Структура мови

Детальніше: Рівні мовної структури

Структура мови — будова мови в її ієрархічній співвіднесеності, за якою одиниці нижчих рівнів використовуються для будови одиниць вищого рівня. Конкретно ця співвіднесеність виявляється у мовному потоці, в послідовному розташуванні мовних одиниць: на базі звуків утворюються частини слова — префікси, корені, інфікси, суфікси, флексії, з яких у свою чергу складаються слова, а з них — речення.

Виділяють 4 структурні рівні мови:

Фонетичний

Морфологічний

Лексичний

Синтаксичний

[ред.] Типи відношень у структурі мови

Між структурними одиницями мови існують відношення:

парадигматичні

синтагматичні

асоціативні

ієрархічні

[ред.] парадигматичні

Парадигматичні відношення — це ті відношення, що об'єднують одиниці мови одного рівня в групи, розряди і категорії. Наявність у системі мови парадигматичних рядів дозволяє мовцям у мовленні залежно від наміру сформулювати думку, яку вони прагнуть передати, вибрати той чи інший член цього ряд (фонетичного, словесного, морфологічного чи синтаксичного), який відповідає задуму.

[ред.] синтагматичні

Синтагматичні відношення — лінійні відношення в системі мови, об'єднують одиниці мови в їх одночасній послідовності; відношення всередині однієї синтагми.

[ред.] асоціативні

Асоціативні відношення виникають на основі збігів у часі уявлень (образів) і явищ дійсності. Розрізняють 3 типи асоціацій:

за суміжністю

за подібністю

за контрастом

Невербальна комунікація – це обмін інформацією без використання слів (натомість застосовуються різні символи). Функціями невербальної комунікації є: доповнення й заміна мови; відображення емоційного стану партнерів по комунікаційному процесу.

Класифікація невербальних засобів комунікації наведена в табл. 10. 1.

Класифікація невербальних засобів комунікації

Основні системи невербальних засобів комунікації	Елементи системи
1. Рухи частин тіла (“мова тіла”)	Жести, міміка, вираз обличчя, посмішки, доторкання, пози
2. Мова	Інтонації, діапазон голосу, прискорення або уповільнення мови
3. Простір	Просторові форми організації спілкування: наближеність до співрозмовника, розстановка меблів, розміри й розташування
4. Час	Завчасний прихід, точний початок комунікації, запізнення
5. Рух очей	Погляди (частота, тривалість, уникнення погляду)

Невербальні повідомлення можуть бути закодовані шляхом:

1) виразних рухів тіла — так звана експресивна поведінка особистості

(міміка, жести, пози, тощо);

2) звукового оформлення промови (висота, гучність, швидкість, ритмічність

тощо);

3) організації мікросередовища, яке оточує людину (тобто того простору,

що індивід може контролювати або змінювати: від обстановки квартири до

відстані, якій він надає перевагу при розмові зі співрозмовником);

4) використання матеріальних предметів, що мають символічне значення

(наприклад, букет до дня народження; опущена штора на вікні як умовний знак,

що заходити небезпечно).

Невербальна комунікація являє собою обмін невербальними повідомленнями

між людьми, а також їх інтерпретацію.

За звичай, рухи людського тіла, звуки людського голосу або оточуючі

людину предмети будуть сприйняті як певні послання тільки в тому випадку,

якщо за кожним з них закріплено відповідне значення, зрозуміле оточуючим.

Наприклад, в нашій культурі той, хто одягнений в усе чорне, буде сприйматися як

той, що дотримується трауру; похитування головою з сторони в сторону означає

незгоду. Відповідно, невербальні послання де в чому аналогічні усному або

письмовому мовленню. Інколи невербальну поведінку називають

мовленнєвоподібною активністю. Використання в літературі звороту “мова тіла”

відображає цю важливу схожість вербальної і невербальної комунікації. Подібно

до слова, жест або поза також мають закріплені за ними в даній культурі (ситуації,

групі) певне значення. Щоправда, на відміну від слова, багатьом невербальним

знакам значно легше надати альтернативне тлумачення.

Відомий британський соціальний психолог Р. Харре наводить приклад

витонченої двозначності такого невербального сигналу, як покашлювання. Якщо

під час розмови один з співрозмовників починає покашлювати, інший сприймає

43

це як попередження, що означає «помовчи, хтось іде». Людина, яка наближається,

може оцінити ці звуки як звичайний кашель (тобто не вартий уваги автоматизм)

(Харре, 1992). Завдяки подвійності значення багатьох невербальних сигналів їм

нерідко віддають перевагу, використовуючи замість вербального еквіваленту.

4.2. Особливості невербальної комунікації

Відмінності між вербальною і невербальною комунікацією можна

представити наступним чином (див. табл.4.1):

Таблиця 4.1

ННЕЕВВЕЕРРББААЛЛЬЬННАА ККООММУУННІІККААЦЦІІЯЯ ВВЕЕРРББААЛЛЬЬННАА ККООММУУННІІККААЦЦІІЯЯ

1. Обмін повідомленнями відбувається

«тут і зараз», в рамках конкретної

ситуації, з людьми, що вступили у

безпосередню взаємодію.

2. Невербальні повідомлення важко

розкласти на окремі одиниці; їх ядро

складають найрізноманітніші рухи тіла,

скорочення м’язів обличчя, зміни голосу,

просторові переміщення, тощо.

3. Невербальна поведінка спонтана,

мимовільні рухи переважають над

довільними, неусвідомлювальні над тими,

що усвідомлюються.

.

4. Невербальну мову люди, як правило,

засвоюють самі шляхом спостереження,

копіювання, наслідування

Перша особливість невербальних повідомлень — їх ситуативність. Тон

голосу вказує на теперішній стан промовця і його ставлення до предмету

розмови і слухачів, але не може повідомити про його переживання на

минулому тижні; люди по-різному будуть стукати в двері в залежності від їх

емоційного стану і від того, в чиї двері вони стукають. Різноманітні

експресивні рухи (жести, погляди, міміка, характеристики голосу тощо), що

доповнюють і суперечать один одному, відображають мінливість психічних

станів людини, її ставлення до партнера і ситуації взаємодії.

Друга особливість невербальних повідомлень — їх синтетичність.

Експресивну поведінку важко розкласти на окремі одиниці.

Мимовільність, спонтанність багатьох невербальних дій — ще одна їх

особливість. Навіть якщо люди намагаються переховати свої наміри або

емоції, замаскувати свої справжні переживання, у більшості вони неодмінно

проявляться через «експресивні звички», які важко не піддаються контролю.

І нарешті, якщо говорити дітей навчають спеціально (при чому родина і

суспільство приділяють цьому досить багато часу і зусиль), то більшість

невербальних знаків вони більш-менш успішно засвоюють самостійно —

шляхом спостереження, копіювання, наслідування.

Функції невербальних повідомлень

В процесі невербальної комунікації люди одержують інформацію про:

 особистість комунікатора. Вона включає відомості про:

 темперамент;

 емоційний стан в даній ситуації;

 образ «Я» і самооцінку;

 особистісні властивості і якості;

 комунікативну компетентність (те, як він вступає в міжособистісний

контакт, підтримує його і виходить з нього);

 соціальний статус;

 приналежність до певної групи або субкультури.

 відносини учасників комунікації. Вона включає відомості про:

 бажаний рівень спілкування (соціальна і емоційна близькість або

віддаленість);

 характер або тип відносин (домінування-залежність, прихильність-

неприхильність);

 динаміку взаємовідносин (прагнення підтримувати спілкування, припинити

його, з'ясувати стосунки, тощо).

 ставлення учасників комунікації до самої ситуації, яка дозволяє їм

регулювати взаємодію. Вона включає відомості про включеність в дану

ситуацію (комфортність, спокій, інтерес) або прагнення вийти з неї

(нервозність, нетерпіння).

Невербальна і вербальна комунікація, будучи супутниками, знаходяться

в складній взаємодії.

Виділяють декілька функцій, які невербальні повідомлення виконують

при взаємодії з вербальними. Це функції:

 доповнення (включаючи дублювання і підсилення) вербальних

повідомлень;

 спростування вербальних повідомлень;

 заміщення вербальних повідомлень;

 регулювання розмови.

Доповнення означає, що невербальні повідомлення роблять мовлення

більш виразним, уточнюють і пояснюють його зміст. Якщо ви обіймаєте друга

в той момент, коли говорите йому, що дуже раді його бачити, обійми слугують

доповненням до вашого мовного повідомлення. Мовлення можна точніше

зрозуміти і краще запам'ятати, якщо воно дублюється жестами. Наприклад, в

театральній касі людина супроводжує прохання про два квитки жестом

(показує два пальця). Невербальні знаки можуть використовуватись для

підсилення найбільш важливих моментів промови. Так, привернути увагу

слухача можна, підвищуючи гучність голосу, роблячи перед словами паузи або

жестикулюючи певним чином (наприклад, піднятий догори вказівний палець

— знак «це важливо»).

45

Спростування означає, що невербальне повідомлення суперечить

вербальному. Якщо на питання «Вам цікаво?» співрозмовник демонструє

замешкання, відводить очі в бік, винувато посміхається і при цьому говорить;

«Загалом - так», то варто засумніватись в правдивості його відповіді. Саме

тому, що невербальна поведінка значною мірою спонтанна, менше

контролюється свідомістю, вона може спростовувати висловлене. Навіть якщо

свою першу реакцію людина контролює, справжній стан речей виявиться

згодом, приблизно за 4-5 секунди. Посмішка або вираз здивування, що

тривають довше цього часу, можуть вказувати на обман. Ось чому корисно

спостерігати за відповідністю між мовленнєвими і немовленнєвими

повідомленнями.

Заміщення означає використання невербального повідомлення замість

вербального. Наприклад, в гамірній аудиторії ви жестами повідомляєте

приятелю, що потрібно вийти поговорити. Під час дискусії ведучий може без

слів, за допомогою погляду, повороту голови і тіла, запропонувати комусь з

учасників вступити в розмову, висловитись.

Регулювання означає використання невербальних знаків для координації

взаємодії між людьми. При цьому часто використовуються описані вище

знаки, що заміщують слова, — поворот голови в бік того, хто повинен

виступати; тон голосу, що повідомляє про завершення репліки; дотик до

когось, що означає бажання спитати про щось, схвальні або несхвальні вигуки

на адресу того, хто виступає. Ці і багато інших знаків регулюють течію

комунікації.

Таким чином, невербальні повідомлення — необхідна складова

міжособистісної комунікації. Вони є індикаторами емоційних станів і

показниками різноманітних ставлень людини до навколишнього світу. В будь-

якій, навіть суто офіційній і діловій ситуації присутнє і активно її формує

невербально висловлене ставлення суб'єкта спілкування до ситуації, до

партнера і до самого себе.

4.4.Основні канали невербальної комунікації

Найважливішою особливістю невербальної комунікації є те, що вона

здійснюється за участі різних сенсорних систем: зору, слуху, тактильних

відчуттів, смаку, нюху. На основі полісенсорної природи невербальної

комунікації виділяють різноманітні її види (рис 4.1).

Міміка.

   Міміка — виражальні рухи м'язів обличчя.

   Нерідко вираз обличчя й погляд впливають на учнів сильніше, ніж слова. Жести й міміка, підвищуючи емоційну значущість інформації, сприяють кращому її засвоєнню. Але обличчя повинно не лише виражати, а й приховувати деякі почуття: не слід “нести” до класу тягар домашніх турбот, негараздів.    Міміка має відповідати характерові мовлення, взаємин: виражати впевненість, схвалення, осуд, невдоволення, радість, байдужість, зацікавленість, захоплення, обурення в багатьох варіантах. Широкий діапазон почуттів виражають усмішка (посмішка), порухи брів, вираз очей. Учителю слід уважно вивчити можливості свого обличчя, виробити вміння користуватися виразним поглядом, уникати надмірної динамічності м'язів обличчя й очей (“бігаючі очі”), а також і неживої статичності (“кам'яне обличчя”). Звернутий до дітей погляд учителя створює візуальний контакт з ними.    Контакт очей (візуальний контакт). Візуальний контакт виражає ступінь зацікавленості партнером, зосередженості на тому, про що він говорить. Дослідники з'ясували, що, розмовляючи, люди дивляться одне на одного в середньому 35—50 відсотків часу, протягом якого відбувається розмова. Погляд затримується на очах співрозмовника 5—7 секунд. На нього частіше поглядають, слухаючи, а не тоді, коли говорять самі. Співрозмовники дивляться одне на одного переважно для того, щоб побачити реакцію на свої слова. Тривалий погляд мовця, спрямований на співрозмовника, підтверджує сказане.    У стосунках із дітьми візуальний контакт виконує функцію емоційного живлення. Відкритий, доброзичливий погляд прямо в очі дитини важливий не лише для встановлення взаємодії, а й для задоволення її емоційних потреб. Дитина найбільш уважна, коли дивляться їй прямо в очі, найкраще запам'ятовує те, що сказано в такі хвилини. Психологи помітили, що частіше дорослі дивляться дітям в очі, коли повчають, дорікають, сварять. Це породжує тривожність, невпевненість у собі, гальмує особистісний розвиток.    З дітьми, які не дивляться на співрозмовника, опускають очі або відвертаються, важче спілкуватися. Вони вражені глибоким відчуттям самотності. У навчанні й поза-урочний час дітям потрібен не лише контроль, а й ласкавий погляд, підбадьорливий дотик дорослого, що знімає тривожність, страх і виховує впевненість у собі. Учитель повинен прагнути тримати в полі зору всіх учнів. Візуальний контакт є технікою, яку потрібно свідомо розвивати.