56.Конституційно-правовий статус Президента України

Конституційно-правовий статус Президента України виник і дістав своє нормативно-правове закріплення, після проголошення незалежності України.  Законом "Про Президента Української РСР" від 5 липня 1991 р. в Україні було запроваджено посаду Президента України, який згідно зі ст. 1 Закону визнавався найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади.  Згаданий правовий статус Президента України було уточнено ст. 19 Конституційного договору між Верховною Радою України та Президентом України "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврялування в Україні на період до прийняття нової Конституції України" від 18 червня 1995 р., за якою Президент України визнавався главою держави і главою державної виконавчої влади в Україні.  Нарешті, Конституція України 1996 р. визначила, що Президент України є главою держави і виступає від її імені.  Глава держави — це або конституційний орган, або водночас і вища посадова особа держави. У першому випадку глава держави відповідно до Конституції розглядається як невід'ємна складова парламенту, тобто законодавчої влади, оскільки без його підпису закон є недійсним (Велика Британія). У другому він є главою виконавчої влади і водночас главою держави (США). У третьбму лише главою держави,  -357-  який не входить до будь-якої гілки влади: законодавчої, виконавчої та судової (ФРН).  Главою держави звичайно є особа, яка посідає вище місце в ієрархії державних інститутів і яка здійснює верховне представництво як у внутрішньоекономічному житті, так і на міжнародній арені. Нарешті, це символ державності народу.  Правовий статус президента визначається республіканською формою правління.  Роль глави держави в президентських республіках досить важлива, оскільки він поєднує повноваження глави держави і глави уряду.  Сутність напівпрезидентської моделі зводиться перш за все до міцної президентської влади, яка здійснюється в умовах нежорсткого поділу влади, як це спостерігається у президентських республіках. Глава держави звичайно відповідає за розв'язання загальних стратегічних питань, контролюючи при цьому певні сфери діяльності уряду, в той час як прем'єр-міністр несе безпосередню відповідальність за здійснення державного управління.  Така модель притаманна і правовому статусу Президента України.  При зв'ясуванні місця і ролі будь-якого органу держави і посадової особи, які визначаються Конституцією, принциповим є: визначення його функціонального призначення і місце, яке орган або посадова особа посідає у системі державних органів.  Згідно з Конституцією України Президент України є главою держави. Проте місце і роль глави держави в системі органів саме державної влади у Конституції чітко не визначені.  Теорія Ш.-Л. Монтеск'є виявляється непридатною для розв'язання цієї проблеми, оскільки у його концепції розподілу влади главі держави (монарху) ввірялася виконавча влада, а Конституція України 1996 р. не включає Президента України до жодної з тріад влад. На думку деяких учених у даному разі слід звернутися до теорії "упокорюючої (врівноважуючої) влади", розвинутої французьким державознав-цем Б. Констаном, інтерпретованої німецькими мислителями Г. Гегелем та Л. фон Штейном і підтриманої дореволюційними російськими конституціоналістами Ф. Ф. Кокошкіним і Н. А. Захаровим. Влада, здатна впорядкувати дії різних влад, повинна бути дійсно незалежною, авторитетною і ней-  -358-  тральною щодо всіх їх, і цим вимогам найповніше відповідає глава держави1.  Крім того, надання Президентові статусу глави держави пояснюється перш за все необхідністю підвищити рівень представництва держави всередині країни і за її межами в період проголошення і становлення України як незалежної держави, а здійснення цих функцій у всіх країнах з напівпре-зидентською формою правління завжди притаманне Президентові країни.  Виходячи з цього, слід визнати, що здіснення ним представницької функції і функції гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина дає можливість Президентові України посідати особливе місце в системі органів державної влади і не входити до жодної з її гілок.  У процесі здійснення представницької функції Президент України визначає основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики держави відповідно до Конституції і законів України, виходячи з передвиборної програми Президента, в якій визначено стратегічні напрями побудови держави, суспільства, їх економічного, соціального і культурного розвитку.  Він представляє Україну всередині країни і в міжнародних відносинах.  Президент вживає відповідних заходів, пов'язаних з охороною суверенітету України, її територіальною цілісністю, використовуючи при цьому лише визначені Конституцією його власні повноваження.  Він несе персональну відповідальність за додержання Конституції України, захистом прав і свобод людини і громадянина.  Здійснення Президентом України цих функцій не дає підстав стверджувати, що його влада поширюється на всі гілки державної влади.  У Конституції України закладено загальні засади системи стримувань і противаг, яка покликана сприяти взаємодії і взаємозалежності законодавчої, виконавчої та судової влади. При цьому Президент України забезпечує погоджене 57.Дати визначення трудового права та предмету його регулювання.

Трудове право України – це самостійна галузь права, яка регулює трудові й тісно пов’язані з ними суспільні відносини. Трудові відносини – це відносини між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом, згідно з якими працівник зобов’язується виконувати певну роботу з підпорядкуванням внутрішньому трудовому розпорядку, а власник або уповноважений ним орган зобов’язаний оплачувати його працю, створювати належні умови для праці. Трудове право також регулює інші суспільні відносини, які тісно пов’язані з трудовими: 1) відносини працевлаштування, зокрема, якщо працівника звільняють з роботи, то він може звернутися за допомогою в орган працевлаштування або працевлаштовується самостійно. Орган працевлаштування пропонує працівнику роботу в тій же чи іншій місцевості за його професією, спеціальністю, кваліфікацією, а при її відсутності – здійснює підбір іншої роботи з урахуванням індивідуальних побажань і суспільних потреб. При необхідності працівника може бути направлено за його згодою на навчання новій професії (спеціальності) з подальшим наданням йому роботи; 2) відносини з виробничого навчання; 3) підвищення кваліфікації; 4) відшкодування збитків, заподіяних працівником підприємству, установі, організації або навпаки. Найважливішу роль у регулюванні трудових відносин відіграє Кодекс законів про працю України (далі КЗпП), який був прийнятий у 1971 році та набув чинності з 1 червня 1972 року. Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального та культурного життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини. Структурно Кодекс складається з 18 глав та 265 статей. Крім загальних положень, де визначаються завдання Кодексу законів про працю, права й обов’язки працівників та деякі інші питання, він містить положення про колективний і трудовий договір; забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників; робочий час і час відпочинку; нормування праці; заробітну плату; гарантії та компенсації (як для працівників, так і у випадках заподіяння матеріальної шкоди працівником підприємству, установі, організації); трудову дисципліну; охорону праці; працю молоді й жінок; трудові спори; державне соціальне страхування; пільги для працівників, які поєднують роботу з навчанням та деякі інші