59.Петіторний захист

Володіння захищалося засобами преторських інтердиктів. Такий захист називався володільницьким, чи інтердиктним. Його особливістю було те, що вимагалося довести лише факти володіння і порушення володіння. При цьому посилання на право не допускалось. Отже доводити правову підставу володіння не вимагалось. Якщо доведення права у певної особи не вимагалося, захист назвався посесорним, а якщо вимагалося, то петиторним (наприклад, захист права власності). Останній був складнішим, тут необхідно було довести, звідки походить право певної особи. За петиторного захисту обов'язок доведення був на стороні, яка стверджувала, що в неї є право (позивач, стверджуючи наявність у нього права на спірну річ, повинен був це довести).

60.Підстави припинення шлюбу

Шлюб припинявся смертю одного з подружжя чи розлученням. До смерті прирівнювалася втрата свободи одним із подружжя (продаж у рабство, полон чи засудження до вічної каторги).

Одним із основних принципів римського сімейного права було дотримання абсолютної свободи розлучення в усі часи Римської держави. Проте повна свобода розлучення породжує певні негативні наслідки. В імператорський період, особливо з утвердженням християнської релігії, встановлені істотні обмеження розлучення. Розлучення за взаємною згодою було заборонено. Згодом були вироблені певні підстави до розлучення: порушення подружньої вірності, посягання на життя одного з подружжя, нездатність до дітонародження, до шлюбного життя, вступ до монастиря одного з подружжя При розлученні без поважної причини накладався штраф.

61. Посесорний захист

Володіння захищалося засобами преторських інтердиктів. Такий захист називався володільницьким, чи інтердиктним. Його особливістю було те, що вимагалося довести лише факти володіння і порушення володіння. При цьому посилання на право не допускалось. Отже, доводити правову підставу володіння не вимагалось. Якщо доведення права у певної особи не вимагалося, захист називався посесорним, а якщо вимагалося, то петиторним (наприклад, захист права власності). У посесорному процесі позивач повинен був довести лише факти володіння і порушення володіння, що було значно легше, ніж довести право на річ. Тому власники в разі порушення їхніх прав намагалися вдатися саме до посесорного захисту, як більш доступного, при цьому він був лише попереднім (провізорним) захистом. Власник речі, що втратив володіння нею, заявляв інтердикт до фактичного обладателя і програвав процес, однак він мав потім закласти позов про право власності (віндикацію) і виграти його на основі свого права власності. Отже, більш проста й легша форма захисту засобом інтердикту була менш стабільною і міцною порівняно з петиторним захистом. Посесорним захистом користувалися як власники, так і фактичні володільці. Це зумовлювало ще одну особливість захисту володіння. Законне володіння (володіння власника) користувалося ніби двояким захистом — посесорним як володіння, а при потребі петиторним як право власності. Це стосувалося і права власності. Як право воно могло користуватися петиторним захистом, а як фактичне володіння — посесорним. Незаконне володіння і володіння прекаріста, заставодержця і сек вестрарія подвійним захистом не користувалися.