3.2. Проблеми інвестиційної діяльності та шляхи збільшення інвестицій

Є проблемні питання, які негативно впливають на динаміку інвестиційного процесу, а саме:

• недосконалість законодавчої бази, яка регулює інвестиції (внутрішні та іноземні), є однією із найважливіших та болючих проблем, що стримує залучення інвестицій в економіку країни і в значній мірі впливає на низьку ефективність господарювання більшості підприємств та компаній;

• неефективність амортизаційної політики не дозволяє враховувати потреби і можливості кожного конкретного підприємства та інвестиційну спроможність кожного з них;

• недосконалість податкової системи та високий рівень податків позбавляє державу конкурентних переваг при залученні іноземних інвестицій. Дослідження показують, що діюча податкова система заважає потоку вітчизняних інвестицій як із-за своєї структури, так і методів, якими вона реалізується;

• невідповідність судово-правової системи міжнародним стандартам, нероз­ви­неність третейських судів і системи виконання їх рішень значно впливає на приток інвестицій в економіку держави. Підприємства з іноземними інвестиціями та іноземні інвестори тривалий час не можуть вирішити спірні питання;

• складність митних процедур, наявність високих ставок мита та акцизних зборів породжує велику кількість непорозумінь іноземних інвесторів з українськими партнерами в процесі їх спільної діяльності;

• недосконалість корпоративного управління приводить до недотримання вимог розкриття інформації, неефективного захисту прав власників при організації компаній, неправильного перерозподілу активів та інших недоліків.

• великі відсотки за банківськими кредитами не забезпечують зниження собівартості продукції, яка виробляється в Україні, та негативно впливають на її конкурентоспроможність;

• незавершеність пенсійної реформи;

• низький рівень фондового та страхового ринків;

• відсутність прозорої процедури відбору потенційних покупців стратегічно важливих підприємств.

Стратегічні напрями подальшої активізації інвестиційної діяльності в Україні повинні забезпечити привабливість інвестиційного клімату та розвиток інфраструктури, необхідної для забезпечення сталого економічного зростання і підвищення життєвого рівня населення. Одними з таких важливих напрямів можна вважати дерегулювання підприємницької діяльності, лібералізацію ділової активності та створення конкурентного середовища.

Інвестиційна стратегія держави в першу чергу пов'язана з поточним фінансовим станом країни та підприємств, існуючою фінансово-господарською діяльністю. Така стратегія повинна дати відповідь на такі запитання: продовжувати чи змінювати існуючу діяльність, в яких напрямках змінювати, які отримаємо результати, які кошти необхідні для цього та їх джерела.

З економічної теорії відомо, що інвестиції мають ряд класифікацій. Слід зауважити, що, аналізуючи сучасний досвід роботи західноєвропейських та американських підприємств, цікавою є думка про класифікацію інвестицій на групи в залежності від їх мети:

• перша група – це вимушені капіталовкладення;

• друга – збереження позиції на ринку;

• третя – оновлення основних виробничих фондів, особливо верстатів та апаратів;

• четверта – економія витрат;

• п'ята – збільшення прибутків;

• шоста – "ризикові" капіталовкладення [25].

До першої групи належать капіталовкладення, які здійснюються з метою підвищення надійності і техніки безпеки на виробництві відповідно до нових законодавчих актів або інших абсолютно обов'язкових обставин. У цьому випадку не постає питання, здійснювати інвестиції чи ні.

Друга група охоплює капіталовкладення, які потрібні для того, щоб підприємство змогло утримати свої позиції на ринку, а також зберегти створену репутацію та зайняте положення.

Капіталовкладення третьої групи призначені для підтримування безперервної діяльності підприємства і підвищення технічного рівня виробництва за рахунок встановлення досконаліших і продуктивніших машин та устаткування, впровадження нової технології виробництва [25].

До четвертої групи належать капіталовкладення, які мають на меті скоротити витрати, що сприятиме підвищенню продуктивності праці на підприємстві та його прибутковості.

Капіталовкладення п'ятої групи спрямовані на збільшення прибутків, що, у свою чергу, сприяє підвищенню прибутковості. Це часто пов'язується з розширенням так званих традиційних сфер діяльності підприємства.

До шостої групи належать капіталовкладення, пов'язані із значним ризиком, наприклад призначені для "захоплення" нових сфер ринку або створення нових видів продукції, пов'язані з науково-дослідними розробками та зразками. Ці капіталовкладення є успішними в першу чергу в тих галузях, де відсутня серйозна конкуренція і існує велике поле дій [25].

Як відомо, вибір інвестиційної стратегії має здійснюватися, зважаючи на ряд критеріїв, які визначають їх доцільність:

• погодженість з фінансовими ресурсами, що можуть бути спрямовані на інвестиції;

• ефективність стратегії, тобто погодженість результатів та реальних витрат на їх досягнення;

• погодженість запланованих інвестицій із загальноекономічними умовами зовнішнього для підприємства середовища [25].

Для формування інвестиційної політики в Україні найбільш практичне значення, на нашу думку, має класифікація капіталовкладень з погляду оцінювання їх рентабельності, яке виконується на основі різних критеріїв.

Найбільш суттєвим фактором інвестиційної діяльності е наявність фінансових ресурсів. Це е першою умовою формування інвестиційних планів і водночас е їх основним обмеженням. Процес інвестиційного планування починається з оцінювання обсягів наявних ресурсів, які підтверджують правильність або хибність розробленої інвестиційної стратегії.

Необхідний обсяг фінансових ресурсів має забезпечити певна фінансова політика підприємства. Метою розробки фінансової політики підприємства є побудова ефективної системи управління фінансами, направленої на досягнення стратегічних і тактичних цілей його діяльності.

Підприємства в умовах нестабільної економічної політики (цінової, податкової, грошово-кредитної) можуть мати різні інтереси в питаннях формування та використання прибутку, виплати дивідендів, регулювання витрат виробництва, збільшення майна та обсягів продажу тощо.

Але ці всі аспекти діяльності підприємств відображені у фінансовому, податковому та управлінському обліках і піддаються управлінню за допомогою методів, напрацьованих у світовій практиці, сукупність яких є системою управління фінансами.

В сучасних умовах для багатьох підприємств України характерна реактивна форма управління фінансовими потоками, тобто прийняття управлінських рішень як реакція на поточні проблеми. Така форма управління породжує деякі протиріччя: між інтересами підприємства та фіскальними інтересами держави, ціною грошей та рентабельністю виробництва, рентабельністю власного виробництва та рентабельністю фінансових ринків, інтересами виробництва та фінансової служби тощо [25].

Одним із завдань реформи підприємства є перехід до управління фінансовими потоками з урахуванням стратегічних цілей діяльності підприємства, адекватних ринковим умовам, та пошук шляхів їх досягнення. Фінансові результати будь-якого підприємства цікавлять як зовнішніх (в першу чергу інвесторів, кредиторів, акціонерів, споживачів та виробників), так і внутрішніх (керівників підприємства, працівників адміністративно-управлінських структурних підрозділів, працівників виробничих підрозділів) користувачів,

Враховуючи обмежені можливості збільшення обсягів внутрішніх інвестицій за рахунок власних коштів підприємств, банківського сектора та держави, необхідно все ж таки активніше залучати іноземні інвестиції. Однак стверджувати, що розвиток економіки України залежить тільки від залучення іноземних інвестицій, помилково. При цьому необхідно пам'ятати, що прихід іноземних компаній на вітчизняний ринок стимулює розвиток конкуренції, вітчизняні підприємства переймають передовий досвід ведення бізнесу відповідно до міжнародних стандартів. Прямі іноземні інвестиції привносять в країни-реціпієнти не тільки капітал, засоби виробництва і передові технології, але і забезпечують зайнятість населення, сприяють засвоєнню нових методів роботи і надають необхідний досвід управління та роботи [25].

Прямі іноземні інвестиції в економіку України протягом 1997-2003 pp. мають тенденцію до зростання. Так, у І півріччі 2003 p. іноземними інвесторами було вкладено $581,8 млн. При цьому з країн СНД надійшло 5,1% від загального обсягу інвестицій, а з інших країн – 94,9%. Основними формами залучення інвестицій е грошові внески (60,5%), внески у формі рухомого і нерухомого майна (33,1%), внесків у формі цінних паперів (2,2%), внесків у формі нематеріальних активів (придбання юридичних прав, ноу-хау тощо) – 1,6% [25].

Загальний обсяг прямих іноземних інвестицій в Україну на 1.07,2003 р. становить $6037,5 млн. Приріст іноземного капіталу з початку року становить 10,5%. На одного мешканця України на 1.07.2003 р. припадає $126 іноземних інвестицій [25].

Іноземні інвестиції вкладено у 8781 підприємство України. У І півріччі 2003 року іноземні інвестиції надійшли з 114 країн світу. Слід зазначити, що найбільший обсяг інвестицій надійшов від нерезидентів США (16,5% від загального обсягу інвестування), Кіпру (10,5%), Сполученого Королівства (9,4%), Віргінських островів (Британія) (8,0%), Нідерландів (6,8%), Німеччини (6,0%), Російської Федерації (5,7%), Швейцарії (5,0%), Австрії (4,0%). На вказані дев'ять країн припадає 71,9% загального обсягу прямих іноземних інвестицій в економіку України [25].

Більшість іноземних інвесторів в першу чергу приваблює великий внутрішній ринок України, а не дешева робоча сила, яку можна використовувати. Хоча заробітна плата в Україні є набагато меншою, ніж в інших країнах Східної Європи, відповідно нижчою е і продуктивність праці, гнучкість капіталу, рівень підготовки менеджерів, розвиток ринкової інфраструктури.

Як свідчить вітчизняний досвід, новий власник підприємства не в змозі швидко відмовитися від великої кількості працівників одночасно, тому зростання рівня продуктивності праці є тривалим процесом. При цьому місцева влада всіляко намагається втримати рівень зайнятості, в окремих випадках і забороняючи скорочення чисельності працюючих на підприємстві, що сприяє завищенню рівня вартості робочої сили.

Аналіз залучення іноземного капіталу в Україну свідчить про те, що в нашій країні функціонують три групи прямих іноземних інвесторів:

а) приватні інвестори-підприємці,

б) транснаціональні корпорації (ТНК) та

в) інституційні інвестори, зокрема міжнародні фінансові організації.

Інвестори-підприємці (приблизно 15% від загального обсягу) – найризикованіша та найактивніша група у вкладанні капіталу. У своїх інтересах вони, насамперед, використовують недоліки у законодавстві, роботі галузі чи підприємства тієї чи іншої країни. При виборі суб'єктів інвестування надають перевагу малим та середнім підприємствам, діяльність яких легко контролюється. Головною метою таких інвесторів е отримання швидких і ризикованих прибутків (доходів). Причиною такої поведінки є висока вартість капіталу, що використовується, та його обмеженість. Близько 80% від загальної кількості інвестицій, вкладених приватними інвесторами-підприємцями, становлять інвестиції у негрошовій формі. Ця група інвесторів імпортує в країну своє обладнання і технології виробництва, віддаючи перевагу створенню нового підприємства, а не купівлі вже існуючого [25].

Транснаціональна корпорація є підприємством, до якого входять материнська компанія, її дочірні підприємства та асоційовані підприємства за кордоном. Іноземна дочірня компанія – це підприємство, де інвестор є резидентом іншої країни і володіє значною часткою капіталу, яка дає йому можливість протягом тривалого часу впливати на управління цим підприємством. Як свідчить світова практика, ТНК є довгостроковими інвесторами і мають свої власні технології. Здійснюючи інвестування в ту чи іншу країну, метою діяльності ТНК є здобуття нових ринків для своєї продукції, отримання доступу до ресурсів, досягнення ефективності виробництва. ТНК віддає перевагу довгостроковим проектам із залученням великого науково-дослідного потенціалу, що обумовлено легким доступом до капіталу. Ці компанії тримають на середньому рівні ставку внутрішньої прибутковості інвестицій і інвестують переважно в негрошовій формі – як і інвестори-підприємці.

Транснаціональні компанії – найбільші інвестори України порівняно з іншими типами інвесторів (65% від загального обсягу). Найвідомішими є інвестиційні проекти таких компаній, як "Австрійські Авіалінії", що вклали у вітчизняні авіаційні підприємства майже $9 млн., спільне підприємство "Реємстма-Київ – тютюнова фабрика", мережа ресторанів "Макдональдс", якою вкладено інвестицій на суму більш ніж $70 млн., компанія "Голден Телеком", що інвестувала $60 млн., корпорація "Нестле" – інвестовано $41 млн., супермаркети австрійської компанії "Євро-Білла" та ін. [25]

Третя група прямих іноземних інвесторів – це інституційні інвестори, які є фінансовими посередниками і залучають кошти переважно через продаж акцій в інвестиційних фондах, вкладаючи ці кошти в диверсифікований портфель цінних паперів. До складу інституційних інвесторів відносять фонди прямого інвестування, які здійснюють переважно середньострокові капіталовкладення, купуючи великі пакети акцій компаній. Цей вид інвесторів досягає вищих рівнів прибутковості. Частка від загальної кількості інституційних інвесторів в Україні становить близько 13%. Серед інституційних інвесторів виділяють Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) та Міжнародну фінансову корпорацію (МФК), які фінансуються урядами різних країн. Ці інвестори мають іншу інвестиційну стратегію і критерії інвестування. На відміну від ТНК їх цілі ширші, ніж максимізація прибутку. Вони сприяють реструктуризації підприємств, прискоренню трансформаційних процесів в економіці країни [25].

Необхідно зазначити, що при формуванні ефективного механізму реструктуризації національної економіки треба враховувати те, що прямі іноземні інвестиції не створюють національного капіталу, хоча у формі спільних підприємств можуть сприяти цьому. Прибуток, створений капіталом нерезидентів, в основному вивозиться за межі України. Стимулів для його реінвестування в Україні поки що недостатньо.

Загалом, що стосується притоку капіталу в нові ринки, виявляється, що чим успішніше країна проводить реформування своєї економіки, тим легше їй залучати "необхідний" рівень зовнішніх інвестицій. І навпаки, зростання іноземних інвестицій, у свою чергу, є чинником стійкого економічного зростання. Так, у країнах, що розвиваються, один відсоток збільшення прямих іноземних інвестицій веде до додаткового 0,8 відсотка збільшення доходу на душу населення.

Особливої уваги заслуговує той факт, що новітнім інвестиційним чинником економічного зростання є активне впровадження інформаційних технологій. Саме вони стали найвагомішим джерелом "нової економіки", яка досягла найбільшого розвитку у США в другій половині 90-х років XX століття. Зазначимо, що Україна продовжує зберігати відносні переваги у комп'ютерних науках, що надає країні гарні потенційні можливості до найшвидшого залучення до міжнародних інформаційних та технологічних мереж. За раціональної економічної політики таке положення стане поштовхом для забезпечення довгострокового економічного зростання.