Правописні системи у ХІХ столітті на українських землях

Історія українського правопису: XVI — XX століття. Хрестоматія. — Київ: Наукова думка, 2004. — 584 с. (С. 5-26 Передмова В. В. Німчука)

Огієнко І. Історія укр. літ. мови. – Вінніпеґ, 1949.

План

1. Причини пожвавлення розвитку українського правопису у ХІХ ст.

2. Правописна система Олексія Павловського 1818 р.

3. Правопис Максимовича («максимовичівка») 1827 р.

4. Правопис «Русалки Дністрової» 1837 р.

5. «Кулішівка» 1856 р.

6. «Драгоманівка» 1870-х рр.

7. «Желехівка» 1886 р.

Український правопис — система загальноприйнятих правил української мови, які визначають способи передавання мовлення на письмі.

В історії писемно-літературних мов, орфографії народів, що втрачали власну державність, можна спостерегти немало спільного. Але історія українського правопису, напевно, унікальна. Здається, навряд чи є в світі ще один народ, якому чужі правителі або політичні партії наказували, як писати його мовою.

У понад тисячолітній історії української орфографії виділяємо три етапи:

І. Давньоукраїнський (X — XIV ст.).

II. Староукраїнський (остання чверть XIV — XVIII ст.).

1. Період ХV-ХVI ст. ІІ пд.-слов’ян. вплив, правила тирновської школи (написані у болг. м. Тирнові), частково відбиті у «Граматиці словенскій» Л. Зизанія 1596 р

2. Період ХVІI-поч. (а на Закарпатті – до сер.) ХІХ ст. "Грамматіки славєнскиА правилноє Сvнтаґма" 1618 М. Смотрицького (період позначений нац. самобутністю, грунтуються на староукраїнському (багато в чому й ширшому — східнослов’янському) узусі).

III. Новоукраїнський (XIX — XXI ст.).

Правописні пошуки XIX століття

Найскладніший етап в історії українського правопису — новоукраїнський, який рясніє різними орфографічними спробами, системами та втручанням державних чинників у, здавалося б, суто філологічні справи. У 1798 році вийшла «Енеїда» Івана Котляревського — твір, який став «піонером» нової української літератури і поштовхом до пошуків сучасних способів відтворення української мови у писемному вигляді. Виникла потреба у зміні традиційного письма. Письменники, які прагнули писати живою українською мовою, мусили шукати засобів для передавання справжнього звучання слова, а не керуватися давнім написанням. У 1818 р. до алфавіту додано букву і, у 1837 — є та буквосполучення йо, ьо, у 1873 р. — ї. Натомість дедалі рідше можна було зустріти літери ъ, ы та э. Швидка і постійна зміна елементів алфавіту та їх різномаїтне вживання породило значну кількість експериментів з українською мовою та створення великої кількості (від 1798 до 1905 р. можна нарахувати близько 50 більш-менш поширених, інколи узагалі індивідуальних) правописних систем.

Найвідоміші серед цих спроб ми зараз розглянемо.

Правописна система Олексія Павловського 1818 р.

В орфографічній системі О. Павловського спостерігаємо виразну орієнтацію на фонетично-морфологічний принцип правопису. Особливості:

звук і української мови незалежно від походження передавав літерою і

український передньо-середній и позначав буквою ы, однак після задньоязикових приголосних писав и

йотований голосний е та м’якість приголосного перед е він передавав буквою Ђ

йотованість і після голосних — літерою і

через літеру і О. Павловський за традицією передавав звук й перед о

відповідні африкати він позначав (мабуть, знаючи староукраїнську традицію) за допомогою сполучень приголосних дз, дж

можливо, через відсутність у касі букв санктпетербурзької друкарні літери ґ Павловський на позначення відповідного проривного приголосного вжив стародавній засіб — сполучення літер кг

подовження м’яких приголосних та асимілятивні зміни приголосних на стику основ і закінчень передавав через подвійне написання відповідних букв, причому після першої писав м’який знак

м’якість у сполученнях приголосних позначав буквою ь

роздільну вимову губних приголосних та йотованих голосних всередині слова він звичайно позначав буквою ь, роздільну вимову йотованих голосних і префіксів — через ъ:

Правопис М. Максимовича («максимовичівка») 1827 р.

Не хотів поривати зі старим етимологічним правописом, а разом з тим бажав наблизити його хоч трохи до живої вимови. Особливість: над давніми е та о, що перейшли в і, ставиться дашок чи «французьку кровельку»: втекали, жалобно (цей спосіб не новий, подібне було в рукописах ХVІІІ ст.). За невеликими винятками етимологічна система Максимовича не знайшла собі прихильників у великій Укр., зате розцвіла у Галичині (була подібна до попередньої) і протрималася до 1893 (час запровадж. на Галич. фонет. правопису)

Правопис «Русалки Дністрової» 1837 р.

Правописну систему вжито в галицькому альманасі "Русалка ДнЂстровая" (Будим, тепер частина Будапешта, 1837). Автори (Головацький, Шашкевич, Вагилевич)керуються фонетичним принципом правопису: "пиши як чуєшь, а читай як видишь", це зазначено в передмові до альманаху.

Особливості:

відкинули ъ, який втратив своє звукове значення (перед ними це зроблено у граматиці Лучкая "Grammatica slavo-ruthena" (Будим, 1830), у якій лат. мовою описано систему центрального закарпатського говору української мови).

зберегли Ђ, яка позначала і на місці е в новозакритому складі (вЂтер повЂваў)

і на місці о в новозакритому складі й на місці інших звуків позначали буквою і: стільчик

Історично перспективними виявилися:

• позначення м’якості приголосних перед е та його йотації буквою є

• використання лише літери и для передачі специфічно українського голосного (вони відкинули в цьому відношенні практику О. Павловського).

позначення м’якості приголосного перед о літерою ь, а його йотації — буквою й (вживання ьо, йо як в сучасному правописі): під гайом; Кроўцьоў груди обкипЂли

Кулішівка 1856 р.

Визначну роль в історії нового українського правопису на фонетичному принципі відіграв П. Куліш через розповсюдження публікацій власних і чужих творів своєю орфографією (зокрема у «Записках о Южной Русі» (1856) та в «Граматиці» (1857). І. Огієнко у зазначеній праці зауважує, що П. Куліш не вніс до правопису нічого нового, а лише зібрав і широко розповсюдив все найкраще, що було до того. Проте можна виділити декілька особливостей орфографії Куліша:

повернув літеру ъ до алфавіту, використовуючи її в кінці слів після твердих та губних приголосних і р перед йотованими голосними на позначення їх роздільної вимови: іхъ, сапъянці

буквою і позначав відповідний звук незалежно від його походження (< о, е, Ђ), тією ж і передавав і йотований голосний: Украіна, ідьте.

для специфічного передньо-середнього українського голосного він вибрав букву и

літеру є він використовував тільки для позначення м’якості приголосного перед е: оружжє, йотованість ніяк не відбивав: частуе, есть. Нейотований голосний е на початку слова передавав запозиченою з російської азбуки літерою э (є – лише м’якість пригол. перед е, на поч. слова нейотований - э)

вживає літеру ё (м’якість пригол перед о та йотованість о): слёзами, ёго.

проривний задньоязиковий приголосний позначав лат. літерою g, а відповідні африкати — сполученнями приголосних дж і дз

широко на письмі передавав асимілятивні зміни в сусідніх приголосних: Чого ти трусисся; старий женитця

Поступово правопис П. Куліша поширився по українських землях і в Росії, і в Австро-Угорщині. Його вдосконалили видавці "Записокъ Юго-Западного ОтдЂла И.Р. Географического Общества", перший том яких вийшов 1873 р. у Києві (серед співробітників були П. Житецький, К. Михальчук, Чубинський, Драгоманов, Лисенко та ін.)

Особливість київського правопису 1893 р.: використання букви ї у нинішній функції — позначення йотованого і (як пам’ятаємо, це графічний різновид кириличної букви і).

Перешкодою для поширення кулішівки на підросійських теренах став спочатку Валуєвський циркуляр 1863 р., котрий дозволяв українське друковане слово тільки в жанрі художньої літератури, а повністю унеможливив розвиток і поширення українського національного правопису так званий Емський указ царя Олександра II 1876 р., за яким у Російській імперії дозволено друкувати українською мовою тільки белетристику з використанням російської орфографії. Також було заборонено завозити з-за кордону книги українською мовою. До російської революції 1905 — 1907 рр. український правопис розвивався тільки за межами України.