31. Ліквідація російським самодержавством гетьманства та решток автономного устрою Гетьманщини. Ще перед вибухом Коліївщини російська політика щодо України різко змінилася. У 1762 р. на російський престол сіла Катерина II, яка продовжила централізаторську імперську політику Петра 1. Для України це означало цілковиту ліквідацію всіх проявів автономії. Безпосереднім приводом до скасування гетьманства була доповідна записка Теплова про нелад в Україні і заходи української старшини щодо спадковості гетьманського уряду. До цього слід додати особисту неприязнь імператриці-німкені до українців. Викликаний до столиці Розумовський без особливого спротиву підписав зречення з гетьманства, і цим виконав бажання Катерини, "щоб навіть сама назва гетьманів зникла". Маніфест імператриці з цього приводу, виданий наприкінці 1764 р., сповіщав, що влада в Україні переходить до Малоросійської колегії на чолі з генералом П. Рум'яйцевим. Свої обов'язки щодо нівеляції українського життя в усіх його проявах Румянцев уміло виконував протягом двох десятиліть, розпочавши з загальної ревізії земельної власності 1765—1769 рр. (Генеральний, або Рум'янцевський опис). Першим практичним кроком нового генерал-губернатора стала заміна натуральних повинностей грошовим податком, сума якого сягнула вже 250 тис. крб на рік. Політику щодо Гетьманщини царизм відпрацьовував на Слобожан­щині, заселеній українцями протягом XVII ст. (одним з перших ці землі освоював Яцько Острянин після поразки повстання 1638 р.). П'ять слобідських полків — Сумський, Харківський, Острогозький. Охтирський та Ізюмський — підлягали не гетьманові, а бєлгородському воєводі. Заможна старшина, якій, часто спадково, належала влада, не могла протиставитися централізаторській політиці Росії і досить спокійно сприйняла ліквідацію полкового устрою 1765 р. Але загалом українське суспільство з тривогою сприймало наступ царизму на автономію України. Обрані 1767 р. за наказом імператриці депутати до Комісії з перевірки законів і укладення нового кодексу — українські представники від козацтва, духовенства, шляхти и мішан — досить часто домагалися відновлення давніх прав і повернення гетьманства. На засіданнях комісії ці вимоги сміливо захищав лубенський депутат Григорій Полетика. автор "Історичної звістки" (в минулому його вважали автором "Історії русів"). Тоді ж П. Симоновський склав "Короткий опис України", а С. Дівович "Розмову України з Великоросією", праці, пройняті українським патріотизмом і гордістю за історію України. Реформи Рум'янцева в Україні перервала війна з Туреччиною, що почалася 1769 р. Гетьманські й запорізькі війська знову взяли в ній найширшу участь. За Кючук-Кайнарджійським миром 1774 р. Росія отримала вихід до Чорного моря між Дніпром і Південним Бугом, а Крим фактично опинився під протекторатом Росії. Це створило царизмові сприятливі умови ліквідувати й запорізьке козацтво з ненависною царизмові Січчю.

32. Ліквідація Запорізької Січі, приєднання Криму і Північного Причорномор’я до Росії. Водночас вівся наступ на Запорізьку Січ - оплот української дер­жавності і волі. Із поверненням у 1734 р. на Дніпро і побудовою Нової Січі, козацьке товариство вдовольнилося становищем сторожового війська проти турків і татар. Походи тепер робилися у складі російсь­ких військ. Росло число козаків-сиднів або гніздюків. На 1770 р. у восьми запорозьких палатках проживало близько 200 тис. чоловік. Зміцніло хліборобство і тваринництво, торгівля, соляні і рибні про­мисли. Степ і Великий Луг збагатив старшину. Кошовий отаман П.Калнишевський мав понад 14 тис. голів худоби, генеральний писар І.Глоба - до 13 тис. Між старшиною та сіромою наростали соціально-економічні протиріччя — аж до збройних сутичок. У 1768 р. запорожці відзначилися у гайдамацькому повстанні і побили також свою старшину. У 1772-1773 рр. вони переховували не тільки селян-утікачів, а й повстанців О.Пугачова. Особливо обурю­вав правителів імперії опір козацтва наступу па запорозькі вольності і землі. Запорожці вороже зустріли створення у 1751-53 рр. воєнізо­ваних Ново-Сербії на Бузі і Слов'яно-Сербської провінції на Донбасі. Отже, творення українськими козаками своєї держави з відповід­ними економічними, політичними і національними прикметами, відмінними від російських, було основною причиною нищення За­порозької Січі. Тому, як тільки закінчилася російсько-турецька війна 1768-1774 рр., імперія виступила проти Січі. 4 червня 1775 р., коли більшість запорожців ще перебували на ту­рецькому фронті, 42 полки генерала Текелі за наказом Катерини II роззброїли 7 січових полків. Покровську Січ зрівняно із землею, а її останнього кошового отамана Петра Калнишевського і старшину, не­зважаючи на їх проросійський курс, ув'язнено на Соловках. Навіть вживання слів «запорізький козак» було оголошено образою імпе­ратриці. Більшість січовиків (5 тне) не захотіла служити руйнівникам і заклала Січ у гирлі Лунаю, належному Оттоманській імперії. На противагу Дунайській Січі російський уряд сформував із реш­ток запорожців Вузьке (пізніше Чорноморське) козацьке військо. У війні з турками 1787-1791 рр. ці козаки, зокрема ескадра під ко­мандуванням С.Вілого, відзначились у боях і Катерина II дозволила їм переселитися па Кубань. У 1792 р. їх привів гуди отаман А.Головатий. У 1828 р. частина дунайських козаків під проводом Й.Гладкого повернулася на Україну і утворила Азовське військо, згодом теж пе­реведене па Кубань. Кубанське військо, назване так у 1864 р., проісну­вало до знищення його більшовицькою Росією у 1921 р. Отже, намагання В.Хмельницького зберегти українську дер­жавність шляхом союзу з Москвою закінчилося нищенням держав­ного козацького устрою. Але на це Росія затратила понад століття, що дозволило народу зберегти національно-державницькі традиції, куль­туру, мову і вистояти в колоніальних умовах. Загарбання Криму. Після ліквідації Запорізької Січі територія вольностей разом із ут­вореною раніше Новоросійською губернією перейшла під владу Г.Потьомкіна - чергового фаворита Катерини II. У 1782 р. він очолив новостворену Катеринославську губернію. Влада його зросла після при­єднання до Росії Кримського ханства. У 1774 р. російські та українські війська зайняли весь півострів і за умовами Кючук-Кайнарджийського договору турки зреклися сюзеренітету над ханством. У 1783 р. Катерина II видала маніфест про приєднання Криму. Війська генерала Мініха вторглися на півострів і розправилися з непокірними татарами. 32 тис. християн Криму: греки, вірмени та ін., головним чином торгівці та ремісники, хлібороби були переселені з півострова військами Суворова ще 1778 р. Вони заснували Маріуполь, Нахічевань та ін. поселення. Це підірвало економіку Криму. Реванш у війні 1787-1791р. туркам не вдався.

33. Розподіли Речі Посполитої і входження українських земель до Російської імперій, їх адміністративно-територіальний устрій. Придушивши польське повстання 1830-1831 рр., Росія закінчила адміністративний поділ Правобережжя. У Київське генерал-губерна­торство увійшла Київська, Подільська і Волинська губернії. Південні землі після окупації у 1812 р. Бессарабії поділено на Херсонську, Кате­ринославську, Таврійську губернії та Бессарабську область, об'єднані у Новоросійсько-Бессарабське генерал-губернаторство. Чернігівська та Полтавська губернії склали Малоросійське генерал-губернаторство. На Слобожанщині утворено Харківську губернію. Кількість населення України перевищила 10 млн. Найбільше його мешкало на Правобережжі, де українці становили понад три чверті населення. Проте в містечках переважали євреї, а в більших містах - різнонаціональне населення. У першій половині XIX ст. в Росії панували кріпосницькі відносини. Напередодні аграрної реформи 1861 р. у поміщиків було до 75% всієї землі та близько 60% загальної чисельності селян (Бойко О. — с. 140). Поміщицькі господарства занепадали, що виявилося у скоро­ченні їх кількості, посиленні гніту селян, низькому рівні організації праці. Коробочки і Манілови, маючи дармову робочу силу, не були зацікавлені в нових технологіях, а селяни - в праці на поміщиків. Рутинний стан техніки (у 1838 р. на 100 ревізьких душ припадало 2 плуги), архаїчні системи землеробства (трипілля - на Правобережжі, переліг - на Півдні, комбінація цих систем - на Лівобережжі) та мало­земелля призводили до падіння врожайності. З 1799 по 1856 р. у Східній Україні було 28 неврожаїв, які спричиняли голод і епідемії. В результаті наприкінці 50-х років поміщики віддали під заставу (за борги) чверть маєтків України. Свої нестатки пани намагались зменшити за рахунок посилення гніту селян. Селянство поділялося на поміщицьке та державне (існу­вала ще деяка кількість удільних, а на західній Україні - монастирсь­ких селян). Державні селяни переважали на Лівобережжі та Півдні. Основними формами експлуатації були відробіткова, грошова і нату­ральна ренти. Панщина перевищувала встановлений законом 3-х денний рівень, збільшився оброк, подушний податок. Державні селяни вважалися вільними, але за користування казенною землею вони вип­лачували державі грошову ренту. На оплату державних податків йшло 40% селянських прибутків. Росли недоїмки. Наростало також обеззе­мелення селян. За мінімальної життєвої потреби 5 десятин на ревізь­ку душу, цей показник на Правобережжі був удвоє меншим. У пошу­ках земель йшло масове переселення на схід, сотні тисяч селян займалося заробітчанством. Аби розрядити соціальне напруження, в 1847-1848 рр. було про­ведено інвентарну реформу у поміщицьких землеволодіннях та ре­форму під керівництвом графа П.Кісельова - у державних. Реформи дещо полегшили становище селян. Обмежено число днів, протягом яких селяни мали безплатно працювати на своїх дідичів, заборонено натуральні побори. У кінці XVII ст. Австрія заволоділа Закарпаттям, а у 1770-х рр. - Галичиною і Буковиною. На початок XIX ст. у цих регіонах мешкало трохи менше 5 млн. чоловік. З них більше половини складали українці, до третини - поляки, а також євреї, німці, угорці та ін. Галичина, Буковина і Закарпаття були відсталими аграрними про­вінціями Австрійської імперії. Кріпосництво заважало розвитку про­мисловості і сільського господарства. На Закарпатті та в Галичині по­міщики володіли до 90% земель, лише на Буковині, за відсутності панщинної системи, переважали селяни-власники (до 30%). Ізольо­вані в далеких селах, яких налічувалося близько 3,5 тис, застосовую­чи примітивний реманент на бідних ґрунтах, селяни Східної Галичи­ни збирали лише третину того, що вирощували селяни Чехії та Австрії, їх раціон становив половину обсягу споживання західноєвропейсь­кого селянина. Тривалість життя у краї сягала в середньому біля 40 років. Цьому сприяла монополія польських панів на виробництво спиртного і старання єврейських шинкарів його реалізувати. Промисловість Західної України до середини XIX ст. була розви­нута слабко. Нафтові промисли ще не набули розмаху, а соляні, дере­вообробні підприємства, ґуральні не сприяли швидкому розвитку міст. Адміністративні центри Закарпаття - Ужгород, Буковини - Чернівці були невеликими провінційними містами. Лише Львів у Галичині набув солідних європейських рис. Там діяв з 1661 р. універ­ситет, дві академії: Реальна і Технічна.

34. Гайдамацький і опришківський рухи в Україні в першій половині XVIIIст. Коліївщина. Відчуженість широких мас від освічених верхів з особливою гостротою виявилася під час Гайдамач­чини — соціального руху на Правобережжі у XVIII ст. Народні маси, у свідомості яких ще жили традиції козацької волі, не бажали підставляти шию під ярмо нової панщини, а до "панів" залічували не тільки польських магнатів та орендарів і факторів-євреїв, а й уніатське духовенство. Гайдамацький рух об'єднав у своїх рядах незаможних селян-втікачів, найманих робітників з ґуралень, млинів, фільварків, міщан, дрібну шляхту й нижче духовенство, але підтримували його найширші верстви українського населення. Переважно гайдамаки діяли невеликими загонами, застосовуючи тактику партизанської боротьби, стрімкі рейди й несподівані напади на панські садиби. Поширенню гайдамацького руху сприяла близькість запорізьких степів, куди не сягала р\ ка польських магнатів, та й чимало запорожців нелегально діяли у гайдамацьких загонах. Підтримку надавала й частина православного духовенства, яке вбачало в гайдамаках месників за кривди православної церкви і борців проти унії. Польська влада, не маючи достатньої кількості регулярного війська в Україні, зверталася по допомогу проти гайдамаків до Росії, застосовувала репресії проти запорожців, коли ті приїздили на Правобережжя; часом польські команди, переслідуючи гайдамаків, заходили на запорізькі землі й руйнували села и зимівники. Все це загострювало взаємну ворожість. Перший великий вибух стався 1734 р. Боротьба за польський престол після смерті короля Августа II призвела до російської інтервенції. Разом з російськими у Польщу вступили й українські козацькі полки. Це породило в місцевому селянстві надію на визволення з-під шляхетського панування. Повстання почалося на Київщині, далі селянський рух перекинувся на Поділля, частково захопив і Волинь. На Поділлі рух очолив сотник надвірної міліції Любомирських Верлан. Небавом він мав уже цілий полк повстанців, оголошуючи всім, що дістав указ від цариці нищити поляків і жидів. Початково Верлан діяв на Брацлавщині, а коли назбирав достатньо війська, здійснив походи на Поділля. Волинь, захопив фортеці у Жванці і Бродах, а його загони доходили до околиць Кам'янця і Львова. Але влітку 1734 р. царські війська здобули Гданськ. С. Лещинський утік з Полиці і на престол сів ставленик Росії Август III. На прохання польських магнатів російське військо легко розгромило повстанців. Втім, у наступні роки гайдамацький рух знову не раз спалахував на Поділлі. Загони запорожця Гриви, отаманів Гната Голого. Медвідя. Харка здобували містечка й замки, а часом і більші міста, такі, як Чигирин і Крилів. Новий спалах повстання припав на 1750 р.. коли гайдамаки майже протягом року володіли Брацлавшиною. Київщиною. Східним Поділлям, а окремі загони доходили до Полісся. Повстанці зуміли захопити навіть такі потужні фортеці, як Вінниця, Умань, Летичів, Фастів, але ні керівники гайдамацьких загонів, ні селянські ватажки не склали якоїсь організації, діяли без плану, і повстання згасло, не принісши відчутних результатів селянам. Коліївщина

Найвідомішим виступом гайдамаків було повстання 1768 р.. відоме як Коліївщина. Його спричинили кілька факторів. Південна Київщина, де зародилася Коліївщина, була заселена пізніше від інших частин Правобережжя, тому селяни тут довше користувалися свободою від панщинних повинностей. До того ж саме панське господарство переживало непевні часи перенесення збіжевих ринків з-над Балтики до Чорного моря. Значний вплив на селян мала і близькість вільного Запоріжжя, де кошовий Калнишевський керував колонізацією степових просторів, осаджував нові і нові села. Водночас на півдні Київщини загострилися релігійні стосунки. Уніатський митрополит Ф. Володкович. який з 1762 р. перебував у Радомишлі, активно повів наступ на православнх церкву, ієрархи якої перебували за кордоном Польщі, у Переяславі. Уніатське духовенство намагалося навернути православних на унію за допомогою польського війська, за опір карали ув'язненням і різними карами. Опір православних очолювали монастирі: Мотронин, Мсдвсдівський, Жаботинський, Лебединський. Енергійним організатором православних був ігумен Мелхиседек Значко-Яворський. Православні зверталися по допомогу до царського уряду, Яворський навіть їздив до цариці, яка пообіцяла своє заступництво через дипломатичні канали. І справді, польський сейм 1767 р. прийняв закон про релігійну терпимість, однак втілити його в життя Польща не змогла. У 1768 р. частина польської шляхти, невдоволена втручанням Росії у внутрішні справи Польщі, організувала так звану Барську конфедерацію проти короля. Уряд, не маючи достатньо сил для боротьби з повстанцями, звернувся по допомогу до Росії. На Правобережжя виступив корпус генерала Кречетникова. Цим моментом, як і 1734 р.. скористалися вожді повстанців — запорожець Максим Залізняк та інші. Ядром Залізнякового загону були вихідці з Запоріжжя, до яких приєдналися тисячі місцевих селян. З-під Мотрониного монастиря Залізняк пішов на Жаботин, Смілу. Черкаси. Корсунь. Канів, Богуслав, Лисянку. Кінцевою метою походу була Умані — важливий торговельний і культурний центр, міцна фортеця. Губернатором (управителем) Умані був Младанович. який мав невеликий військовий загін, та більше покладався на козацьку міліцію, якою керував сотник Іван Гонта. Гонта, який походив з селянської родини, разом із своїми козаками перейшов на бік повстанців, прагнучи знищити кріпацтво, відновити козацький лад і захистити православну віру. Це вирішило долю Умані, здобутої 19 червня. В Умані, як у всіх здобутих перед тим містах і селах, гайдамаки вирізали шляхту, євреїв, уніатське й католицьке духовенство. Після того повстанці на загальній раді обрали Залізняка гетьманом. Ґонту — уманським полковником. На Уманщині запровадили козацький лад, поділивши її на сотні. Успішно діяли загони Швачки на Фастівшині й Білоцерківшині. Неживого на Черкащині, Бондаренка на Поліссі. Російський уряд щодо гайдамаків поводився двозначно, але коли ті, переслідуючи шляхту та євреїв, спалили турецьке місто Балту. шо викликало протест султана, кримського хана и молдавського господаря, доля Коліївщини була вирішена. Генерал Кречетников. отримавши наказ негайно придушити повстання, вислав до Умані полк донців Гур'єва і полк піхоти. Запрошені Гур'євим на бенкет, ватажки гайдамаків прийшли, не підозрюючи підступу, і були заарештовані. Далі чосковити кинулись на табір гайдамаків. Право­бережних повстанців віддали на розправу польському військові. Суди в Кодні й Сербах надзвичайно люто розправилися з 846 полоненими. Особливо катували Ґонту, Неживого и інших ватажків повстання, частину їх стратили у Львові. Російських підданих 'судили в Києві. 250 гайдамаків на чолі з Залізняком засудили на смерть, але в момент виконання вироку за таємною урядовою інструкцією смерть замінили вічним засланням до Сибіру. Опришківство. У Галичині посилення експлуатації селянства й національного гніту вже у XVI ст. покликало до життя опришківський рух, широко оспіваний у фольклорі. Тактика партизанської боротьби невеликими загонами, відхід в разі потреби на територію інших держав, масова підтримка населення та інші характерні риси зближували опришківство як з гайдамаччиною, так і з іншими соціальними рухами того часу. Найбільшого розмаху опришківський рух набрав у 30-ті—40-ві роки XVIII ст. під проводом Олекси Довбуша (загинув 1745 р.), згодом опришків очолювали І. Бойчук, В. Баюрак, П. Орфенюк. Нерідко опришки здобували міста й фортеці (Пнів. Сянік, Гусятин, Сатанів, Богородчани та ін.). успішно боролися проти військових частин і каральних загонів . Опришківство було невідємною течією національно-визвольного руху всього народу. Разом з тим до опришків приставали усі охочі до наживи, часом надаючи цій боротьбі характеру звичайного розбою.

35. Початок національного відродження в Наддніпрянській Україні. У XIX ст. остаточно сформувалося нове поняття людської спільності - національне. Найпереконливіше значення народної мови і культури для складання національної свідомості і, власне, нації по­казав німецький філософ XVIII ст. Й.Гердер. Він довів, що людська цивілізація існує не в універсальних, а в конкретних національних проявах, в народних, а не в державних вимірах. Він передбачив вели­ке майбутнє української культури.

Еволюція української національної ідеї вписується в загальноєв­ропейську модель розвитку національних рухів. Спочатку група інте­лектуалів, рятуючи самобутність свого народу від поглинення імпе­рією, збирає фольклор, історичні реліквії і документи. Другий, або культурний етап, як правило, ставав періодом «відродження» місце­вих мов. На третьому, політичному етапі зростали національні орган­ізації і висунення вимог самоврядування. Вирішальну роль у розвитку національної свідомості відіграє вив­чення історії - усвідомлення суспільного історичного досвіду. На­прикінці XVIII ст. з'явилися праці українських істориків-аматорів В.Рубана, Я.Маркевича, О.Шафонського, а пізніше - твори профес­ійних істориків Д.Бантиша-Каменського, М.Маркевича. Василь Капніст очолив групу автономістів, яка у 1787 р. запропонувала владі проект відновлення козацького війська. Зробив унесок в популяри­зацію козацтва Микола Гоголь. Але справжній переворот в умах зро­била поява створеної на стику століть в колі Новгород-Сіверських інтелектуалів - ОЛобисевича, Г.Полетики та ін. - і надрукованої 1846 р. «Історії русів». Хоч невідомий автор не виступав за негайну неза­лежність України, але вбачав в українцях окремий народ, який має право на самоврядування. Іншим захопленням української інтелігенції початку XIX ст. було вивчення фольклору. Того ж Гердера настільки вразило його багат­ство і краса, що він заявив: «Україна стане новою Грецією... повстане велика культурна нація». Геніальний польський поет А. Міцкевич вслід за іншими дослідниками стверд­жував, що українці найпоетичніші та наймузикальніші серед слов'ян. У передмові до першої збірки «Старьіх малороссийских песен» 1819 р. М.Цертелєв відзначав, що пісні демонструють геній і дух народу, його чисту мораль.

Фахівці з української історії та етнографії професори Михайло Максимович - перший ректор Київського університету, М.Костома­ров, В.Антонович, О.Бодянський та ін. довели самобутність українсь­кого народу ще з руських часів. Зв'язуючою ланкою нації є мова, яка служить не тільки засобом спілкування, а й системою світобачення та самовираження народу. Попри заборону 1804 р. навчання в школі «на малороссийском наречии», посилився потяг до рідної мови, культури, історії. Поема пол­тавця Івана Котляревського «Енеїда», показала придатність народ­ної мови для літературної творчості. Творили рідною мовою харківські романтики П.Гулак-Артемовський та Г.Квітка-Основ'яненко. З'яви­лася талановита проза Марко Вовчок, байки Є.Гребінки.

36. Діяльність масонських лож та декабристський рух в Україні. Важке становище українського народу, спроби царського уряду знищити залишки національ­них традицій (див. таблицю 6, перший стовпчик) непокоїли частину українського дворянства та інтелігенції. У багатьох західноєвропейських країнах пропагувалися ідеї рівності всіх лю­дей, скасування феодального і національного гніту. Ці ідеї широко розповсюдились також і в Україні завдяки діяльності масонів, декабристів, Кирило-Мефодіївського товариства. Масони - члени релігійно-етичних організацій, що з'явилися на початку XVIII ст. в Англії, зго­дом в інших країнах, у Росії, Україні. Мета масонів - перебудова світу відповідно до ідеалів гуманізму, справедливості. Масони з'єднувалися в організації - «ложі». Серед масонів було ба­гато відомих людей - художників, письменників, політиків, композиторів і навіть королів. У 1792 р. за наказом Катерини II масонські організації були заборонені, потім уряд знову дозволив їхню ді­яльність. У 1822 р. був прийнятий указ, згідно з яким масонські організації були заборонені остаточно. Після цього масони продовжували свою діяльність таємно, в умовах найсуворішої конспірації. У 1817 - 1819 рр. масони створюють організації в Києві, Одесі, Полтаві, Кам'янець-Подільському, Житомирі. Організації масонів («ложі») ведуть культурно-просвітницьку роботу. Багато масонських організацій (полтавська ложа «Любов до істини», переяславська ложа «Малоросійське товариство») ставили за мету скасування кріпосництва, самодержавст­ва, створення незалежної української держави. Переслідування уряду не дозволили масонам розгорнути легальну практичну діяльність. Багато істориків вважають, що масони таємно були причетні до численних історичних подій (реформ, урядових рішень, політичних убивств тощо.). Декабристи - члени таємних організацій, метою яких було реформувати Росію (скасувати кріпосництво, прийняти Конституцію, провести буржуазні реформи). Названі по місяцю (російською мовою - декабрь), у якому невдало намагалися провести повстання. В орга­нізаціях декабристів були в основному дворяни (офіцери російської армії), інтелігенція. Декабристи створили в Україні таємні товариства (управи), об'єднані в 1821 р. у Півден­не товариство. Керівником Південного товариства став П.І. Пестель. Південне товариство тісно співробітничало з Північним товариством, створеним у Пе­тербурзі; Польським патріотичним товариством. У 1825 р. до Південного товариства при­єдналося Товариство об'єднаних слов'ян, створене в 1823 р. у Новгороді-Волинському. Південне товариство взяло участь у підготовці і проведенні збройного повстання, підня­того Північним товариством 14 грудня 1825 р.

37. Кирило-Мефодіївське товариство і його роль в укр. націон. відродженні. Роль Т.Г. Шевченка в укр. націон. відродженні. На початку 40-х років починається новий етап українського виз­вольного руху, що знаменує перехід від культурницьких пошуків до організованої політичної боротьби. Тоді в Києві зібралося чимало талановитої молоді, згуртованої на ідеях боротьби проти кріпосниц­тва та національного гноблення. Це - історик Микола Костомаров, письменник Пантелеймон Куліш, студент Олександр Навроцький, правознавець Микола Гулак та ін. Моральним авторитетом цього кола інтелігенції був Тарас Шевченко (1814-1861), котрий у 1846 р. дістав посаду вчителя малювання при Київському університеті. Відо­мий як талановитий поет і художник, він мав дар очарування людей, романтичний ореол народного страдника, духовну силу пророка. Шевченко бачив шлях визволення у народній революції. Цього ж року гурток із 12 чоловік оформився у Кирило-Мефодіївське брат­ство. Невдовзі воно налічувало до сотні учасників. Братство ставило своїм завданням перебудову суспільства на за­садах християнства, прагнуло ліквідації кріпацтва, станів, поширен­ня освіти й об'єднання всіх слов'янських народів в одну федерацію із збереженням їх свобод. Провідну роль призначалося Україні: Київ мав бути столицею федерації. М.Костомаров у «Книзі буття украї­нського народу» провіщав: «І встане Україна з своєї могили й знову озоветься до своїх братів ... І встане Слов'янщина». Крім «Книги бут­тя», програма Братства викладена в «Статуті». На початку 1847 р. за доносом студента Петрова братчики були ареш­товані. Більшість їх заслано до різних міст Росії. Найважча доля спіткала Т.Шевченка, якому сам цар помстився за «крамольну поезію» («Сон», «Кавказ» та ін.): 10 років солдатчини із забороною писати і малювати. Історичне значення діяльності Кирило-Мефодіївського братства: 1. Це була перша політична організація української інтелігенції, яка мала свою програму національного відродження з визначеними формами і методами до­сягнення поставленої мети. 2. Поява і діяльність товариства стала початком переходу від культурниць­кого до політичного етапу боротьби за національний розвиток України. 3. Кирило-мефодіївці зробили значний внесок в розвиток української наці­ональної ідеї. 4. В програмних документах братства вперше була зроблена спроба об'єдна­ти українську ідею з загальнолюдськими християнськими цінностями та ідеєю слов'янської єдності. 5. Навіть та дещиця, яку встигли зробити кирило-мефодіївці - видання книг, бесіди, лекції, програмні документи, - будила суспільну думку, спонукала до пошуку шляхів вільного розвитку України. їхня діяльність стала зразком для наступних поколінь українських борців за соціальне і національне звільнення.

38. Початок національного відродження в західноукраїнських землях. «Руська трійця». Західну Україну не обминув початок національного відроджен­ня та визвольних рухів, який спостерігався на Наддніпрянщині. У 1817-1822 рр. відбувалися збройні виступи селян у Комарному, у 1824-1826 рр. - в Східній Галичині. Кульмінаційним пунктом селянського руху стали заворушення напередодні (з 1846 р.) і у зв'язку з революцією в Австрії 1848 р. Депу­тат рейхстагу Лук'ян Кобилиця, не добившись там правди, очолив селянське повстання проти румунських панів у Північній Буковині. Повстанці добивалися автономії Гуцульщини. Вирувало Закарпаття, де активним був Адольф Добрянський, ав­тор проекту самоуправного краю із усіх українських земель в межах Австрії. Навесні і в листопаді 1848 р. піднімали збройне повстання львівські робітники та ремісники. Селянство Західної України отримало звільнення від кріпосної залежності, але на кабальних умовах - за викуп. Відповідно до проголошених конституційною грамотою імпера­тора від 25 квітня 1848 р. свободи друку, зборів, організацій у краї виникли різноманітні інституції. У Львові була утворена Головна Руська Рада (ГРР) - перша політична організація галичан. її очолив єпископ Григорій Яхимович. На виборах у рейхстаг українці прове­ли 36 депутатів на 96 послів Галичини. Крім загальнодемократичного руху, набув піднесення національ­ний. Його очолило греко-католицьке духовенство, якому довіряли українські селяни. Першою спробою українців привернути увагу до мовного питання було утворення священиком І.Могпльнииькнм у 1816 р. в Перемишлі - «Клерикального товариства» та його трактат «Відомість о руськім язиці». З 1830-х років центром національного руху став Львів, а його аван­гардом - громадсько-культурне об'єднання <<Руська трійця». Заснов­ники об'єднання Маркіян Шашкевич, Іван Вагнлевич. Яків Головаць-кий - студенти-богослови Львівського університету - ставили за мсту піднести українську мову, змішану з церковнослов'янською, до рівня літературної, виступали за визволення поділеної на частини Украї­ни. Для здійснення своїх задумів «Руська трійця» опублікувала у 1836 р. літературний альманах «Русалка Лністрова» - першу книгу народ­ною мовою. Незважаючи на негативну реакцію уніатських ієрархів та заборону поліції, альманах довів спроможність української мови до «високої» літератури і надихав нове покоління «народних буди-телів». Найяскравішим виявом протесту проти національного гноб­лення став памфлет Я.Головацького «Становище русинів у Галичині». створений 1846 р. У ньому викладено програмні вимоги: визволення народу з-під соціального гніту, скасування панщини, піднесення ук­раїнської культури, мови тощо. Значення діяльності «Руської трійці»: • Діяльність гуртка - це крок вперед в розвитку національного руху на західноукраїнських землях. • Учасники гуртка вперше в історії українського суспільного руху Західної України внесли в програмні документи ідею возз'єднання всіх українських земель у складі майбутньої федерації. • Діяльність гуртка - початок нового етапу в розвитку національного руху в західноукраїнських землях в дусі романтизму. Патріотичні ідеї гуртка запалювали серця молодих галичан. • Гуртківці виступали за введення української мови і культури в усі сфери громадського життя. • Започаткована нова демократична культура в Галичині. • Під впливом гуртка західноукраїнська інтелігенція почала пере­орієнтовуватися на народні маси. • Діяльність учасників «Руської трійці» сприяла підвищенню освітнього рівня і пробудженню національної свідомості народу Західної України. • Гуртківці перейшли від культурно-мовних питань до соціально-економічних і політичних. їхню діяльність І.Франко пізніше назвав «явищем наскрізь революційним».

39. Революція І848-1849 рр. в Австрійській імперії та національний рух в західноукраїнських землях. Революційна хвиля, що пронеслася Європою 1848 р., призвела до реформ в Австрії і «весни народів» - національного піднесення на­родів імперії, в тому числі українців. На противагу активізації поляків, котрі прагнули домінувати в Галичині і відродити Річ Посполиту, австрійський губернатор краю Ф. Стадіон зробив крок до завоювання прихильності українських се­лян. Він переконав цісаря Фердинанда І видати маніфест про скасу­вання панщини в Галичині ще в квітні 1846 р. - на 5 місяців раніше, ніж в інших частинах імперії. Під час революції 1848 року українські священики звернулися до імператора з петицією. Прохалося ввести українську мову у школах та установах Східної Галичини, удоступнити для українців урядові поса­ди й зрівняти в правах греко-католицьке духовенство із римо-католицьким. З'явився на світ український тижневик «Зоря Галицька». На слов'янському конгресі в Празі українці, боронячись від по­ляків, марно поставили питання про поділ Галичини на дві окремі адміністрації, польську й українську. Не добилися вони реалізації цієї вимоги і в рейхстазі, куди було обрано лише 25 українців із 100 депу­татів від Галичини. Більші були здобутки на місцевому рівні: створено просвітниць­ку Галицько-Руську матицю, відкрито кафедру української мови й літератури у Львівському університеті, закладено Народний Дім. На­прикінці 1848 р. українці добилися згоди Відня на власні військові частини. Близько 1400 «руських стрільців» новий імператор з династії Габсбургів - Франц Йосиф кинув проти повсталих мадярів. Отже, 1848 р. приніс українцям Галичини, Буковини і Закарпаття істотні здобутки. Найбільші з них - скасування панщини, що довер­шило ліквідацію кріпосництва, та впровадження конституційного правління. Суто українським досягненням стала Головна Руська Рада (ГРР), яка заявила про потребу соборності України. Однак перевага консервативного духовенства в проводі політичного руху породжу­вала серед західних українців психологію лояльного «русинства», що дозволяло цісарям використовувати їх для зміцнення імперії. Незважаючи на тимчасову перемогу москвофільської течії, яка живилася фінансовою підтримкою царських спецслужб і анти-польськими настроями, народовці мали глибокі основи для розвит­ку руху. У 1863 р. вони створили у Львові першу «громаду». У 1868 р. засновано товариство «Просвіта», яке провело величезну культур­но-просвітницьку роботу. Активними народовцями були: А.Вахнянин - голова «Просвіти», редактор газети «Діло» В.Барвінський, син співзасновника «Руської трійці» В.Шашкевич, та ін. Піднесенню ук­раїнської орієнтації в Галичині сприяло створення у Львові на гроші поміщиці Є.Милорадович друкарні, літературно-наукового товари­ства їм. Т.Шевченка (1873). Після реорганізації 1892 р. воно стало фактично академією наук. У 1885 р. народовці засновують товари­ство «Народна Рада».

Михайло Драгоманов з позицій демократії вплинув на галичан І.Франка, М.Павлика та ін., яких судили у 1877-1878 роках за пропа­ганду радикального соціалізму. Радикали видавали журнали «Народ», «Дзвін» та ін. У 1890 р. вони заснували першу в Україні партію - Русько-українську радикальну (РУРП), що означало перехід до вищої стадії політичної боротьби. На Буковині також спочатку домінували москвофіли, які утвори­ли 1869 р. об'єднання «Руська бесіда», але у 80-ті рр. там переважають народовці. У 1885 р. сюди переїхав видатний українознавець С.Смаль-Стоцький. Письменник Ю.Федькович заснував газету «Буковина». Важчим було становище закарпатських українців, де навіть греко-католицька церква стала знаряддям мадяризації. Тут переважав москвофільський рух, лідером якого був А.Добрянський. З 1860 р. . його обирали послом до угорського сейму, але там проекти автономії «Підкарпатської Русі» не пройшли. (Енциклопедія українознавства. т.2,с.555). Загалом Наддністрянщина у другій половині XIX ст. була у більш сприятливому політичному становищі, ніж Наддніпрянщина і відігра­ла роль «українського П'ємонту» у культурі і національно-визвольній справі. Значення революції 1848 - 1849 рр.: 1. Була скасована панщина і кріпосні повинності. 2. Аграрна реформа сприяла розвитку ринкових відносин. 3. Революція значно вплинула на соціально-економічне і політичне стано­вище західних українців. 4. Селяни вперше одержали громадянські права. 5. Широкі маси населення були залучені до політичного життя. 6. Зросла національна свідомість українців; вони придбали досвід політич­ної боротьби. 7. Вперше була створена політична національна організація українців - Го­ловна Руська Рада. 8. Революція сприяла підйому національно-визвольної боротьби українсько­го народу, зближенню українців Східної Галичини, Північної Буковини, Закар­паття.

40. Російські реформи 60-70 років XIX ст.. та соціально-економічний розвиток Наддніпрянської України. У 1855 р., новий цар Олександр II заявив: «Краще скасувати кріпацтво згори, ніж чекати, доки кріпаки скасують його знизу». Дійсно, кріпаки бунтували, суспільні діячі засуджували новітнє раб­ство та й продуктивність праці російського кріпака на століття відста­вала від продуктивності праці англійського фермера. (Субтельний О. - с. 225). Проте вирішальним поштовхом до реформ стала поразка Росії у Кримській війні 1853-56 рр. 19 лютого 1861 р. цар підписав «Маніфест про скасування кріпос­ництва» і «Положення про селян, звільнених від кріпосної залеж­ності». Селянам і дворовим людям надавали права «вільних сільських обивателів», особисті і майнові. Але зберігався нагляд за селянськи­ми громадами урядовців, тілесні покарання за рішенням судів. Поміщикам дозволялось залишати собі половину землі, а решту розподіляти між колишніми кріпаками. Уряд мав компенсувати по­міщикам 60% вартості земель, а селян зобов'язували виплачувати уряду цю суму разом з відсотками протягом 40 років. Решту вартості селяни мали відробити або повернути поміщику грішми. В результаті се­лянство оплатило подвійну вартість землі. «Примусовий продаж в інтересах держави існував у всіх цивілізованих націй; але примусова купівля - російський винахід!». Обмеженість реформи виявилася і в тому, що 94% селян отрима­ло наділи менші, ніж до реформи (до 5 дес). Лише на Правобережжі, сумніваючись у лояльності шляхти, уряд роздав селянам ділянки більші, ніж вони мали до 1861 р. Отже, аграрна реформа звільнила біля 10 млн. кріпосних і державних селян України від юридичної залежності, але не від матеріальної. Недарма Микола Чернишевський назвав її «мерзотою». Замість американського фермерського шля­ху село і далі простувало напівнатуральним, общинним - «пруським» шляхом. Це спричинило застій феодальних відносин на селі. Аграрне питання залишилося ключовим для наступних революцій. Міська реформа полягала у створенні міських дум. Право участі у виборах гласних до дум мали лише власники нерухомого майна, що сплачували податки. Земства утворювались в Україні у 1865-1875 рр. (на Правобережжі -з 1911 р.). У них брали участь стани, що мали у власності землю. Зем­ства виконувати функцію місцевого громадського самоуправління. Вони засновували лікарні, школи, опікувалися шляхами сполучення тощо. Дворяни в Україні складали 75% земців, селяни – 10%. Прогресивність судової реформи полягала з у запровадженні пуб­лічних судів з участю обвинувачення й захисту, обраних присяжних засідателів та судді. Трьом судовим палатам в Україні підлягати ок­ружні суди. Дрібні справи розглядали мирові суди. Військова реформа встановлювала загальну військову повинність з 20 років, скорочувала строк служби з 25-ти до 6-ти рр.. Реформа освіти скасувала «закон про кухарчиних дітей», відкрив­ши шлях до вищої освіти нижчим верствам населення. Утворено єдину систему початкових шкіл. Загалом аграрна реформа, як і земська, міська, фінансова, судова, військова, освітня, здійснені в 60-70-х рр., прискорили перехід Росії, а з нею і України, від феодальних, до ринкових, капіталістичних відно­син.

Селянство України було неоднорідним: до 20% - становили за­можні господарі (куркулі), близько 30% - середняки. Половина се­лянства - бідняки мали або мізерні наділи, або, позбавлені їх, найми­тували. Більшу частину селянських доходів з'їдали податки, навіть після відміни 1886 р. подушного. Брак орної землі зростав із ростом населення. Внаслідок перенаселення й нестачі землі зросло безробіт­тя й ціни на землю; а імперська установка: «не доїмо, але вивеземо!», призвела до напівголодного існування українських селян. Середньо-статистичний датчанин у 1900 рр. спожив хліба у 2,2 р. більше, ніж українець. У пошуках землі українці переселялися на Далекий Схід, де їх проживало перед Першою світовою війною близько 2 млн. Інші повставали. У 60-х роках бунтувало 2 млн. українських селян у 4-х тис. сіл. У першій половині 80-х рр. боротьба за землю знову охопила близько 700 сіл. Становище робітників у період первісного накопичення капіталу також було важким. Робочий день тривав близько 12 гол. Каліцтва на металургійних заводах та рудниках, штрафи стали буденним явищем. На Донбасі вимерло від епідемій близько половини робітників, адже на 7 рудників припадав 1 фельдшер. Отже, соціально-економічний розвиток в Наддніпрянщині в другій половині XIX ст. характеризують такі основні риси: господарський застій більшості аграрних районів, економічне піднесення на Півдні, зростаюча присутність в країні неукраїнців, насамперед у промисло­вих центрах. Закономірним наслідком соціально-економічних процесів став ріст визвольного руху. У серпні 1892 р. вибухнув «холерний бунт», але насправді це був страйк та сутички з поліцією, в яких приняло участь 15 тис. шахтарів і металургів Юзівки. У 60-ті - 90-ті рр. відбулося понад 150 робітничих страйків. Тільки за останнє двадцятиріччя селяни бун­тували 1500 разів...

41. Виникнення та діяльність громад у другій половині XIXст. В. Антонович. Українці загалом не підтримали польського повстання протії Мос­кви 1863 р. через те, що поляки, і «білі» і «червоні», зокрема, «Провінціальний комітет на Русі» (на Правобережжі), прагнули віднов­лення Речі Посполитої включно з українськими теренами та із збереженням поміщицьких землеволодінь. Тому В.Ленін назвав М.Драгоманова «націоналістичним міщанином» за критику повстан­ня безпідставно. Власні благородні помис­ли мав український офіцер А.Потебня, який загинув за вільну Польщу. Царський уряд, у прагненні знищити українство духовно, дійшов до заяв (міністр П.Валуєв) про те. що «ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може». Відповідно «ліберальний» цар у 1863 р. заборонив видання українських книг (Валуєвський цирку­ляру а у 1876 р. - Емськнм указом — і ввіз українських книг з-за кор­дону. «Не пущали» і українські вистави, пісні, школи. Але ще наприкінці 50-х р. у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі українська інтелігенція створює напівлегальні суспільно-пол­ітичні організації - громади. Перша громада виникла в Київському університеті з гуртка хлопоманів. Учасники його, польські студенти Володимир Антонович, Тадей та Посип Рильські, Павло Житецький та ін. порвані із шляхтою, сприйняли українські народні цінності, про­пагували визвольні ідеї. Так. брати Рильські 1860 р. взяті під таємний нагляд поліції за «прищеплення селянам Бердичівського повіту ду­мок про рівність та комунізм». На рубежі 1860-1861 рр. хлопомани, до яких долучилися українці П. Чубинський, М Драгоманов, брати Синьогуби та ін. утворили у Києві таємну «Українську Громаду». її члени працювали у недільних школах, поширювали літературу, читали лекції тощо. Вони друкува­лися в першому в імперії українському журналі «Основа», який реда­гувався в Петербурзі у 1861-1862 рр. В.Білозерським. М.Костомаро­вим, П.Кулішем з участю Т.Шевченка. Але навіть поміркована просвітницька діяльність громадівців-українофілів налякала царсь­ких сатрапів. Громади були розпущені, а їх провідні учасники - зас­лані.

42. Політика російського самодержавства щодо України в другій половині XIXст. Після поразки революції почався період політичної реакції в Росії (1907-1910 рр.). За цей час лише на Катеринославщині репресовано 2 тис. чол. Із 380 профспілок цього міста залишилося 4. Заборонено партії, «Просвіту», україномовні видання, профспілки. У цих умовах лідери ТУП закликати до єднання демократичних сил. У 1913 р. склалася співпраця автономістів-федералістів з пред­ставниками інших народів Росії. Було досягнуто порозуміння між думськими фракціями кадетів і трудовиків, які підтримали деякі ук­раїнські домагання. Сконсолідувавши виступи цих фракцій в Думі з приводу заборони святкування у Києві століття з дня народження Т.Шевченка, «українство вперше виявило свою силу і впливи в Росії» (М.Грушевський). Розвиток української культури і мови підтриму­вали земства, а також відомі науковці О.Шахматов, Ф.Корш, теоре­тик сіонізму В.Жаботинський. Однак більшість російського суспільства, навіть соціал-демокра­ти, ставилися до українського руху вороже, як до «зрадницького се­паратизму», «мазепинства». П.Столипін у 1911 р. заявив, що історич­ним завданням російської державності є боротьба з рухом, у теперішнім часі прозваним українським, і зарахував українців до «іно­родців». (Історія України. - Ю.Зайцев та ін. - с. 212). Після Ленського розстрілу 1912 р. революційний рух у Російській імперії знову набирає розмаху. На 1914 р. виникає нова революційна ситуація. Проте Перша Світова війна, що почалася 1 серпня, змінила хід подій. Таким чином, бурхливі суспільно-політичні події в російській ча­стині України на початку XX ст. сприяли пробудженню народу до громадської діяльності.

44. Політизація національного руху в західноукраїнських землях наприкінці XIXст. Останнє десятиліття XIX ст. було переломним у розвитку украї­нського національного руху. Національна ідея виходить за межі інте­лігентського середовища і проникає в ширші маси. На історичну аре­ну виходить нове енергійніше покоління діячів, які модернізує українську політичну думку, висуває радикальні політичні вимоги. Однією з особливостей національного відродження на цьому етапі стало пожвавлення зв'язків між Галичиною й Наддніпрянською Ук­раїною, що сприяло піднесенню національної свідомості в останній. Перша в Україні політична партія - Русько-Українська радикаль­на партія (РУРП) - була створена у Львові у 1890 р. Юліаном Ба-чинським. Радикали прагнули поєднати теоретичні засади соціаліз­му із захистом соціальних та національних інтересів українців Галичини. Внаслідок полеміки між старими та молодими членами РУРП було висунуто - вперше в історії - постулат політичної само­стійності України. Він містився у книзі Ю.Бачинського «Україна ірредента» (невизволена), виданій 1895 р. та новій редакції програми партії. Ці ідеї, зрештою, підтримали І.Франко та М.Павлик. Поповнився молоддю і народовський рух. Проте під тиском уряду і «Громади» народовці у 1890 р. пішли на компроміс з польськими де­путатами у сеймі, проголосивши «нову еру» в українсько-польських відносинах. Вона передбачала уступки українцям у культурно-освітній сфері, проте здійснювалась мляво і у 1894 р. дійшла краху. Цього року кафедру історії в університеті і Наукове товариство їм. Т.Шевченка очолив Михайло Грушевський. Разом із Іваном Франком він став натхненником центристської Української національно-демок­ратичної партії (УНДШ - найвпливовішої в українському таборі. Тоді ж М.Ганкевич, С.Вітик та ін. оформлюють Українську соїііал-демокра­тичну партію (УСДП). Як і УРП, ці партії - за самостійність України. Суспільно-політичне життя галицьких українців наприкінці XIX ст. позначилося ще двома важливими подіями: початком еміграції ук­раїнських селян на американський континент, де вони рятувалися від голоду та безземелля, та приходу у 1900 р. на митрополичий престол Андрія Шептицького. З його ім’ям пов'язаний остаточний перехід на національні позиції греко-католицької церкви, зміцнення її впливу.

45. Створення політичних партій в Наддніпрянській Україні в кінці XIX – на початку хх ст..

Наприкінці XIX ст. національний рух в Україні набирає політич­них барв. У 1897 р. в Києві створено безпартійну загальну організа­цію (УЗО) на чолі з В.Антоновичем та О.Кониським, яка у 1904 пере­творилася в Українську демократичну партію. У Харкові, у січні 1900 р. «Радою чотирьох» (Д.Антонович, Б.Кам-інський, Л.Мацієвич, М.Русов) на основі союзу «вільних громад» Хар­кова, Києва, Полтави і Ніжина заснована Революційна українська партія (РУШ — перша українська партія у Наддніпрянщині. Партія виникла як протест проти «неполітичного культурництва» гро­мад 80-х рр. У 1900 р. один із «тарасівців» харківський адвокат Микола Міхновський видав у Львові програму — «Самостійна Україна». Ця книжка вперше на східноукраї­нських землях проголошувала ідеал: «єдина неподільна, вільна, само­стійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі». Але на відміну від Галичини, ідеї незалежності та інтегрального націоналізму слабко приймалися на витоптаному Москвою східноукраїнському ґрунті. Ке­рівництво РУП незабаром відмовилося від програми М.Махновсь­кого. Створена ним у 1902 р. Українська національна партія не знай­шла багато прихильників. На самостійницьких позиціях напередодні світової війни стояли також уродженець Мелітополя, публіцист, націократ Дмитро Дон-цов та історик В'ячеслав Липинський, прихильник селянської мо­нархічної держави. Перевага федералістичних та соціалістичних настроїв серед політикуму Наддніпрянщини пояснювалася загальною політичною не­зрілістю української нації через довге колоніальне існування та відпо­відним «малоросійством» більшості національної еліти, яка сподівалася на російську демократію. Ось чому із 31 партій, що діяли в Україні до 1905 р., тільки 15 мали національно-визвольне спрямуван­ня і лише 7 — українське. У 1905 р. УРП і УДП утворили Українську радикально-демокра­тичну партію (УРДП): її керівники: Сергій Єфремов, Євген Чикаленко, Ілля Шраг (лідер думської фракції) домагалися національно-тери­торіальної автономії України. За це ж виступали провідники перейменованої у 1905 р. з РУП на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП) Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Микола Порш та ін. Столипінське «заспокоєння» після поразки революції 1905-1907 рр. змусило більшість лідерів УСДРП емігрувати до Львова. Крім організацій есдеків і есерів, розгромлено більшість «Спілок». Але 1907 р. створено УПСР (українські есери). Деякі ж колишні діячі УРДП 1908 р. створили Товариство українських поступовців (ТУПУ Це -М.Грушевський, Є.Чикаленко, С.Єфремов та ін., які на виборах до IV Думи блокувалися з кадетами.

43. Суспільно-політичне життя в західноукраїнських землях у другій половині xiXст. (народовці, москвофіли, радикали).

1. Таким чином, національно-визвольний рух у Галичині в другій половині XIX ст. розвивався по висхідній лінії і вступив в нову фазу, поставивши перед со­бою у 80-і - на початку 90-х років завдання боротьби за безпосередні економічні і політичні інтереси українського населення.

2. Повільніше розвивався національно-визвольний рух на буковинських і закарпатських землях. Але якщо на Буковині політичне життя наприкінці XIX ст. усе-таки піднялося до галицького рівня, то у Закарпатті процес форму­вання національної самосвідомості затягся на більш тривалий час.

3. Переходячи від культурно-просвітницької до політичної діяльності, учасники національно-визвольного руху на західноукраїнських землях дійшли висно­вку про необхідність узгодження своїх зусиль у рамках організації з чітко визна­ченою програмою боротьби. Наслідком цього стало формування перших в історії України політичних партій.

46. Культура, освіта і наука України в другій пол.ХІХст.Освіта. Наука. Незважаючи на реформу освіти 1864 р., яка розширила доступ до навчання нижчих верств, рівень освіти українців залишався невисо­ким. У 1897 р. на Лівобережжі діяло 17 тис. початкових шкіл, які охоп­лювали лише третину дітей. У середніх школах Правобережжя 80% складали поляки й менше 16% - українці. Поляки мали ЗО гімназій, українці - дві із 129, існуючих на Україні. Відкриваються Новорос­ійський в Одесі та Чернівецький університети, три політехнічні інсти­тути та ін. вищі навчальні заклади. У 1917 р. їх було 27, але жодного -з українською мовою навчання. Видатний хірург Микола Пірогов та педагог Христя Алчевська відкривали народні недільні школи.

В університетах працювали видатні науковці: математики М.Ващенко-Захарченко, О.Ляпунов, хімік М.Бекетов, фізик М.Пильчиков, геологи К.Феофілактов, В.Тарасенко. Біологи Ілля Мечников, Михайло Гамалія заснували в Одесі першу бактеріологічну станцію, фізик Іван Пулюй відкрив рентгенівські промені, антрополог Федір Вовк довів автохтонність українського народу, археолог Вікентій Хвойка відкрив Трипільську культуру. Вийшли друком нові праці найбільшого українського історика Михайла Гру шевського (1866-1934), першої жінки - доктора історії О.Єфіменко. М.Грушевський документально довів спадкоємність України від Русі. З'явилися дос­лідження філологів П.Житецького, О.Потебні, економістів М.Зібера, С.Подолинського, біологів Д.Заболотного, В.Липського. Наука і культура початку XX ст. Успіх технічного прогресу на початку XX ст. ознаменували Ф.Андерс - творець першого вітчизняного дирижабля, І.Сікорський - бать­ко вертольотобудування, які творили в Києві. В Одесі відкрито пер­ший аероклуб. Із науковців у металургії уславився М.Курако, в радіофізиці Д.Розанський, в математиці — Л.Кащенко, в геології — ЛЛутугін, в медицині — ендокринолог О.Данилевський, терапевт М.Стражеско, в історії - Д.Яворницький, в садівництві - Л.Симиренко. Закономірним результатом розвитку художнього мислення на рубежі ХІХ-ХХ ст. став модернізм. Він був відбитком у світогляді та культурі глобальних явищ епохи: індустріалізації, лавиною інформацій­ного обміну у зв'язку з появою телефону, радіо, кіно тощо. Люди усв­ідомлювали свою незахищеність і слабкість перед глобальними про­блемами, які вже не могло вирішити традиційне світобачення. «Звідки ми, хто ми, куди ми йдемо?», - на це гогенівське питання модерністи відповідали новою художньо-естетичною системою, яка об'єднувала, низку ідейно-художніх течій, - експресіонізм, кубізм, конструктивізм, сюрреалізм та ін. В Україні, незважаючи на її провінційний статус, також ішли інтенсивні творчі пошуки. В літературі, до ідеї «справжньої запашної поезії» закликав поет М.Вороний та маніфест галицької «Молодої Музи». В архітектурі цей стиль проявився у творчості. Г.Гая (Бесарабський ринок), В.Жукова, в скульптурі - у М.Гаврилка, М.Паращука, у живописі - М.Жука, О.Новаківського, А.Куїнджі. Своє вагоме слово в художньо-естетич­них пошуках доби сказали пов'язані з Україною К.Малевич, В.Бурлюк, О.Богомазов та ін. митці. Українська культура цього часу не втратила національні ознаки, але виходила за рамки провінційності і мала значні досягнення.