54. Історичне значення ііі Універсалу Центральної Ради та проголошення унр.

Щоб уберегтися від російського хаосу, УЦР проголосила своїм 3-м Універсалом віл 20 листопада Українську Народну Республіку (УНР), «не пориваючи федеративних зв'зків із Росією». До УНР входили 9 губерній включно з Таврією (без Криму). Універсалом також проголо­шувалися демократичні принципи; свобода слова, друку, віровизнання, скасування кари смерті, тощо. Земля ставала власністю народу і надава­лася без викупу. Робітники отримали право контролю над промислові­стю і 8-год. робочий день. Національні меншості одержували автономію.

6 грудня уряд УНР звернувся до РНК РСФСР та урядів Дону, Кубані, Кавказу, Криму, Башкири, Сибіру й Молдови щоби створити спільний центральний федеративний орган управління. Відтоді РНК став відверто готувати війну з Україною. Спроба більшовиків захо­пити владу на 1-му Всеукраїнському З'їзді Рад 17-18 грудня у Києві зазнала краху. 124 делегати від 49 рад нічого не вдіяли проти 1200 делегатів селянських «Спілок», вірних УНР. З'їзд відкинув направ­лений делегатам за підписами Леніна і Троцького «Маніфест до ук­раїнського народу з ультимативними вимогами до Української Ради». Ультиматумом оголошувалася війна Україні через 48 годин в разі по­дальшого роззброєння червоногвардійців, пропуску на Дон козачих частин і недопущення в республіку військ більшовиків. Після поразки на з'їзді в Києві більшовицькі делегати переїхали до Харкова, де вже стояли російські війська. Тут скликано новий нелегі-тпмнпй з'їзд Рар, названий Всеукраїнським, хоча на ньому, крім «групи 127» було 73 делегати підпорядкованого російським органам III Надзвичайного з'їзду Рад Донецько-Криворізького басейну і не було жодного селянина. 25 грудня 1917 р. з'їздом проголошено Радянську (Совєтську) владу в новоутвореній УНР (згодом УРСР). З'їзд обрав Всеукраїнський Центральний виконавчий комітет (ВУЦВК), до 40% якого склали євреї. Через 5 днів призначено і уряд - Народний Секретаріат. Його члени - чинов­ники РСДРП (б) Є.Бош. В.Затонський. Ф.Сергєєв (Артем) та ін., по суті, вистоювали інтереси Росії, а не українського народу.

55. Харківський з’їзд рад та більшовицько-українська війна. Після поразки на з'їзді в Києві більшовицькі делегати переїхали до Харкова. де вже стояли російські війська. Тут скликано новий нелегі-тпмнпіі з'їзд Рад, названий Всеукраїнським, хоча на ньому, крім «гру-пи 127 > було 73 делегати підпорядкованого російським органам III Надзвичайного з'їзду Рад Донецько-Криворізького басейну і не було жодного селянина. 25 грудня 1917 р. з'їздом проголошено Радянську (Совєтську) владу в новоутвореній УНР (згодом УРСР). З'їзд обрав Всеукраїнський Центральний виконавчий комітет (ВУЦВК), до 40% якого склали євреї.Через 5 днів призначено і уряд - Народний Секретаріат. Його члени - чинов­ники РСДРП (б) Є.Бош. В.Затонський, Ф.Сергєєв (Артем) та ін., по суті, відстоювати інтереси Росії, а не українського народу.

Харківський уряд був зручним для ведення від його імені війни Росії проти України. Поки військовий генсек М.Порш формував доб­ровольчу армію, а С.Петлюра намагався стримувати війська В.Анто-нова-Овсієнка. з півночі до Києва просувався 6-тисячний загін «чер­воних» М.Муравйова, формально підпорядкований 22-річному Ю.Коцюбинському.

Через бездарну військову політик}/ УЦР вистачило сил тільки на придушення заколоту більшовиків на заводі «Арсенал» і розстріл січо-

:ами 300 робітників. На захист столиці проти більшовиків вийшло лише 300 добровольців із студентів та школярів. 20 з них геройськії полягли в бою на станції Крути 29 січня 1918 р. Ще 27 юнаків, захоп­лених у полон, окупанти замордували.

Порятунком від агресії міг бути мир із Четверним союзом (Антанта орієнтувалася на Росію і Польщу). Для визнання повноважень своєї де­легації, яка вела переговори в Бресті. УЦР проголосила 4-м Універсалом, готованим 22 січня 1918 р. незалежність УНР: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою Українського народу...» (Вивід прав України. -с. 100). Але українці запізнилися. 9 лютого 1918 р. загін Муравйова після руйнівних артобстрілів захопив Київ і винищив до 3 тис. городян.

Водночас більшовики проголосити сепаратну Донецько-Криворізь-радянську республіку на чолі з Ф.Сергєєвим. Облвиконком «респуб­ліки», сформований з неукраїнців. ухвалив вважати обов'язковими для неї декрети РНК РРФСР. Через 3 місяці «держава» скасована під тиском Леніна, /кому було складно управляти децентралізованими частинами. Ще менше проіснувала сепаратна Одеська радянська рес­публіка.

9 лютого 1918 р. підписано Брестський договір між УНР і Четвер­ним союзом. Україна першою вийшла із Світової війни. Було домо­влено про дипломатичні відносини обмін полоненими, постачання Україною «лишків» — 1 мла тон збіжжя, круп, м'яса (до липня 1918 р.). Додаткові умови договору — зобов'язання Центральних держав щодо збройної допомоги УНР та позика Україні 1 млрд. карбованців.

60.Обставини та історичне значення проголошення злуки УНР та ЗУНР. Декларацією від 26 грудня 1918 р. Директорія відновила закони УНР, зокрема закон про передачу селянам поміщицької землі. Перед урядом В.Чехівського (УСДРП) постала проблема організації влади і війська.

Центральну владу прибрав Конгрес трудового народу - парла­мент, більшість якого склали селяни і робітники. На його сесії у січні 1919 р. затверджено Акт Злукп - об'єднання УНР і ЗУНР (Західно­української Народної Республіки). У Акті соборності зазначалося: «Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної ча­стини єдиної України»

Конгрес передав тимчасово уряду. Директорії, доповненій пред­ставником ЗУНР Є.Петрушевичем, законодавчу і верховну владу, ухвалив принцип загального виборчого права хтя творення майбут­нього парламенту, курс на соціалізацію села тощо. Уряд УНР прий­няв закони земельний (8 січня) і про українізацію. Останній не зава­жав співробітничати з партією «Поалей Ціон», лідер якої А.Ревуцький займав пост міністра в єврейських справах, і сіоністом В.Жаботинсь-ким. Проте у Директорії не було ні часу для виконання задумів, ні засобів, ні єдності дій. Винниченко, Грушевський і боротьбисти (за назвою газети «Боротьба») були за радянську форму влади, військо­вий міністр генерал О.Греков - за союз з Антантою проти більшо­виків. Петлюра відстоював пріоритет національного визволення. Про­тиборство між прихильниками «трудового принципу» і «європейського шляху" йшло до травня 1920 р. В результаті твердої

влади не склалося. Попри заклики Директорії, на місцях поширили­ся анархія, погроми, бандитизм. Люди звіріли від горілки і крові.

64. Варшавська угода УНР та Польщі, зміст її наслідки. С.Петлюра, у пошуках союзників для боротьби з більшовиками і перед загрозою інтернування армії, що поверталася із Зимового по­ходу, уклав 22 квітня 1920 р. Варшавську угоду з Ю.Пілсудським, дик­татором Речі Посполитої Польської (РПП). Польща визнавала УНР і обіцяла їй збройну допомогу, а Україна визнавала кордон з РПП по р.Збруч. Угода викликала осуд українців Галичини і Волині, але С.Петлюра забезпе­чив підтримку своєї 15 тис. армії 65 тисячним польським військом, і 6 травня 1920 р. визволив Київ. Проте апогей всеукраїнського по­встання пройшов. Поляки теж залишили союзників.

79. Оборонні бої на території України у 1941-1942 рр. Все ж лише за перший день війни радянські ВПС втратили 1200 літаків (900 на аеродромах) проти 200 німецьких. При цьому, за спога­дами заступника командуючого Західним фронтом І.Болдіна, Сталін до вечора не дозволяв відкривати вогонь по німцях. Він свого часу відки­нув розроблений Генштабом план організації оборони західного кор­дону, а тепер майже на тиждень самоусунувся від керівництва, сховав­шись на дачі. Всього за три тижні війни Червона Армія втратила 850 тис, чол. особового складу, близько 3,5 тис, літаків, понад 6 тис, танків. Німці захопили на складах більшість радянських гвинтівок і куле­метів, залишивши солдат беззбройними. Незважаючи на Наказ Ставки Верховного Командування Червоної Армії № 270 від 16 серпня 1941 р. про нищення тих, хто здався в полон, покару їх сімей, у полон до воро­га тільки за перших два тижні потрапило 329 тис. воїнів.

З середини липня вирішальні бої розгорнулися на київському на­прямі. Під час кровопролитної оборони Києва ворог оточив під Уман­ню дві армії, а у вересні і решту військ Південно-Західного фронту. Командуючий фронтом М.Кирпонос загинув, а в полон потрапило біля 770 тис. чоловік. Ще майже стільки ж бійців впали на полі бою. Така була ціна впертості Сталіна, який не давав наказу на відступ.

Водночас із наступом на Київ угрупування армії «Південь» своїм правим крилом вдарило по Одесі. У жовтні після 73 денної оборони місто було здане. Проте жорстокі бої на Україні та на московському напрямі, яким просувалася група армії «Центр», затримали ворога під Москвою до зими. І хоча взимку 1941-1942 рр. Червона Армія втрати­ла ще понад 1 млн. бійців, фашистський план «бліцкригу» було зірва­но. Під Москвою гітлерівські армії зазнали першої великої поразки з початку Другої світової війни.

Цю перемогу Сталін витлумачив як свідчення сили Червоної Армії. Ініційована ним, як Головнокомандувачем, та головкомом Південно-Західного напрямку О.Тимошенком наступальна операція під Харко­вом завершилася втратами тільки полоненими майже чверть мільйона воїнів. Тоді ж, у травні 1942 р., провалився радянський наступ у Кри­му. ЗО червня після 250-денної оборони командування здало Севасто­поль. Сталін так і не надіслав кораблів для евакуації понад 100 тис. за­хисників міста, котрі попали в полон. 22 липня 1942 р. вся територія України була окупована ворогом. Фашисти до осені вийшли на Волгу і Кавказ, зайнявши гігантську територію.

80. Окупаційний режим в Україні у 1941-1944 рр. Нацистами було встановлено жорстокий окупаційний режим. Ук­раїнські землі були розчленовані. Західні області УРСР входили в німецьке генерал-губернаторство. Для управління рештою території України, крім окупованої Румунією та Угорщиною, було створено «Рейхкомісаріат Україна» на чолі з гауляйтером Е.Кохом. Йому підпо­рядковувалися управи на чолі з бургомістрами в містах (у Києві О.Ог-лоблин) і старостами у селах. У містах діяли військово-польові суди, комендатури, гестапо, каральні загони. Фашисти чинили за планом Гіммлера: «Населення 180 мільйонів, що належить до всіх рас..., а зовнішній вигляд у них такий, що їх можна вбивати, не відчуваючи ні жалю, ні співчуття...»

Відповідно «новий порядок « нацистів означав:

- масовий фізичний і моральний терор;

- грабунок і нищення матеріальних цінностей;

- рабовласницьку експлуатацію людей, вивозом молоді на приму­сові роботи до Німеччини;

- фашизацію свідомості сотень тисяч людей, які стали колаборан­тами.

З перших днів загарбники запровадили систему заручників і табори смерті числом 230. Майже по 200 тис. чоловік знищили гітлерівці в Янівському, Станіславському, Львівському, Рівненському, Проскурівському, Славутському таборах. У Бабиному Яру в Києві тільки у вересні німці, за участі поліцаїв і козаків Буковинського куреня, розстріляли 160 тис. євреїв, а всього понад 220 тис. чол. різних національностей. Із 6,2 млн. радянських військовополонених на 1 травня 1944 р. загинуло 3,3 млн., із яких 1,8 мли. в Україні Було спалено сотні сіл разом із їх жите­лями, таких як Кортеліси на Волині. З України окупанти вивезли до Німеччини 4 млн. чол. як «остарбайтерів». (східних робітників). Часто вони працювали по 14 год., а харчувалися гірше собак. Всього Україна втратила 1939-1945 рр. понад 15 млн. чол. і зазнала більше половини ма­теріальних збитків СРСР.

75. Соціально-економічне становище Східної Галичини, укр. земель в складі Румунії та Закарпаття в 20-30 роках ХХст. За Ризьким миром (березень 1921 р.), між радянськими республіками і Польщею Західна Волинь, Полісся, Холмщина і Підляшшя увійшли до складу польської держави. Питання про державну приналежність Східної Галичини залишалося нерозв'язаним. Найвища рада Паризької мирної конференції 1919 р. уповноважила Польщу окупувати Галичину лише тимчасово, до державного самовизначення цієї території, термін якого повинні були встановити держави-переможці.

Польща запровадила в Галичині жорстокий окупаційний режим. В'язниці і концтабори були переповнені учасниками визвольних змагань. Влада в краї належала командуючому окупаційними військами генералові Галлеру. Було скасовано Галицький крайовий сейм, ліквідовано органи самоврядування. Окупанти заборонили вживати назви "Західна Україна" і "Східна Галичина", запроваджуючи замість них термін ^иМалопольска Всходня". Українці, євреї, німці були усунуті з керівних адміністративних посад. З державних закладів звільнялися всі службовці, які відмовились від присяги на вірність польській державі. Очевидно, що до цієї категорії потрапили майже всі українці, оскільки вони не визнавали прав Польщі на Галичину.

Польський уряд з усієї сили намагався закріпити анексію Галичини. З цією метою 1921 р. було проведено перепис населення, а в листопаді 1922 р. — парламентські вибори в цілій польській державі, включаючи окуповані землі. Переважна більшість українців бойкотувала ці акції. Галичину охопив саботажницький рух, низку терористичних актів здійснила підпільна Українська військова організація (УВО), створена 1920 р., діяли партизанські загони. Найвідомішим з них був загін колишніх чотарів УГА Степана Мельничука і Петра Шеремети, який прийшов з території радянської України і здійснював рейд по Тернопільщині, аж поки не був розбитий польськими військами. Мельничука й Шеремету було розстріляно в Чорткові в листопаді 1922 р. Польські війська придушили й інші виступи.

До 1923 р. у Відні існував еміграційний уряд ЗУНР, очолюваний Євгеном Петрушевичем, якому підпорядковувалися українські політичні партії Галичини. Уряд Петрушевича не раз надсилав великим державам ноти протесту проти польської окупації та проекти відновлення незалежності Галичини. Проте державам Антанти, насамперед Франції, був потрібний сильний заслон проти більшовицької Росії та переможеної Німеччини, яким могла стати Польща, а ніяк не ефемерна ЗУНР.

Незважаючи на відвертий спротив українського населення окупаційній владі, 14 березня 1923 р. Рада послів великих держав визнала Східну Галичину частиною Польської Республіки. Польський уряд обіцяв забезпечити національним меншинам усі права та можливості вільного розвитку і надати Галичині автономію, але, як показали наступні події, виконувати цю обіцянку не мав наміру.

77. Проголошення Карпатської України та її падіння. Після Мюнхенської угоди 1938 р., коли частина чехословацької території була передана Німеччині, політичні кола закарпатських українців знову зажадали автономії для Закарпаття. Прем'єр-міністр генерал Я. Сирови 8 жовтня 1938 р. змушений був погодитися на це. 1] жовтня було затверджено перший уряд так званої Карпаторуської держави, що перебувала у федерації з Чехією та Словаччиною. Головою уряду став лідер Автономного землеробського союзу Андрій Бродій, який вже через два тижні був заарештований як угорський агент. Прем'єром 26 жовтня став Августин Волошин.Тим часом уряд угорського диктатора Хорті висунув свої претензії на Закарпаття та Словаччину. 2 листопада 1938 р. відбувся віденський арбітраж, на якому міністри іноземних справ Німеччини та Італії оголосили рішення про передачу Угорщині південної Словаччини та частини Закарпатської України з містами Ужгород, Берегове та Мукачеве. Після цього столиця Карпатської України, як називалася тепер автономна держава, була перенесена з Ужгорода до Хуста.

Уряд Волошина заходився будувати українську державність. Проводилася українізація освітньої системи та адміністрації. Водночас робилися кроки до авторитаризму: були заборонені всі політичні партії крім проурядового Українського національного об'єднання (УНО). На виборах до сейму Карпатсь­кої України 12 лютого 1939 р. УНО здобуло 86,1% голосів. У зовнішній політиці уряд Волошина орієнтувався на Німеччину, але всупереч його сподіванням Гітлер вирішив передати Закарпаття Угорщині, щоб залучити її до своїх агресивних планів.

Утворення української автономії в Закарпатті справило велике враження в Галичині. Багато молодих людей нелегально переходило кордон і вливалося в збройні загони закарпатців. Польський уряд, занепокоєний виникненням Української держави на своїх кордонах, підтримував угорські плани захоплення Закарпаття.

Події в Закарпатті викликали гострий конфлікт в ОУН. Провід українських націоналістів А. Мельника, який знав про плани Гітлера, заборонив членам організації втручатися в справи Карпатської України. Проте група членів Крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях не підкорилася цьому рішенню і виїхала в Закарпаття. З їхньою допомогою були створені збройні сили Карпатської України — організація національної оборони "Карпатська Січ". До Генерального штабу Карпатської Січі увійшли оунівці Михайло Колодзінський, Роман ІІІухевич (майбутній комендант УПА), Зенон Коссак та ін.

У ніч з 14 на 15 березня німецькі війська вступили на територію Чехословаччини. Водночас Угорщина за згодою Гітлера почала загарбання Закарпаття.

У Хусті сейм 15 березня 1939 р. проголосив Карпатську Україну незалежною державою. Волошин, якого було обрано президентом, звернувся до Німеччини з проханням прийняти Карпатоукраїнську державу під свій протекторат. Але німецький консул Гофман передав урядові Волошина пораду імперського уряду не чинити опору угорським військам. Консул запропонував Головній команді Карпатської Січі негайно капітулювати. У відповідь М. Колодзінський заявив: "У словнику українського націоналіста немає слова "капітулювати".

Кілька тисяч січовиків стали до нерівного бою з 40-тисячною угорською армією. 18 березня після впертих боїв угорці увійшли до Хуста. Відступивши з міста, українці продовжували опір. Боротьба тривала протягом тижня, що викликало резонанс у всьому світі. У боях полягло близько 5000 закарпатців та кілька сотень галицьких юнаків, котрі прийшли на допомогу. Загинули командири Карпатської Січі Михайло Колодзінський та Зенон Коссак.

Коротке існування Карпатської України та її героїчна оборона мали велике значення: вони допомогли закарпатцям остаточно усвідомити себе частиною єдиної української нації.

56. 4 Універсал. Закрите засідання Малої Ради, на якому було затверджено IV Універсал, почалося у будинку Педагогічного музею 22 січня 1918 р. І лише в ніч на 25 січня на відкритому засіданні М. Гру шевсь­кий оголосив останній Універсал Центральної Ради: "Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу. Зо . сідніми державами, як-то: Росією,

Польщею, Австрією, Румунією. Туреччиною та іншими ми хочемо жити в злагоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя самостійної Української Республіки. Вдасть \ ній буде належати тільки народові України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі Збори, будемо правити ми, Українська Центральна Рада, представниця робочого народу — селян, робітників і солдатів, та наш виконавчий орган, який однині матиме назву Ради народних міністрів".

Універсал доручав урядові завершити переговори з Центральними державами і укласти з ними мир; після заключення мирного договору демобілізувати армію і створити міліцію: навесні роздати без викупу всю землю селянам, а також взяти під суворий контроль банки. Універсал став, без сумніву, поворотним пунктом української революції, бо нарешті українці рішуче заявили, що метою їхніх визвольних омагань є суверенна держава, яка заступає інтереси у країнського н а род у. Паралельно о 1\ Універсалом Мала Рада обговорила и 24 січня ухвалила "Закон про національно-персональн\ автономію", в якому підтверджувалося право національних меншин на самостійне влаштування свого національногожиття в Україні.

57. Мирний договір УНР з державами у Брест-Литовську та його умови. Розуміючи, чим загрожує продовження війни воюючим сторонам, молоді \ ряди УНР і Радянської Росії вже в грудні (917 р. розпочали у Брест-Литовську переговори з Німеччиною про укладення миру. Причому голова радянської делегації Леон Троцький визнав правочинною делегацію Центральної Ради, чим викликав немилість до себе з боку ЦК РКЩб).

Однак переговори затягувались. І лише після проголошення незалежності УНР кайзерівські дипломати звязали серйозний діалог з київськими колегами.

У ніч на 9 лютого молоді українські дипломати, окремо від представників Радянської Росії, добились укладення мирного договору з Німеччиною та Австро-Угорщиною. \ таємний протокол до якого включено статтю про поділ Еаличини на польську та українську. об'єднання Галичини і Буковини в один коронний край Австрійської імперії. Там були закладені основи ухвали, за

якою Радянська Росія визнала УНР. Водночас українські делегати просили представників Німеччини прискорити відправку в Україну сформованих у німецьких таборах Раштат, Вецляр. Фраиштадт з військовополонених українців двох дивізій (званих за кольором форми синьожупанниками і сірожупанниками), а також галицьких частин, зокрема легіону УСС. шоб за допомогою цих військ повернути втрачені території України. Але як Німеччина, так і Австро-Угорщина надіслали свої війська не стільики для допомоги Центральній Раді, скільки для чергового пограбування українських земель. Лише через місяць на тяжких умовах був підписаний мир з Радянською Росією.