Ринок валюти (Попит - закордон, пропозиція - ЦБ).

Ефективність аналізу національної економіки суттєво залежить від інформаційного забезпечення показників, які харак­теризують тенденції економічного розвитку. Аналітична робо­та інформаційно забезпечується чинною державною статистич­ною та бухгалтерською звітністю, наближеною до світових стандартів. У разі відсутності необхідних даних використову­ють результати опитувань, обстежень, які проводяться незалеж­ними соціологічними та економічними службами й центрами. Всі показники соціально-економічного розвитку можна класи­фікувати як:

• кількісні та якісні;

• натуральні та вартісні;

• абсолютні та відносні.

• Кількісні показники характеризують обсяги виробництва, темпи й пропорції розширеного відтворення, тобто кількісні ре­зультати функціонування економіки.

• Якісні показники характеризують умови розвитку економіки, її ефективність. За ними визначаються інтенсивне використання ресурсів, максимальні кінцеві результати на кожну одиницю останніх, розраховуються потреби економіки і можливості їх за­безпечення. До якісних показників належать показники ефектив­ного використання устаткування, сировини, паливно-енерге­тичних ресурсів, трудових і фінансових ресурсів: фондовіддача; матеріало-, паливо-, енергомісткість; продуктивність праці; рен­табельність виробництва; ефективність використання капіталовк­ладень.

Залежно від одиниці виміру показники можуть бути натураль­ними і вартісними.

• Натуральні показники є основою для визначення вартісних, за ними аналізується матеріальна структура виробництва, розроб­ляються найважливіші матеріальні баланси. Натуральні показни­ки кількісно і якісно характерзують у фізичних одиницях виміру створений у суспільстві продукт.

• Вартісні показники характеризують результати розширено­го відтворення у вартісних одиницях виміру. Динаміка економіч­ного розвитку може визначатися лише за вартісними показника­ми. Останні дозволяють аналізувати галузеву та регіональну структури ВВП, здійснювати зіставлення рівня економічного розвитку країни з рівнем розвитку інших країн.

• Абсолютні показниики — це показники результату, прирос­ту в натуральному або вартісному вимірі. Вони характеризують розміри соціально-економічних явищ.

• Відносні показники — це показники порівняння, ефектив­ності, темпів економічного розвитку, питомої ваги, тобто структури.

Першоджерелом усіх показників, що аналізуються, є звітність підприємств. Якщо аналіз проводиться в масштабах області, то безпосереднім джерелом інформації є статистичні данні по облас­ті. Якщо аналіз здійснюється в масштабі всієї країни, то викори­стовуються данні Державного комітету статистики України сто­совно соціально-економічного розвитку.

По Україні в цілому і по окремих областях усі промислові підприємства групуються:

• за формою властності і відомчою підлеглістю;

• галузевою належністю підприємств;

—територіальною ознакою: по Україні, областях, Автономній Республіці Крим, містах Києву і Севастополю.

Економічний стан країни, регіону залежить від стану окремого макроринку — товарного, праці, фінансового. Ці ринки й проце­си, що на них відбуваються, характеризуються певними макро-економічними показниками — індикаторами. До найважливіших макроекономічних індикаторів належать:

• по товарному ринку:

• обсяг та динамика реального ВВП у цілому по країні і по окремих регіонах;

• обсяг ВВП у поточних цінах (номінального) по країні і по окремих регіонах;

—дефлятор ВВП;

• структура ВВП по секторах, виробництву, доходах та кін­цевому використанню;

• галузева структура ВВП по країні в цілому і по окремих ре­гіонах;

—обсяг, динаміка, галузева та регіональна структура ЧВП, національного доходу.

• по ринку праці:

• кількість, статево-вікова та кваліфікаційна структура тру­дових ресурсів і робочої сили в цілому по країні, по регіонах і окремих галузях;

• міграція робочої сили;

—рівень зайнятості та безробіття;

— ефективність використання робочої сили: продуктивність праці в цілому по економіці, по провідних галузях і по регіонах;

—соціальний захист.

• по фінансовому ринку:

• структура грошової маси (грошові агрегати);

• грошова пропозиція і попит на гроші;

• відсоткові ставки;

• коефіцієнти готівки, монетизації, доларизації;

• грошово-кридитна емісія;

• індекси фондового ринку;

• попит і пропозиція цінних паперів;

• курс національної валюти.

По кожному ринку аналізуються також умови рівноваги й чинники, що впливають на відхилення від стану рівноваги.

Аналізуються також показники економічної активності та ста­ну суб'єктів економіки на макрорівні.

Так, економічна активність та стан домашніх господарств ха­рактеризуються показниками:

• грошових доходів та заробітної плати;

• рівня та динаміки роздрібних цін;

• рівня життя населення;

• споживання та заощаджень;

• демографічної статистики;

• розвитку соціально-культурної сфери тощо. Економічна активність та стан суб'єкта ринку «підприємства»

характеризуються показниками:

• обсягу та динаміки виробництва;

• попиту на інвестиції та їх структурою;

• інноваційної діяльності;

• рівня та динаміки оптових цін;

• прибутковості виробничої діяльності;

• попиту на робочу силу;

• пропозиції товарів та послуг тощо.

Економічна активність та стан суб'єкта ринку «держава» ха­рактеризуються показниками:

• зведеного бюджету та його структури;

• величини державної позики;

• податкових ставок;

• величини дотацій та субсидій;

• обсягу державних закупок тощо.

Економічна активність та стан суб'єкта ринку «закордон» ха­рактеризуються показниками:

• зовнішньої торгівлі;

• обсягу та динаміки експорту та імпорту;

cтруктура експорту та імпорту;

валютного курсу;

стану платіжного балансу.

Тема 2. Економічні теорії і базисні інститути національної економіки

1. Роль інститутів в національній економіці.

2. Держава як базисний інститут національної економіки.

3. Концепції регулювання національної економіки.

4. Національна економіка як система взаємозв'язаних інститутів.

5. Інституційні форми організаційно-економічної діяльності.

1. Роль інститутів в національній економіці

Економічна діяльність в будь-якій країні проводиться відповідно до певних норм і правил, прийнятих в країні і світовій спільноті. Вони і визначають сутність економічних інститутів.

Сучасне визначення інститутів ґрунтується на характеристиці функцій тих правил, які регулюють економічну діяльність:

1. виконують функцію обмеження поведінки економічних суб'єктів;

2. упорядковують взаємодію між суб'єктами;

3. скорочують витрати часу і ресурсів на обробку інформації і ухвалення рішень;

4. формують мотиви і стимули людської діяльності.

Розрізняють два види інститутів:

1. Формальні інститути, які отримують законодавчу основу, підтримуються спеціально уповноваженими людьми (судовою владою), вони були зафіксовані в документах і відносяться до всіх індивідів (громадянам). Сфера вживання – власність, праця, управління влада.

2. неформальні – це етичні умовності і етичні кодекси поведінки (традиції, звичаї, звички). Вони є результатом сумісного існування і формуються культурою. Санкції були пов'язані з втратою репутації. Ці норми розповсюджуються на обмежені соціально - однорідні групи. неформальні правила регулюють владу, власність, сферу праці.

Кількісна оцінка інституційного режиму здійснюється по трьох показниках:

1. Рівень тарифних і нетарифних обмежень.

2. Якість регулювання економіки:

а) контроль цін;

б) регулювання банківської діяльності;

в) обмеження зовнішньої торгівлі;

г) контроль бізнесу.

3. Ступінь виконання закону:

а) кримінальна обстановка;

б) передбаченість судової системи;

в) використовування контрактного права.

Таким чином, інституційна система країни зумовлює особливості поведінки економічних агентів в процесі господарської діяльності.

Відповідність поведінки індивідів, груп, організацій формальним і неформальним інститутам визначає порядок.

Порядок реалізації в трьох формах:

1. Економічний порядок, який відображає взаємовідношення господарюючих агентів між собою і державою. Розрізняють три види економічних порядків:

1. центрально-керована економіка. Її головними рисами є:

а)цілі господарювання визначають вище владні структури, що стоять;

б) плановий розподіл знарядь і предметів праці;

в) ціни встановлюються плановими органами;

г) економічні агенти відповідають за виконання поточних планів;

д) держава управляє і регулює споживання товарів і послуг;

е) діє система примушення;

ж) вище органи, що стоять, планують стратегію розвитку

з) панування суспільної (загальнодержавної) власності.

2. Вільний ринок:

а)цілі визначають домашні господарства і підприємницький сектор;

б) вільні і взаємовигідні договори;

в) ціноутворення на основі співвідношення попиту і пропозиції;

г) відповідальність за всі результати економічної діяльності;

д) держава встановлює і контролює правила економічної діяльності;

е) зацікавленість в максимізації прибутку;

ж) керівництво підприємства з урахуванням інтересів клієнтів і кон'юнктури ринку;

з) приватна власність з деякою часткою участі держави.

3. Конкурентний порядок:

а) мету економічної діяльності визначають конкуруючі продавці і покупці;

б)взаємовигідні контакти в умовах антимонопольного регулювання;

в) держава регулює економічну діяльність, не допускаючи економічної влади окремих агентів;

г) зацікавленість у межах індикативного планування;

д) панування індивідуальної і колективної власності за наявності державної власності на стратегічні об'єкти.

2. Політичний порядок відображає форму влади і взаємовідношення між владними структурами різних рівнів. Розрізняють:

   1. Демократія.

   2. Автократія.

   3. Тоталітаризм.

ІІІ. Ідеологічний (суспільний) порядок відображає світоглядну систему поглядів:

1. Патерналізм орієнтований на підтримку зовнішніми силами.

2. Індивідуалізм.

3. Субсидіарность середнє між 1 і 2.

2.2 Держава як базисний інститут національної економіки

В сучасній економіці зростає активність держави, що знаходить вираз в наступних тенденціях:

1. Збільшення питомої ваги витрат державного бюджету в структурі ВВП (основному показнику національної економіки).

2. Перерозподіл значної частки національного доходу через державні механізми, державну допомогу, державні трансферти.

3. Державний сектор.

4. Регулювання певних сфер діяльності мікро суб’єктів (відкрити, закрити підприємство, продаж за межу).

Німецький економіст А. Пігу пояснює зростання активності «привалу ринку» обставинами, при яких ринковий ціновий механізм не забезпечує ефективний розподіл ресурсів.

Форми «провалів ринку»:

І. Монополія реалізується як додаткова економічна влада. Вона реалізується в сферах виробництва і ринку праці. Виробнича монополія обумовлена ефектом масштабу і тому не буде знищена. Монополією на ринку праці виступає профспілка. Профспілка регламентує заробітну платню, що обмежує еластичність ринку, таким чином, ринковий механізм не працює.

Для обмеження монополії держава проводить антимонопольну політику, основним напрямом якої є:

1. Антимонопольне законодавство.

2. Зняття бар'єрів, вкладення в галузь.

3. Не має згоди на зміщення, якщо є загроза виникнення монополії.

4. Розукрупнення діючих монополій.

5. Регулювання природних монополій на основі реструктуризації і регулювання тарифів.

6. Регулювання цін на продукцію монополістичного сектора. Цінове регулювання є якнайменше ефективною стратегією, що обумовлено:

а) виникненням дефіциту на ринках;

б) важко визначити статус монополії;

в) цінова стратегія не змінює статусу монополії.

Монополія визначає іншу цінову стратегію.

ІІ. Суспільне благо. Розрізняють:

А) Чисті блага, яких характеризуються неубуваючою корисністю і невиключністю. Виділяють:

1. Блага загальнонаціонального масштабу (наприклад, армія, національна оборона).

2. Локальні (або регіональні) блага (наприклад, міліція).

Загальнонаціональні блага фінансуються з державного бюджету, а регіональні – з місцевого.

Б) Змішані блага, для яких властивості реалізуються в певних межах. Фінансуються державним і приватним секторами. Розрізняють:

1. Блага з убуваючою корисністю.

2. Клубні блага, які мають необмежену корисність для певного круга споживачів, а решта користувачів оплачує їх як приватні.

ІІІ. Екстерналії (або зовнішні ефекти). Розрізняють:

А) Негативні экстерналії – це витрати трьох осіб, які не повинні терпіти збитки.

Графік ринку благ з негативними экстерналіями:

При негативних зовнішніх ефектах благ проводиться більше ефективної кількості, тобто є перевиробництво.

Б) Позитивні зовнішні ефекти – це вигоди третьої особи. Графік ринку благ з позитивними зовнішніми экстерналіями:

При позитивних зовнішніх ефектах благ проводиться менше ефективної кількості, тому це провал ринку. Це означає, що необхідно регулювати экстерналії, які здійснюються на двох рівнях:

1. На приватному рівні: інтернаціоналізація – перетворення зовнішніх ефектів у внутрішні, наприклад, власники садів є власниками вуликів – ця стратегія була обмежена технологічно.

2. Чітке визначення прав власності.

3. Виховання соціальних норм поведінки (Рональд Коуз).

В процесі приватного регулювання экстерналій виникають трансакціонні витрати договору, які можуть бути високими. Тому регулювання экстерналій на приватному було обмежено. Неефективність приватного регулювання вимагає розробки державного регулювання экстерналій. На приватному рівні повністю не можна розв'язати проблему экстерналій через високі витрати і загрозу ухвалення неефективних рішень. Тому необхідне регулювання экстерналій на державному рівні. Основними стратегіями державного регулювання экстерналій є:

1. Цінове регулювання.

2. Штрафи (або податки Пігу), які врівноважують вигоди і витрати господарюючих суб'єктів.

3. Субсидування (недовироблення) при позитивних зовнішніх ефектах. При негативних зовнішніх ефектах субсидуються витрати.

4. Регулювання процесу виробництва:

а) вхідне регулювання – встановлення стандартів готової продукції;

б) регулювання процесу виробництва.

5. Економічні сертифікати.

IV. Асиметричність інформації – це володінні більшою часткою ринкової інформації деякими ринковими суб'єктами. Асиметричність інформації вражає додаткові витрати.

Асиметричність інформації обумовлена її властивостями:

а) високі витрати виробництва її низькі витрати копіювання (відтворення цієї інформації);

б) інформація не відчужується від її власника;

в) несхильна фізичному зносу, проте має вагомий ризик морального зносу;

г) інформація фізично не зникає при споживанні, проте для її використовування (отримання позитивного ефекту) необхідно мати певні навики.

Отже, причинами асиметричності інформації є:

1.Редкость блага, пов'язана з високими альтернативними витратами.

2. Мінливість інформації.

3. Для використовування інформації необхідне перетворення її в знання.

Основними наслідками асиметричності інформацій є:

1. Рідкість блага, пов'язана з високими альтернативними витратами.

2. мінливість інформації.

3. Для використовування інформації необхідне перетворення її в знання.

Основними наслідками асиметричності інформації є:

1.Сигналирование, тобто розповсюдження суспільних відомостей, що дозволяють судити про якість об'єкту ринкових операцій.

2. Контроль за рекламною діяльністю.

3. Встановлення стандартів якості і сертифікації товарів.

4. Нецінова сигнальна система: акредитація і категорування.

5. Підтримка суспільних організацій споживачів і виробників (суспільство захисту прав споживачів).

6. Створення інституту експертів.

7. Створення служби страховки.

Необхідність держави, пов'язана з регулюванням провалів ринку, створює нижню межу активності держави, яка доповнюється соціальною політикою, інфраструктурною стратегією, програмами подолання нестабільності (циклічність, безробіття, інфляція).

В сучасному національному господарстві держава також проводить регіональну і соціальну політику, тому сучасна національна економіка є змішаною, де разом з приватними секторами діють державні інститути.

2.3. Концепції регулювання національної економіки

Концепції державного регулювання відрізняються по наступних параметрах:

1. Ідеологія (означає переконання представників цієї концепції по відношенню до держави).

2. Аналітична основа - це закон, теорія, доказ як слід діяти державі.

3. Економічні допущення – аксіоми, що відносяться до цін, вони як догми і не доводяться.

4. Фіскальна політика (fisk – корзина) – це маніпулювання доходами і витратами держави для досягнення поставлених цілей.

5. Монетарна політика (або кредитно-грошова політика) – це маніпулювання параметрами грошового ринку для досягнення поставлених цілей, тобто зміни грошової маси і ставки відсотка (i), тобто ціни грошової маси на ринку.

Розглянемо основні концепції державного регулювання економіки:

І Класична / неокласична концепції.

1. Ідеологія - невтручання держави в економіку на основі концепції саморегулювання ринку.

2. Аналітичною основою цієї концепції є закон Сіючи: «пропозиція породжує попит».

3. Економічні допущення:

а) ціни гнучкі, змінюються;

б) заощадження залежать від ставки відсотка: чим вище ставка, по якій було сплачено за депозити, тим більше заощадження;

в) інвестиції залежать від ставки відсотка.

Таким чином, ринок грошей забезпечує рівновагу між позиками і депозитами (внесками).

4;5. Фіскальна і монетарна політика не ефективні.

Велика депресія 30-х рр. XX ст. спростувала цю концепцію і зажадала нові підходи зміни концепції регулювання.

ІІ Кейнсіанська концепція.

1. Ідеологія – необхідне державне регулювання ефективного попиту.

2. Аналітичною основою є психологічний закон

а) у міру зростання доходу росте схильність до заощадження;

б) структура сукупного попиту AD = С + I + G.

3. Економічні допущення:

а) ціни гнучкі, що обумовлене трудовими договорами. Які полягають на 3-5 років;

б) інвестиції залежать від ставки відсотка;

в) заощадження залежать від доходів.

4. Фіскальна політика проводиться по циклічній основі.

Під час кризи необхідно збільшувати державні витрати, а податки скорочувати. Під час процвітання – навпаки.

5. Монетарна політика. Згідно Кейнсу вона діє на національну економіку через ставку відсотка і інвестиції. Ефективність монетарної політики виявляється при боротьбі з інформацією, проте, для боротьби з безробіттям не завжди ефективний у зв'язку з можливістю виникнення «ліквідної пастки», при якій ставка відсотка така низька, що її подальше зниження не має стимулюючого характеру.

Кейнсіанськая концепція виявилася ефективною в 30е - 70е рр., проте в кінці 70-х рр. наступає криза кейнсіанства, що обумовлене наступними причинами:

а) глобалізація економіки;

б) структурна криза в світовій економіці;

в) розширення інфляції і зростання цін;

г) розширяються неефективні рішення, росте корупція.

На початку 80-х рр. формується консервативна доктрина регулювання національної економіки.

ІІІ Монетаризм (Мілтон Фрідман):

1. Ідеологія полягає в тому, що слід регулювати тільки грошову пропозицію.

2. Аналітична основа: MV = PI.

3. Економічні допущення:

а) швидкість обороту V в основному стабільна;

б) I (ВВП) змінюється також як чинники виробництва, ВВП може збільшиться на 3-5%.

4. Фіскальна політика не ефективна.

5. Монетарна політика повинна проводитися на основі грошового правила, тобто збільшення грошової маси на 3-5% щорічного незалежного від кон'юнктури ринку.

IV Теорія ефективної пропозиції.

1. Ідеологія – необхідно стимулювати пропозицію чинників виробництва.

2. Аналітичною основою є крива Лефера:

3. Економічні допущення:

а) податки – негативний мотив господарювання;

б) державні трансферти негативно впливають на пропозицію чинників виробництва.

4. Фіскальна політика:

а) зниження ставок податків;

б) перенесення податкового тягаря на споживання;

в) скорочення державних витрат.

5. Монетарна політика. За допомогою пільгових кредитів слід стимулювати інвестиції крупних корпорацій.

V Теорія раціональних очікувань.

1. Ідеологія – всяке регулювання національної економіки не ефективно.

2. Аналітична основа – приватні економічні агенти раціонально ухвалюють рішення і збільшують політику уряду.

3. Економічні допущення:

а) люди ухвалюють раціональні рішення;

б) мають однаковий доступ до інформації.

4. Фіскальна політика не ефективна через реакцію господарюючих суб'єктів.

5. Монетарна політика. Правило 3-5% ефективно за умови попереднього сповіщення.

2.4. Національна економіка як система взаємозв'язаних механізмів

Національна економіка функціонує через систему механізмів:

1. Економічний цикл – це послідовне чергування підйомів і спадів ділової активності протягом декількох років. Економічний цикл має ряд фаз, що послідовно повторюються: підйому, піку підйому, спаду і депресії.

Фаза – підйому – характеризується високими темпами економічного зростання, зростанням зайнятості, помірним зростанням цін, зростанням норми позикового відсотка, зростанням прибутку. На фазі підйому відбувається швидке зростання виробництва. Значно підвищуються товарні ціни, скорочується безробіття, росте попит на позиковий капітал і підвищується рівень позикового відсотка.

Фази пожвавлення і підйому характеризуються зростанням виробництва: на фазі пожвавлення відновлюється передкризовий об'єм промислового виробництва, а під час підйому промислова продукція вже перевищує цей рівень, досягаючи нового максимуму в межах даного циклу.

Фаза – спис підйому – це щонайвища точка підйому, коли економіка наближається до своїх потенційних можливостей. Темпи зростання сповільнюються, стають нульовими, рівень цін і відсоток мають тенденцію до підвищення, прибуток досягає максимуму.

Фаза - спаду – в економіці скорочуються об'єми виробництва в результаті труднощів збуту товару, банкрутства, скорочуються прибутки, зростання безробіття, ціни можуть залишатися колишніми або знижуватися, спостерігається зростання відсотка по кредитах, оскільки росте потреба в платіжних засобах.

Фаза – депресії – досягається найнижча точка падіння виробництва і ділова активність завмирає на деякий час. Характеризується нульовими темпами економічного зростання, найвищим безробіттям, низькими цінами і рівнем відсотка по кредитах, дуже низьким життєвим рівнем населення. Протягом депресії поступово розходиться надлишок товарів (частина збувається за низькими цінами, частина псується). Реалізація товарів поновлюється, падіння цін припиняється. В період депресії об'єм виробництва дещо збільшується в порівнянні з кризовим періодом. В той же час маса капіталів, не знаходячи собі вживання в промисловості і торгівлі, стікається в банки, що збільшує пропозицію вільних грошей. Але в умовах, коли попит на них незначний, норма позикового відсотка падає до мінімуму.

3. Механізми саморегулювання ринку. Механізм ринкового саморегулювання національної економіки полягає, з погляду класичної теорії, з таких теоретичних елементів.

По-перше, відповідно до моделі AD-AS ситуація, коли об'єм сукупних витрат буде недостатній для виробництва потенційного ВНП практично неможлива або принаймні дуже недовговічна. Навіть якщо рівень сукупних витрат стане нижче в порівнянні з потенційним рівнем, через механізм вільної ціни об'єм сукупних витрат збільшиться до його потенційної величини.

Це положення спирається на закон Сея, відповідно до якого процес виробництва товарів створює дохід, що дорівнює вартості проведених товарів, тобто процес виробництва є всього лише зворотною стороною споживання. Тому процес виробництва породжує адекватний собі попит, тобто попит завжди приходить в рівновагу з пропозицією.

По-друге, закон Сея припускає, що весь дохід, отриманий власниками ресурсів, повністю затрачується на споживання. Проте, частина доходу зберігається, що порушує економічну рівновагу системи. Класики, визнаючи вплив заощаджень, що дестабілізував, на рівновагу національної економіки, в той же час вважають, що ринковий механізм сам в змозі прийти в стабільне рівноважне положення через взаємодію товарного і грошового ринку. Та частина доходу, яка не була витрачена на споживання, а була збережена, з погляду класиків, також повертаються на ринок у вигляді інвестиційного попиту. Вилучення з доходу на заощадження компенсуються інвестиційними витратами підприємців. Т.ч., відповідно до моделі "вилучень – витрат - ін'єкцій" закон Сея не порушується, відповідність між доходами і витратами, між попитом і пропозицією залишається непорушним. Умовою збереження рівноваги в економіці є рівність заощаджень і інвестицій. По класичній моделі ця рівність забезпечується коливанням процентної ставки під впливом попиту і пропозиції на інвестиційному ринку. Процентна ставка при цьому виконує роль "ціни грошей", інвестицій. Порушення рівноваги між заощадженнями і інвестиціями, з погляду представників класичної школи, короткостроково можливо, але ринок автоматично приведе макросистему в рівноважне положення.

По-третє, автоматичне встановлення рівноваги в економіці визначає рівнем не тільки об'єму пропонованого і питаючого ВВП, але і рівнем цін на нього. Тобто, якщо навіть процентна ставка з яких-небудь причин не зможе збалансувати заощадження і інвестиції, сукупний попит зрівняється з сукупною пропозицією через пропорційне зниження (або зростання) товарних цін.

3. Механізми рівноваги між приватними секторами, національною економікою і закордоном.

4. Механізми перетворення капіталу в дохід і доходу в капітал.

5. Мультиплікативні механізми.

2.5. Інстітуциональні форми орнанізаціі економічної діяльності

Економіка будь-якої країни вимагає певного регулювання економічних процесів, координації дії мільйонів господарюючих суб'єктів. Саме для цього необхідний господарський механізм макроекономічного рівня – сукупність методів, інструментів і форм управління національною економікою. В більшості країн сформувався господарський механізм регульованої ринкової економіки. Реформи постсоціалістичних країн (України, країн СНД, Східної Європи і Балтії) націлені на трансформацію господарського механізму планової економіки, який покоївся на жорсткому централізованому управлінні всіма ланками і рівнями народного господарства при повній відсутності ринкового механізму, і створення господарського механізму регульованої ринкової економіки. Він характеризується:

– повною економічною самостійністю всіх господарюючих суб'єктів;

– ринковою системою зв'язків між виробниками і споживачами, ринковим механізмом розподілу ресурсів;

– обмеженим втручанням держави в економічну діяльність.

Виникає питання, як в такій системі господарства взаємодіють ринок і держава? Яка економічна роль держави? Досвід показує, що в країнах з ринковою економікою ринок і держава взаємно доповнюють один одного в рішенні питань:

– що і скільки проводити;

– як розподілити ресурси;

– як забезпечити ефективність економіки;

– як забезпечити її стійкий розвиток.

Якщо уявити ринкову економіку без якого-небудь уряду, то це буде вельми сумна картина. Злодії залишаться безкарними; розбіжності по контрактах розв'язуються за допомогою найманих банд; єдина валюта відсутня, тому використовують бартерні операції. Зрозуміло, що така система буде небезпечною і малоефективною.

У всіх країнах ринкової економіки уряду відводиться центральна роль в створенні національної валюти, поліцейських сил, судової системи.

Роль держави в економіці різна в різний час. В період вільної конкуренції А. Сміт її порівнював з функціями нічного сторожа. Головною з них є охорона приватної власності.

Нині економісти говорять про те, що держава з арбітра на футбольному полі перетворилася на активного гравця, що виявляється:

а) в зростанні питомої ваги витрат і доходів держави у ВНП (в розвинених країнах частка цих витрат досягає 46-49 %);

б) в зростанні державного підприємництва;

в) в перерозподілі через державний бюджет значної частки національного доходу;

г) в регулюванні певних видів діяльності на макрорівні і мікро рівні.

Ступінь такої активності держави диктується об'єктивними обставинами. Коли уряд надмірно втручається у функціонування ринку, можливо зниження ефективності економіки, оскільки вона випробовує сильний натиск з боку груп, що вимагають до себе особливого відношення. Крім того, що розподіл ресурсів здійснюється не за принципом економічної доцільності, а за принципом політичного впливу, ще сильна небезпека корупції і відвернення менеджерів від економіки до політики.

Чому ж функціонування сучасної економіки вимагає державного втручання? Які функції може узяти на себе ринок, а які уряд?

Ринок дає інформацію кожному виробнику за допомогою ціни (ціна- витрати - прибуток), що і скільки проводити. Як підкреслював А. Фон Хайек (1889-1984), ціна в цьому процесі грає вирішальну роль.

Успішна дія ринкового механізму можливо за умови вільної конкуренції:

а) коли кількість продавців і покупців достатньо велика, ніхто не може вплинути на ціну;

б) між продавцями і покупцями не можлива змова, співпраця;

в) товари достатньо прості і однорідні, продаються у великих кількостях;

г) вільна, надійна інформація у покупців про ринкову кон'юнктуру, ціни;

д) вільний вступ нових підприємств до галузі;

е) відсутність виробничих монополій і олігополій.

Механізм вільної конкуренції ефективно діяв в XIX сторіччі, коли рівень розвитку продуктивних сил і концентрація виробництва був ще не дуже великий. В нових умовах ринковий механізм дає збої. Виникають так звані "провали ринку", коли ціновий механізм не працює. Основні причини їх виникнення такі.

По-перше, виникають різного роду монополії, які деформують ринковий механізм:

а) виробничі монополії в галузях, які вимагають крупних спеціалізованих підприємств для забезпечення оптимального ефекту – машинобудування, металургія і др.;

б) профспілкова монополія на ринку праці.

По-друге, існують т.з. экстерналії – зовнішні ефекти, які нездатні уловити ринковий механізм. Екстерналії виникають при нечіткому визначенні прав власності, коли одна людина може завдати збитку іншому без яких-небудь фінансових наслідків для себе.

Так, забруднення чистого повітря не впливає на фінанси заводу, поки не був прийнятий спеціальний закон, який або забороняє викид шкідливих речовин, або передбачає штраф за забруднення навколишнього середовища, що припускає відчутну фінансову відповідальність.

Ми стикаємося з экстерналіями, коли знаходимося в кімнаті курців. Ми маємо право на чисте повітря, рівно як і курець має право задовольнити своє бажання. Адміністративна заборона на куріння в суспільних місцях регулює дані права.

Ми зустрічаємося з экстерналіями на кожному кроці. Коли в місті виникають автомобільні пробки, та держава може обмежити проїзд в даному місці за допомогою сплати спеціального мита.

Екстерналії можуть бути і позитивними, тобто володіти сприятливою зовнішньою дією. Прикладом є фундаментальні наукові дослідження. Вони не можуть бути винагороджені на ринкових принципах. Держава або субсидує багато фундаментальних досліджень, або створює умови для фінансової вигоди на основі патентного права, надаючи ученому тимчасову монополію.

По-третє, наявність в економіці суспільних товарів, які не споживаються індивідуальними споживачами.

Перший вид суспільних товарів – це товар, що не "виключається". З моменту свого виробництва він автоматично поступає в загальне розпорядження незалежно від того, заплатила за нього людина чи ні. Такий товар не може бути виключений з будь-якого користування. Класичний приклад суспільного товару, що не "виключається", – система державної оборони. Армія захищає безпеку всієї країни і кожного громадянина, незалежно від того, чи вносить він внесок в її зміст. Неможливо оборону кожного громадянина від зовнішніх нападів поставити в залежність від його платні.

Цікаво, що товари, що не "виключаються", іноді можна спробувати зробити тими, що "виключаються". Уявимо ситуацію, коли пожежна охорона надає послуги тільки тим, що уклали з ними контракти. Якщо вони не гаситимуть пожежу в житлах, що не уклали контракт, то іноді пожежа може розповсюдитися на майно сусідів, які уклали контракт. Тому, пожежній охороні, швидше за все, доведеться гасити всі пожежі, навіть якщо не були укладені контракти.

Другий вид суспільного товару – це "неконкурентний товар", який, будучи використаною однією людиною, не втрачає своєї цінності для інших. Якщо я споживаю товар, то, як правило, зменшую кількість споживаних вартостей. Наприклад, з'їдаючи яблуко, я зменшую кількість яблук для інших. Але це не відноситься до деяких товарів. Наприклад, національні парки, фундаментальні, наукові дослідження, вуличне освітлення і ін.

Жоден вид суспільного блага не може бути індивідуально сплачений через високі кошторисні витрати, а так само через неявний розподіл благ, при якому неможливо визначити частку кожного споживача.

Держава вдається до оподаткування ради того, щоб забезпечити відтворювання суспільних товарів. Таким чином, виникає потреба державного втручання в економіку.

Дж. Гелбрейт писав: "наша система – це складна суміш ринкової мотивації, державної регламентації і політичної демократії. Ця сучасна держава, що піклується про соціальні потреби, в якому власті активно втручаються в події для пом'якшення і стабілізації їх наслідків".

Держава повинна менше діяти там, де добре функціонує ринок. Одночасно, воно повинне активно діяти там, де не можна покластися на ринок. Перш за все, на державу лягають:

– інвестиції в освіту, охорону здоров'я;

– виробництво продовольства;

– регулювання народжуваності;

– зниження рівня бідності;

- створення досконалішої соціальної, правової, адміністративної структури;

– мобілізація ресурсів для фінансування державних витрат.

Схематично ці положення можна представити таким чином:

Таблиця 1 - Економічна діяльність уряду

Дефекти ринку	Державне втручання	Приклади урядової політики
1. Неефективність
а) Монополія	Втручання в ринки	Антимонопольне законодавство
б) Зовнішні ринки	Втручання в ринки	Укази проти куріння, законодавче регулювання рівня забруднення
в) Товари колективного споживання	Субсидування діяльності	Національна безпека маяки
2. Нерівність
неприйнятна нерівність в доходах і майні	Перерозподіл доходів	Прогресивне оподаткування доходу і майна
3. Макроекономічні проблеми
Діловий цикл	Стабілізація	Монетарне регулювання кількості грошей
Економічне зростання	Стимулювання зростання	Фіскальна політика

Слід зазначити, що в даний час більшість країн колишнього соціалістичного табору, у тому числі і Україна, здійснює реформування економічної системи шляхом переходу від командної економіки, де держава грала основну роль в регулюванні всіх господарських процесів, до ринкової економіки. Цей процес відбувається хворобливо і непослідовно, що виявляється те в повній відмові держави від виконання певних функцій, то в спробі зберегти за собою всі колишні функції.

Україна методом проб і помилок намагається будувати державно-регульовану, соціально-орієнтовану ринкову економіку, в якій відводиться значна роль державі. Створення такої держави повинне йти, як відзначає Президент України і ряд ведучих економістів, не шляхом радикального лібералізму і різкого скорочення ролі держави, а шляхом посилення регулюючої ролі держави в період реформування.

Тема 3: Теория общественного благосостояния. Социальная рыночная экономика.

1. Сущность модели социально-рыночная экономика и условия ее реализации

2. Направления политики благосостояния

3. Виды доходов в национальной экономике

4. Неравномерность распределения доходов

3.1 Сущность модели социально-рыночная экономики и условия ее реализации

Термин «социальное рыночное хозяйство» впервые обосновал и ввел в обращение в 1946 году Альфред Мюллер-Армак.

Социально-рыночная экономика – это современная цивилизационная форма рыночного хозяйства в котором рынок направляет экономическую деятельность общества на усиление социальной безопасности и защищенности людей.

Социальные гарантии распространяются на значительную часть населения, а иногда и на все население следствием чего является рост налогов и величины бюджета, поэтому государство стремиться ограничить налоговую нагрузку. Устанавливает границы, за пределами которой возникает угроза эффективного функционирования экономики.

Для социально-ориентированной модели рынка характерно применение не только перераспределительных механизмов но и механизмов вмешательства в распределительный процесс. К ним относятся:

1. социальное партнерство;

2. участие в управлении фирмами и распределении прибыли.

Государственный сектор получил распространение в сфере оказания социальных услуг. Компромиссный характер социально-рыночной экономики приводит к постоянным колебаниям степени государственного вмешательства в экономику.

Для формирования социально-ориентированного хозяйства необходимы следующие условия:

I Материально-технические условия предполагают переход от индустриальной базы к постиндустриальной. Основные направлениями чего являются:

1. высокотехнологичность производства (использование компьютерной технологии);

2. внедрение во все сферы деятельности информационных систем

3. развитие фундаментальной науки;

4. международное сотрудничество.

II Экономические условия предполагающие переход от компенсационного к реальному экономическому росту. К ним относят:

1. формирование устойчивой структуры собственности и закрепление ее в правах собственности;

2. структурная перестройка с ориентацией производства на рыночный спрос;

3. внедрение во все сферы деятельности маркетинга и менеджмента.

III Социальные условия предполагают направления экономического эффекта рыночного сектора на более полное обеспечение потребностей населения и повышения жизненного уровня:

1. использование рудиментов (остатков) социальной сферы планового хозяйства;

2. выплата социальных трансфертов из бюджетной системы;

3. создание новых социальных механизмов (адресная помощь), создание общенационального социального фонда.

IV Институциональные условия включают в себя:

1. государственная сеть на бесплатной основе:

1. службы занятости;

2. сфера образования;

3. научные организации;

4. сеть профилактических, лечебных и оздоровительных учреждений;

5. социальное обеспечение неработоспособных;

6. детские заведения;

7. учреждения культуры и спорта.

   2. сеть субъектов работающих на рыночных принципах (частные).

3.2 Направления политики благосостояния

Благосостояние – обеспечение населения необходимым для жизни набором материальных и нематериальных благ.

Основными целями благосостояния являются:

1. гарантирование членам общества минимальных доходов;

2. поддержание и развитие способностей;

3. обеспечение приемлемым уровнем социальных услуг.

Для реализации этих целей используют следующие направления социальной политики:

I Социальная защита – это система мер по обеспечению социально-нормального материального положения граждан:

1. подготовка к квалификационной деятельности;

2. доступность реализации способностей в труде;

3. создание новых рабочих мест;

4. поддержка людей лишившихся возможности трудовой деятельности.

II Социальные гарантии – это система обязательств государства перед членами общества по удовлетворению необходимых потребностей.

1. гарантия доступности образования;

2. гарантия реализации способностей в трудовой деятельности;

3. гарантия недопустимости принуждения труда;

4. гарантия минимизации потерь в связи с прекращением трудовой деятельности.

Различают два подхода к реализации политики благосостояния:

А – социальный подход, согласно которому государство должно гарантировать доходы не позволяющие находиться ниже черты бедности.

В – рыночный подход, в рамках которого создаются условия для проявления экономической активности и получения доходов.

В Украине система распределения доходов крайне не эффективна, что в частности связано с низким уровнем заработной платы, которая оказывает отрицательное воздействие на экономику:

1. не обеспечивается нормальное воспроизводство;

2. не мотивируются производительный и эффективный труды;

3. требует поиска новых источников дохода.

Социальная политика в области доходов осуществляется в двух формах:

I Пассивная политика направлена на поддержание существующего уровня доходов, социальной защиты бедного населения посредствам:

1. установление минимальной заработной платы;

2. трансфертных выплат;

3. индексации доходов населения.

II Активная политика доходов направлена на создание условий для роста доходов населения, сужения числа бедных и перехода их в зажиточные слои. Позволяет ликвидировать бедность и нищету и включает следующие меры:

1. стимулирование развития частного предпринимательства;

2. стимулирование и расширение занятости;

3. создание условий для повышения образования и квалификации;

4. обеспечение роста производительности труда и зарплаты.

3. Виды доходов в национальной экономике

Доходы населения – это общая сумма денег или материальных ценностей получаемых домохозяйствами за определенный период (месяц, год) для удовлетворения потребностей.

Доходы это важнейший показатель, который с одной стороны характеризует результат национальной экономики, а с другой стороны является основой потребительского спроса, который в свою очередь есть условие экономического роста.

Источники доходов бывают основными и дополнительными.

Основные доходы – это те которые являются регулярными и составляют значительную часть доходов:

1. заработная плата 70 – 80%;

2. доходы от собственности (дивиденды по акциям, проценты по вкладам, предпринимательская прибыль);

3. трансфертные платежи (пенсии, пособия, дотации и т.д.);

4. доходы от личного подсобного хозяйства.

Дополнительные доходы - включают все нерегулярные доходы, доля которых относительно невелика.

1. субсидии на оплату жилья и питания неимущим слоям общества;

2. компенсации за питание, путевки от предприятия и от профорганизаций (командировочные);

3. бесплатное предоставление товаров и услуг по социальным правительственным программам или из благотворительных фондов;

4. увеличение стоимости акций и облигаций;

5. наследство, дарение, лотерейные выигрыши, выигрыши в казино, автоматах и т.д.

Для оценки уровня доходов необходимо различать номинальный, располагаемый и реальный доход.

Номинальный доход – это количество денег, полученное домохозяйствами за определенный период.

Располагаемый доход – это доход который может быть использован на личное потребление и сбережение. Он меньше номинального на уплату налогов.

Реальный доход – это сумма товаров и услуг которые можно фактически приобрести на располагаемый доход.

3. Неравномерность распределения доходов

Причины неравенства:

1. разные физические и умственные способности, разный уровень образования, квалификации;

2. исторически сложившиеся в разных отраслях и регионах уровень оплаты труда;

3. разное соотношение в семье иждивенцев и работающих;

4. исходное имущественное неравенство;

5. дискриминация в оплате труда.

Дифференциация населения по уровню доходов. Среднегодовой доход американской семьи на начало 90-х составлял 35-38 тысяч долларов.

В 1989 году в Украине среднедушевой доход составлял 150 рублей. Доход до 50 рублей – 6%, 75 – 100 рублей – 15% населения, 100 – 150 рублей – 37% населения, 150 – 200 – 24% населения, больше 200 – 17% населения.

В 1965 году экономист Малевич рассчитал соотношение доходов в СССР с учетом их перераспределения как 1:50.

В 90-е годы произошла резкая дифференциация среднедушевого денежного дохода. В 1997 году 28% дохода получали всего 10% населения, такую же доля имели 60% более бедного населения.

Причины дифференциации доходов населения Украины:

1. Искусственное ограничение роста заработной платы на государственных предприятиях. Разница в доходах по сравнению с коммерческими - 25%;

2. Резкий разрыв в зарплатах высоко и низко оплачиваемых работ – 1:8;

3. Выросла межотраслевая дифференциация труда. В 90-м году она составляла 230%, в 95-м году более 440. В мире нормальная дифференциация составляет 200%.

4. Усилилась дифференциация доходов бюджетных и небюджетных предприятий.

Методы и показатели дифференциации доходов:

1. Децильный коэффициент (1:10). Суть метода заключается в том, что сравнивается 10% группы населения с наибольшими и с наименьшими доходами. В 90-м году децильный коэффициент по СНГ составлял 1:3,5, т.е. 10% наиболее обеспеченных семей по доходу в 3,5 раз превышали доходы 10% наибеднейших семей. В 95-м он увеличился до 12 – 1:12. В мировой практике этот коэффициент составляет 1:4.

2. Используется нормативный метод исследования доходов на основе разработанной системы потребительских бюджетов.

В большинстве стран мира используют трех-четырех уровневый подход к системе потребительских бюджетов: физиологический прожиточный минимум, минимальный потребительский бюджет, рациональный потребительский бюджет и бюджет высокого достатка.

Физиологический прожиточный минимум (ФПМ) обеспечивает поддержание жизнедеятельности человека на уровне нищеты, включает продовольственную корзину обеспечивающую средекалорийность (500-700 ккал). Входит один комплект одежды независимо от сезона.

ФПМ определяет нижнюю допустимую границу доходов, которую обязано гарантировать государство6 минимальная пенсия, пособия, минимальная ставка.

Минимальный потребительский бюджет (МПБ) обеспечивает простое воспроизводство населения, гарантируя на самом скромном уровне удовлетворения потребностей, но не обеспечивает накоплений. МПБ определяет уровень бедности.

Рациональный потребительский бюджет определяет уровень достатка позволяющий удовлетворить все традиционные потребности, имеет достаточно разнообразный потребительский выбор, обеспечить накопления на старость, приобретение дорогостоящих товаров и на другие нужды.

Бюджет высокого достатка (БВД) позволяет удовлетворить на самом высоком качественном уровне и только традиционные потребности но и новые. Обеспечивает широкий потребительский выбор и достаточные накопления.

Сравнивая фактические доходы населения с нормативными бюджетами, можно определить население живущее в группе нищеты, бедности, достатка.

3. Для измерения фактического распределения доходов используют "кривую Лоренца" и "коэффициент Джини", показывающие, какая доля совокупного дохода приходится на каждую группу населения, что позволяет судить об уровне экономического неравенства в данной стране.

"Кривая Лоренца" – это метод графического изображения уровня концентрации явления. Для ее построения на обе оси координат наносят процентную масштабную шкалу (от 0 до 100 %). Для точек кривой абсциссами служат единицы совокупности, а ординатами – значения признака. Равномерное распределение признака будет представлено в таком случае диагональю, называемой "линией равномерного распределения", а неравномерное – "линией Лоренца", отклонение которой от диагонали и характеризует степень неравномерности (рисунок 3.1)

Таким образом, если принять величину дохода и численность населения за 100 %, то прямая ОА покажет абсолютно равномерное распределение совокупного дохода между всеми группами населения. Однако реальное распределение всегда будет характеризоваться отклонением от этой прямой. Абсолютно неравномерное распределение совпало бы с осями координат. Но поскольку "сверхбедные" и "сверхбогатые" всегда составляют незначительную часть рыночного общества, то перед нами будет некоторая кривая ("кривая Лоренца"), отклонение которой от диагонали наглядно покажет степень неравномерного распределения доходов.

Рисунок 3.1 – Кривая Лоренца

Для расчета конкретного уровня неравенства в распределении доходов поступают следующим образом, использую коэффициент Джини. Площадь, образованную линией ОА и дугой ОА, равномерного и неравномерного распределения доходов, относят к площади треугольника ОАВ. Полученный коэффициент характеризует распределение доходов в обществе.

Понятно, что при коэффициенте, близком к нулю, общество находится в состоянии абсолютной "уравниловки", а при коэффициенте, равном единице, – в ситуации "нищего большинства и сверхбогатого меньшинства". Рыночная экономика исключает подобные крайности благодаря целенаправленному перераспределению доходов.

Нужно ли выравнивать доходы или дифференцировать их. Существует два подхода к этой проблеме:

Одни выступают за сокращение дифференциации, так как:

1. повышается уровень бедняков, что ведет к росту потребительского спроса, что способствует экономическому росту;

2. при выравнивании доходов увеличивается предельная полезность дохода для каждого члена общества, что увеличивает степень удовлетворенности;

3. снижается возможность возникновения социальных конфликтов.

Противники выравнивания доходов выкладывают свои аргументы:

1. перераспределение доходов в пользу бедных подрывает стимулы к труду;

2. низкая эффективность системы перераспределительных доходов.

Следовательно, необходим баланс двух подходов. Обязанность поддержания такого баланса возложена на государство.

Тема № 4: Характеристика економічного потенціалу

4.1 Сутність і структура економічного потенціалу національної економіки

4.2 Оцінка реалізації економічного потенціалу

4.3 Ефективність використання економічного потенціалу країни

4.4 Розвиток потенціалу Донбасу

4.1 Сутність і структура економічного потенціалу національної економіки

Потенціал – це передумови для отримання необхідних духовних і матеріальних благ, які можна використовувати для виробництва за існуючих технологічних і соціально-економічних умов.

Економічний потенціал країни може бути представлений у вигляді комплексу взаємопов'язаних потенціалів:

1) природно-ресурсний потенціал – це розвідані корисні копалини (земельні, водні, лісові ресурси). До цього елемента відносяться:

а) географічне положення;

б) клімат;

в) економічні ситуації.

2) Виробничий потенціал. Його основою є:

I. енергетичний потенціал

Енергетична політика припускає:

а) зниження енергоємності національного виробництва;

б) скорочення матеріального споживання;

в) використання нових технологій для забезпечення енергетичної бази:

– стискання газу в рідину;

– підземна переробка вугілля в газ і паливо.

II. основні фонди

III. розвиток підприємництва (1  023  400 підприємств в Україні)

Специфіка підприємницького потенціалу в Україні обумовлено особливістю його формування:

а) формування підприємництва базувалося на перетворення ресурсів державних підприємств у власність приватних осіб;

Таким чином, сформовані доходи утворили псевдо ринкову мотивацію і сприяли до криміналізації суспільства;

б) переважають крупні підприємства, які слабо реагують на ринкові сигнали;

в) модель шокової терапії і лібералізація цін, сприяли на гіперінфляції, що сприяло зростанню ставок за банківським кредитом, що сприяло різкому скороченню інвестицій в реальний сектор;

г) лібералізація зовнішньої торгівлі сформувала човниковий бізнес, що сприяло наповненню споживацького ринку дешевими і неякісними товарами. Тому відбулося руйнування національної легкої промисловості і сформувалася залежність України від імпорту споживацьких товарів;

д) вичерпання можливості торгівельнопосередницької діяльності сприяє загостренню конкурентної боротьби;

е) через невпевненість організаторів бізнесу в майбутньому розповсюджується невиробниче накопичення, що обмежує можливості розвитку національної економіки.

В Україні є ряд обмежень розвитку підприємництва:

1. оподаткування – 70 %;

2. нестабільне законодавство – 69 %;

3. ціна енергоносіїв – 65 %;

4. несумлінна конкуренція – 56 %;

5. недостатній рівень платоспроможного попиту – 56 %;

6. політична нестабільність – 51%;

7. корупція – 51 %;

8. інфляція і економічна нестабільність – 48 %;

9. можливість позик – 41 %;

10. недостатня кваліфікація робочої сили – 41 %;

11. втручання центральних органів – 35 %.

3) Науково-технічний потенціал – це мережа організацій, які здійснюють наукові дослідження і дослідно-конструкторські розробки. Чинником розвитку цього потенціалу є витрати на підготовку кадрів.

4) Людський потенціал.

Визначається робочою силою і витратами на її відтворювання, головними чинниками є:

I. демографічні:

– народжуваність;

– смертність;

– статево вікова структура;

– міграція;

II. соціоекономічні:

– рівень ВВП на душу населення;

– доходи населення;

– рівень життя;

III. виробничі:

– ринок праці;

– умови праці;

– можливість підвищення кваліфікації;

IV. інституційно-соціальні:

– законодавча основа регулювання прав людини;

– соціальна політика;

– соціальні цінності.

5) Туристсько-рекреаційний.

Економічний потенціал може розглядатися також як узагальнена характеристика рівня розвитку економіки. В поняття економічного потенціалу, таким чином, входять економічні ресурси і економічні результати.

Економічні ресурси країни складають всі накопичені нею і розташовані як на своїй території, так і за рубежем матеріальні цінності, наукові, інтелектуальні, інформаційні і трудові ресурси, включаючи підприємницькі здібності, а також природні ресурси. Вони характеризуються загальним об'ємом, структурою і якістю.

4.2 Оцінка реалізації економічного потенціалу

Основою інформаційної оцінки є система національних рахунків. Для оцінки реалізації економічного потенціалу ООН пропонує 3 індекси.

1. Індекс розвитку людського потенціалу припускає:

1. очікувану тривалість життя;

2. письменність і розвиток освіти;

3. ВВП на душу населення (від 0 до 1).

II. Індекс економічної свободи оцінюють:

1. торгівельна політика;

2. ступінь втручання держави в економіку;

3. підтримка прав власності;

4. переміщення капіталу і іноземних інвестицій (від 1 до 5).

III. Рівень глобалізації:

1. економічна інтеграція;

2. персональні контакти;

3. глобальні технології;

4. залучена країни в міжнародну політику, зокрема участь міжнародних показників.

Ступінь реалізації економічного потенціалу виявляється в економічній безпеці країни.

4.3 Ефективність використання економічного потенціалу країни

Проблема ефективності використання економічного потенціалу є однією з основних проблем економічної теорії. Суть цієї проблеми полягає у визначенні шляхів і способів досягнення найбільшого задоволення безмежних суспільних потреб в умовах рідкості, обмеженості ресурсів. Проблема ефективності суспільного виробництва має два аспекти – цільовий (задоволення потреб) і ресурсний (використання обмежених ресурсів).

Цільова ефективність є якісною характеристикою суспільного виробництва з погляду рівня розвитку і ступеня задоволення потреб суспільства.

Ресурсна ефективність відображає раціональність організації суспільного виробництва, комбінації чинників виробництва, вживання наявних ресурсів.

Цільовий і ресурсний аспекти ефективності тісно взаємозв'язані. Цільова ефективність зраджується прямо пропорціонально ресурсна ефективність, а також об'єму і якості ресурсів, що використовуються. При підвищенні цільової ефективності на основі зростання ефективності використання кожної одиниці наявних ресурсів говорять про інтенсивну форму функціонування економічного потенціалу суспільства. Підвищення цільової ефективності за рахунок залучення в суспільне виробництво додаткових ресурсів називають екстенсивною формою функціонування потенціалу.

4.4 Розвиток потенціалу Донбасу

Донецький басейн розташований на сході України і має площу 53,2 тис.км². Родовища кам’яного вугілля, тут концентруються у трьох ділянках: Старий Донбас – на межі донецької й Луганської областей, Західний Донбас – Павлоградсько-Петропавлівська група родовищ у Дніпропетровській області, Південний Донбас – на півдні Донецької та Луганської областей. Вугленосні пласти розвідані до глибини 1200-1500 м, всього виявлено 120 промислових пластів потужність 0,5-2,0 м. Основна маса вугілля залягає на глибині 500-750 м, де в 25 пласта зосереджено 755 розвіданих його запасів. Енергетичні марки вугілля залягають на півдні Донбасу, в інших районах поширене високоякісне коксівне вугілля.

Населення в Донецькі на 01.01.98 р. чисельність населення регіону становила 7770,8 тис. осіб і знизилася порівняно х цих показником у 1991 р. на 427,8 тис., в тому числі Донецької області 5064,4 тис., Луганської 2706,4 тис. осіб (знизилося на 160,7 тис. чол..). Середня густота населення району зменшилась до 146,8 осіб/км².

Вугільна промисловість є провідною галуззю в господарському комплексі Донбасу. Балансові запаси становлять майже 10 млрд. т, з них коксівного – 56 %, антрацитів – 12 %. На діючих шахтах цих запасів понад 5 млрд. т, коксівного – 3 млрд. т, антрацитів – 1 млрд. т.

Кольорова металургія Донбасу – один з найбільших споживачів кольорових металів України. Його металургійний комплекс використовує 85 %, машинобудування – 8 %, виробництво товарів народного споживання – 7 %. Промислові потужності підприємств кольорової металургії становлять, тис. т за рік: з виробництва свинцю та його сплавів – 40; цинку – 204 кадмію – 0,13; ртуті – 0,45; прокату міді – 604 сплавів на основі міді, циклу, алюмінію – 50; міді фосфористої – 5; твердих сплавів – 2,5; із заготівлі та переробки метало бруду й відходів кольорових металів – 50. На підприємствах кольорової металургії працює 600 тис. чоловік. Частка експорту в обсязі реалізованої продукції галузі становить 17%.

Регіон має добре розвинене сільське господарство. Тут виробляли продукцію 447 колгоспів, 303 радгоспи, 24 птахофабрики, 5 овочевих фабрик, 35 комбікормових заводів, 917 кормоцехів.

Донецьк має густу мережу залізниць – 2847 км завдовжки, густотою 53,2 км на 1000 км². вища густота залізниць у Донецький області – 62,4 км, у Луганській – 44,6 км.

Економічний потенціал району відіграв важливу роль у просуванні Української держави на світові ринки. Зовнішньоторговий оборот регіону перевищив $6 млрд.

Донбас є типовим давньопромисловим районом. Половину товарної продукції в регіоні поставляють вугледобування і металургія. Відповідно на галузі загального і середнього машинобудування, легкій і харчовій промисловості доводиться тільки третина об'єму виробництва. В Донбасі виключно висока концентрація крупних підприємств чорної і кольорової металургії, коксохімії і гірнозбагачуваної промисловості, хімічних виробництв, могутніх теплоелектростанцій, а також високий ступінь урбанізації. Хаотичне розміщення промисловості і житлової забудови міст і селищ, що історично склалося, зумовили критичну економічну і соціальну обстановку в Донбасі.

При виробничому спаді в галузях господарства Донбасу (див. мал. 4.1) не відбувається змін в структурній політиці регіону. Скорочення об'ємів виробництва не супроводжується структурними зрушенням у бік галузей споживацького попиту і постіндустріального розвитку.

Структурна криза промисловості регіону ускладнюється різким скороченням інвестиційної активності, зниженням державних і галузевих інвестицій. Питома вага централізованих капітальних вкладень в розвиток продуктивних сил в регіоні знизилася до 6%.

Переорієнтацію галузей економіки Донбасу на випуск конкурентоспроможної продукції слід здійснювати за допомогою проведення маркетингових досліджень на підприємствах. Для підвищення маневрування потужностями підприємств, належить вирішити комплекс виробничих проблем.

Таблиця 4.1 Динаміка основних показників праці господарства (у %)

	Україна	Донецька область
Об’єм промислового виробництва	- 27,7	- 27,6
Продуктивність праці в промисловості	- 20,7	- 21,6
Упровадження житлових будинків за рахунок усіх джерел фінансування	- 17	- 21
Виробництво товарів народного споживання	- 26,7	- 25,6
у тому числі:
продовольчих	- 18,3	- 22,0
непродовольчих	- 40,4	- 31,8
Закупівлі продуктів тваринництва у всіх категоріях господарства:
худоба і птахи	- 20	- 23
молоко та молочні продукти	- 20	- 27
яйця	- 28	- 19
Роздрібний товарообіг у зіставлених цінах	- 3,5	- 18,4
Відправка вантажів транспортом:
залізничним	- 23,8	- 23,2
автомобільним	- 42,9	- 44,9

Зниження (-), приріст (+)

Структурна криза промисловості регіону ускладнюється різким скороченням інвестиційної активності, зниженням державних і галузевих інвестицій. Питома вага централізованих капітальних вкладень в розвиток продуктивних сил в регіоні знизилася до 6%.

Переорієнтацію галузей економіки Донбасу на випуск конкурентоспроможної продукції слід здійснювати за допомогою проведення маркетингових досліджень на підприємствах. Для підвищення маневрування потужностями підприємств, належить вирішити комплекс виробничих проблем.

Блок виробничих проблем включає модернізацію і оновлення основних виробничих фонди на основі упровадження досягнень науково-технічного прогресу, переведення виробництв на передові технології, вдосконалення організації виробництва за допомогою реформування управління, створення міжгалузевих комплексів на корпоративній основі з метою підвищення ефективності використання природно-ресурсного потенціалу, створення нових виробництв з метою розвитку конкуренції на регіональному ринку і усунення дисбалансу на ринку робочої сили, зв'язаного з рістом її пропозиції зважаючи на скорочення робочих місць.

Проблема оновлення виробничих фондів в умовах Донбасу особливо актуальна, оскільки, наприклад, у вугільній промисловості у зв'язку із збільшенням глибини розробки (понад 1000 м) різко ускладнилися гірсько-геологічні умови добування, і скоротився фактичний термін служби устаткування. В чорній металургії більшість прокатних станів має застарілу конструкцію (більше 20 років), а більшість діючих агрегатів має фактичний термін експлуатації значно більший, ніж їх амортизаційний період.

Екологічні проблеми з'явилися однією з причин різкого зростання захворюваності населення регіону специфічними хворобами, викликаними погіршенням екологічної обстановки.

Важливість екологічних проблем настільки велика, що при збереженні наявних тенденцій через 10 – 15 років такі міста, як Макіївка, Алчевськ можуть стати непридатними для мешкання людини.

Для вирішення екологічних проблем необхідно розробити національну програму по захисту навколишнього середовища з урахуванням регіональних особливостей. Програма повинна передбачати вдосконалення технологій мінімізації відходів і їх повторне використання, розширення виробництва товарів з вторинної сировини. Законодавчо слід ввести вживання штрафних санкцій, розмір яких за заподіяний збиток перевищив би витрати підприємств на будівництво і реконструкцію очисних споруд.

Тема № 5: «Інституційні чинники розвитку національної економіки»

1. Структура інституційних чинників економічного розвитку.

2. Особливості інституційного середовища в Україні.

3. Інституційні умови модернізації.

5.1 Структура інституційних чинників економічного розвитку.

Успішні національні економіки можливі при інтеграції інституційних чинників в економічну систему. Архітектоніка - взаємозв'язок між інститутами.

Початковим відношенням інституційного середовища є обмеження трудової діяльності. Ці обмеження формуються на основі цілепокладання. Дії, співвіднесені з метою - це операція. Скоординовані з цільовою функцією операції утворюють порядок. Порядок, що встояв, – правила. Якщо операції здійснюються за певними правилами, то це процедури.

В інституційному середовищі виділяють стійке ядро і інституційну динамічність. Якщо інституційне середовище змінюється, спираючись на базові інститути, то відбувається еволюційний розвиток. Інституційна еволюція можлива в межах інституційної еластичності. Еластичність визначається ступенем зміни одного інституту під впливом іншого. При порушенні меж еластичності відбувається злам системи (зміна економічної системи в 90 – е роки в Україні).

Прикладом інституційної еволюції є політика градуалізму в Китаї, згідно якої інститути поступово вбудовуються в середу при збереженні інституційного ядра. Під впливом «шокової терапії» в Україні відбулася інституційна катастрофа, коли базові інститути руйнувалися, а нові не були створені.

Для забезпечення динамізму національної економіки повинні бути створені інститути трансформації.

Інституційна яма – така ситуація, при якій одночасно присутня необхідність інституційних змін, і відсутні механізми їх здійснення.

Від інституційних ям слід відрізняти деформи:

- інституційні розриви – порушення співвідношення між правилами і нормами;

- інституційні пустки – це така частина простору, в якому відсутні правила, закони, норми;

- інституційний обвал – порушення ряду взаємозв'язаних ланок;

- інституційна петля – це взаємозв'язок між інститутами, який приводить до звуження і загасання процесів.

Для позбавлення від інституційної петлі необхідний пошук нових інститутів і форм управління. Для виходу з ями необхідний інституційний прорив (тобто створення нових норм і законів).

Протилежністю деформ є трансформи – це проміжні форми, які не знищують свою основу, а перетворюють її в нову. Прикладом трансформ є інститут акціонування державної власності.

0. Особливості інституційного середовища в Україні.

Сучасне національне інституційне середовище в Україні почало складатися в директивно – плановій економіці, її головною особливістю є подвійні інституційні структури: загальновизнаними були норми комуністичного будівництва, а з другого боку вони не співпадають в повсякденному житті. Це сформувало специфіку економічних агентів:

• розірвана свідомості; фрагментарність поведінки;

• пасивність господарських суб'єктів;

• одержавлення всіх відносин;

• активними суб'єктами є порушники формальних правил (опортуністи). Вони легше адаптуються до нової господарської системи.

Менталітет – стійкі норми поведінки при тих або інших обставинах. Менталітет – глибинний рівень колективної і індивідуальної свідомості, який включає уявлення, установки і цінності.

Разом із специфічними рисами менталітету є характеристики, універсальні цінності, що відображають універсальні цінності. До них відносять класифікацію по З. Шварцу.

I. Відношення між особою і групою:

а) приналежність;

б) автономія:

- інтелектуальна;

- афектна – прагнення до задоволення потреб.

II. Забезпечення соціально – відповідальної поведінки:

а) рівноправність – це мережні або горизонтальні відносини, при яких розміщення конфліктів здійснюється на основі права;

б) ієрархія – розподіл ролей здійснюється відповідно до статусу. Нижчестоячі суб'єкти підкоряються вищестоящим.

III. Відношення індивіда до навколишньої сфери:

а) гармонія – позитивне оцінювання середовища і не передбачається її зміна;

б) майстерність – середовище повинне змінюватися, цінностями є уміння і таланти.

5.3 Інституційні умови модернізації

Загальною передумовою для інноваційної модернізації є мінімальний стандарт добробуту. До інших умов відносять:

• свободу творчості. Вона необхідна для неординарних вирішень в самих різних областях, щоб збільшити радіус пошуку для кожного, зняти обмеження, що, можливо, і забезпечить кращі рішення. Важлива не абстрактна свобода, а оптимальний баланс свободи творчості і обмежень, який кожний визначає для себе. Суспільство також бере участь в цьому пошуку. Творчість завжди була присутня в людській діяльності. Тепер її позначають іноземним словом «креатив»;

• свободу підприємництва. В – перших, це складова свободи творчості, в – других, більше свободи підприємництва – більше, кінець кінцем, і попит на інновації і на ті інтелектуальні продукти, які використовуються при їх створенні. Інститути, що гарантують свободу підприємництва, добре відомі: верховенство закону, незалежний і компетентний суд, низькі адміністративні бар'єри, вільний вхід на ринок. Ключові питання – захист прав власності, забезпечення виконання контрактів;

• розвиток освіти. Воно повинне вирішувати дві суперечливі задачі. З одного боку – забезпечувати виявлення, відбір і підготовку найздібніших, обдарованих, талановитих людей з урахуванням специфічних здібностей, що вимагаються для різних областей діяльності. Рівні можливості повинні мати всі молоді люди незалежно від статусу і спроможності батьків;

• розвиток науки. У середовищі працівників науки переважають украй негативні настрої. Відвертість, прозорість сфери науки – украй важлива умова не тільки для її власного ефективного розвитку, але і для забезпечення суспільного визнання її ролі і значення. Тому життєво необхідна система регулярної оцінки дослідницької діяльності наукових організацій і вузів на базі міжнародно-визнаних критеріїв і процедур із залученням незалежних експертів і з відкритою публікацією висновків;

• соціальний капітал (його формування), який забезпечує довіру, відповідальність, терпимість в суспільстві;

• формування інститутів цивільного суспільства – суспільство, в якому індивіди готові захищати свої інтереси і права.

Тема 6. Функціонування інфраструктури національного ринку

1. Сутність та функції інфраструктури.

2. Склад інфраструктури національної економіки.

3. Розвиток інфраструктури Української економіки.

1. Сутність та функції інфраструктури

Інфраструктура – це комплекс галузей загального користування, що забезпечують нормальний розвиток національної економіки.

Ознаками інфраструктурної діяльності є:

• продукція інфраструктури, яка виступає у формі процесів переміщення, зберігання, передачі інформації;

• виробнича діяльність в інфраструктурі – не створює нової натурально-речовинної форми продукту, а лише збільшує вартість раніше створеної продукції;

• процес виробництва – невід’ємний від споживання корисного ефекту.

Інфраструктура – це частина національного багатства, яка не відноситься безпосередньо до тієї або іншої галузі виробництва, але має значення для всієї національної економіки.

Функції інфраструктури:

1. Забезпечення тих або інших видів людської діяльності.

2. Створення умови роботи промислових і сільськогосподарських підприємств.

3. Підготовка загальних умов функціонування суспільного капіталу.

2. Склад інфраструктури національної економіки

I. Інфраструктура ринку благ (товарів і послуг).

1. Біржове посередництво:

а) товарні біржі;

б) фондові біржі;

в) валютні біржі;

г) сировинні;

д) торгові дома.

2. не біржові посередники:

а) ярмарки;

б) виставки-продажі;

в) аукціони;

г) конкурси;

д) тендери;

е) торгові палати.

3. Комунікаційне забезпечення:

а) зв'язок;

б) транспорт;

в) рекламні агентства;

г) інформаційні агентства;

д) аудиторські фірми;

е) консалтингові фірми;

ж) зони вільного підприємництва і торгівлі.

4. Фіскальне забезпечення:

а) податкова система;

б) податкова служба;

в) митна система;

г) інститути митниці.

II. Інфраструктура ринку капіталів.

1. Банківська система.

2. Інвестиційні компанії.

3. Компанії страховок.

4. Пенсійні фонди.

III. Інфраструктура ринку праці.

1. Ринки зайнятості.

2. Система підготовки і перепідготовки кадрів.

3. Кадрові служби фірм і підприємств.

4. Міграційні центри.

IV. Інноваційна структура.

1. Матеріально-технічне забезпечення.

2. Ресурсне забезпечення: фінансове, інформаційне, кадрове і т.п.

3. Загальносистемне забезпечення інноваційної діяльності.

3. Розвиток інфраструктури Української економіки

Для прискорення розвитку інноваційної інфраструктури в якості найважливішого фактору активізації інноваційної діяльності та забезпечення конкурентноздатності України необхідні наступні кроки:

1. Надати розвитку інноваційної структури статус державного пріоритету з визначенням нормативно-правових, економічних та організаційних основ її виникнення та функціонування. Для цього вдосконалити існуючу систему закодавчих актів з регулювання інноваційної діяльності та її інфраструктурному забезпеченню, прийняти Закон України „Про інноваційну структуру” і внести зміни та доповнення до Закону України „Про інноваційну діяльність”, що буде сприяти більш чіткому визначенню функцій та налагоджуванню взаємодії між суб’єктами інноваційної діяльності та інноваційної інфраструктури.

2. Внести статистичний нагляд за освітою та функціонуванням організаційно-господарчої діяльності, ввести її класифікацію за видами, організаційними формами та значенням, а також створити систему державної підтримки розвитку інноваційно-технологічних центрів, інкубаторів, кластеров та інших організаційних форм інфраструктурного забезпечення інноваційної діяльності.

3. Активізувати процес інтеграції вузівської науки з дослідним сектором академічної та галузевої науки шляхом створення опитно-освітніх комплексів інноваційного напряму за зразками європейських та світових університетів.

4. Підвищити роль держави в формуванні та підтримці розвитку інноваційних підприємств та їх інфраструктурного забезпечення, наприклад, заснувати Фонд підтримки малих форм інноваційної діяльності з залученням бюджетних коштів, передбачити пільги (податкові, митні, тарифні) для початкових етапів досліджень та освоєння їх результатів у виробництві. Розробити та прийняти нормативно-правову базу з створення та функціонування галузевих та регіональних фондів підтримки підприємницької діяльності в науково-технічній та інноваційній сферах.

5. Законодавчо забезпечити розвиток ринку венчурного капіталу, стимулювати участь комерційних банків в інвестуванні інноваційної діяльності, створити механізми страхування ризику інвестицій в інноваційні проекти та передбачити здешевлення довгострокових кредитів комерційних банків, які надаються для реалізації інноваційних проектів високотехнологічних виробництв шляхом повної чи часткової компенсації процентної ставки. Підвищити роль державного замовлення на інноваційну продукцію та підготовку спеціалістів з менеджменту інноваційної діяльності.

6. Прийняти міри по вдосконаленню системи правової охорони інтелектуальної власності та комерціалізації об’єктів права інтелектуальної власності в відповідності з міжнародними вимогами. Забезпечити законодавче оформлення та використання діючого механізму трансферту технологій, включаючи технології подвійного призначення, створені за участю засобів державного бюджету.

7. Розробити та ввести систему інформаційного забезпечення інноваційної діяльності з висвітленням результатів маркетингових, а також кон’юнктурних оглядів тенденцій розвитку внутрішнього та зовнішнього ринків інноваційної продукції з урахуванням вимог та потреб споживачів. Вдосконалити статистичний нагляд за інноваційною діяльністю у промисловості, для чого розробити та ввести методичний апарат оцінки рівня інноваційного розвитку промисловості у цілому та в окремих видах діяльності, оптимізувати систему показників державної статистичної звітності та забезпечити її адаптацію до стандартів Європейського Союзу.

Якубовський Н., Щук ін В. Інфраструктура – фактор прискорення інноваційного розвитку промисловості// Економіка України - №2 2007 – с. 27-38.

Тема № 7: « Державне управління економікою ».

1. Економічні функції держави.

2. Цілі державного регулювання економікою. Цільова функція державного регулювання.

3. Інструменти державного регулювання.

1. Економічна функція держави полягає у створенні передумов, необхідних для ефективної економічної діяльності суспільства. Усі функції держави тісно взаємопов’язані. На думку економістів, економічна функція є найважливішою, тому що брак належного економічного потенціалу або низька ефективність його використання перешкоджають реалізації інших суспільних функцій.

Ми з'ясували, що сучасна держава бере активну участь в соціально-економічних процесах. Воно виконує ряд найважливіших функцій, які не може виконати жоден інший суб'єкт економічних відносин (наприклад, крупна фірма, банк, суспільна організація і ін.).

Функції держави по створенню і підтримці рамкових умов нормального життя населення називають поліцейськими або функціями нічного сторожа. Задача будь-якого господарського ладу – максимальне забезпечення достовірною інформацією. Держава виступає організатором і розповсюджувачем інформації, створює статистичну систему, фінансує прогнозування розвитку народного господарства. При цьому держава визначає ряд інформаційних показників – податки, мита, тарифи. Окрім інформації, держава володіє системою засобів мотиваційної дії – матеріальні заохочення і покарання; адміністративні заходи; судове переслідування; політичний тиск; громадська думка. Система мотивації утворює правила гри, які створюють основу для системи управління.

Враховуючи ці аспекти можна уявляти, що управління господарською діяльністю з боку держави здійснюється на основі дії на мотивацію і на кількість, і на якість інформації. Мотивація може бути позитивною, тобто здійснюються заохочення і негативної – застосовуються штрафи, інші санкції.

В перехідній економці відбувається модифікація функцій держави. Якщо в командній економіці ми спостерігаємо 100 % політичний диктат, то в змішаній він коливається в різні періоди від 30 % до 80 %. Інші 70-20 % залишаються спонтанному порядку.

Перехідна економіка характеризується розширенням простору для спонтанних вирішень. Зміст функцій держави може бути представлений трьома блоками:

1) командно-адміністративні функції (у тому числі поліцейські);

2) трансформаційні функції;

3) ринкове регулювання.

Найбільший інтерес для нас представляє 3 блок.

В цьому напрямі функції держави можна розділити на 2 групи:

1) забезпечення і підтримка функціонування ринкової системи шляхом створення правової бази: законодавчого регулювання відносин між суб'єктами державної діяльності;

2) посилення ринкового механізму, модифікація, виправлення їх недоліків, використовуючи заходи по стабільності і стимуляції економічного зростання, контроль за безробіттям, контроль за екологією, перерозподіл ресурсів і ін.

До 1 групи відносяться:

1) забезпечення правової бази;

2) захист конкуренції.

Розглянемо їх.

Держава виконує фундаментальні функції так само, як забезпечення правопорядку і законності. Вона створює певну систему державних інститутів (органів, установ), які приймають закони, ухвали, здійснюють державне управління, спостерігають за дотриманням законності, виносять покарання тим, хто не дотримує прийняті закони і ін. До інститутів державного управління відносяться: самий найвищий законодавчий орган влади – парламент, або Верховна Рада, або Національний збір (кожна країна має свій орган). Президент, Прем'єр-міністр і Кабінет Міністрів, Прокуратура і ін.

Діяльність державних інститутів безпосередньо впливає на економіку, бо вони приймають нормативні акти, по яких здійснюватиметься економічне життя. Для більшості країн Східної Європи в період ринкових реформ першочерговою задачею було забезпечити ефективне і повноцінне функціонування ринкової системи: визначити право власності, сформувати законодавство про створення компаній, банкрутство, про банки, фондові і товарні біржі і ін.

В Україні з 1991 року початку створюватися правова основа ринкової економіки, хоча вона ще не вчинена. Були прийняті закони «Про власність», «Про підприємництво», «Про господарські суспільства», «Про підприємства», «Про банкрутство» і багато інших, що дають простір новим господарським формам (приватним підприємствам, акціонерним суспільствам, комерційним банкам і ін.) і ринковим відносинам.

Ухвалення Конституції є найважливішим актом держави в системі забезпечення регулювання всього життя країни, у тому числі і економічної, бо тут закладаються фундаментальні принципи економічних відносин: власності, підприємництва, праці і ін. У нас, як і в більшості країн, Конституція відображає ринкові принципи життєдіяльності, гарантуючи право приватної власності, свободи підприємництва, демократичні свободи і ін.

Створення умов конкуренції здійснюється, по-перше, шляхом підтримки і розвитку приватного підприємництва. Підтримка може бути фінансовий і управлінський.

А. Фінансова – здійснюється в трьох видах:

1) пряма – гарантовані позики, зокрема це характерний для підтримки виробництв ветеранів, інвалідів;

2) змішана – сумісне фінансування підприємства державою і приватним інвестором;

3) гарантована – фінансування приватним банком під гарантію держави.

Б. Управлінська – може здійснюватися:

1) добровільним суспільством пенсіонерів-менеджерів;

2) працюючих управлінців;

3) центрами розвитку малого бізнесу, інкубаторами.

Послуги інкубаторів полягають в допомозі в наймі приміщення, надання секретарських послуг, розмножувальної і обчислювальної техніки, засобів зв'язку, організації бухгалтерського обліку, наладки ділових контактів між фірмами, консультативних послугах, рекламі, організації виставок і т.д.

По-друге, шляхом проведення антимонопольної політики. В сучасному виробництві нерідко виникають підприємства-монополісти, були монополізовані цілі галузі підприємств. Існує закрита монополія, захищена юридичними бар'єрами (патентами, ліцензіями), природна, виникла в результаті створення в капіталомістких галузях крупних підприємств з метою забезпечення позитивного ефекту масштабу і відкрита, коли фірма через певні причини (наприклад, володіння технологією) стає на деякій період єдиним виробником продукту. Існують також фірми-олігополісти, тобто декілька (2-5) найбільших фірм, які панують в галузі. Вони також володіють монопольною владою.

Монополізація стримує вільну конкуренцію, що негативно позначається на стані споживачів (ростуть ціни) і економіки в цілому, оскільки затухає стимул до вдосконалення, упровадження нововведень, розвитку НТП. В умовах монополії суспільство втрачає частину чистої економічної вигоди від виробництва.

Тому більшість країн проводить антимонопольну політику.

Широко використовується антимонопольне законодавство. Перші закони, забороняючи монопольні угоди, були прийняті в Канаді (1848г.) і в США (1890г.) – відомий закон Шермана. Він забороняв фіксацію цін, змова про ціни.

Держава може використовувати широкий арсенал засобів для запобігання монополізму від контролю над цінами до розукрупнення компаній. Боротьба з монополістичною або олигополистической ситуацією на ринку пропонує використовування декількох стратегій поведінки держави:

1) Створення умов для відкритої економіки, доступу на внутрішні ринки іноземних виробників і можливість експорту свого товару за межу.

2) Законодавство проти змови з метою встановлення цін і здійснення монопольної діяльності.

3) Гарантія свободи виходу на ринок новим підприємствам, хоча слід зазначити, що нерідко державні органи сприяють збереженню монопольної влади або через пряме лобіювання, або через бюрократичний апарат.

4) Замкне на злиття компаній, якщо воно може привести до виникнення монополій.

5) Розукрупнення існуючих монополій, розділення їх на більш дрібні частини. Цей засіб використовується, якщо всі інші залишилися не ефективними.

Іноді уряд фіксує ціни на продукцію монополій. Але це не завжди ефективно, оскільки:

а) немає надійних методик для визначення статусу монополій;

6) виникає товарний дефіцит;

в) стимулює вироблення нової монопольної стратегія в ціноутворенні.

В Україні рівень монополізації виробництва дуже високий, що вимагає від держави проведення відповідної політики. Діяльність монополістів регулюється прийнятим в 1992 році Законом «Про обмеження монополізму і недопущення несумлінної конкуренції в підприємницькій діяльності». Ознакою монопольної влади Закон України вважає:

1) здатність підприємця диктувати свої умови при продажу товару;

2) здатність обмежувати конкуренцію, обмежувати інших виробників;

3) здатність встановлювати дискримінаційні ціни;

4) здатність обмежувати випуск і поставку товарів на ринок з метою отримання односторонньої вигоди.

Друга група функцій держави була пов'язана з виправленням недоліків ринкового механізму. Здійснюється цей наступними способами:

А. Виробництво суспільних благ. Держава бере на себе зміст сфер, які проводять блага суспільні. Найважливіші з них: оборона, державне управління.

Країни світу витрачають на підтримку своєї обороноздатності 1 трил. дол. в рік. Їх величина визначається ступенем внутрішніх і зовнішніх загроз, які випробовує країна, її військовою доктриною. Більшість країн має невиправдано високі витрати на оборону, які гальмують економічний розвиток, оскільки:

1) відволікають засоби, які б пішли на освіту, економічне обслуговування і інші цілі;

2) відволікають трудові і матеріальні ресурси з сфери продуктивного використовування.

Держава бере на себе функції по управлінню економікою, отже, несе витрати. В Україні в 1996 році на зміст законодавчої, старанної і судової влади витрачалося 1,25 % консолідованого бюджету. Державні органи управління виконують найважливіші функції, проте не завжди кошти на їх утримання використовуються ефективно. Виникають проблеми бюрократизації, коли апарат держустанов розростається, що утрудняє їх ефективну діяльність; куми; некомпетентності; низького рівня відповідальності. Розростання держапарату приводить до браку коштів і встановлення порівняно низької заробітної платні. Цей чинник, а також володіння держслужбовця певною владою, приводить до корупції. Однією з головних задач держави є досягнення соціальної справедливості, соціального миру, що можливе прирівнюванням доходів. Тому не випадково перерозподіл доходів за допомогою податків, трансфертів, інвестицій в соціальне середовище в країнах організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) складає до 40 % витрат держави і 20%-30% ВНП. При цьому слід зазначити, що найефективнішими шляхами досягнення соціальної справедливості є розвиток безкоштовної системи освіти, охорони здоров'я, будівництва порівняно дешевого державного житла. Інвестиції в ці сфери, особливо освіта, є чинником економічного зростання. В більшості розвинених країн ці витрати складають значну частину витрат центрального уряду.

Б. Перерозподіл доходів і багатства, з метою забезпечення соціальної справедливості, соціального миру за допомогою:

1) прогресивного оподаткування;

2) фінансування суспільно-значущих сфер (освіта, медицина і ін.);

3) пенсій, допомоги, субсидій (трансфертні платежі);

4) регулювання цін

В. Перерозподіл ресурсів для виробництва необхідних суспільству благ або скорочення виробництв шкідливих, непотрібних.

Ця функція була пов'язана з наявністю екстерналії, тобто побічних ефектів. Перерозподіл ресурсів здійснюється:

1) законодавчим шляхом;

2) податковим;

3) за допомогою субсидій, дотацій;

4) через державні замовлення;

5) за допомогою державного підприємництва в суспільно-значущих сферах діяльності.

Регулювання економіки – цілеспрямована дія держави на функціональну економічну систему з метою забезпечення або підтримка певних процесів, зміна економічних явищ або їх зв'язків ресурсів між галузями як субсидії промисловим і сільськогосподарським підприємствам. Певною мірою це допомагає розвитку вітчизняного виробництва. Проте надмірно активна політика перерозподілу ресурсів приводить до викривлення в ринковій системі зв'язку і погіршує економічний стан:

1) ростуть податки;

2) ростуть витрати з держбюджету, збільшується бюджетний дефіцит;

3) у фірм формується утриманський настрій, знижується стимул до конкурентної боротьби.

Реалізація економічних функцій держави здійснюється через механізм бюджетної, фіскальної, грошово-кредитної, структурної, інвестиційної, цінової, соціальної, зовнішньоекономічної та інших напрямків соціально-економічної політики.

Види економічних функцій держави.

Рамкові функції (адміністративно-правові) визначають межі свободи господарських суб'єктів.	Трансформаційні функції (пов'язані із зміною і модернізацією економічно порядку)	Функції ринкового регулювання А – підтримка ринку. В – подолання недоліків.
1. Законодавче забезпечення норм і правил господарювання: а) визначення правового поля господарювання; б) забезпечення реалізації «правил гри»; в) здійснення процедур. 2. Інформаційне забезпечення: а) надання джерел інформації; б) статистичні показники.	I. Системо-формуючі функції: 1) приватизація і роздержавлення: а) приватизація для підвищення ефективності виробництва і збільшення інвестицій; б) відхід держави від методів прямого управління; в) лібералізація ціноутворення. 2) Створення конкурентного середовища: а) створення реєстру монополій; б) контроль над об'єднанням і реорганізацією підприємств; в) регулювання діяльності природних монополій: – регулювання цінових параметрів; – реструктуризація природних монополій. 3) Сприяння розвитку інфраструктури ринку: 1. Ринок благ: а) біржове посередництво: – товарні ринки; – фондові ринки; – валютні ринки; – сировинні ринки; – торгові будинки. б) небіржове посередництво: – ярмарки; – виставки-продажі; – аукціони; – конкурси; – тендери; – торгові палати. в) комунікаційне забезпечення: – зв'язок; – транспорт; – рекламні агентства; – інформаційні агентства; – аудиторські фірми; – зони вільного підприємництва і торгівлі. г) фіскальне забезпечення: – податкова система; – податкова служба; – митна система; – інститути митниці. 2. Ринок капіталів: а) банківська система; б) інвестиційні компанії; в) компанії страховок; г) пенсійні фундації. 3. Ринок праці: а) центри зайнятості; б) система підготовки і перепідготовки; в) фундації зайнятості; г) кадрові служби фірм і підприємств; д) міграційні центри. 4. Інноваційна інфраструктура: а) матеріально-технічне забезпечення; б) ресурсне забезпечення; в) загальносистемне забезпечення інноваційної діяльності; 5.экспертно-информационная і патентна інфраструктура. II. Системостверджуючі функції: 1) Підвищення якості життя; 2) Підтримка підприємництва; 3) Структурна перебудова з орієнтацією на попитообмеження. III.Системовідтворювальні функції: 1) Забезпечення політичної стабільності; 2) Соціальна стабільність на основі системи соціального партнерства; 3) Створення сприятливого інвестиційного клімату; 4) Оптимізація співвідношення публічної і приватної власності.	А I. Правове забезпечення рівності можливостей. II. Захист конкуренції. 1. Підтримка підприємництва: а) фінансова підтримка: – пряме фінансування; – змішане фінансування; – гарантоване кредитування. б) управлінська підтримка: – консультування робітників менеджерами; – консультування робітників суспільствами; – створення бізнес-центрів. 2. Антимонопольна політика: а) антимонопольне законодавство; б) зняття бар'єрів входження на ринок; в) замкне на злиття, якщо воно може привести до монополії; г) розукрупнення підприємств; д) регулювання природної монополії на основі реструктуризації; е) регулювання тарифів; ж) регулювання цін на продукцію монополій. В I. Виправлення недоліків ринку: 1) Проведення антимонопольної політики; 2) Інтерналізация виробництва; 3) Чітке визначення прав власності; 4) Цінове регулювання; 5) Встановлення штрафів (або податків «Пігу»); 6) Субсидування; 7) Регулювання виробництва: а) вхідне регулювання; б) регулювання процесу виробництва; 8) Аукціон екологічних сертифікатів; 9) Виховання суспільних норм поведінки.

2. Сутність економічної політики полягає в постановці і досягненні певної мети економічного розвитку суспільства.

На глобальному рівні слід виділити основну, вищу мету розвитку економіки, вона зводиться до досягнення максимального добробуту всього суспільства.

Головні цілі:

а) економічна свобода;

б) правопорядок;

в) економічна безпека (стан суспільства, при якому економічні ризики знаходяться в межах допустимих значень).

Прикладні цілі:

1) цілі макроекономічної рівноваги:

а) економічне зростання (q-темп зростання) –це абсолютне та відносне збільшення ВНП;

б) повна зайнятість (u-безробіття; ступінь безробіття 1,5% – 4%);

в) стабільне зростання цін і стійкість національної валюти (інфляція 1% – 2% в рік);

2) зовнішньоекономічна рівновага (підтримка національної економіки в міжнародному економічному суперництві, забезпечення рівності умов в системі зовнішньоекономічних розрахунків з іншими країнами);

3) захист природного комплексу.

Прикладні цілі можуть співвідноситися як:

1. автономні;

2. суперечливі (коли досягнення однієї мети ускладнюється досягненням іншій).

3. взаємообумовлені (досягнення однієї мети автоматично приводить до досягнення іншої мети).

Сутність держави розкривається та реалізується в її взаємодії із суспільством. Що і як держава робить для впорядкування та вдосконалення суспільної, колективної та приватної життєдіяльності людей характеризується поняттям „функції держави”.

Розробка конкретної концепції економічної політики припускає формулювання основної мети, яка розвертається в систему конкретних цільових задач, що відображається цільовою функцією.

Але гармонійність цілей труднодостижима:

1) ще в процесі їх постановки можуть бути різні уявлення у різних суб'єктів;

2) реалізація економічної політики показує, що досягнення однієї мети здатний загальмувати рішення іншої задачі;

3) тому найважливішою проблемою є оптимальна комбінація взаємозв'язаних і взаємопротиставних цілей.

Розглянемо деякі приклади:

А. Протиставні цілі.

1) повна зайнятість і забезпечення стабільності цін;

Чим вище ступінь зайнятості, тим вище рівень оплати сукупної робочої сили, значить, неминуче росте сукупний попит. Це веде до зростання цін рівно як і зростання витрат у зв'язку із зростанням браку, зниженням продуктивності праці знов привернутих працівників.

Зростання цін веде до зростання пропозиції, проте, зростання зарплати може перевищувати приріст продуктивності праці в результаті тиску на союзи працедавців з боку профспілок. Союзи підприємців вимушені жертвувати частиною норми прибутку на користь зростання її маси.

Таким чином, націлюючи економічну політику на зростання зайнятості, слід розуміти, що це веде до посилення інфляційних тенденцій (див. криву Філіпса). Як показує досвід розвинених країн рішення суперечливих цілей доцільно використовування м'якого хвилеподібного маневрування, що дозволяє оперативно реагувати нарізно направлені чинники, відшукувати оптимальний шлях до рівноваги в національній економіці.

2) Економічне зростання і збереження навколишнього середовища.

Підтримка навіть невисокого зростання вимагає додаткових ресурсів. Тому виникли концепції «нульового зростання». Мабуть, всіх благ людство отримати не зможе і слідує після досягнення добробуту обережно вирішувати проблеми зростання. Найбільш поширені приклади конкретних цілей.

Б. Непротиставні цілі.

Одночасна реалізація не викликає особливих проблем. Наприклад:

1) збереження стабільності цін і охорона навколишнього середовища;

2) справедливий розподіл доходів і зовнішньоекономічна рівновага.

В. Взаємообумовлені цілі, коли задачі виконуються одночасно. Прикладом може служити паралельне збільшення зайнятості і темпів економічного зростання.

Таким чином, при розробці конкретної моделі економічної політики необхідно прагнути певної рівноваги в співвідношенні цільових установок.

Складні і суперечливі взаємостосунки цілей економічної політики, їх взаємне переплетення і виникнення наслідків примушує розробляти і здійснювати цілі в ув'язці один з одним. Тому в сучасних і партійних програмах вони формуються у вигляді багатокутників:

А. «магічний чотирикутник» - чотири цілі, за які держава несе відповідальність:

1) помірне і стабільне економічне зростання;

2) високий рівень зайнятості;

3) стабільність цін;

4) зовнішньоекономічна рівновага.

Б. «магічний п'ятикутник» - до 4-м додається соціальна справедливість в освіті і розподілі доходів і власності.

В. «магічний шестикутник» - в ньому додається охорона і поліпшення навколишнього середовища.

У зв'язку з розглянутим виникає ряд питань.

Чи слід уряду одночасно прагнути досягнення всіх цілей, включених в цільову функцію? Чи необхідна розстановка пріоритетів? Другий підхід в економічній політиці більш поширений через наступні обставини:

1) Необхідність рішення поточних проблем, особливо це характерний для нестійкої, кризовій економіці. Наприклад, нашій економічній політиці доцільний вибір як мета № 1 інфляція. Якщо вона буде неподавленна, а контрольована і керована, то з'являться стимули до праці, інвестуванню капіталу, дозволить поліпшити стан грошової, фінансової систем, якість управління.

2) Легше здійснювати контроль.

Держава має обмежений, регулюючий потенціал. Виходячи з нерівності Я. Тінбергена, необхідно будувати цільову функцію, чітко виділяючи задачі і способи їх рішення. В історичному аспекті можна спостерігати скорочення розмірності цільової функції. В 60-е роки виділялися 8 елементів: об'єм держвидатків, темп зміни реальної зарплати, рівень зайнятості, показник розподілу доходів, розмір інвестицій, сукупний попит, рівень виробництва, сальдо платіжного балансу.

В 70-е роки виділяли чотири доданки: повна зайнятість, стабільність цін, відсутність дефіциту платіжного балансу, стійкий рівень економічного розвитку.

В даний час багато урядів обмежуються постановкою і рішенням двох стратегічних задач: досягнення нової якості економічного зростання і боротьба з некерованою інфляцією.

Така діалектика була зв'язана з тим, що, з одного боку, держава орієнтується на ринковий механізм, а з другого боку, зростає відповідальність політиків перед суспільством.

Розглянемо практичний приклад використовування цільової функції. Хай є наступні варіанти політичної стратегії:

Варіант політики		Темп інфляції (%), i	Показник ач. зростання (%), q	Рівень безробіття (%), u
1		3	5	6
2		3	4	7
3		5	4	3
4		7	2	3

Якщо цільова функція має вигляд:, де порядок аргументів указує на пріоритетність цілей, то буде вибраний варіант 1, який відповідає меншому рівню інфляції і більшому показнику економічного зростання.

При цільовій функції: вибір відповідатиме варіанту 3, де мінімальне безробіття, а економічне зростання вище.

Нині держава виконує політичну, соціальну, міжнародну та економічну функції.

3. Інструменти економічної політики

Інструменти економічної політики – це важелі, що дозволяють суспільству через дію на економічний механізм реалізувати поставлені цілі.

По видах державного регулювання слід розрізняти короткострокове і довгострокове.

Короткострокове регулювання націлено на зміну економічної кон'юнктури в той або інший період. Воно включає:

1) антициклічне регулювання, в основі якого лежить концепція дії на сукупний попит. Направлено на сум'яття коливання ділової активності, в періоди бурхливого економічного зростання проводиться стримуюча економічна політика, а в періоди спаду – стимулююча, експансіоністська;

2) антиінфляційне регулювання здійснюється у вигляді політики доходів відповідно до рекомендацій монетористів. Її метою є зниження інфляції за допомогою контролю над грошовою масою в обігу.

Довгострокове регулювання направлено на рішення стратегічних цілей забезпечення динамічного і стійкого розвитку країни на тривалу перспективу. Воно здійснюється за допомогою:

1) цілеспрямованої політики капіталовкладень;

2) забезпечення структурної перебудови економіки країни відповідно до потреб НТП;

3) вирівнювання рівнів економічного розвитку окремих регіонів країни.

Методи державної дії можуть бути прямі, засновані на використовуванні державної влади, і непрямі, що спираються на економічні і фінансові важелі і стимули, за допомогою яких держава впливає на інтереси господарюючих суб'єктів

Методи державні

Прямі Непрямі

1. Законодавчі 1. Бюджетно-податкові

2. Адміністративно-правові 2. Кредитно-грошові

3. Держконтракти 3. Економічне програмування

Прямі методи дії державі на економіку

До прямих методів відносять:

1) Законодавчі, як ухвалення законів, що регламентують економічну діяльність.

2) Адміністративно-правові базуються на державній владі і включають арсенал інструкцій, розпоряджень, наказів, орденів виконавської влади різних рівнів від Кабінету Міністрів до муніципальних властей.

Види адміністративних засобів:

1) Заборона. Наприклад, заборона на імпорт ліків без спеціального висновку національних органів охорони здоров'я. Часто зустрічається заборона іноземцям володіти землею.

2) Дозвіл. Наприклад, Донецька міськадміністрація дає дозвіл на переробку териконів.

3) Заборона і дозвіл здійснюються шляхом видачі або відмови у видачі ліцензій, ухвалення законів.

4) Примушення. Державні органи зобов'язали фірми використовувати очисні споруди при перевищенні ПДН викидів. Встановлюється максимально допустимий відсоток підвищення тарифних ставок зарплати. Примушення базується на праві і формується у вигляді обов'язкових умов спершу або продовження господарської діяльності.

За допомогою адміністративно-правових підходів визначають умови найму робітників, стандарти якості продукції, забруднення навколишнього середовища. Більшою мірою вони використовуються для управління державним сектором економіки.

В приватному секторі в країнах з розвиненою економікою використовується цей метод в незначному ступені. Його сфера діяльності: охорона навколишнього середовища, побутові умови бідних.

Посилення цього методу характерний екстраординарним умовам (війна, біди).

3) Державні контракти (держзамовлення) теж можна віднести до прямих методів дії, оскільки укладаючи їх з приватними фірмами, держава може прямо впливати на об'єм виробництва, галузеві пропорції. Так, в США, продукція, що поставляється по державних контрактах, складає більше 90 % номенклатури всієї продукції.

Прямі методи вимушують суб'єктів економіки ухвалювати рішення, засновані не на самостійному виборі, а на розпорядженнях держави. Їм характерний високий ступінь ефективності на основі оперативного досягнення економічного результату.

Проте прямі методи порушують ринкову рівновагу, деформуючи поведінку економічних суб'єктів, тому більш адекватними ринковій економіці є непрямі методи.

Непрямі методи регулювання.

Можна виділити три групи непрямих методів.

А. Бюджетно-податкові методи ще називають фіскальною політикою держави. Вона здійснюється за допомогою маніпулювання податками і держвидатками. Основними інструментами тут виступають:

А) податки, їх види і ставки. Податки в макроекономіці грають двояку роль:

1) скорочують доходи населення, споживацькі витрати, сукупний попит і виробничий ВНП;

2) впливають на рівень потенційного об'єму виробництва. Так в США, в 1981 р. зниження податків привело до зростання інвестицій в нові галузі, підвищенню, продуктивності праці і збільшенню потенційного ВНП.

Б) Витрати держбюджету у вигляді інвестицій, субсидій, трансфертних виплат (пенсій, допомоги).

В) Політика прискореної амортизації: законодавчо закріплене відділення процесу зносу основного капіталу від калькульованого, у витратах виробництва переносячи його вартість. Змінюючи ставки і порядок списання основного капіталу, держава регулює частину прибутку, який звільняється від податків.

Цей метод регулювання широко використовується у всіх країнах з ринковою економікою як засіб стимулювання структурної політики, упровадження НТП, фінансування природоохоронних заходів.

Його ефективність вище під час підйомів і низько під час спадів.

Б. Кредитно-грошові методи націлені на регулювання грошової маси за допомогою наступних інструментів:

а) емісії грошей, встановлення меж зростання грошових агрегатів;

б) регулювання норми позикового відсотка;

в) регулювання норм обов'язкових резервів комерційних банків;

г) операції центрального банку на відкритому ринку з цінними паперами.

В. Економічне програмування було засновано на розробці держпланів і програм з розвитку національної економіки. Вони, як правило, є обов'язковими тільки для державного сектора, а для приватного – носять рекомендаційний характер. Держава використовує різноманітні економічні стимули (податкові пільги, пільгові кредити), щоб зацікавити приватний сектор в реалізації даних програм.

Державне програмування – одна з найсистемніших форм регулювання економіки. Основними формами програмування є:

1) національні програми;

2) цільові комплексні програми.

Державна національна програма розробляється на основі довгострокових прогнозів макроекономічних параметрів попиту і пропозиції. Ода означає вироблення і обґрунтовування цілей, орієнтирів, пріоритетів, пропорцій і структур соціально-економічного розвитку. Державне планування орієнтовано на формування уявлення про майбутню економічну структуру і напрями її розвитку через організацію державного і приватного сектора. Програмування, по суті, вирішує проблему вибору не директивними, а економічними методами. На місце директивному розподілу ресурсів приходить функція ціленаправлення і орієнтування товаровиробників і споживачів за допомогою економічних і правових методів.

Державна національна програма покликана вирішити наступні задачі:

1) аналіз проблем економіки і розробка стратегії їх рішення;

2) визначення основних напрямів економічної політики, попередження неефективного розподілу ресурсів, дисбалансу витрат і доходів суспільства;

3) формування економічних орієнтирів для приватного і державного секторів.

Формально національна програма носить індикативний (тобто рекомендаційний) характер. Кожний суб'єкт ринкової економіки робить свій вибір про участь в державній програмі.

Насправді держава використовує систему економічних інструментів (держзамовлення, пільгові податкові і відсоткові ставки) з тим, щоб спонукати брати активну участь в реалізації програм.

4) координація інтересів соціальних груп і територій.

Цільові комплексні програми, наприклад, освоєння космосу, носять обов'язковий характер, базуються на контрактах. Контракти звичайно дуже вигідні фірмам-виконавцям.

Цей інструмент державного регулювання знайшов широке вживання у Франції. Зараз там здійснюється десятий п'ятирічний план. Системі планування у Франції характерний використовування «план контрактів», що припускають надання конкретних пільг і привілеїв в обмін на зобов'язання брати участь в реалізації установок програми.

Значний досвід в державному плануванні накопичений в Японії. Особливістю тут є довготривалий характер планування і його виражена цільова спрямованість.

Так в 1969 р. була прийнята 10-річна програма подвоєння національного доходу, а зараз здійснюється програма модернізації і структурної перебудови.

I. Інституційні інструменти.

II. Інструменти морального переконання – засновані на можливості державних інститутів використовувати свій авторитет у взаємостосунках з недержавними суб'єктами.

Для забезпечення ефективності цього інструменту необхідне формування довіри уряду, що можливе на основі ефектів оголошення, положення і виконання обіцянок.

Приватними інструментами морального переконання є:

1. Добровільні угоди між приватними суб'єктами і державними інститутами.

2. Двостороння угода між соціальними партнерами (в цих відносинах держава виступає тільки посередником).

3. Трьох і багатобічні угоди з участю держави.

ІІІ. Прямі інструменти регулювання були засновані на політичній владі, тобто на праві примушення.

Прямі інструменти характеризуються:

а) ефективністю;

б) оперативністю.

Прямі інструменти приводять до порушення ринкової поведінки, тому повинні обмежено використовуватися в рамках ринкового економічного порядку.

До прямих інструментів відносять:

1. Законодавча влада (Верховна Рада).

2. Виконавська влада (адміністративно-правові: укази, розпорядження, накази і т.д.).

3. Державні замовлення і державні замовлення.

IV. Непрямі інструменти регулювання впливають не на поведінку, а на мотиви і стимули.

До непрямих інструментів відносять:

1. Фіскальну політику – маніпулювання доходами і витратами держави для досягнення поставлених цілей.

До приватних інструментів фіскальної політики відносять:

а) податки, їх види і ставки.

Mt = ∆Y/∆T, де Mt – мультиплікатор податків, ∆Y– зміна випуску, ∆T– зміна податків.

Mt = MPC/MPS, де Mt – мультиплікатор податків, MPC – гранична схильність до споживання, MPS – гранична схильність до заощадження.

б) державні витрати і інвестиції.

Mg = ∆Y/∆G, де Mg – мультиплікатор державних витрат, ∆Y – зміна випуску, ∆G – зміна державних витрат.

Mg = 1/MPS, де Mg – мультиплікатор державних витрат, MPS – гранична схильність до заощадження.

Mt завжди менше Mg по абсолютній величині, тому однакова зміна державних витрат і податків забезпечує стимулюючий ефект.

в) податкові пільги, у тому числі прискорена амортизація (система пільгування оподаткування, яка дозволяє понизити податкові вилучення на основі зниження податкової бази).

Прискорена амортизація забезпечує стимулювання використовування готельних видів устаткування і окремих сфер. Часто використовується в структурній політиці.

2. Кредитний – грошова політика проводиться на основі функцій Центрального Банку.

Приватні інструменти кредитний – грошової політики:

а) облікова політика – маніпулювання ставкою міжбанківського кредиту.

Під час загрози інфляції підвищується облікова ставка, яка приводить до скорочення міжбанківських і банківських кредитів, а також сприяє пропозиції благ.

Під час стимулюючої політики проводиться протилежне регулювання.

б) резервна політика – маніпулювання нормою обов'язкового резерву.

Чч = (R/D)*100%, де Чч – норма резервування, R – резерви, D – депозити.

MM = ∆M/∆D, де MM – грошовий мультиплікатор, ∆D – зміна депозитів.

MM = 1/Чч, де ММ – грошовий мультиплікатор, Чч – норма резервування.

в) операції на відкритому ринку з цінними паперами уряду.

Для стимулювання економічного зростання Центральний Банк купує у комерційних банків облігації державної позики, а для зупинки інфляції – нав'язує покупку комерційними банками цінних паперів.

3. Економічне програмування.

До приватних інструментів економічного програмування відносять:

а) національні програми соціально – економічного розвитку.

В них проводиться аналіз проблем економіки і розробка стратегії їх рішення. Визначаються напрями політики, які попереджають неефективний розподіл ресурсів і доходів. В процесі програмування формуються економічні орієнтири для приватного і державного секторів.

Національні програми носять індикативний характер, кожний суб'єкт робить свій вибір про участь в державній програмі. Держава, використовуючи економічні інструменти, стимулює участь в реалізації програми.

б) цільові комплексні програми.

Такі програми носять обов'язковий характер і базуються на контрактах.

Тема 8: Демократія, економічна свобода і економічний порядок

1. Процес встановлення економічного порядку. Особливості суспільного вибору

2. Пряма демократія

3. Представницька демократія

4. «Провали» держави

1. Процес встановлення економічного порядку. Особливості суспільного вибору

Економічний порядок відбивається переважно взаємовідношенням між економічними агентами, а також взаємини цих агентів з державою.

Закономірності вибору шляхів діяльності уряду розглядає теорія суспільного вибору. Вона була підготовлена роботами американського економіста К. Эрроу і шотландського економіста Д. Блека, які використовували економіко-математичні методи в аналізі взаємозв'язків політичних і економічних процесів.

Як самостійна теорія, теорія суспільного вибору, висунута Нобелівським лауреатом по економіці 1987 р. Джеймсом Бьюкененом в 1960 році. Про розповсюдження цієї теорії свідчить той факт, що в США видається журнал «Суспільний вибір».

Дж. Бьюкенен використовує мікроекономічний підхід раціональної економічної поведінки при дослідженні економічної політики. Якщо метою споживача є максимізація корисності, бізнесмена – прибули, то політичного діяча – максимізація голосування на виборах.

Особливістю підходу теорії суспільного вибору є те, що приватний інтерес є основним спонукальним мотивом не тільки в бізнесі, а в суспільному житті.

Економічною порядок може встановлюватися ринковими методами, а також на основі суспільного вибору, який здійснюється через систему голосування.

Відмінними рисами суспільного вибору є:

• рівність можливостей для всіх громадян, що беруть участь в політиці;

• суспільний вибір базується на колективному ухваленні рішення;

• суспільний вибір ґрунтується на голосуванні по альтернативних соціально-демократичних програмах;

• суспільний вибір припускає примусовий порядок фінансових відносин;

• механізм суспільного вибору припускає участь бюрократичного апарату.

2. Пряма демократія

Пряма демократія характеризується тим, що рішення ухвалюється шляхом волевиявлення більшості членів групи, які керуються особистими інтересами. Індивідуальні рішення переводяться в дії уряду через політичні інститути:

• правління більшості, коли рішення повинне бути схвалене 50% і більш за голоси;

• одноголосність;

Таблиця корисності феєрверків

№ групи	Число феєрверків
	1	2	3	4	5
1	100	80	60	40	20
2	120	100	80	60	40
3	140	120	100	80	60
4	160	140	120	100	80
5	180	160	140	120	100
СВ	700	600	500	400	300

При рівномірному розподілі витрат і різної корисності благ, проводиться оптимальна кількість суспільних благ.

При використанні принципу одноголосності благ проводиться менше ефективної кількості.

Пряма демократія супроводжується високими транзакційними витратами, тому широке розповсюдження в сучасному суспільстві, отримала представництво демократія.

3. Представницька демократія

Представницька демократія – це такий спосіб ухвалення рішень, при якому голосують не самі громадяни, а їх представники, які мають власні інтереси. Впливаючи на них можна отримати бажане рішення.

Головними способами дії на представників є:

1. дія через голосування;

2. лобізм – невеликі групи людей, інтереси яких не співпадають, а часто противоречат інтересам більшості, не мають шансів добитися успіху в умовах прямої демократії, але в умовах представницької демократії можуть добитися ухвалення рішень в свою користь за допомогою команди професійних політиків на основі об'єднання витрат, отримання інформації на основі політичного об'єднання і т.д.

Іноді лобіювання може бути корисним. Так, наприклад при лобіюванні дорогих очисних споруд в місті. Без лобіювання воно могло виявитися неефективним. Але цим же способом можна проводити і самокорисливі рішення, що відповідають інтересам окремих груп виборців.

Лобізм – це спосіб об'єднання з представниками влади, для пропаганди певної політики.

3. логроллінг - практика обміну голосами.

Кожен представник у виборному органі виділяє декілька проблем, що вимагають рішення, і в обмін на підтримку при голосуванні по інших важливих для його колег проблемах.

Варіантом тут є ухвалення рішення пакетом з іншими. Рішення, прийняте в цілому, робить законним проект, який у разі самостійного рішення навряд чи б зібрав потрібне число голосів.

Т.ч. економічні суб'єкти прагнуть здійснити раціональний вибір, керуючись своїми власними інтересами. Тому спроби відкоректувати ринковий механізм не завжди можуть бути успішними.

Потрібно пам'ятати, що немає ідеальних способів управління, всі мають свої достоїнства і недоліки.

В процесі державного регулювання можливі погіршення функціонування економічної системи. Розглянемо такі випадки докладніше.

4. «Провали» держави.

Провали держави – це такі обставини, при яких держава не в змозі забезпечити ефективний розподіл і використання суспільних ресурсів:

1. Обмеженість необхідна для ухвалення рішення інформації:

   • ассиметричність інформації;

   • спотворення інформації бюрократичним апаратом.

2. Недосконалість політичного процесу:

• раціональне «не відання»;

• маніпулювання голосами в результаті недосконалості регламенту;

• лобізм;

• логроллінг;

• політико-економічний цикл – це цикл активності уряду між виборами

3. Обмеженість контролю над демократією.

4. Нездатність держави повністю передбачити і контролювати наслідки урядових рішень.

Діяльність уряду підпорядкована певним закономірностям.

Після виборів відбувається трансформація економічної політики попереднього уряду, радикальніша система заходів характерна опозиційній партії.

Активність знижується з часом, але при наближенні наступних виборів знову росте.

Обмеженість контролю над бюрократією : державні чиновники не в змозі належним чином виконувати свої обов'язки.

Об'єктивними причинами вважаються не пов'язані безпосередньо з діяльністю державного апарату, як бюрократичній організації. Це відбувається, коли уряд приймає рішення, спираючись на недостатню інформацію про пропозиції суспільства.

Уряд бачить слабкий суспільний опір і сильну хвилю підтримки з боку невеликих, але добре організованих лобістських груп. Тому ухвалюється рішення на користь не більшості, а меншини суспільства.

Суб'єктивні причини залежать від уряду, який ухвалює рішення, керуючись власними інтересами:

1) раціональна економічна поведінка, що дозволяє максимізувати індивідуальну корисність. Вони можуть ухвалювати рішення, що ставлять їх в пільгові умови, враховувати особисту відданість, сприяти виникненню лазівок в законодавстві;

2) інтереси чиновників, як професіоналів, головне прагнення яких бути переобраними і залишитися при владі, Прикладом можуть бути суспільно-політичні заходи, що мають короткочасний ефект, а потім, що мають негативні наслідки. Можна до виборів розтратити половину національної казни.

Одноразовий спосіб боротьби з такою ситуацією – здійснення дійсного контролю за діяльністю апарату, що управляє. Проте контроль адекватний потребам забезпечити неможливо.

Нездатність держави повністю передбачити і контролювати наслідки ухвалення рішень: пригадаємо мультиплікативні ефекти, які не просто важко визначити, але і пізнані вони можуть виявлятися в нових формах.

Слід розглянути «провали» держави в умовах зміни господарського механізму.

До фіаско державного регулювання в перехідний період відносять:

1. Витрати системи оподаткування.

У цих умовах знижується регулюючий ефект, виникають деструктивні ефекти.

Уряд стягує крім надзвичайно високого податку ще бюрократичний, мафіозний і інформаційний податки.

У цих умовах крива Леффера стає більш опуклою, тобто продовжується період зростання податкових потінь, коли ставка легального податку вже перевищує критичний рівень.

2. Посилення економічної кризи.

В ході трансформації неминучий період, коли не повністю демонтовані інструменти командно-адміністративної економіки стають приградою для ринкових процесів, що об'єктивно розвиваються.

А з іншого боку, елементи ринку, вбудовані в неринкову систему, викликають негативні ефекти.

3. Посилення соціальної нестабільності.

Економічний спад породжує посилення соціальної нестабільності економіки, що супроводжується посиленням недовір'я уряду.

Формування ринку праці приводить до відкритого безробіття, яке є додатковим чинником нестабільності.

4. Розпад нормативних систем (аполінг).

Відбувається розпад не тільки законного порядку, але і традиційних підходів.

Тема 9. Структурна перебудова національної економіки

1. Основні види структури н. е.

2. Структурний аналіз н. е.

3. Напрямки зміни структури національного виробництва.

Структура н.е. – комплекс внутрішніх зв'язків між її основними елементами: галузями, секторами, регіонами, формами власності, а також окремими структурними утвореннями всередині цих елементів, які пов'язані між собою системою розподілу праці.

Основні види структури:

1. Відтворювальна структура – співвідношення окремих компонентів валового випуску по вартості і матеріально-речовинному складу. Схематично її можна уявити так:

вартість

В аловий випуск засоби виробництва

матеріально-речовинна

форма споживчі товари

Засоби виробництва створюються за рахунок валових інвестицій, що складають суму амортизації та чистих інвестицій.

Споживчі товари аналізують за наступними основними групами:

• продовольчі товари,

• продукція легкої промисловості,

• товари культурно0побутового призначення,

• будівельні товари,

• транспортні засоби.

Оцінка цього виду структури передбачає врахування такого показника, як норма накопичення, який розразовується як відношення чистих інвестицій до валового випуску, помножене на 100 %. Норма накопичення менша за 25 % вважається достатньою для розвитку економіки.

2. Галузева структура – характеризує співвідношення валового випуску окремих галузей.

3. Регіональна структура – співвідношення випуску за окремими адміністративно-економічними районами

Напрямки змін структури національного виробництва:

А Зміни в структурі виробництва.

У 30-ті роки XX ст. було виділено 3 сектори н. е.:

I. Первинний: добувні галузі і сільське господарство.

II. Вторинний : оброблювальні галузі.

III. Третинний : сфера послуг.

У кінці XX ст. структурні зміни в н. е. вимагали виділення в третинному секторі ще 2 сигментів:

Четвертинного – сектор, що забезпечує ринкові трансакції. Він включає:

• торгівлю,

• фінансові послуги,

• страхування,

• операції з нерухомістю.

П'ятиричний сектор, до якого відносять:

• охорона здоров'я,

• освіта,

• наукові дослідження,

• державне управління.

У сучасній економіці спостерігаються наступні тенденції:

1. зростання сфери послуг.

2. Високі темпи зростання п'ятиричного сектора.

3. З'являються нові види діяльності, змінюється структура ринку праці.

Однак розміри промислового виробництва продовжують зростати і відбувається перенос вторинного сектору в менш розвинуті країни.

Б. Зміни у характері ресурсів та продукта.

В індустріальний період панування матеріального виробництва, багатство нації обмежувалося ресурсами. Вибір ресурсів визначався типом державного устрою:

• натуральне господарство передбачає вибір на основі традицій та звичаїв,

• у розвинутому ринку головним завданням є зміни набору відтворювальних ресурсів,

• у постіндустріальному суспільстві головним стає необмежений ресурс – культура.

Основні властивості культурних благ:

1. Загальність (доступні кожному, їх неможливо знищити).

2. На зміну масвидним ресупсам приходять унікальні.

3. Споживання культурних благ не знищує їх, а розширюють сферу їх впливу.

4. Ринкову ціну визначити неможливо.

С. Зміна змісту та хатакреру праці.

Доіндустріальний та індустріальтний типи економіки базуються на репродуктивному змісті праці, головними характеристиками яких є:

а) виробництво матеріальних благ

б) можливість відчуження результата від дічльності

в) мотиви базуються на утилітарних потребах і цінностях

г) праця підкорена розподілу праці і системі машин.

У постіндустріальній економіці формується творча діяльність в основі якої лежить діалог між суб'єктами. Творча діяльність має 2 сторони:

а) створення предмеиів світової культури,

б) саморозвиток особистості.

Стимули діяльності базуються на внутрішніх мотивах.

Змінюється співвідношення між робочим і вільним часом.

Тема 10. Програмування і прогнозування національної економіки.

1.1 Суть прогнозування

Об'єкт прогнозування - будь-яка система, що має багатоваріантну реалізацію.

Прогноз - науково обґрунтована думка про можливі стани об'єкту в майбутньому або про альтернативні шляхи і терміни досягнення них станів.

Період попередження - термін від моменту, для якого є останні статистичні і ін. дані до моменту, до якого відноситься прогноз.

Прогнозування - система наукових досліджень, направлених на виявлення тенденцій розвитку і можливих майбутніх реалізацій соціально-економічних систем.

Основні напрями соціально-економічного прогнозування:

• демографічні прогнози;

• соціальні прогнози;

• науково-технічні прогнози;

• економічні прогнози;

• прогнози освоєння природних ресурсів і наслідку освоєння;

• зовнішньополітичні прогнози;

• необхідність стратегічного прогнозування:

• ринковому господарству властиві постійні коливання кон'юнктури; щоб не допускати крупних помилок, треба оцінити альтернативи ринкової динаміки;

• стратегічне прогнозування - початковий пункт при обґрунтуванні довгострокових програм і планів.

Функції прогнозування:

• що передбачає (описова) - опис можливих або бажаних перспектив, станів об'єкту прогнозування в майбутньому;

• предписательна (передвказівна) - підготовка проектів рішення різних проблем планування, використання інформації про майбутньому в цілеспрямованій діяльності різних суб'єктів управління.

Методика прогнозування.

1. Передпрогнозна орієнтація:

• визначення об'єкту прогнозування, цілей і завдань;

• визначення періоду попередження;

• визначення робочої гіпотези.

2. Розробка прогнозного фолу:

-збір даних про об'єкт і про суміжні сфери, що впливають на його розвиток.

3. Початкова модель.

4. Вибір методу прогнозування.

5. Розробка прогнозу.

6. Оцінка міри достовірності прогнозу.

7. Вироблення рекомендацій для ухвалення оптимальних управлінських рішень.

Важливій складовій прогнозів розвитку економіки повинен бути аналіз можливостей і обмежень соціально-економічного розвитку: науково-технічних і ін. У різноманітному поєднанні цілей, можливостей, обмежень і інструментів економічної політики і полягає альтернативність макроекономічних прогнозів.

Градація прогнозів:

1. За масштабом прогнозування:

• макроекономічні і структурні (міжгалузеві);

• прогнози розвитку окремих комплексів національної економіки;

• прогнози галузеві і регіональні;

• прогнози діяльності господарських суб'єктів і їх асоціацій, окремих виробництв і продуктів.

2. За функціональною ознакою:

• пошуковий (генетичний) - екстраполяція (від старих до нових);

• нормативний (теологічний) - визначити шлях і терміни досягнення можливих станів об'єкту в майбутньому, що приймаються як цілі (від нових до старих).

3. По періодичності:

• довгострокові;

• середньострокові;

• короткострокові.

4. По багатоваріантності напрямів розвитку об'єкту:

- нормативні (вказівка можливих шляхів і термінів досягнення бажаного кінцевого стану прогнозованого об'єкту);

- варіантні (розгляд сукупності можливих напрямі, майбутнього розвитку прогнозованого об'єкту і визначення терміну, шляхів і умов здійснення кожного напряму).

5. По можливостях дослідження тенденцій розвитку об'єкту:

- безумовні (засновані на вивченні статистичних даних за минулий період і перенесенні виявлених закономірностей на майбутнє);

- умовні (використовується у разі можливості вживання різних заходів, здатних впливати на прогнозовані показники).

6. По використовуваних методах прогнозування:

- трендові;

-експертні; - імітаційні.

1.2 Методи макроекономічного прогнозування

Методи прогнозування:

1. Екстраполяційні:

• проста екстраполяція радов динаміки;

• регресійні моделі багаточинників;

• авто регресійні моделі.

2. Методи математичного моделювання:

- ланцюги Маркова (імітаційне моделювання). 3. Експертні методи:

- метод Дельфі.

Екстраполяція - продовження на майбутнє тенденції, що склалася. Операція екстраполяції в загальному вигляді є визначенням значення функції вигляду

y _t-L= F (у _t; L)

де у _t - точкові значення показника на період управління L;

F - звичайне рівняння тренда.

Звичайне рівняння тренда характеризує тенденцію в середньому, а фактичні крапки відхиляються від рівняння тренда. Ця умова повинна виконуватися і в майбутньому. Тому при розрахунку прогнозних значенні рівнів визначається довірчий інтервал прогнозу.

Недоліки методу екстраполяції:

• низька достовірність вже при середньостроковому прогнозуванні;

• при прогнозуванні не враховуються невизначеність безлічі виробничих можливостей, економічній ефективності нових технологій, відмінності в здібностях господарюючих суб'єктів до засвоєння нововведень, отримання і обробки ринкової інформації.

Нинішній стан наший економіки офіційно характеризується як системна криза. Економіка одночасно знаходиться в стані структурного, інституційного, інвестиційного, соціального і ін. криз.

Це означає, що техніка екстраполяції не прийнятна для прогнозування соціально-економічного розвитку України.

Моделювання - особлива форма експерименту, що полягає в дослідженні об'єкту на його моделі.

Економіко-математичні моделі - опис економічних об'єктів, закономірностей і зв'язків за допомогою математичних залежностей.

Економіко-математичні моделі:

• матричні моделі оптимального планування (для складання планів мінімальних витрат при заданому об'ємі виробництва і т.д.);

• економіко-статистичні моделі;

• імітаційні моделі.

Імітаційне планування - проведення за допомогою ЕОМ чисельного експерименту з математичною моделлю, що описує поведінку складної системи протягом заданого періоду часу. Застосовується у випадках, коли неможливе проведення аналітичних досліджень.

Недоліки економіко-математичного моделювання:

• великий об'єм вибірки (багатоваріантність);

• при плануванні експерименту акцепт може бути зроблений не на вирішальні чинники.

Експертні методи - комплекс логічних і математико-статистичних методів і прогнозів, направлених на отримання від фахівців інформації, необхідної для підготовки і вибору управлінських рішень.

Експертні методи застосовуються у випадку, якщо обґрунтування і оцінка прогнозу не можуть бути зроблені на основі точних прогнозів. Принципи проведення експертизи:

- групова оцінка, заснована на об'єднанні індивідуальних думок експертів;

- універсальність;

- наявність зв'язку між груповою і індивідуальною перевагами;

- незалежність альтернатив;

- суверенність експертів;

- відсутність диктаторства.

Етапи проведення експертизи:

1. Розробка процедури опиту.

2. Підбір групи фахівців-аналітиків (експертів).

3. Проведення опиту.

4. Аналіз і обробка інформації, виданої експертами.

5. Формування групової оцінки для вироблення управлінських рішень.

Сьогодні для розробки макроекономічних прогнозів необхідно

використовувати моделі структурної динаміки, які ґрунтуються на відмові від концепції рівноваги, необхідності виходити з реальної дійсності, моделювання або ухвалення рішень на основі неповної інформації і невизначеності, обрання як мета моделювання альтернативного пошуку шляхом поліпшення стану економіки.

1.3 Суть макроекономічного планування

Програмування базується на прогнозних розробках і має на своїй меті складання проектів цільових комплексних програм рішення найважливіших проблем розвитку національної економіки країни, між галузевих, галузевих, регіональних і локальних проблем.

Програма - наукове передбачення стану якого-небудь локального об'єкту управління в певний період (через 5, 10, 15 і більше років) засноване на чіткому визначенні мети і системи заходів, що забезпечують досягнення цієї мети, узгоджених між собою по ресурсах, термінах виконання і виконавцях.

Цільова комплексна програма - адресний, різному ступеню директивності документ, що містить систему узгоджених по термінах, ресурсах і виконавцях соціально-економічних, виробничих, фінансових, науково-дослідницьких, організаційно-господарських і ін. заходів, що забезпечують досягнення поставленої мети, завдань найбільш ефективними шляхами і у встановлені терміни.

Стрижнем комплексної цільової програми (КЦП) є її мета. Єдина мета комплексної цільової програми розгортається в сукупність завдань, рішення яких здійснюється за допомогою системи заходів, що реалізовуються конкретними виконавцями при певному ресурсному забезпеченні. Ця сукупність і представляє істоту програми.

Під використовуваними ресурсами розуміється сукупність витрат матеріальних, трудових, фінансових і інформаційних ресурсів, необхідних для досягнення мети, включаючи витрати ресурсів не тільки у сфері виробництва програмного продукту, але і тих ділянках зв'язаних виробництв, сфери звернення і споживання яких пов'язані з виготовленням і використанням програм. Це додає програмам комплексний характер.

Функції стратегічних програм:

1. Здійснення орієнтації програм не на виконувану функцію, а не задоволення певних суспільних потреб.

2. Посилення цільової спрямованості планових розрахунків, створення можливості переходу в процесі стратегічного планування від цілей до ресурсів.

3. Формування стратегії для комплексного вирішення визначенням, забезпечення комплексу заходів не по окремих ознаках, а за ознакою вирішуваної проблеми.

4. Різка зміна темпів, що склалися, і пропорцій розвитку, не здійсненне в рамках раніше сформульованої системи економічної політики.

За допомогою комплексних цільових програм здійснюється:

- глибоке і всестороннє обґрунтування стратегічних рішень по глобальних проблемах розвитку національної економіки;

- планомірна концентрація ресурсів, необхідних для вирішення завдань перспективного розвитку;

- підвищення рівня збалансованості заходів, що забезпечують рішення основних завдань;

- координація і забезпечення своєчасності рішення завдань всього робіт по здійсненню програми;

- узгодження діяльності господарюючих суб'єктів, центральних органів влади в рішенні поставлених завдань.

Класифікація, типологія програм важлива для визначення деяких загальних закономірностей їх розробки і реалізації:

- виявлення типових форм уявлення і структуризації програмних проблем;

- систем, керівників процесом розробки програм;

- методів складання і ув'язки програмних заходів;

- можливого механізму і структури систем управління їх реалізацій.

Класифікація комплексних цільових програм представлена в таблиці 1.3.1

Таблиця 1.3.1 – Класифікація комплексних цільових програм

Ознаки виділення стратегічних прог- рам	Класи програм
1. Відношення прог- рамних проблем до цілей соціально-економічного развитку	1. Цільових 2. Ресурсні
2.Характер програмно-реалізованих проблем	1. Соціальні: - орієнтовані на індивіда і сім'ю; - орієнтовані на групи населення; - орієнтовані на суспільство в цілому. 2. Соціально - економічні: - орієнтовані на сім'ю; - орієнтовані на групу населення. 3. Політичні: - вдосконалення державного управління. 4. Екологічні: - організаційно-господарські; - виробничий-екологічні. 5. Науково- технічні 6. Оборонні 7. Ідеологічні 8. Багатоцільові
3. Відношення до країни	1. Зовнішні 2. Внутрішні
4. Часовий горизонт	1. Поточні (до 1 міс.) 2. Короткострокові (від 1 міс. до 1 року) 3. Середньострокові (1-5 років) 4. Довгострокові (більше 5 років)
5. Рівень значущості результатів	1. З якісно певними результатами 2. З кількісно певними результатами
6. Характер об'єкту програмних заходів	1. Галузеві: - внутрігалузевий; - що охоплює галузь в цілому 2. Міжгалузеві
7. Характер об'єкту програмних заходів	3. Регіональні: - освоєння нових регіонів; - розвиток регіонів; - реконструкція регіонів 4. Функціональні: - вдосконалення економічних параметрів; - вдосконалення спеціалізованих функцій управління; -вдосконалення стадій процесу виробництва споживання 5. Багатофункціональні
8. Відношення об'єкту до адміністративно-територіального ділення країни	1. Загальнодержавні 2. Регіональні 3. Районні 4. Міські 5. Сільські

Тема 11 політика економічного зростання в національній економіці

1. Економічне зростання і економічний розвиток.

2. Накопичення в механізмі економічного зростання.

3. Моделі економічної політики зростання.

1. Життя, як стверджували ще мислителі старовини, є рух. І, подібно живій природі, економічне життя суспільства також знаходиться в постійному русі, який виявляється в безлічі поступових кількісних і якісних змін. Ці зміни торкаються не тільки продуктивних сил і виробничих відносин, але і продуктивності праці, що росте, здібності його створювати всю більшу кількість благ, корисних суспільству і людині. Економічне зростання означає поступальний рух економіки, її прогрес і розвиток.

Але чому це відбувається? Які сили рухають економічним прогресом? Глибинні причини поступального розвитку економіки криються в складних і суперечливих зв'язках між суспільним виробництвом і кінцевим його призначенням – задовольняти потреби людини, служити споживанню. Самі економічні потреби людини породжуються виробництвом. Створюючи новий продукт і порушуючи потребу в ньому, виробництво формує умови задоволення цих потреб. У свою чергу, задоволена потреба і поява нових диктують необхідність повторення виробництва, нарощування і вдосконалення його для насичення нових потреб. Потреби суспільства, що ростуть, викликають "прожитку виробництва", які здатні задовольняти ці потреби. Три найбільші відкриття – уміння добути вогонь, винахід колеса і машини – стали тими передумовами, які всякий раз виводили людство на нові рубежі розвитку, що виміряються як "епоха".

Важливо розрізняти категорії "економічного зростання" і "економічного розвитку".

Економічне зростання – це збільшення об'ємів реального ВВП в одному періоді в порівнянні з іншим. Він являє собою зростаючу здатність економіки задовольнити свої потреби, які ростуть.

Економічний розвиток можна охарактеризувати як перехід економіки від одного стану до іншого, коли не просто збільшуються масштаби виробництва, але і удосконалюється його якісний стан, створюються нові види продукту і послуг на базі нових технологій.

Головне питання, на яке прагне відповісти теорія економічного зростання, зводиться до того, яким чином можна збільшити реальний об'єм номінального продукту в довгостроковому періоді, тобто в умовах повної зайнятості. Відповідь на це питання має практичне значення, оскільки його рішення дозволяє подолати обмеженість ресурсів і, отже, розширити можливості економічно задовольняти потребі суспільства.

Необхідність економічного зростання. Стабільне економічне зростання є метою макроекономічної політики. Економічне зростання необхідне по-перше, для того, щоб створювати робочі місця і уникати зростання безробіття; по-друге, більш швидкий в порівнянні з темпом зростання населення економічне зростання служить основою для забезпечення життєвого рівня, що росте.

В різних країнах і в різні періоди темпи економічного зростання можуть бути різними. Залежать вони від безлічі чинників, про що ми говоритимемо нижче. Проте, існує загальна закономірність: при низькому початковому рівні розвитку темпи можуть досягати дуже високого рівня 10-15% в рік, про що свідчить розвиток Японії (в 50-е рр.), Тайланда, Сінгапура і інших нових індустріальних країн. Проте досягши високого рівня розвитку економіки країни темпи зростання сповільнюються і встановлюються в середньому на рівні 3-4%. Наприклад, в США – темпи зростання ВНП складають близько 3% в рік, що цілком задовільно. За оцінками фахівців, темпи економічного зростання України за першу половину 2000 року склали 5%, а до кінця року прогнозується річний темп зростання економіки близько 2,5%.

Переваги економічного зростання.

1. Збільшення кількості товарів і послуг веде до зростання рівня життя (ВНП на душу населення росте).

2. Створюються більш широкі можливості людям для заняття і відпочинку: можливість скорочення робочого тижня при підвищенні життєвого рівня.

3. Можливість уникнення убогості і несправедливості.

4. Можливість вирівнювання рівня розвитку різних країн.

5. Економічне зростання полегшує рішення проблеми вибору при обмежених ресурсах, що дає більш широкі можливості маневрування ресурсами для кращої організації суспільного виробництва.

Недоліки економічного зростання.

Основним недоліком економічного зростання є погіршення стану навколишнього середовища. Виникає проблема порушення екологічної рівноваги. Супротивниками економічного зростання робиться висновок: "Отже, економічне зростання не потрібне".

Напрям економічного зростання.

Не можна змішувати дві проблеми: темп економічного зростання і його напрям. Наприклад, розглянемо гіпотетичну систему, в якій тільки два товари: чисте повітря і автомобілі. У економічної системи, ефективно функціонуючої на межі своїх виробничих можливостей, існує вибір між цими благами: виробництво більшої кількості автомобілів забруднює повітря, виробництво меншої кількості автомобілів покращує стан навколишнього середовища.

Враховуючи безперервну модернізацію технологій і доступність нових видів ресурсів, межі виробничих можливостей розширяються. Якщо економічна система в результаті зростання виробництва перейде з т.А в т.В, це викличе незадоволеність у зв'язку з погіршенням екологічної обстановки. Проте, це не просто факт зростання, яке слідує засуджувати. Навпаки, існування проблеми полягає у напрямі зростання, тобто в тому поєднанні товарів, яке було вибране. При тому ж самому розширенні межі виробничих можливостей економічна система могла б пройти шлях з т.А в т.С. Даний шлях економічного зростання став би можливим, якби більше зусиль і витрат було направлено на розробку і виробництво екологічно більш безпечних автомобілів. Зіставляючи крапки А і З, ми бачимо, що в результаті економічного зростання одночасно може бути досягнутий і збільшення кількості автомобілів і поліпшення стану повітря, що означає одночасно процес розвитку матеріального виробництва і поліпшення стану навколишнього середовища.

Показники економічного зростання.

Економічне зростання звичайно обчислюється на основі динаміки національного продукту. Судити про економічне зростання можна на основі системи економічних показників: абсолютних і відносних. Серед абсолютних показників виділяють показники статичні (що не враховують чинник часу – ВВП, ВНП, НД і ін.) і динамічні (абсолютні прирости ВВП, ВНП і т.п. як абсолютна різниця між рівнями зіставних показників звітного і базисного років, наприклад, приріст ВВП = ВВП2 - ВВП1).

Відносні показники економічного зростання – це темпи зростання і темпи приросту.

(11.1)

(11.2)

Економічне зростання вимірюється двома способами: збільшенням реального ВНП і зростанням його об'єму на душу населення за певний період часу. Важливо враховувати, що економічне зростання повинне бути пропорційним і безперервним; його оптимальний рівень коливається в середньому близько 3-5% в рік.

Вимірювання економічного зростання.

Вимірювання економічного зростання скоюється на основі двоосновних показників:

• Зростання об'ємів ВНП (або ВВП) за певний період часу (рік);

• Темпів зростання ВНП (або ВВП) з розрахунку на душу населення за такий же період часу.

Чинники економічного зростання.

Економічне зростання забезпечується багатьма чинниками. Різні теорії економічного зростання по-різному аналізують чинники або процеси, що забезпечують економічне зростання. Спочатку дослідники проблеми економічне зростання зв'язували його тільки з можливостями виробництва, які у свою чергу залежать від забезпеченості країни ресурсами. В 19 столітті економістами (Джевонсом, Кларком) була розроблена виробнича функція

У = f (L,K,N) (11.3)

де У – сукупний продукт

L – витрати живої праці, РС;

До – витрати продуктивного капіталу;

N – природні ресурси.

Виробнича функція показує, що об'єми виробництва залежать від величини праці, продуктивного капіталу і природних ресурсів.

Згодом емпіричні дослідження між об'ємом виробництва і витратами чинників показали, що зростання виробництва перевищує зростання витрат чинників виробництва. Існує ще один чинник зростання – НТП. Виробнича функція отримала вигляд

У = f (L,K,N,А) (11.4)

або

у = W1· l + W2 · k + W3 · n + а ·А (11.5)

де А – НТП;

а – його темпи;

W1,W2,W3 – частки витрат праці, капіталу і природних ресурсів в СОП;

у – Тр СОП;

l,k,n – темпи зростання витрат праці, капіталу і ресурсів.

Складність розрахунку такого чинника, як природні ресурси примусила економістів відмовитися від його числення. Широке розповсюдження отримала функція Кобба-Дугласа

Y = A ּ L^a ּ K^(1-a), (11.6)

де а – показує еластичність зростання об'єму виробництва від праці;

(1-а) – еластичність зростання виробництва від капіталу.

Розглянемо докладніше вплив цих чинників.

1. Праця як чинник економічного зростання визначається чисельністю працездатного населення, рівня освіти і кваліфікації, культурою праці. Праця впливає на об'єм виробництва через трудовитрати і продуктивність праці. Остання у свою чергу визначається НТП, технічним рівнем виробництва. Залежність об'єму виробництва від руда називають трудомісткістю.

2. Капітал як чинник економічне зростання характеризується станом виробництва, ступенем фізичного і морального зносу основного капіталу.

3. Природні ресурси (земля, вода, нафта, газ і т.п.) істотно впливають на економічне зростання, проте врахувати цей вплив важко. З розвитком НТП залежність економічне зростання від природних ресурсів скорочується. На основі ресурсозберігаючої технологій і безвідходного виробництва можна нарощувати випуск продукції і без збільшення ресурсів. Тому не випадково в індустріально-розвинутих країнах виявилася стійка тенденція зниження матеріаломісткості і енергоємності виробництва.

4. НТП впливає на економічне зростання за допомогою нових технологій, нової більш продуктивної техніки, більш високого рівня кваліфікації робітників, тобто дією на три попередні чинники.

Ще одна група чинників економічного зростання пов'язана з ефективністю організації і управління економіки. Сюди можна віднести:

- рівень концентрації виробництва, оскільки великомасштабне виробництво одержує сінергічний ефект, великі можливості використовування НТП;

- структуру суспільного виробництва, оскільки галузева структура відповідна потребам НТП, створює умови для прискорення економічного зростання;

- ефективність законодавчої бази і ухвалення урядових рішень в області соціальної, економічної і науково-технічної політики.

Таким чином, виробнича функція припускає, що дохід може створюватися різними чинниками, а економічне зростання може розглядатися як виробнича функція з безліччю аргументів (чинників економічного зростання). Серед них виділяють:

а) чинники пропозиції;

- кількість і якість природних ресурсів;

- кількість і якість трудових ресурсів;

- об'єм основного капіталу;

- нові технології (НТП);

б) чинники попиту;

цінові:

- рівень інфляції;

- зміна в інвестиційних витратах;

нецінові:

- зміна в інвестиційних витратах;

- зростання добробуту;

- очікування споживачів;

- заборгованості;

- податки;

в) чинники розподілу (або організації);

розподіл чинників і результатів виробництва по:

- галузям;

- регіонам;

- верствам населення;

- секторам економіки.

Метод підрахунку економічного зростання.

В найпростішій моделі зростання доходів може бути розділено на три окремі компоненти: зростання праці, зростання капіталу і власне технічні нововведення. Якщо ігнорувати технічні зміни і припустити незмінну прибутковість, то 1% приросту праці разом з 1% приросту капіталу дадуть 1% збільшення об'єму виробництва.

Припустимо, що витрати праці виросли на 1%, а капітал – на 5%. Здавалося б, об'єм виробництва виросте на 3% як середнє від 1+5. Але це невірно, оскільки чинники створюють нерівні частки продукту. Близько 3/4 всього продукту належить праці і утілюється в заробітну платню, а 1/4 випуску йде на відшкодування капіталу. Це означає, що приріст продукту за рахунок праці в 3 рази перевищує його приріст за рахунок капіталу. Т.о., продукт виросте на 2% в рік (3/4 від 1% + 1/4 від 5%) До чинників виробництва додамо також технічні зміни, включивши тим самим всі джерела зростання.

Звідси: приріст об'єму виробництва рівний 3/4 приросту праці + 1/4 приросту капіталу + технічні зміни.

Технічні зміни тут означають зростання продуктивності і підраховуються шляхом віднімання: технічні зміни рівні приросту випуску – 3/4 приросту праці – 1/4 приросту капіталу.

Якщо врахувати, що з 1900 по 1984 р. праця щорічно зростала на 1%, капітал – на 3%, а випуск на 3,2%, то можемо визначити як відносне зростання капіталу вплинуло на зростання об'єму виробництва з розрахунку на душу населення по формулі:

приріст випуск/праця = 1/4 приросту капітал/праця + технічні удосконалення

або

2,2 = 1/4 (2) + 0,5 + 1,7

Таким чином, 2,2 – це процентне зростання випуску на одного робітника досягнутий за рахунок 0,5 % за рахунок збільшення капіталу, а на 1,7% за рахунок технічних нововведень.

Більш детальні дослідження, проведені Денісоном, вивчаючим ресурси зростання з 1948 по 1961 р., показали, що ВНП в середньому виріс на 3,2% в рік. Вкладення (капіталу, праці і землі) збільшувалися щорічно на 1,1%, решта чинників – на 2,1%. Інакше кажучи, 2/3 отриманого приросту є результатом підвищення рівня утворення працівників, технічних нововведень і інших чинників "загальної продуктивності".

Типи економічного зростання.

В макроекономічній теорії розрізняють екстенсивне і інтенсивне економічне зростання.

Екстенсивне економічне зростання припускає збільшення об'ємів національного виробництва при незмінних технологіях з пропорційним кількісним зростанням чинників виробництва, що використовуються.

Інтенсивне економічне зростання дозволяє збільшувати продукт не тільки без збільшення, але і іноді при скороченні вживаних ресурсів на основі вдосконалення технології. В реальному житті ці типи економічного зростання в чистому вигляді не зустрічаються. Як правило, говорять про переважно екстенсивне або переважно інтенсивне економічне зростання.

В даний час частка інтенсивних чинників економічного зростання переважає. В країнах ринкової економіки вони складають 70-80% в прирості національного доходу. В колишньому СРСР через технологічну відсталість їх частка не перевищувала 35%, що пояснює економічну відсталість країни.

Межі економічного зростання.

Межею економічного зростання в кожній країні є досягнення економічно потенційного об'єму виробництва, тобто максимально можливого ВНП при повній зайнятості, повному і ефективному використовуванні досвідчених ресурсів на основі даного техніко-економічного рівня. Розсунути межі економічного зростання можна шляхом використовування НТП.

2. Нагромадження в механізмі економічного зростання. Найпростішим визначенням суті нагромадження капіталу за умов капіталізму є процес перетворення додаткової вартості в капітал, у тому числі – в різні типи і форми капіталу (капіталістичної власності). Цей процес ще називають капіталізацією.

Нагромадження капіталу має свої особливості у межах кожного з типів і форм економічної власності. Так, у межах акціонерної форми власності нагромадження капіталу здійснюється шляхом випуску акцій і облігацій і їх розміщення на ринку капіталу. Такої можливості у підприємств неакціонерного типу немає.

Процес нагромадження капіталу здійснюється в двох основних формах: 1) концентрація капіталу і 2) його централізація. При певному рівні концентрації виробництва обидва ці процеси ведуть до появи монополій (у тому числі олігополій), які мають нагоду систематично збільшувати нагромадження капіталу за рахунок привласнення монопольного прибутку.

Масштаби нагромадження капіталу залежать, в першу чергу, від абсолютної величини додаткової вартості, яка, у свою чергу, визначається динамікою продуктивності праці, швидким оновленням основного капіталу, упровадженням досягнень НТР у виробництво і іншими чинниками.

Важливу роль в процесі нагромадження капіталу грає сучасна держава, яка здійснює вплив на розвиток якості трудових ресурсів, НТР і інші чинники. Цей вплив здійснюється шляхом виділення значних коштів на розвиток освіти, охорони здоров'я, фінансування наукоємких і високотехнологічних галузей, проведення активної податкової, амортизаційної, фінансово-кредитної, структурної, інноваційної політики.

Нагромадження капіталу розпадається на нагромадження продуктивного капітал і грошового капіталу. В процесі нагромадження продуктивного капіталу слід виділити валові і реальні інвестиції. Валові інвестиції включають всю суму витрат, які йдуть на заміщення зношених виробничих фондів і приріст капіталовкладень в поточному році. Реальні інвестиції – це вкладення в засоби виробництва, розвиток науки, інформації і інших елементів продуктивних сил. Якщо від валових інвестицій відняти суму амортизації основного капіталу, то отримаємо чисті інвестиції, які йдуть тільки на розширення основного капіталу.

Рівень і інтенсивність нагромадження капіталу показує норму нагромадження, яка визначається відношенням фонду нагромадження до національного доходу або ВНП. Вартість зношених фондів фіксується в амортизаційному фонді.

Оптимальним в колишньому СРСР вважалося співвідношення між споживанням і нагромадження в пропорції 75:25. В різних країнах світу залежно від соціально-економічної програми розвитку воно відхилялося як в одну сторону, так і в іншу. В Україні за період 1961-1989 рр. норма нагромадження скоротилася з 29,3% до 17,9%.

За час економічної кризи норма нагромадження в іншій державі скоротилася до 9% національного доходу. Враховуючи досвід цієї країни і інших країн світу, цю норму за існуючих умов потрібно підняти до 25-26%.

Заощадження і інвестиції. Інвестиції не слід ототожнювати з капіталовкладеннями, тобто вкладеннями в основній капітал або до виробничих фондів. Це означає ототожнення цілого з окремим елементом. Тому логічно розглядати інвестиції як вкладення в розвиток продуктивних сил підприємства, а на макрорівні – в розвиток продуктивних сил суспільства.

На мікрорівні інвестиції в розвиток економічної власності – це витрати на управління власністю, на випуск акцій, виплати дивідендів, на перехід від однієї форми власності (наприклад, приватної) до іншої (створення закритого акціонерного суспільства) і ін.

На підставі сказаного можна дати таке комплексне визначення інвестицій: інвестиції на мікрорівні – вкладення в розвиток продуктивних сил і відносин економічної власності; інвестиції на макрорівні – вкладення в розвиток економічної системи. Інвестиції при капіталізмі – це вкладення в розвиток капіталістичних виробничих відносин на основі постійного удосконалення системи продуктивних сил.

Такі інвестиції на рівні підприємств здійснюються у вигляді грошових коштів, цінних паперів (і перш за все, акції), банківських вкладень, вкладень в інтелектуальну власність, до основних і оборотних фондів, майнові права і інші активи (цінності).

3. Моделі економічного зростання.

Ранні теорії намагалися дати відповідь на питання причин економічний зростання, узявши за основу кліматичні умови, більш сучасну культуру, релігію.

Сучасні підходи до економічного зростання. Кожний учений по-своєму потрактує шляхи прискорення і стабілізації економічного зростання.

Теорія ривка Уїльяма Ростоу грунтується на тому, що у кожної країни був свій ривок (по аналогії з літаком, що відривається від землі лише при критичній швидкості). Країни досягали цієї крапки в різний час: Англія – в 18 в., США – близько 1850 р., Мексика – в 1949 р. Ривок може бути здійснений за рахунок одного з секторів економіки (промисловості, сільського господарства, зовнішньої торгівлі)

Теорії відставання. Деякі учені (наприклад, Гершенкрон з Гарварду) вважають, що певний ступінь відсталості – позитивний чинник, оскільки дає можливість використовувати вже розроблені передові технології. Американський економіст, нобелівський лауреат С.Кузнєц вивчив історію розвитку 13 нині процвітаючих країн і показав, що самим оптимальним є збалансоване зростання.

Кейнсіанська модель в основу економічного зростання ставить сукупний попит. Зростання об'єму виробництва може натрапляти на недостатню місткість ринку, коли неможливо реалізувати проведений продукт і доводиться згортати виробництво. Розширення місткості ринку за рахунок зростання совок попиту забезпечує економічне зростання. Оскільки сукупний попит складається із споживання населення, валових інвестицій підприємців, державних закупівель і попиту в ін. країнах, що забезпечує експорт, то, розширюючи ці елементи сукупного попиту, можна забезпечити динамічне економічне зростання. Оскільки елементом сукупного попиту є інвестиції, то в моделях Харрода-Домара головним чинником економічного зростання виступають капіталовкладення, джерелом яких є заощадження населення. Розробляється мультиплікатор економічного зростання, що показує залежність динаміки зростання від величини інвестицій.

Неокласичні моделі економічного зростання акцентують увагу на чинниках, що визначають пропозицію економічних ресурсів і їх ефективне використовування. Розробляються виробничі функції, за допомогою яких оцінюється дія окремих виробничих чинників, а також НТП на економічне зростання.

Консервативна течія в неокласичному напрямі, розвиток, що отримав, з кінця 70-х рр., політику економічного зростання пов'язувало із заохоченням пропозиції шляхом зниження податків, скорочення державних витрат, у тому числі трансфертних платежів.

Історико-соціологічні моделі економічного зростання, які описують економічне зростання в історичному аспекті залежно від соціально-психологічних чинників. Так, в моделі "стадій економічне зростання" американського економіста У.Ростоу визначається залежність темпів зростання від таких чинників: схильності населення до народження дітей, схильністю до розвитку науки, прагненню до створення матеріальних благ. Виходячи з цього, він виділив такі стадії:

1) класове суспільство, що характеризується статичною рівновагою;

2) стадія створення умов для розгону за рахунок розвитку транспорту, торгівлі, зміни положення людей.

3) стадія розгону, що характеризується активними технічними змінами;

4) стадія шляху до зрілості, де вступає в дію НТП;

5) суспільство високого масового споживання.

Ця концепція не має широкого застосування в практиці державного регулювання.

Неокейнсіанські моделі економічного зростання. Ці моделі виникли як розвиток і критична переробка кейнсіанської теорії макроекономічної рівноваги. Як відомо головною задачею Дж. Кейнса було встановлення причин масового безробіття і хронічного недовантаження виробничих потужностей в розвинутих країнах, катастрофічних розмірів, що досягли, в період Великої депресії 1929-1933 рр., коли були відсутні стимули на тільки для нових капіталовкладень, але навіть для реновації (оновлення) основного капіталу. З цієї причини теорію Дж. Кейнса часто називають теорією депресивної економіки.

В чому суть неокейнсіанських моделей економічного зростання?

1. Всі вони грунтуються на головному постулаті Дж.Кейнса – сукупному попиті. При побудові моделей їх автори виходили з того, що вирішальною умовою збалансованого зростання економіки є збільшення сукупного попиту.

2. Основним чинником економічного зростання вважаються капіталовкладення (інвестиції), які за допомогою мультиплікатора розширюють прибуток або самі викликані зростанням прибутку (під впливом акселератора). Вся решта виробничих чинників (збільшення зайнятості, ступінь використовування устаткування, поліпшення організації виробництва) в розрахунок не береться і виключається з моделі.

В цьому полягає кейнсіанска природа цих моделей і основна їх відмінність від неокласичних теорій.

Таким чином, неокейнсіанські моделі зростання характеризуються двома найтиповішими рисами:

• підхід до економічного зростання з боку попиту, який визначається рівнем доходу;

• ключовою роллю в економічному зростанні інвестицій, оскільки від накопичення капіталу залежить рівень доходу, а отже, і об'єм сукупного попиту.

Моделі ендогенного економічного зростання.

Дотепер погано вирішено питання про причини технічного прогресу. Була б дуже до речі макроекономічна модель, що пояснює зростання через ендогенну продуктивність технічного прогресу.

З середини 80-х років л. Ромер (1986 р.), Р. Барро і К. Сала – і – Мартін (1990 р.) ендогенизували технічний прогрес. Метод полягає в тому, щоб вивести технічний прогрес з процесу накопичення капіталу і форм пристрою суспільства.

Технічний прогрес є результатом процесу навчання, так званого принципу «learning doing». Теорія зростання не містить вивчення умов стійкої рівноваги. Вони намагаються відповісти на просте питання: що є двигуном технічного прогресу, і як він розповсюджується?

Тенденції економічного зростання в ХХ столітті.

1 Населення росло швидко, але меншими темпами, ніж накопичення капіталу, унаслідок чого підвищилося капіталоозброєння.

2 Спостерігалася виразна тенденція до зростання реальної заробітної платні.

3 Протягом тривалого часу відношення зарплати до загального доходу на власність змінювалося трохи.

4 Замість падіння рівня доходу на капітал (реального рівня відсотка) фактично спостерігалося його коливання в діловому циклі, тенденції до істотного падіння або значить зростанню в цьому столітті не було.

5 Рівень прибутку замість постійного повільного зростання фактично падав з 1900 р., оскільки зростання капіталоозброєння пов'язано із законом доходів, що знижуються, і лише з 1950 р. виявляються зміни.

6 Рівень національних заощаджень по відношенню до національного об'єму виробництва практично не мінявся, оскільки чисті іноземні інвестиції були незначні, навіть в діловому циклі, що змінюється, рівень інвестицій у ВНП був незмінним.

7 Протягом останні 85 років після змін, що відбулися, в економічному циклі національний продукт збільшувався більш менш постійними темпами. Приріст був дещо вище середнього показника зростання капіталу, праці і ресурсовкладень виключно завдяки технологічним нововведенням.

Тенденції 1 і 2 цілком вписуються в класичні і неокласичні теорії виробництва і розподілу. Тенденція 3 є результатом швидко змінних функцій виробництва, праці і капіталу. Тенденції 4 і 5 переконують в тому, що неокласичні теорії не охоплюють статичні форми. Постійний рівень прибутку і стагнація рівня доходів на капітал не можуть існувати при підвищенні рівня показника капітал-праця в світі незмінної технології; узяті разом вони суперечать основному закону доходів, що знижуються, при накопиченні капіталу.