- •1. Філософія, її походження та предмет.
- •2. Світогляд та його суспільно-історичний характер
- •3. Основне питання філософії. Матеріалізм, ідеалізм, агноцистизм.
- •4. Філософія Стародавнього Сходу: світоустрій та людина.
- •5. Антична філософія. Основні проблеми та характерні риси.
- •6. Філософія Стародавнього Риму. Особливості та основні ідеї.
- •7. Етапи розвитку та загальні особливості філософії Середньовіччя. Особливості патристики.
- •8. Особливості філософії патристики.
- •9. Арабська філософія VII – XII ст. Основні ідеї.
- •10. Схоластика. Реалізм і номіналізм.
- •11. Гуманістичний антропологізм філософії Відродження. Пантеїзм. Ідеї громадянського суспільства.
- •12. Особливості соціокультурних, духовних процесів у Європі Нового часу та особливості розвитку філософії.
- •13. Методологічні пошуки ф.Бекона та р.Декарта та т. Гоббса.
- •14. Теорія пізнання Дж. Локка. Скептицизм п. Бейля та д. Юма, сенсуалістські максими Дж. Берклі
- •15. Вчення про субстанцію б. Спіноза та г. Лейбніц.
- •16. Б. Паскаль та філософія Просвітництва про місце і роль людини у світі
- •17. Німецька класична філософія як особливий етап розвитку новоєвропейської філософії
- •18. Теорія пізнання та етика і. Канта.
- •19. Філософська система і метод Гегеля.
- •20. Антропологічний принцип філософії л.Фейєрбаха
- •21. Загальна характеристика і основні риси філософії хіх ст.: класичний і некласичний тип філософствування.
- •22. Філософія с. Кєркегора та ф. Ніцше. Основні ідеї.
- •23. Філософія марксизму. Витоки, концепція методу, філософська антропологія та філософія історії.
- •24. Характерні риси філософії хх ст. Та основні її напрями.
- •25. Сцієнтистські напрями у філософії хх ст. (неопозитивізм, «лінгвістична філософія», постпозитивізм).
- •26. Антропологічні напрямки у філософії хх ст. (екзистенціалізм, персоналізм, фрейдизм, неофрейдизм).
- •27. Релігійна філософія хх ст. (неотомізм, тейярдизм).
- •28. Культурологічні та історіософські концепції XX ст. (а. Тойнбі, с Гантінгтон).
- •29. Загальні особливості української філософії та етапи її розвитку
- •30. Філософські погляди г. Сковороди.
- •31. Філософія в Україні хх ст. Київська філософська школа.
- •32. Світ. Людиновимірність світу. Типи ставлення людини до світу.
- •33. Особливості і характер людського бачення світу.
- •34. Філософське розуміння буття. Основні форми буття.
- •35. Граничні засади буття: простір і час, загальнонаукові концепції простору і часу.
- •36. Плинність буття. Рух і розвиток.
- •37. Матерія як об’єктивна реальність. Структура і властивості матерії.
- •38. Проблема походження людини. Еволюціонізм та креаціонізм.
- •39. Проблема смерті і безсмертя.
- •40. Духовне життя людини та його вихідні поняття: свідомість і цінності.
- •41. Структура та функції свідомості
- •42. Самосвідомість. Її структура і функції.
- •43.Свідомість та мова.
- •44. Свідомість, ментальність, менталітет. Порівняльний аналіз.
- •45. Суспільна свідомість. Структура та форми суспільної свідомості.
- •46. Поняття пізнання: суб’єкт і об’єкт пізнання, предмет пізнання.
- •47. Проблема істини в пізнанні. Критерії істини.
- •48. Діалектика пізнавального процесу. Чуттєве і раціональне в пізнанні, їх основні форми.
- •49. Наука як спеціалізована форма пізнавальної діяльності людини. Емпіричний та теоретичний рівні пізнання.
- •50. Роль практики в процесі пізнання. Функції практики.
- •51. Діалектика як світоглядна позиція, метод пізнання і практичної дії.
- •52. Діалектика і метафізика. Історичні форми діалектики. Принципи діалектики.
- •53. Поняття закону. Всезагальні, загальні і специфічні закони.
- •54. Основні закони діалектики.
- •55. Основні категорії діалектики. Їх світоглядне і методологічне значення.
- •56. Співвідношення діалектики із метафізикою, релятивізмом, софістикою, догматизмом та еклектикою
- •57. Буття людини як співбуття. Суспільний характер людського буття
- •58. Індивідуальне та соціальне в людському бутті
- •59. Суспільство як система. Структура суспільства.
- •60. Протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносинами як джерело рушійна сила суспільного розвитку.
- •61. Духовне життя як складова суспільства.
- •62. Людина і суспільство: основні аспекти співвідношення.
- •63. Людина та історія. Роль мас та особи в історії.
- •64. Проблема сенсу історії. Прогрес і регрес. Теорія ненасильства.
- •65. Сутність суспільного прогресу та його критерії.
- •66. Людина і природа. Екологічна складова «нового гуманізму».
- •67. Культура як світ. Суттєві ознаки культури
- •68. Поняття та ознаки цивілізації. Взаємозв'язок культури і цивілізації
- •69. Глобальні проблеми сучасної цивілізації. Позитивні та негативні наслідки.
- •70. Новий образ світу й людини в xxIст. Прогнози та ймовірні сценарії.
54. Основні закони діалектики.
Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін.
Щоб з'ясувати суть закону взаємного переходу кількісних змін у якісні, його прояви й діяння, необхідно розкрити зміст таких категорій, як якість, кількість, властивість, міра, стрибок. Якість — це тотожна буттю визначеність. Якщо річ втрачає визначеність, то вона втрачає і свою якість. Однак таке визначення ще не дає повного уявлення про якість речі. Розрізняють якість як безпосередню визначеність, що сприймається органами чуття, і якість як сукупність суттєвих властивостей речі, що сприймається опосередковано через мислення, абстрагування. Якість і відчуття — це одне й те ж, вважав Л.Фейєрбах.
Властивість як категорія визначає одну із сторін речі. Якість речі визначається виключно через її властивості. Між властивістю і якістю існує діалектичний взаємозв'язок. Поняття якості у буденному і філософському розумінні не збігаються. Отже, є така якість, яка сприймається відчуттям (мова може йти про відчуття несуттєвих властивостей предмета), і якість як філософська категорія, котра означає сукупність суттєвих властивостей предмета, із втратою яких предмет неодмінно втрачає свою визначеність. Суттєві властивості речі не сприймаються на рівні відчуттів, бо є результатом теоретичного узагальнення. Гегель стверджував, що якість — це "сутнісна визначеність".
Кількість — філософська категорія, що відображає такі параметри речі, явища чи процесу, як число, величина, обсяг, вага, розміри, темп руху, температура тощо. За висловлюванням Гегеля, кількість — це "визначеність у межах даної якості". Спочатку кількісні зміни не зачіпають якості предмета і тому на це не завжди звертають увагу, зауважує Гегель. Якісні зміни, що відбуваються в об'єктивному світі, здійснюються лише на основі кількісних змін. Іншого шляху до появи нового просто не існує.
Єдність, взаємозв'язок і взаємозалежність якості і кількості виявляються в понятті міра. Будь-який предмет, явище, процес мають свою міру, тобто якісно-кількісну визначеність. Міра — це межа кількісних змін, в рамках якої предмет залишається тим, чим він є, не змінюючи своєї якості як сукупності корінних його властивостей. Порушення міри предмета веде до переходу в інше. Стара якість зникає, а нова виникає. Разом з тим виникає і нова міра. Так відбувається розвиток всього сущого.
Важливою категорією в розумінні закону взаємного переходу кількісних змін у якісні є стрибок. У діалектиці взаємозв'язку кількісних і якісних змін стрибок означає перехід від старої якості до нової. Перехід від старої якості до нової є переломом у розвитку, переривом неперервності. Категорія стрибка дає уявлення про момент або період переходу до нової якості. Момент — коли стара якість перетворюється на нову відразу, раптово, цілком; період — коли стара якість змінюється не відразу, не раптово, не одноактно, а поступово.
Стрибки здійснюються по-різному в різних сферах буття. Є дві найбільш загальні форми стрибків: а) стрибки у формі разових, одноактних змін; б) стрибки у формі поступових якісних перетворень. Приклади разових, одноактних стрибків: політичний переворот у суспільному житті; скасування віджилих форм господарювання; різного роду катаклізми у природі тощо. Приклади поступових якісних змін: виникнення нових видів тварин і рослин; становлення людини; становлення і розвиток мови.
Форми якісних змін залежать від: 1) характеру внутрішніх суперечностей, які притаманні даному процесу і є джерелом його розвитку; 2) умов розвитку того чи іншого процесу. Один і той процес, маючи в основі однакові суперечності, може відбуватися у різних формах — і разово, і поступово.
Таким чином, закон взаємного переходу кількісних змін у якісні конкретизується через ряд категорій (якість, кількість, властивість, міра, стрибок), котрі дають цілісне уявлення про його зміст як загального закону розвитку. Даний закон розкриває внутрішній механізм переходу До нової якості у будь-якій сфері об'єктивної дійсності, відповідаючи на запитання, як, яким чином відбувається розвиток і рух всього сущого.
Сутність закону єдності та боротьби протилежностей.
Ще Геракліт помітив, що все в світі складається з протилежностей. Їхня боротьба і визначає сенс будь-якої речі, процесу. Діючи одночасно, ці протилежності утворюють напружений стан, котрим і визначається внутрішня гармонія речі. Геракліт пояснює цю тезу відомим прикладом лука. Обидва дугоподібних кінці лука намагаються розігнутися, але тятива стягує їх, і ця їхня взаємна напруженість утворює вищу єдність. Боротьба протилежностей є загальною, вона становить, за Гераклітом, справжню справедливість і є умовою існування упорядкованого космосу.
Для з'ясування сутнісних моментів закону необхідно розглянути ряд категорій, що його конкретизують. Почнемо з поняття тотожності. Тотожність — це рівність предмета самому собі. Розрізняють два види тотожності: 1) тотожність одного предмета; 2) тотожність багатьох предметів (процесів, явищ тощо). У реальній дійсності предмет завжди виступає як єдність тотожності й відмінності, які взаємодіють, даючи поштовх рухові. У будь-якому конкретному предметі тотожність і відмінність є протилежностями, які, взаємодіючи, зумовлюють одна одну. Взаємодія цих протилежностей, як писав Гегель, є суперечністю. Таке розуміння суперечності є її категорійним філософським визначенням.
Уявлення про джерело розвитку виходить із визнання самосуперечливості усього сутнього. В категорії "суперечність" як взаємодії протилежностей була знайдена адекватна форма відображення у мисленні внутрішнього джерела руху і розвитку у природі, суспільстві і мисленні. У філософській літературі розрізняють поняття "джерело розвитку" і "рушійна сила розвитку". При цьому виходять з того, що існують безпосередні, внутрішні причини розвитку й опосередковані, зовнішні. Перші є джерелом розвитку, другі — рушійними силами.
Суперечності не є стабільними. їхні зміни пов'язані з набуттям у процесі свого розвитку певної специфіки. У зв'язку з цим розрізняють такі форми суперечностей: 1) тотожність-відмінність; 2) відмінність; 3) суттєва відмінність; 4) протилежність тотожність-відмінність як зародкова "ембріональна" суперечність; відмінність як щось; суттєва відмінність як відмінність по суті; протилежність як нетотожність. Такі форми суперечностей притаманні усім процесам розвитку.
Соціальний конфлікт — це взаємодія різних соціальних груп, спільнот, інтереси яких взаємно протилежні і не знаходять розв'язання на спільній основі. Поняття "антагонізм" дає уявлення про одну з форм суперечностей, котра характеризується гострою, непримиренною боротьбою ворогуючих сил, тенденцій, напрямів. Ним позначають суперечності, котрі не можуть бути розв'язані в рамках того процесу, де вони виникли і розвиваються. Для цього необхідні нові основи, інші рамки. Антагонізм у суспільстві означає нерозв'язуваність соціальних суперечностей у межах старої якості. Соціальні антагонізми в процесі свого розвитку проходять відповідні фази: виникнення, розгортання, загострення, розв'язання на іншій якісній основі. У природі відбувається процес взаємознищення. Соціальні антагонізми не є стабільними. За певних умов вони перетворюються на такі, що розв'язуються. Нічого подібного в живій природі з антагонізмами не відбувається. Взагалі соціальні антагонізми — явище унікальне, неповторне, притаманне лише суспільству.
Закон заперечення заперечення є одним з основних законів діалектики, який відображає поступальність, спадкоємність, а також специфічну діалектичну форму розвитку предметів і явищ об'єктивної дійсності. Схематично діалектичні заперечення можна показати так: теза - антитеза - синтез
Теза – така форма думки (судження), в якій щось стверджується. Антитеза – заперечення тези і перетворення її на свою протилежність. Синтез у свою чергу, заперечує антитезу, стає вихідним моментом наступного руху і об'єднує в собі риси двох попередніх ступенів, повторюючи їх на вищому рівні. Діалектичне заперечення передбачає не тільки зв'язок, але й перехід від одного стану до іншого, що розвивається, на вищій основі.
Діалектичне заперечення виступає насамперед як заперечення, зумовлене суперечливістю самого предмета, як внутрішня неминучість його якісного перетворення. Все реальне має свої внутрішні суперечності, які наростають, загострюються і, зрештою, досягають такого стану, коли розвиток предмета стає неможливим без їхнього розв'язання. Процес розвитку відносин протилежностей у рамках певної суперечності має свої етапи:
1) вихідний стан об'єкта;
2) роздвоєння єдиного — розгортання протилежностей, перетворення об'єкта на свою протилежність (тобто перше заперечення вихідного стану);
3) розв'язання суперечності, перетворення цієї протилежності на свою протилежність (друге заперечення роздвоєного стану), що являє собою нібито повернення до вихідного.
В цьому процесі кожний з етапів виступає запереченням попереднього, а весь процес – запереченням заперечення. Діалектичне заперечення означає не просто знищення чи механічне відкидання старої якості, а тільки її подолання, зняття, яке включає момент внутрішнього зв'язку зі старим, утримання та збереження позитивного змісту старої якості і тим самим становить умову подальшого розвитку, можливості нового заперечення.
Сутністю закону заперечення заперечення є відображення напряму і форми процесу розвитку в цілому, а також напряму і форми розвитку внутрішніх етапів окремого циклу розвитку явища. Він відбиває спадкоємність як характерну рису процесу розвитку, бо в кожному новому ступені розвитку зберігається те позитивне, що було на попередніх стадіях розвитку у вихідному пункті та в його запереченні. Водночас кожний новий ступінь розвитку являє собою не просте, механічне поєднання позитивного змісту попередніх стадій розвитку, а виступає як діалектична єдність, в якій переборюються однобічності попередніх стадій розвитку і утверджується більш багатий і всебічний зміст, відбувається перехід у вищу фазу розвитку. Закон заперечення заперечення відображає вихідний характер розвитку, поступовість руху; розвиток, який ніби повторює пройдені вже ступені, але повторює їх інакше, на вищій фазі. Ця форма зумовлена особливостями зв'язку між етапами в розвитку явища, що виступають як стадії руху внутрішніх суперечностей від їхнього зародженн до розв'язання. Остання стадія, стадія розв'язання суперечностей, перебуває в такому зв'язку з вихідною, що вона є ніби поверненням до неї, поверненням старого, але повторенням на новій вищій основі.
В об'єктивній дійсності закон заперечення заперечення діє не в чистому вигляді, а прокладає собі шлях через безліч випадковостей Багатосистемність предметів і явищ вимагає конкретного підходу ді аналізу різних умов, суперечностей, тенденцій.