4.5. Нові індустріальні країни: їхнє становлення і економічний розвиток

Індустріальний розвиток аграрно-сировинних країн протягом 50—60-х років XX ст. призвів до появи кількох груп, різних за рівнем розвитку окремих галузей і господарств у цілому. Чотири країни — Бразилія, Мексика, Аргентина, Індія — в середині 60-х років забезпечували 43,4 % вартості продукції обробної промисловості всіх країн з аграрно-індустріальною структурою господарства. Окрему групу утворили країни — експортери нафти, які в 1960 p. об’єдналися в ОПЕК.

Окремою моделлю індустріалізації є Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Гонконг. Головними їх ознаками були експортна орієнтація обробної промисловості (37—38 % на рік), швидкі темпи зростання, залучення іноземного капіталу в позиковій або підприємницькій формі. У світовій літературі вони дістали назву «нові індустріальні країни». В аграрно-індустріальному напрямі розвивалася економіка Венесуели, Філіппін, Колумбії, Таїланду. Через значне зростання темпів промислового експорту (до 20 %) їх почали називати «новими експортними країнами». Це суттєво змінило систему міжнародного поділу праці, ускладнило світові економічні зв’язки.

Процес індустріалізації нових індустріальних країн не скрізь проходив однаково. Наприклад, Бразилія, Мексика, Аргентина є найбільшими виробниками сировинних ресурсів, до того ж мають місткі внутрішні ринки. Однак це не стосується Гонконгу і Сінгапуру. Бразилія володіє майже всіма матеріальними ресурсами. На її території (8,5 млн км2) зосереджено 30 % лісових світових масивів. Постійним джерелом надходження капіталів до Мексики є нафта. За її запасами вона займає четверте місце після Саудівської Аравії, Кувейту та Ірану. Значні запаси уранових руд в країнах Латинської Америки стали основою розвитку атомної промисловості. Характерною рисою мінерально-сировинної бази цих країн є наявність руд рідкісних металів — ніобію, марганцю, молібдену, нікелю, вольфраму, алюмінію. Ніобієм — металом, що має стратегічне значення, Бразилія задоврльняє 70 % потреб світу. Володіючи такими дорогоцінними природними ресурсами, Аргентина, Бразилія, Мексика добували кошти для динамічного розвитку національних господарств.

Швидкому розвитку нових індустріальних країн сприяли також іноземні інвестиції та значні державні капіталовкладення в національну економіку. Країни Латинської Америки скоротили імпорт непродовольчих товарів, нарощуючи випуск власних товарів. Для цього спочатку треба було створити базові галузі економіки: гірничорудну, металургійну, машинобудівну, хімічну, нафтопереробну. Якщо в 70-х роках в країнах Латинської Америки легка і харчова промисловість становила 40 % ВНП, а базова — 45 %, то в 1992 p. остання дорівнювала вже 72 %. Отже, розвиваючи галузі обробної промисловості, ці країни впритул наблизилися до рівня розвинених держав. Частка обробної промисловості в США становила 79 %, у Мексиці — 75 %. Важлива роль у зростанні промислового потенціалу належить важкій індустрії. Добившись того, що ця галузь у Бразилії та Аргентині досягла 70 % усього промислового потенціалу, вони ввійшли в число 20 провідних розвинених країн світу. Сама ж Бразилія зайняла місце в десятці наймогутніших держав. Витрати на виробництво однієї тонни сталевого прокату становлять в США 475 дол., Японії — 500, ФРН — 528, Південній Кореї, Бразилії — 424 дол. Отже, ві індустріальні країни стали конкурентоспроможними пій галузі на світових ринках. З 23,4 млн т чавуну, виплавленого в Бразилії в 1980—1988 pp., 2/5 пішло на експорт. Лише в 50—80-х роках індустріальний сектор нових індустріальних країн зріс у 4 рази, у грошовому вираженні він становив 184,8 млрд дол.

Завдяки структурним змінам економіки нові індустріальні країни Латинської Америки ввійшли до системи міжнародної виробничої спеціалізації. Якісні тенденції промислового розвитку цих держав дістали назву «експортно-промислової орієнтації». За виробництвом окремих видів продукції промисловості вони не поступаються розвиненим країнам. Так, Бразилія займає п’яте місце у світі з випуску тракторів та інших сільськогосподарських машин. Надзвичайно велику увагу нові індустріальні країни приділили розвитку наукоємних галузей. Бразилія, наприклад, розгорнула біотехнологічне виробництво. Було розроблено і введено в дію нові покоління ядерних реакторів. На їхній основі в країнах Латинської Америки діють АЕС.

Серед нових індустріальних країн Азії виділяються Південна Корея і Сінгапур. Спираючись у своєму бурхливому розвитку на власні ресурси, ці країни розвивали насамперед сучасні галузі, які в основному працювали на експорт. Протекціоналістська політика захисту від зовнішньої конкуренції відіграла позитивну роль в розвитку ряду галузей. Південна Корея, наприклад, створила зовсім нові галузі: гірничорудну, кольорову металургію, машино- і суднобудівну, автомобільну, електронну тощо. Такі структурні зміни допомогли їй збільшити обсяг всіх видів промислової продукції з 50-х до 80-х років у 3 рази. Вражаючих успіхів нові індустріальні країни Азії досягли в розбудові електротехнічної та електронної промисловості, їхня частка в 1970 p. в Південній Кореї в усьому промисловому виробництві становила 1,8 %, у 80-х роках — 11,5, а у 1989 p. — ЗО %.

Необхідність пріоритетного розвитку наукоємних галузей зумовлювалася не тільки внутрішніми, а й зовнішніми факторами. Південна Корея лише в 1962—1989 pp. одержала з-за кордону понад 6 тис. ліцензій, з яких 50 % — японські.

В економіці Малайзії успішно розвиваються приватний і державний сектори. Наприклад, в 1974 p. було створено національну нафтову компанію «Петронанс», яка отримала право на монопольну діяльність у розвідуванні, добуванні, переробці та продажу нафти. Плантаційне господарство, яке належало колонізаторам, поступово було націоналізовано. Держава субсидує вирощування каучуконосів, маслинових пальм. На Малайзію припадає 60 % світового виробництва пальмової олії.

Малайзія раціонально використовує іноземні інвестиції для добування нафти і газу. Донедавна уряд дозволяв іноземцям володіти майном, але не більше ніж 49 % нерухомості. Тепер вони можуть володіти будь-яким підприємством чи плантацією повністю, але за умови, що 50 % виробленої продукції експортуватимуть за кордон. Такі виробництва забезпечують роботою 350 тис. малайзійців. Усього в країні налічується 700 іноземних компаній. Сумарні інвестиції в 1987 р. сягнули 12 млрд дол., з яких частка американських транснаціональних компаній становила 3,2 млрд дол. Значні вклади внесли Німеччина, Італія, Канада, Австралія.Зpocrae приплив капіталу з Тайваню і Сінгапуру. Крім риватних капіталів у Малайзію надходять позики через урядові канали. В 1987 р. сума їх досягла 10,5 млрд дол.

Малайзійці зуміли добитися дуже великих успіхів у розвитку мікроелектроніки, робототехніки, персональних ЕОМ, електронних систем для верстатів, роботоманіпуляторів тощо. За участю японського капіталу автоскладальні цехи перетворилися на самостійні автозаводи.

У 1986—1990 pp. в країні було передано у приватну власність підприємства державного сектора. Уряд Малайзії бачить у приватизації надійний шлях підвищення темпів економічного зростання. Іде пошук покупців, в тому числі за кордоном, для передавання у приватну власність державних залізниць.

У 1947 р. Індія стала незалежною державою. Уряд вткнувся з неймовірними труднощами державотворення.

Головна з них — занедбане національне господарство. За 200 років британського панування економіка Індії залишалася аграрною, відставала в промисловому відношенні. Країна з 700 млн населення в 1948 p. давала 0,8 % світової індустріальної продукції. Англійці й далі утримували у своїх руках більшість підприємств і плантацій. Понад 70 % населення було зайнято в аграрному секторі. Земля перебувала в руках поміщиків. Орендна плата була висока. Лихварі визначали все життя знедоленого селянства. В країні не вистачало продовольства. Економічні труднощі поглиблювались гострими релігійними, соціальними (кастовими), етнічними конфліктами.

Врятувати країну могли тільки радикальні реформи. Індійське керівництво вважало, що єдиний шлях виходу з становища, що склалося, це формування, поряд з приватним, державного сектора економіки. Спочатку було націоналізовано усі природні багатства, шляхи сполучення, залізниці, іригаційні системи, страхові компанії, аерофлот. У власність держави перейшли найбільший банк, у кінці 60-х років — усі інші. У 70-х роках було націоналізовано найбільшу нафтову компанію «Есо». Вже в середині 70-х років ЗО % промислового виробництва належало державному сектору. Одночасно уряд інвестував значні капітали в провідні галузі групи А, зокрема в металургію. При фінансовій допомозі ФРН, СРСР, США, інших країн Індія перетворилася на один з найбільших центрів важкої промисловості Азії. У 70—80-х роках вона повністю забезпечила себе металом, а значну частину його навіть експортує за кордон.

Спираючись на власні ресурси та іноземні інвестиції, Індія розвивала сучасні галузі промисловості — хімічну, машинобудівну, нафтопереробну, енергетичну.

Випуск сучасної промислової продукції, порівняно з 50-ми роками, збільшився в десятки разів. Індія як індустріальна держава в 70—80-х роках увійшла в десятку найбільш промислове розвинених країн.

Життєво важливе значення для Індії має сільське господарство. Населення її зростає, сьогодні воно наближається до 1 млрд чол. Для того щоб забезпечити його продовольством, в країні здійснено аграрну реформу. Держава ліквідувала за викуп поміщицькі землі, передаючи їх за невисоку плату хліборобам. Хоча ще й досі ця реформа не завершена, уряду все ж вдалося підняти сільське господарство на значно вищий рівень. Індія, піднявши втричі урожайність зернових, в основному покінчила з голодом, змогла відмовитися від масового ввезення продовольства з-за кордону. Починаючи з 60-х років уряд проводить програму «зелена революція». Це цілий комплекс заходів, які сприяють піднесенню аграрного сектора. До нього входять будівництво іригаційних споруд, ефективне використання хімічних добрив, застосування високоурожайних сортів зернових, виведення породистих тварин.

Сучасна Індія — це індустріально-аграрна країна, яка завпускає власні супутники, має атомні електростанції, електронну, автомобільну та інші найсучасніші галузі промисловості. Разом з тим вона надзвичайно суперечлива — голод сусідує з розкошами, новітня наука — з неписьменністю, мир — з кривавими етнічними і релігійними конфліктами.

Драматичним і суперечливим в економічному відно шенні був шлях, яким довелося пройти людству в 1939—1990 pp. Під час другої світової війни (1939— 1945) господарство більшості країн було зруйновано або зазнало величезних збитків. Лише окремим з них, наприклад США, вдалось не тільки зберегти, а й зміцнити промисловість, сільське господарство, фінанси.

У повоєнний період загострилися стосунки між Схо дом і Заходом. Перший обрав соціалістичну, сталін ську, модель розвитку господарства, другий — традицінну цивілізовану, індустріальну. Відбудова промисловості, сільського господарства в умовах тоталітарних режимів проходила повільно, як і зростання життєвого рівня населення. Країнам Європи, Японії завдяки плану Маршалла, фінансовій допомозі США вдалося швидко подолати наслідки воєнної розрухи, досягнувши довоєнного рівня в економіці та добробуті населення.

Промисловість, сільське господарство, інші галузі західних держав у 50—60-х роках розвивалися в умовах прискореного розвитку науково-технічного прогресу. Зростали витрати на НДДКР. Виникали нові технології (лазерні, плазмові, комп’ютерні), транснаціональні корпорації охопили усі країни Заходу. США, як і раніше, залишалися лідером у виробничій і фінансовій сферах. Діяльність урядів економічно розвинених країн спрямовувалася на всебічне забезпечення населення матеріальними і духовними цінностями. Яскравим прикладом цього є небувале господарське піднесення Японії та ФРН, відоме в історичній науці як «економічне диво».

Протягом 50—60-х років XX cm. у світовому господарстві відбулися зміни у співвідношенні позицій трьох підсистем за рівнем розвитку та загальним економічним потенціалом.

За темпами економічного зростання найшвидше розвивалися так звані соціалістичні країни. Зменшилася частка економічно розвинених країн та країн, що розвиваються, у світовому валовому продукті та промисловому виробництві. В світовому експорті частка економічно розвинених країн зросла, що свідчить про збереження їх впливу на світове господарство.

Якісний аналіз розвитку економічних сил свідчить про переваги економічно розвинених країн. Порівняно з ними у соціалістичних країнах обсяг валового внутрішнього продукту на душу населення становив 26 % у 1950 p. і 45,8 % у 1970 p., у країнах, що розвиваються, відповідно 15,4 і 7,6 %.

Різними були темпи індустріалізації. В економічно розвинених країнах господарство розвивалося інтенсивно, визначалося галузями, пов’язаними з розвитком науково-технічного прогресу, швидким технічним переоснащенням промисловості. Сільське господарство досягло рівня індустріального. У соціалістичних країнах зростання відбувалося на основі екстенсивних факторів. Лише в другій половині 60-х років Чехословаччина, НДР перейшли до інтенсивного розвитку. Перевага надавалася традиційним галузям, становлення наукоємних галузей розпочалося в 60-х роках. Індустріалізація сільського господарства не завершилася. У країнах, що розвиваються, індустріалізація лише розпочалася, формується мінімальний промисловий комплекс.

У 70—90-х роках виникли і розвинулися нові індустріальні країни. Як за обсягом виробництва, так і за якістю промислової продукції вони наблизилися допередових країн світу, а в окремих галузях зрівнялися з ними.

У 60—90 х роках на нашій планеті утворилися десятки міждержавних економічних об’єднань. Наймогутніше з них — Європейський Союз. У 90 х роках простежується стабілізація розвитку економічно розвинених країн.

Після краху СРСР нерівномірно розвивається економіка посткомуністичних держав.

Запитання і завдання для самоперевірки

1. Які економічні наслідки другої світової війни? У чому полягає значення плану Маршалла для відбудови європейської економіки?

2. Визначте тенденції й напрями розвитку світового господарства у 50—90 х роках XX cm. Охарактеризуйте структурні зрушення у світовому господарстві.

3. Проаналізуйте чинники, що сприяли «економічному диву» Німеччини та Японії в 50—60-х роках.

4. Які зміни відбулися в структурі промислового виробництва:

а) економічно розвинених країн;

б) колишніх соціалістичних країн;

в) країн, що розвиваються?

5. Яке значення має науково технічний прогрес для роз витку національних господарств і світової економіки в цілому?

6. Охарактеризуйте місце сільського господарства в світовому і національних господарствах.

7. Яка роль держави в розвитку національних господарств розвинених країн?

8. Визначте основні форми і напрями розвитку міжнародних економічних відносин у 50—90-х роках XX cm. Яка роль держави у зовнішньоекономічній діяльності? Назвіть основні центри економічного суперництва світового господарства.

9. Проаналізуйте особливості розвитку міжнародної торгівлі. Які зміни відбулися в товарній структурі та географічному розподілі зовнішньої торгівлі?

10. У чому полягають особливості вивозу капіталу в світовому господарстві?

11. Перелічіть нові індустріальні країни. Розкрийте стратегію їхніх економічних програм.

12. Які риси є характерними для фінансової та кредитно-грошової системи економічно розвинених держав світу?

КНИГА 2 ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Розділ 1. ГОСПОДАРСТВО УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У ПРАІСТОРИЧНІ ЧАСИ ТА КНЯЖИЙ ПЕРІОД

Територія України в палеоліті належала до високорозвинених районів світу. Перша людина з’явилася тут 1,5 млн років тому. Оскільки клімат був суворий і холодний, люди селилися переважно в південній частині України. Відомі 1 тис. поселень палеоліту, зокрема Королеве, Рокосове в Закарпатті, Лука-Врублівецька над Дністром, Амвросіївка в Донбасі, Кіік-Коба в Криму тощо. Знайдено залишки господарсько-побутових комплексів, що складалися з жител, які нагадують курені, накриті шкурами звірів, ділянок, де обробляли кремінь, кістку, ріг, вогнищ і ям-сховищ. Тогочасна людина полювала на мамонтів, носорогів, коней, зубрів, биків, лосів, оленів, птахів.

В Україні мезолітичні пам’ятки датуються IX—VI тис. до н.е. і знаходяться по всій території

Неоліт тривав від другої половини IV до II тис. до н. е. Найвідомішою культурою цієї доби була трипільська, найменування якої походить від назви села на Київщині. Трипільці селилися на території від Карпат до Південного Бугу, на Подніпров’ї, Волині, в Степовому Причорномор’ї. Для поселень характерним було кругове розташування жител. Трипільці жили в постійних будівлях чотирикутної форми. Будуючи хату, в землю вбивали дубові стовпи, між якими закладали стіни з плетеної лози і обмазували глиною. Дах покривали соломою або очеретом. Він мав чотири схили та отвір для диму. Долівка була глиняна, в середині хати знаходилась велика піч, навколо якої — лежанки з випаленої цегли. Хати розмальовували як усередині, так і ззовні. З’явилися протоміста площею до 400 га.

Основним заняттям трипільців було хліборобство. Сіяли ячмінь, просо, пшеницю, вирощували майже всі садовогородні культури, відомі сьогодні в Україні. Ріллю обробляли дерев’яною мотикою з кам’яним чи кістяним наконечником, пізніше — ралом. Зерно на борошно мололи кам’яними зернотерками (жорнами). Збіжжя жали кістяними або крем’яними серпами. Трипільці розводили велику і дрібну рогату худобу, коней, свиней. Розвивалося общинне ремесло. Використовувався перший штучний матеріал — кераміка. Збереглося чимало цегляного посуду, випаленого з глини, оздобленого чорним, білим та жовтим орнаментами, жіночі статуетки прародительок. Для щоденного вжитку використовували миски, немальовані горщики сірого кольору. Зародилися прядіння і ткацтво, з’явився ткацький верстат. У неоліті остаточно завершилося формування техніки обробки каменю (шліфування, пиляння, свердління), вдосконалилися лук і стріли, з’явилися кам’яні сокири. Виник наземний транспорт — лижі, віз, сани, волокуша. Худобу використовували як тяглову силу. Наслідком неолітичної революції стала досить розвинена система обміну. Є відомості, що трипільці отримували в обмін на хліб і худобу від остготських племен коней, запозичили деякі технологічні способи керамічного виробництва. В неолітичну добу поширилося використання міді. Вироби з цього металу та руда потрапляли на територію України з БалканоДунайського регіону.

Трипільці стали праосновою українського народу, який не прийшов з інших країн, а з незапам’ятних часів жив на своїй землі, постійно освоюючи територію від Дніпра до Дністра. Трипілля ставить Україну в один ряд з найдавнішими світовими культурами.

Розвинене сільське господарство, високий рівень ремесла, будівництва, духовного життя, які так схожі з шумерською, мікенською культурами, дають підставу сучасним вченим вважати трипільців одним з найцивілізованіших народів неолітичної доби.

Бронзовий вік в Україні припадає на II тис. до н. е. Визначальними рисами цього періоду були існування відтворюючого господарства, швидкий розвиток тваринництва і орного землеробства, виділення скотарських племен. Високим був рівень громадського ремесла, насамперед гончарного та бронзо-ливарного. Виникли місцеві центри металургії та обробки бронзи. Обмін набув постійного та регіонального характеру. Обмінювалися мідь, бронза, золото, бурштин, фаянс, сіль. Металургія на території України розвивалася на привізній сировині.

Перехід до виробництва заліза на межі II—1 тис. до н. е. став визначальним моментом початку раннього залізного віку.

Початком залізної доби на території України вважають XII—VIII ст. до н. е. Вона пов’язана з кіммерійською (кінець II — початок І тис. до н. е.), скіфсько-сармато-античною (VII ст. до н. е. — IV ст. н. е.), ранніми слов’янськими культурами (IV—VIII ст. н. е.). Зросла продуктивність сільського господарства. У Лісостепу та на Поліссі основою господарства було орне землеробство з використанням залізних знарядь праці. Тваринництво стало свійським, виникло стійлове утримання худоби, розвивалося птахівництво. В степу переважало кочове скотарство. В ході суспільного поділу праці ремесло почало відокремлюватися від сільського господарства, стало самостійним видом господарської діяльності. Великого значення набуло залізоробне ремесло. Керамічні вироби виготовляли на гончарному крузі. Поселення мали різноманітні житлові господарські та виробничі будівлі. Населення України мало тісні економічні зв’язки з стародавніми цивілізаціями Близького Сходу, Стародавньої Греції. Головними постачальниками металу на територію України були Закавказзя та Західна Європа. Тому ранній період залізної доби на українських землях пов’язують з гальштадською культурою. Активними були відносини з Візантією.

У період раннього заліза в Україні виділяється пшеворська культура (І ст. до н. е. — І ст. н. е.), її поселення розташовувались на Волині, Подністров’ї, Поділлі та Закарпатті. Як свідчать археологічні розкопки, господарство цих поселень було дуже розвиненим. Пшеворці застосовували залізоплавильні горни. Використовували також інші сільськогосподарські знаряддя: залізні серпи, круглі жорна. Сіяли жито, пшеницю, ячмінь, гречку, горох, просо, овес, коноплю. Розводили корів, кіз, коней, овець. Основними ремісничими професіями були ковалі, зброярі, гончарі, будівельники. Зразки їхніх виробів знайдено у великій кількості як в розкопаних поселеннях, так і в могильниках. Більшість вчених вважають, що ця культура тісно пов’язана з зародженням слов’янства, тобто безпосередньо створена нашими предками.

На схід від пшеворської культури знайдено численні поселення зарубинецької культури. Сьогодні відомі 500 поселень і понад 1000 могильників. Люди селилися на просторах Полісся, Верхнього і Середнього Дніпра, Південного Бугу і над Десною в ПІ ст. до н. е. — II ст. н. е. Для економічної історії значення цієї культури особливе — завершується багатовіковий процес розвитку найголовніших галузей — землеробства і ремесла, а також налагоджуються стабільні взаємовигідні торгові зв’язки з античними містами Північного Причорномор’я.

Економіка зарубинецької культури грунтувалася на сільському господарстві. На Поліссі велося вирубне землеробство, у лісостеповій смузі — орне. Розводили худобу, займалися мисливством і рибальством. Виявлено чимало ремісничих майстерень, в тому числі ковальських, гончарських, ювелірних. Серед знайдених виробів найчастіше зустрічаються залізні сокири, серпи, ножі, рибальські гачки, наконечники списів, стріл, бронзові пряжки, браслети, шпильки, посуд, античні прикраси, кераміка, намиста, амфори. Хоч і з деяким застереженням, зарубинецьку культуру можна вважати східнослов’янською.

Найяскравішим історико-економічним явищем, предтечею Київської Русі — України була так звана черняхівська культура (друга половина II — VII ст. н. е.). Її поселення охоплювали практично всю етнічну територію України. Черняхівці досягли високого рівня розвитку сільського господарства, ремесла, торгівлі, будівництва. На сьогоднішній день вивчено понад 5000 пам’яток черняхівської культури, досліджено більше ніж 200 поселень та могильників. Оселі розташовувалися на схилах ярів, простираючись на 1,5—2 KM. Поруч із глинобитними низькими мазанками розташовувалися будівлі господарського призначення — комори, хліви, пивниці, а також залізоплавильні печі, майстерні, де виготовляли жорна, керамічні вироби, ювелірні прикраси.

На всій території України зустрічаються місця, де для виробництва посуду використовували гончарні круги.

Провідною галуззю економіки черняхівців, як і в попередніх культурах, було сільське господарство. Широко практикувалося двопілля. Вирощували пшеницю, ячмінь, овес, просо, горох, коноплю, сочевицю. Орне господарство стало переважати на великих площах, удосконалювалися знаряддя праці. Це давало можливість жителям не тільки забезпечувати себе хлібом, а й вивозити зерно на зовнішні ринки. Високорозвинене землеробство і тваринництво зумовили небувале піднесення промисловості.

В усіх поселеннях черняхівської культури знайдено залишки залізо- та бронзоплавильних майстерень, у яких застосовувалися термічна обробка металу, зварювання тощо. Сировиною для сталеварного ремесла були місцеві торф’яно-болотні руди. Виявлено близько 100 найменувань виробів з заліза і сталі. Виробництво кольорових металів розвивалося на привізному матеріалі, переважно з Прибалтики та Північного Причорномор’я. З бронзи, міді, олова, золота та срібла виготовляли прикраси, хірургічні ножі, голки, шпильки тощо.

Розвиток сільського господарства, ремесла стимулювали обмін і розвиток торгівлі як усередині країни, так і за її межами. Особливо великих розмірів досягли торгові зв’язки черняхівців з античним світом, насамперед з Римом, територія якого в II—III ст. н. е. досягла етнічних кордонів України. Це підтверджують скарби монет, скляних кубків, амфор, тонкого червонолакового посуду, прикрас, знайдених у поселеннях черняхівської культури. Сплави кольорових металів, бурштин, що нерідко трапляються у розкопаних оселях черняхівців, завозилися з Прибалтики.

В епоху бронзи на території України одночасно з іншими країнами виникли найдавніші державні утворення. Вони визріли на існуючих тут численних високорозвинених культурах. У III—IV н. е. черняхівська культура зумовила появу могутнього племінного союзу — держави антів, яку М. Грушевський та більшість сучасних істориків справедливо вважають праматір’ю українців.

Отже, з найдавніших часів розвиток території України був складовою частиною еволюції людства. Провідною рисою господарського життя її населення була безперервність економічного прогресу: від привласнюючого господарства мисливців і рибалок до відтворюючого землеробсько-тваринницького господарства. Прогресу форм господарювання сприяли зміни природно-кліматичних умов. Величезне значення для економічного розвитку українських земель мали контакти з сусідніми спільнотами.

Дослідження археологічних пам’яток дає можливість визначити закономірності економічного розвитку України, а також стверджувати, що історичні періоди первісної доби для населення України та Близького Сходу були спільними.