4. Еміграційна політика країн-експортерів трудових ресурсів

Міжнародна організація праці так визначила мету еміграційної політики країн-експортерів: еміграція трудових ресурсів повинна сприяти скороченню безробіття, надходженню від трудящих-емігрантів валютних коштів, які використовуються для збалансованості експортно-імпортних операцій; емігрантам за кордоном має бути забезпечений відповідний життєвий рівень; вимога повернення на батьківщину емігрантів поєднується з придбанням останніми в зарубіжних країнах професій і освіти.

Сучасна міжнародна трудова міграція характеризується активізацією і зростанням впливу країн - експортерів робочої сили, які застосовують різні методи і засоби для досягнення цілей еміграції, а саме:

• методи та засоби захисту інтересів держави-експортера трудових ресурсів шляхом регулювання масштабів еміграції та якісного складу емігрантів, які виїжджають за межі країни. Більшість держав демонструють своєї еміграційної політикою повагу прав своїх громадян на вільне переміщення. Деякі країни проводять політику стримування еміграції, особливо у відношенні висококваліфікованих фахівців і при нестачі кваліфікованої робочої сили, а також при несприятливій демографічній ситуації;

• методи використання еміграції з метою забезпечення ресурсами економіки країни шляхом залучення валютних коштів трудящих-мігрантів. Для цього в національних банках відкривають емігрантам валютні рахунки під більш високу процентну ставку, створюють їм вигідні умови використання своїх валютних коштів для придбання товарів і виробничого обладнання і т.д. Ряд держав прямо зобов'язує трудящих-емігрантів переводити в країну походження значну (іноді диференційовану за категоріями) частку отриманої за кордоном заробітної плати. Держава приваблює також кошти приватних посередницьких організацій, що займаються працевлаштуванням громадян за кордоном шляхом запровадження обов'язкових внесків і страховок;

• методи та засоби з захисту прав трудящих-емігрантів шляхом використання двосторонніх угод та контрактної форми найму робочої сили для роботи за кордоном, яка покликана забезпечити певні економічні і соціальні гарантії (по заробітній платі, оплаті проїзду, житла, продовольчого забезпечення і медичного обслуговування і т . д.), а також шляхом організації установ, фондів, представництв, призначення спеціальних посадових осіб і т.п. з метою контролю за виконанням умов міжнародних угод щодо трудової міграції, вирішення спірних питань в країні перебування мігрантів та дотримання їх основних прав.

У посольствах і представництвах деяких країн за кордоном призначаються аташе з праці, які покликані забезпечувати захист прав трудящих-мігрантів, в тому числі вирішення спірних питань при їх розміщенні, ведення переговорів з роботодавцями.

Заслуговує на увагу досвід створення спеціальних фондів, в завдання яких крім контролю за дотриманням прав трудящих-мігрантів і членів їх сімей входить накопичення коштів (фонду добробуту), призначених для забезпечення медичного обслуговування, житлового будівництва, розширення мережі шкіл і т.п. повертаються на батьківщину мігрантів;

• заходи, що сприяють як захисту державних інтересів, так і прав і свобод трудящих-мігрантів.

Держава прагне виробити такий механізм регулювання міграції, який дозволяв би суміщати захист державних інтересів та його громадян. Одним з інструментів реалізації цього завдання є запровадження порядку обов'язкового державного ліцензування діяльності по найму громадян для роботи за кордоном. Мета ліцензування - наділення правом посередництва при працевлаштуванні за кордоном тільки тих організацій, які володіють достатніми знаннями, досвідом роботи, мають у своєму розпорядженні надійними міжнародними зв'язками і здатні нести матеріальну та юридичну відповідальність за результати своєї діяльності;

• заходи, спрямовані на взаємну захист інтересів країн-експортерів і країн-імпортерів трудових ресурсів (наприклад, при проведенні політики стримування масштабів міграції, нелегальних переміщень, стимулювання повернення мігрантів на батьківщину).