2.5. Герильї постконфронтаційного періоду

У 1989 р. був зруйнований Берлінський мур, за декілька місяців розпалася Організація Варшавського договору, а в 1991 р. припинив існування Радянський Союз. Холодна війна закінчилася.

Однак, це не призвело до негайного припинення партизанської війни в Латинській Америці. Більше того, в цей самий час сальвадорський ФМЛН здійснив безпрецедентний наступ на позиції урядової армії.

У грудні 1989 р. американські війська вступили в Панаму, дотримуючись власної, вже випробуваної політики "великої дубинки" [46].

Інакше кажучи, по закінченню холодної війни в регіоні нічого не змінилося, принаймні на перших порах. Проте, процеси, що відбувалися там, набули дещо іншого звучання. Характерним прикладом може служити Центральна Америка, де перемога будь-якої з конфронтуючих сторін не гарантувала регіону ні міцного миру, ні процвітання.

Звернемося до фактів. Так, у Нікарагуа Сандиністська народна армія начебто перемогла у війні проти контрас, яким так і не вдалося зміцнити свої позиції в прикордонних районах, щоб створити там "звільнену зону", а потім сформувати власний уряд.

Проте військова перемога сандиністів не стала їх політичною перемогою і не призвела до загасання конфлікту, бо контрас діяли з території Гондурасу і знаходилися під захистом американських військ. Якби сандиністи здійснили наступ на їхні бази, це негайно привело б до інтернаціоналізації конфлікту.

У Сальвадорі картина була дещо іншою. ФМЛН змусив уряд погодитися на переговори після наступу 1989 р., який так і не перетворився на всенародне повстання. Цьому перешкодили дві обставини. По-перше, армія, удавшись до масованих бомбардувань густонаселених кварталів столиці, де закріпилися повстанці, змусила тисячі мирних жителів залишити місто. По-друге, після десяти років війни підтримка населенням бійців ФМЛН пішла на спад: люди побоювалися, що у разі приходу до влади повстанців їх чекає та ж доля, що і сусідів-нікарагуанців. А ситуація в Нікарагуа не надихала: більше 90 тис. загиблих, півмільйона біженців, інфляція, що побила усі мислимі рекорди [10].

Це не означає, що народ почав підтримувати армію і владу. Незважаючи на усі заклики уряду, населення в ці дні не виступило на його захист. Стало ясно, що до розгрому партизан ще дуже далеко.

Врешті-решт конфлікт був ліквідований, партизани склали зброю, сталося скорочення чисельності армії, ФМЛН перетворився на політичну партію і відбулися демократичні вибори. Увесь процес успішно контролювала місія ООН.

Дещо пізніше схожа ситуація склалася і в Гватемалі, хоча, звичайно, УРНГ ніколи не проводило таких масштабних операцій. Фактично гватемальські партизани вели бойові дії у віддалених районах, більша ж частина території країни контролювалася урядовими військами. Проте гватемальська армія зазнавала таких же труднощів, що й сандиністська: свої військові перемоги вона не могла перетворити на політичні. Знадобилися тривалі переговори, які закінчилися підписання мирних угод [ЗО].

Отже, завершальна фаза центральноамериканської кризи припала на постконфронтаційний період. До цього моменту ще можна було говорити про те, що озброєний конфлікт у регіоні розвивається в руслі холодної війни, хоча це твердження і потребує деяких уточнень. Дійсно, обидві наддержави були певною мірою залучені до цього конфлікту, але не вони спричинили його появу. Що ж до сандиністів, то внаслідок процесів мирного врегулювання, які розпочалися в Нікарагуа, вони поступово згорнули допомогу сальвадорській герильї. З іншого боку, наприклад, гватемальські партизани упродовж тривалого часу спиралися лише на власні скромні сили.

Із закінченням холодної війни партизанський рух в Латинській Америці не перестав існувати. Продовжували озброєну боротьбу деякі старі угрупування, виник ряд нових, а інші бойові організації, що з'явилися на попередньому етапі, розширили свій вплив.

Серед перших назвемо колумбійську герилью, що продовжувала діяти у ряді районів країни, і представлену Революційними збройними силами Колумбії (ФАРК) - організацією комуністичної орієнтації, хоча біля її витоків знаходилися ліберали, і Армією національного звільнення (ЕЛН) маоїстського толку, з дуже нечіткою програмою. У 80-ті роки герилья поповнилася ще однією бойовою організацією, цього разу соціал-демократичної спрямованості, - Рухом 19 Квітня ("М-19"), який провів декілька ефектних акцій, проте, при уряді Бетанкура вступив у діалог з владою, маючи намір знову долучитися до політичного життя країни, чого йому вдалося домогтися вже при президентові Сесаре Гавириа [55].

Почала стихати війна в Сальвадорі і Гватемалі, в Нікарагуа при владі вже перебувала донья Віолета. В Америці заговорили про "кінець історії"", кубинці визнали, що етап озброєної боротьби закінчився, в регіоні всюди затверджувалися принципи свободи торгівлі. Але удосвіта першого січня 1994 р. міста Сан-Кристобаль-де-лас-Касас, Окосинго, Лас-Маргаритас та інші містечка і селища мексиканського штату Чьяпас були розбуджені партизанами в строкатому одязі, що спустилися з гір: так заявила про себе перша герилья постконфронтаційного періоду - Сапатистська армія національного визволення. За лічені дні "Субкоманданте Маркос" став відомим на весь світ [10].

Повстанців з Чьяпаса характеризують дві цікаві особливості: вони менше від усіх воювали і отримали найбільшу популярність. За винятком жорстоких боїв у перші дні і бомбардувань, що відбулися пізніше, за допомогою яких мексиканська армія намагалася знищити партизан, бойових дій в Чьяпасі практично не велося - майже відразу почалися мирні переговори, які тривають й до сьогодні.

Ймовірно, сапатисти як організація існують вже багато років. Дехто із засновників цього руху брав участь ще в міській герильї 70-х років, як відомо, розгромленій. Нинішні ж повстанці спираються на серйозну підтримку суспільства. Особливо вражає те, наскільки уміло вони використовують у власних цілях засоби масової інформації. Так, сапатисти стали першими партизанами, які оформили власну сторінку в Інтернеті [36, с. 140].

Стосовно повстання в Чьяпасі можна будувати найрізноманітніші здогадки, але пояснити цей феномен з позицій холодної війни вже не вдасться. Припущення про зв'язки сапатистів з Кубою також безпідставні, враховуючи характер стосунків між Гаваною і Мехіко, про що говорилося вище. Що стосується гватемальського УРНГ, який в особі Мехіко отримав союзника на переговорах, то і він не став би ризикувати своїм єдиним надійним тилом, щоб підтримати повстання селян-майя, хоча ті переживають такі ж соціальні і економічні труднощі, що і їх сусіди з Кіче [4, с. 13].

Пояснення, мабуть, потрібно шукати саме в останній із зазначених обставин: історичній маргіналізації індіанців майя. Сапатизм обумовлюється причинами швидше етнокультурного, ніж політичного чи класового характеру. Основою цього протесту виступає дискримінація селян - індіанців штату Чьяпас. Законність їх вимог визнана і офіційним Мехіко, і опозицією. "Вони можуть оскаржувати наші методи, але не наші цілі", - заявив Маркос, прекрасно усвідомлюючи, що його сила полягає в його слабкості.

Дійсно, з військової точки зору, сапатистська герилья могла бути розгромлена в лічені години, але політична ціна такої перемоги, яку довелося б при цьому сплатити уряду ПРІ як усередині країни, так і за її межами, була б надмірною. У світі вже існує широкий і активний фронт солідарності з сапатистами, що об'єднав абсолютно різних людей, починаючи від Олівера Стоуна і закінчуючи мадам Міттеран.

Сапатистська армія - не єдина герилья "нових часів" у Мексиці: в липні 1996 р. у горах штату Герреро з'явилася так звана Революційна народна армія. Судячи з перших відозв і декількох інтерв'ю її командирів, це угрупування класично марксистського типу, яке зберігає певну дистанцію стосовно сапатизму. Здійснивши ряд нападів на населені пункти, армія вдалася до підпільних дій, заявивши при цьому, що не збирається вести жодних переговорів з урядом. Її глибока законспірованість, а також жорстокість в поводженні з полоненими, велика кількість яких була страчена, зближує її з сендеристами [47].

І ось, нарешті, ми підходимо до руху, який не підпадає під жодну з класифікацій. Йдеться про "Сендеро луминосо".

Ця організація, яка свого часу розвинулася з маоїстської фракції перуанської компартії, збагатила теорію партизанської боротьби дуже своєрідним досвідом. З метою домогтися безумовного лідерства члени "Сендеро", проникаючи в новий район або сектор, насамперед знищували конкурентів з інших політичних або громадських організацій. Дотримуючись цієї тактики, винищувальні загони "Сендеро" нападали на народних проповідників, активістів Об'єднаної лівої, апристів - іншими словами, на усіх, хто міг би посперечатися з ними за вплив на маси. Якщо до того часу повстанці, як вже говорилося вище, прагнули почуватися комфортно серед місцевого населення, а всі контрповстанські заходи були спрямовані на руйнацію цього комфорту, то члени "Сендеро" пішла ще далі: вони власноруч позбавляли себе підтримки з боку місцевого населення.

Угрупування розгорнуло в країні кампанію жорстокого терору. Страх і непевність панували в перуанському суспільстві; люди мріяли про сильну владу, здатну навести порядок. Багато в чому це, на думку ряду дослідників, пояснює безпрецедентну перемогу Фухіморі на президентських виборах.

"Сендеро луміносо" була розгромлена, її ватажки потрапили у в'язницю, але стверджувати, що угрупування остаточно знищене, було б передчасно. Нині усередині цієї організації співіснують дві тенденції: "діалогічна", прибічники якої групуються навколо Абімаеля Гусмана, який відбуває тюремне ув'язнення і так звана "Сендеро рохо", якою керує з підпілля "Фелісіано" і яка, схоже, розпочала політичну реорганізації своїх осередків. Питання про те, чому подібний рух отримав такий розмах і відгук у Перу, залишається доки відкритим. Можна припустити, що на першому етапі - доки він ще не перетворився на заручника власного фундаменталізму - йому в якійсь мірі вдалося стати виразником етнічного, соціального і культурного протесту широких верств населення районів Анд. Проте, повторюємо, ця тема потребує більш детального вивчення.

"Сендеро луміносо" не відповідає феномену "осередкової" боротьби, не підходить під визначення міської герильї і нічим не нагадує військово- політичні організації Центральної Америки. Антирадянське по народженню, це угрупування було до того ж й антикубинським, а на додаток, люто критикувало сальвалооський ФМЛН ('звинувативши його після підписання мирних угод у зраді справи революції). "Сеидеро" ніколи не мала підтримки ззовні, якщо не брати до уваги кількох акцій, проведених за межами Перу її активістами або симпатиками руху. Період її найбільш активної діяльності припадає на початок 90-х, коли табір соціалізму вже розпався.

Поряд з цим, у Перу діяла бойова організація й більше традиційного типу - Революційний рух "Тупак Амару" (МРТА). Її кістяк складали послідовники Че Гевари, які відразу дистанціювалися від "Сендеро", хоча масштаби їх діяльності були набагато скромнішими. Стратегія МРТА, що передбачала створення мобільних партизанських загонів, майже відразу виявила свою неспроможність. Останнім часом про цей рух знову заговорили у зв'язку із захопленням заручників у резиденції японського посла в Лімі. Ця акція, як відомо, призвела до кривавої розв'язки, що свідчило не тільки про стратегічну поразку руху, і без того вже послабленого, але і про те, що вцілілим повстанцям нема на що сподіватися, навіть якщо вони складуть зброю. Режим президента Фухіморі не залишає їм жодних шансів на участь в політичному житті Перу [10].

Як ми спробували показати, герилья посідала важливе місце в історії Латинської Америки, особливо в другій половині XX століття. Зазначений феномен існує в регіоні і сьогодні, хоча його вплив явно пішов на спад.

Більшість учасників озброєного протиборства сходяться на тому, що наразі "війна закінчилася". Чи це означає, що причини, які призвели до конфліктів, зникли? Якщо вважати герилью породженням холодної війни, то відповідь буде ствердною. Якщо ж шукати причини в економічній і соціальній нерівності, відсутності механізмів політичної участі, тоді слід визнати, що тільки по мірі зміцнення демократичних інститутів створюються умови для того, щоб різні соціальні групи могли висловити свої вимоги, а політична система - відреагувати на них. Якщо партизанська боротьба велася заради того, щоб створити такі умови, то можна вважати, що одна з головних причин війни зникла.

Говорячи про ще діючі в регіоні повстанські організації, слід зазначити, що їх можна розділити на дві групи. У першу входять організації, які вдаються до застосування озброєних методів, щоб завоювати право на участь в легальній політичній боротьбі і досягти задоволення ряду соціальних вимог. До них, безумовно, відносяться мексиканські сапатисти, гватемальське УРНГ і певною мірою - колумбійські ФАРК. Яскравим прикладом успішного включення в політичне життя став сальвадорський ФМЛН. На якомусь етапі прагнуло до політичного визнання і перуанське МРТА, проте переоцінило свої сили і можливості, так само як і бажання опонента вести з ним діалог [35].

Другу групу складають бойові організації, які не визнають методів політичного діалогу. Це в першу чергу "Сендеро рохо" і мексиканська ЕПР. Тому міряти однією міркою харизматичного романтика Маркоса і сендеристських бойовиків - неприпустима помилка. До речі, мексиканський уряд це прекрасно розуміє.

На закінчення слід нагадати, що нещодавно минула 30-а річниця з дня загибелі Че Гевари, "і сьогодні ми можемо вже по-іншому поглянути на різноманітний і складний процес озброєної боротьби в регіоні і, не намагаючись канонізувати одних борців або демонізувати інших", замислитися про суть одного з найзначніших процесів в новітній історії регіону [10].

Отже, у нашій роботі, герилья - це військова стратегія, що спочатку передувала побудові нового суспільства, а пізніше перетворилася на підривну діяльність, яка здійснювалася у міжнародному форматі й мала на меті поширення впливу на континент одного з головних учасників холодної війни - СРСР. Виділяється чотири етапи перебігу герильї: "осередковий" етап (від перемоги кубинської революції до загибелі Че у Болівії в жовтні 1967 р.); етап "міської герильї" (кін. 60-х - поч. 70-х рр.); етап центральноамериканської кризи і виникнення "військово-політичних організацій" (від перемоги сандиністської революції до мирних угод у Сальвадорі й Гватемалі); етап герильї постконфронтаційного періоду.

Розділ 3Фактори впливу на формування політичних поглядів Ернесто Че Гевари