Роль українських монастирів в національно-культурному процесі кінця XVI — першої половини XVII ст.

Наприкінці XVI ст. в духовному житті України виникла нова ситуація. Потреби релігійної боротьби, що розгорнулася після прийняття частиною православних ієрархів, кліру, віруючих унії з Римом (1596 р.), включення в цю боротьбу чернецтва, монастирів обох релігійних орієнтацій викликали небачене національно-культурне піднесення серед українського народу. Тривалий період застою, занепаду, зубожіння в церкві, коли чи не єдиним активним заняттям монастирів були їхні судові тяжби за маєтності, змінився різким якісним оновленням цілого ряду сфер національного життя — релігійної, наукової, культурної, літературної, освітньої, книгодрукарської. Потреби захисту віри спричинили прискорений розвиток богословської, релігійно-полемічної літератури, проповідницької діяльності, церковного права, книгодруку. Разом з ними в Україні "раптом прокидається сильний культурний і просвітницький рух" (М.Грушевський), навколо монастирів, як і братств, гуртуються літературні, освітні, наукові, мистецькі сили. На якісно новий рівень виходять література, зокрема полемічна, публіцистика, освіта, книгодрукування, перекладацька справа, гравірування та малярство, архітектура. Формується національна літературна мова. Усе це, разом узяте, було гідною відповіддю тим, хто засуджував Україну на національну смерть, говорив про неї як про "дурну Русь", заперечував можливість мати свою національну культуру. Цей могутній національно-культурний стрибок було зроблено в значній мірі українським чернецтвом.

Провідник українського відродження київський митрополит Петро Могила, як і його ідейні попередники, в реалізації своїх нововведень у релігійно-церковній, національно-культурній сферах незмінно спирався на монастирські структури, на той тонкий прошарок ченців-інтелектуалів, який, на противагу консервативно-ортодоксальній чернечій опозиції, реально міг сприяти забезпеченню українській народності, церкві самовартостей європейського народу. У подібних підходах проявилася загальна закономірність, властива християнській церкві як Сходу, так і Заходу. В кризових ситуаціях, перед реальною загрозою своїм основам церква незмінно шукала опору в своєму найбільш монолітному, відмобілізованому духовному загоні — в чернецтві.

Тісна вплетеність українських монастирів у реалії тогочасного життя була умовою і, водночас, причиною того, що навіть первісно релігійна за метою їхня діяльність набувала часто громадського звучання, ставала суспільно значимою, мала істотні наслідки не лише для релігійного, а й для соціально-політичного, національного, культурного життя народу. Тому, наприклад, принципова й героїчна боротьба провінційних православних монастирів Правобережної України проти польсько-католицького прозелітизму, за вірність православ'ю у XVIII ст. і пізніше виходила далеко за межі суто міжцерковного протиборства, робила таку позицію монастирів патріотично, національно, соціально значимою, була вагомим вкладом чернецтва в національно-визвольну боротьбу українського народу. Таким же національно значимим був надалі опір і частини греко-католицького чернецтва прагненням латинізувати цю церкву, ліквідувати її національні особливості.

Масштаби релігійно-духовного, національно-культурного служіння українських монастирів залежали від багатьох факторів. Одні можливості були в Києво-Печерського монастиря з його 500—800 ченцями, величезним релігійним авторитетом у християнському світі, могутнім матеріально-фінансовим становищем і десятками тисяч підданих; інші — у нечисельних (по 3—5 ченців), незаможних монастирів, де насельники весь свій вільний від релігійних занять час змушені були витрачати не на літописання чи письменництво, а на добування засобів для існування — орати, сіяти, косити, молотити тощо. Такі невеликі монастирі на українських землях становили більшість. Стереотип масово багатих і жируючих монастирів, створений фрондуючою щодо церкви та монастирів інтелігенцією Росії в кінці XIX — на початку XX ст. і згодом підхоплений атеїзмом 20—60-х років, не відповідає історичній правді.