проведена

демонстрація за участі 200 тис. осіб.

У 1681 р. становище вігів змінилася. Корона використала справжній

адміністративний тиск у політичній боротьбі: кандидати на ведення дрібного і

середнього бізнесу мали представити мировим суддям, які надавали відповідні

дозволи, сертифікати від своїх парафіяльних священиків про регулярне відвідування

церкви,’прийняття причастя і “підпорядкування у всьому уряду встановленому

церквою і державою. Більшість опозиційних газет було закрито. Наприкінці

листопада 1681 р. хворий граф Шофтзбері опинився в Амстердамі, де помер у січні