Г) Когнітивна теорія особистості -

Когнітивна теорія особистості близька до гуманістичної, проте в ній є ряд істотних відмінностей. Основоположником цього підходу є американський психолог Дж. Келлі (1905-1967). На його думку, єдине, що людина хоче знати в житті, – це те, що з ним сталося і що з ним станеться в майбутньому. [4; c.209]

Головним джерелом розвитку особистості, згідно Келлі, є середовище, соціальне оточення. Когнітивна теорія особистості підкреслює вплив інтелектуальних процесів на поведінку людини. У цій теорії будь-яка людина порівнюється з ученим, що перевіряє гіпотези про природу речей і робить прогноз майбутніх подій. Будь-яка подія відкрита для багатократної інтерпретації. Головним поняттям в цьому напрямі є «конструкт» (від англ. construct – будувати). Це поняття включає особливості всіх відомих пізнавальних процесів (сприйняття, пам’яті, мислення і мови). Завдяки конструктам людина не лише пізнає світ, але і встановлює міжособистісні стосунки. Конструкти, які лежать в основі цих стосунків, називаються особовими конструктами (Франселла Ф., Банністер Д., 1987). Конструкт – це своєрідний класифікатор-шаблон нашого сприйняття інших людей і себе. [4; c.209]

Основним концептуальним елементом є особовий «конструкт». У кожної людини є своя власна система особових конструктів, яка ділиться на два рівні блоки:

1. Блок «ядерних» конструктів – це приблизно 50 основних конструктів, які знаходяться на вершині конструктної системи, тобто в постійному фокусі оперативної свідомості. Цими конструктами людина користується найчастіше при взаємодії з іншими людьми.

2. Блок периферичних конструктів – це все останні конструкти. Кількість цих конструктів суто індивідуально і може варіювати від сотень до декількох тисяч. [4; c.209]

Когнітивний склад особистості відрізняється наступними характеристиками:

1) має краще психічне здоров’я;

2) краще справляється із стресом;

3) має вищий рівень самооцінки;

4) більш адаптивна до нових ситуацій. [4; c.210]

Згідно когнітивної теорії, особистість – це система організованих особових конструктів, в яких переробляється (сприймається і інтерпретується) особистий досвід людини. Структура особистості в рамках даного підходу розглядається як індивідуально своєрідна ієрархія конструктів.

Д) Поведінкова теорія особи.

Існують два напрями в поведінковій теорії особи – рефлекторний і соціальний. Рефлекторний напрям представлений роботами відомих американських біхевіорістів Дж. Уотсона і Б. Ськиннера. Основоположниками соціального напряму є американські дослідники А. Бандура і Дж. Роттер.

Головним джерелом розвитку особистості, згідно обом напрямам, є середовище в найширшому сенсі цього слова. У особі немає нічого від генетичної або психологічної спадковості. Особистість є продуктом навчання, а її властивості – це узагальнені поведінкові рефлекси і соціальні навики. З точки зору біхевіорістів, можна за бажанням сформувати будь-який тип особистості – працівника або бандита, поета або торговця. Наприклад, Уотсон не робив жодних відмінностей між виробленням емоційних реакцій у людини і слиновидільного рефлексу у собаки, вважаючи, що всі емоційні властивості особистості (страх, тривога, радість, гнів і т. д.) є результатом вироблення класичних умовних рефлексів. Ськиннер, стверджував, що особистість – це сукупність соціальних навиків, що сформувалися в результаті оперантного навчання. Оперантом Ськиннер називав будь-яку зміну середовища в результаті якого-небудь моторного акту. Людина прагне здійснювати ті операнти, після яких слідує підкріплення, і уникає тих, за якими слідує покарання. Таким чином, в результаті певної системи підкріплень і покарань чоловік набуває нових соціальних навиків і, відповідно, нових властивостей особистості – доброти або чесності, агресивності або альтруїзму. [4; c.210]

На думку представників другого напряму, важливу роль в розвитку особистості грають не стільки зовнішні, скільки внутрішні чинники, наприклад очікування, мета, значущість і так далі.

На думку Бандури, існує чотири основні умови, які визначають формування у людини впевненості в тому, що він може і чого не може зробити:

1) минулий досвід (знання, навики); наприклад, якщо раніше міг, то і зараз, мабуть, зможу;

2) самоінструкція; наприклад, «Я можу це зробити!»;

3) підвищений емоційний настрій (алкоголь, музика, любов);

4) (найголовніша умова) спостереження, моделювання, наслідування поведінці інших людей (спостереження за реальним життям, перегляд кінофільмів, читання книг і т. д.); наприклад, «Якщо інші можуть, то і я зможу!».

Дж. Роттер виділяє два основні внутрішні блоки особистості – суб’єктивну значущість (структура, що оцінює майбутнє підкріплення) і доступність (структура, пов’язана з чеканням здобуття підкріплення на основі минулого досвіду). Ці блоки не функціонують самостійно, а утворюють загальніший блок, званий поведінковим потенціалом, або блоком когнітивної мотивації. [4; c.211]

Таким чином, в рамках даного підходу, особистість – це система соціальних навиків і умовних рефлексів, з одного боку, і система внутрішніх чинників: самоефективності, суб’єктивній значущості і доступності – з іншою. Згідно поведінкової теорії особистості, структура особи – це складно організована ієрархія рефлексів або соціальних навиків, в якій провідну роль грають внутрішні блоки самоефектівності, суб’єктивної значущості і доступності.