1. Торговельний капітал і торговельний прибуток

Торговельний капітал являє собою історично першу вільну форму існування капіталу. Він у формі купецького капіталу виник задовго до того, як капітал підкорив собі виробництво. Купецький капітал виступав відносно самостійною формою капіталу стосовно виробництва і джерелом свого прибутку мав нееквівалентний обмін (купив більш дешево, продав дорожче). Торговельний капітал - є породження промислового капіталу і виступає як його окрема форма.

На ранніх ступінях товарно-ринкового господарства промислові підприємства були відносно невеликими. Їхнє виробництво орієнтувалося на місцеві локальні ринки, і реалізація товарів споживачам здійснювалася самими промисловими підприємствами. По мірі розвитку товарного виробництва (зростання його масштабів, ускладнення) конкуренція обумовила концентрацію виробництва на більш великих і вузькоспеціалізованих підприємствах. У результаті ринок збуту товарів для кожного підприємства просторово віддаляється та поширюється до масштабів країн і навіть до виходу за їхні межі. В умовах об'єднання в одних руках виробництва і реалізації товарів значно сповільнюється швидкість руху капіталу і позначається негативно на загальній нормі прибутку. За таких обставин між підприємствами об'єктивно виникає і поглиблюється поділ функцій по виробництву і кінцевій реалізації товарів. Це згодом приводить до виділення з промислового капіталу, а саме з його товарної форми, торговельного капіталу, який починає функціонувати автономно. Тобто, одні підприємства роблять товари і реалізують їх оптом при деякій знижці в ціні, інші - спеціалізуються на кінцевій реалізації товарів, вироблених на багатьох інших підприємствах, безпосередньо покупцям вроздріб. Остання група підприємств утворить торговельні підприємства, їхні капітали утворять торговельний капітал суспільства.

Не слід плутати товарний і торговельний капітал. Товарний капітал - це одна з функціональних форм промислового капіталу. Він виступає у виді певної суми товарів і втіленої в них вартості та додатковій вартості. Торговельний же капітал - це капітал, що обслуговує процес перетворення товарної вартості в грошову в сфері обігу.

Торговельний капітал у розвинутій товарно-ринковій економіці являє собою відокремлену частину промислового капіталу, яка функціонує в сфері обігу й обслуговує конкретну реалізацію товарів. Торговельний капітал - це агент промислового капіталу, він обслуговує стадію реалізації товарного капіталу в кругообігу промислового капіталу. Відокремлення і функціонування торговельного капіталу, як особливий поділ праці в суспільстві, скорочує час обертання, прискорює обіг, підвищує ефективність функціонування всього суспільного капіталу.

Отже, сутність торговельного капіталу полягає в тому, що він, по-перше, виступає як відокремлена частина промислового капіталу і, по-друге, він займається не просто реалізацією товарів, а перетворенням товарного капіталу в грошовий. Інакше кажучи, торговельний капітал виконує функцію промислового капіталу в сфері обігу. Торговельний капітал авансується особливою категорією підприємців - торгівцями й постійно перебуває в сфері обігу. Він виступає лише в двох формах грошової і товарний, а формулою його руху є: Г - Т - Г' (Г – гроші, Т – товар, Г' – гроші з приростом), тобто купівля товарів і їхня наступна реалізація. Різниця між покупною і продажною ціною складає торговельний прибуток, одержання якого є визначальним мотивом діяльності торгівців.

Місцем функціонування торговельного капіталу є сфера обігу. Тобто сфера, де не створюється ні вартість, ні додаткова вартість, вони лише тут реалізуються. Відкіля ж тоді торговельний підприємець отримує свій прибуток? Для того, щоб відповісти на це запитання, необхідно знати, що торговельний капітал за своїм складом неоднорідний. Він складається з двох частин: капіталу обігу, авансованого на купівлю товару, й капіталу, авансованого на обслуговування процесу продажу товару. Ця друга частина капіталу називається витратами обігу.

Торговельний капітал = Капітал обігу + Витрати обігу

Основу й визначальну масу торговельного капіталу складає капітал обігу. З формули руху: Г-Т-Г' видно, що ця частина торговельного капіталу, що авансується на покупку товару торговельним підприємцем, не виходить з його рук. Вона повертається після кожного продажу товарів. Однак капітал обігу повинен не тільки повернутися, а й самозрости, тобто принести прибуток. Звідки він береться?

На перший погляд, складається враження, що прибуток виникає в процесі купівлі-продажу товару як результат різниці в цінах. Торговельний підприємець купує товари у виробника дешевше, продає дорожче й звідси має свій прибуток. Насправді ж ці процеси обумовлюють лише реалізацію й присвоєння, але не виникнення торговельного прибутку. Як відомо, у сфері обігу відбувається лише зміна форми вартості (товарної на грошову або навпаки), а не її утворення. Вартість і додаткова вартість утворюються лише у виробництві. Отже й прибуток, як форма прояву додаткової вартості, джерелом свого виникнення не може мати сферу обігу (торгівлю).

Джерелом появи прибутку може бути лише додаткова вартість, створена в процесі виробництва. Але як же вона потрапляє до руки торговельного підприємця? Насправді промисловий підприємець надає функцію реалізації товарів, створених у виробництві, торговому підприємцю, за що останній вимагає певної участі в розподілі додаткової вартості, що може привласнити виробник. Іншими словами, промисловці виділяють частину додаткової вартості торговцям за те, що вони реалізують їхні товари. Отже, в умовах автономного існування торговельного капіталу додаткова вартість розподіляється між промисловим і торговельним підприємцями. Як цей розподіл відбувається і яку частину отримує кожен з учасників цього розподілу?

38. Позичковий капітал і позичковий процент

Позичковий капітал - це певна сума вільних грошей, які надаються їх власником у тимчасове користування  іншій  особі  (підприємцю)  з  метою отримання процента.

Позичковий капітал або капітал, що приносить проценти, як і торговельний, виник задовго до капіталізму, ще у рабовласниць­кому суспільстві у вигляді лихварського капіталу. Він, як і купе­цький капітал, відіграв. значну роль у руйнуванні феодалізму й становленні капіталізму. Проте в умовах сучасної ринкової системи позичковий капітал втратив свою самостійність й існує як відо­кремлена частина промислового капіталу.

В силу яких причин відбувається така відокремленість? Об'єктивна необхідність появи особливої групи підприємців, що виконують специфічні функції перетворення грошей в капітал, диктується самою природою капіталу як самозростаючої вартості. Річ у тім, що в процесі кругообороту й обороту капіталу утворю­ються тимчасово вільні грошові кошти, які не можуть в кожний даний момент бути використані як капітал.

Джерелом таких коштів, по-перше, е амортизація основного капі­талу, яка накопичується у вигляді амортизаційного фонду і є тимча­сово вільною до повного зносу основного капіталу. По-друге, тимчасо­ве вивільнення грошових коштів відбувається і в результаті незбігу часу реалізації готової продукції і часу закупівлі сировини й матеріа­лів для нового виробничого циклу. По-третє, частина оборотного капіталу, а саме - гроші, призначена для виплати заробітної плати. По-четверте, частина прибутку виділена для нагромадження. Ці гроші не можуть бути використані за призначенням, доки не досягнуть певного мінімуму. До цьго вони є тимчасово вільними. Нарешті, по-п'яте, - це гроші, призначені для нагромадження всіма верствами населення. Останні акумулюються в ощадних касах, страхових товариствах, які разом з банками здійснюють кредитні операції.

Поява тимчасово вільних грошових коштів суперечить самій суті капіталу (бо ж капітал - це вартість, яка приносить додаткову вар­тість). Тому за таких умов об'єктивно утворюється особлива група підприємців, яка концентрує у своїх руках тимчасово вільні гроші і пускає їх в обіг з метою забезпечити їх зростання. Саме такі гроші, передані одними підприємцями в тимчасове користування іншим з метою їх самозростання, набувають форми позичкового капіталу.

Хоча позичковий капітал є відокремленою частиною промисло­вого капіталу, він принципово відрізняється від останнього так само, як і від торговельного капіталу. В чому ця відмінність полягає?

1. Позичковий капітал є капітал-власність на відміну від промислового й торговельного, які виступають як капітали-функції. Тобто, якщо промисоловий і торговельний капітали приносять прибуток тому, що вони функціонують, то позичковий капітал приносить процент лише тому, що він є власністю.

2. Позичковий капітал виступає як капітал-товар, чого не можна сказати про промисловий та торговельний капітали. Прав­да, це товар специфічний. На відміну від товару як речі, тут об'єктом продажу виступає не продукт праці, а властивість грошей самозростати, приносити прибуток. Тим самим гроші у формі позичкового капіталу набувають подвійної споживної вартості. По-перше, як гроші вони виступають у ролі загального еквівалента, а, по-друге, вони набувають властивості приносити додаткову вар­тість, тобто виступають у ролі капіталу. І що особливо важливо, виступають як капітал не лише для їх власника, а й для функціонуючого підприємця (тобто для того, хто взяв гроші в борг з метою їх продуктивного використання).

3. Як товар особливого роду, позичковий капітал має і своєрід­ну форму відчуження. Так, звичайний товар відчужується від свого власника шляхом продажу, а позичковий капітал посередни­цтвом позики. Тобто, гроші не продають назавжди. Відбувається лише передача грошей в тимчасове користування з метою викорис­тання їх другої споживної вартості - властивості приносити прибу­ток. Тому, після закінчення певного строку позичковий капітал повертається до свого власника та ще й з певним приростом -процентом.

4. Специфічна природа позичкового капіталу знаходить безпо­середнє вираження у формі його руху, яка якісно відрізняється від форми руху промислового і торговельного капіталів. Він не набуває ні продуктивної, ні товарної форми й функціонує лише в одній формі - грошовій. Тому формула його руху виглядає так: Г - Г\

При поверховому знайомстві з позичковим капіталом склада­ється враження, що це самостійна форма капіталу, незалежно від руху промислового капіталу. Насправді ж сама можливість появи позичкового капіталу безпосередньо пов'язана з існуванням капі­талу - функції, насамперед промислового капіталу, який створює вартість і додаткову вартість. Якби не було продуктивного капіта­лу (складової форми промислового), не було б і капіталу, що приносить проценти, бо не було б звідки їх брати.

Наочно сутність позичкового капіталу можна представити схе­мою. Див. схему 101.

Схема 101 Позичковий капітал

Позичковий капітал у пороцесі свого руху, як і будь-який інший капітал, повинен не лише зберегтися у своїй початкове авансованій сумі грошей, але й зрости, тобто принести своєму власнику доход. Цей доход виступає у формі процета. І тут виникає принаймні два питання. По-перше, за що платить той, хто бере гроші в позику? По-друге, звідки беруться гроші у позичальника для виплати процента?

Відповідаючи на перше питання, треба згадати, що гроші у фо­рмі позичкового капіталу набувають додаткової споживної вартос­ті, а саме - приносять прибуток.

Отже, позичальник, беручи в позику певну суму грошей, опла­чує їх власнику саме цю потенціальну можливість отримати прибуток. І процент, який сплачує позичальник, не є ціною грошей, взятих у позику, адже гроші не можуть мати ціну. Він виступає лише як плата за споживну вартість тих грошей. А такою споживною вартістю є властивість приносити прибуток.

Але звідки може взятися прибуток? Очевидно, що той, хто бере гроші в позику, повинен їх застосовувати продуктивно, тобто застосовувати їх там, де створюється й реалізується вартість і додаткова вартість. Таким місцем у першу чергу є виробництво.

Приклад. Власник грошей "А" позичив підприємцю "В" 10000 грн. з умовою повернення їх через рік з Ю-% надбавкою, тобто, 11000 грн. "Б" ці гроші пустив у виробництво. Придбав на 8000 грн. засоби виробництва й на 2000 грн. найняв робочу силу. В процесі виробництва робітники своєю конкретною працею перенес­ли стару вартість (8000 грн.) у вартість продукції, що виробляєть­ся, а своєю абстрактною працею створили нову вартість, припусти­мо, у 4000грн. (тобто більшу, ніж вартість робочої сили). В результаті вартість виробленої продукції буде дорівнювати: 8000 грн. (стара вартість) + 4000 грн. (нова вартість) = 12000грн. Реалізувавши цю продукцію за вартістю, "Б" матиме прибуток 2000 грн. (12000 - 10000). Отже, продуктивне використання позики дає можливість повернути борг (10000 грн.), заплатити процент (1000 грн.) і мати свій прибуток у 1000 грн. (2000 грн.-1000грн.).

Таким чином, за умов опосередкування позичковим капіталом процесу виробництва, загальний прибуток розподіляється між підприємцем-функціонером і власником грошового капіталу. Перший отримує частку, яка називається підприємницьким доходом; а частка другого називається процентом.

Наведений приклад можна проілюструвати схемою 102.

З наведеного прикладу яскраво видно, що оскільки підприєм­ницький доход і процент мають одне й те ж джерело - додаткову вартість (прибуток), постільки, чим більша ставка процента, тим менший доход, і навпаки. Тому між грошовими й функціонуючи­ми підприємцями існує жорстка конкурентна боротьба за те, щоб якомога більше привласнити додаткової вартості. Саме ці процеси є характерними для економіки сучасної України. Вітчизняні грошові капіталісти, монополізувавши через комерційну банківсь­ку систему грошовий обіг, непомірне підняли проценти за корис­тування кредитами, що вони надають, не залишивши промислово­му капіталу ніякої надії на отримання своєї частки. За цих умов нові підприємці не ризикують вкладати свої капітали у виробницт­во, а те виробництво, яке існувало, поступово згортає свою діяль­ність або банкрутує. Це одна з головних причин деградації вироб­ництва в Україні в умовах економічної кризи 1991-97 рр.

Чим визначається рівень (ставка) процента? У зв'язку з тим, що процент є "ціною"8 капіта-лу-товару, величина його регулюється попитом

на позичковий капітал і його пропозицією. Але це не говорить про те, що процент не має ніяких обмежень. Враховуючи, що процент є частиною прибутку, він не може бути більшим від його загальної суми, навіть дорівнювати їй. Тому середня норма прибутку складає верхню, максимальну межу процента. Мінімальна межа не підда­ється точному визначенню. Вона може впасти до найнижчого рівня, близького до нуля. Але тоді активізуються протидіючі фактори, які піднімуть її вище цього мінімума. В цих межах (верхньої і нижньої) позичковий процент визначається пропозиці­єю позичкового капіталу й попитом на нього.

Розмір збільшення або зменшення позичкового процента вимі­рюється нормою процента. Норма процента - це відношення суми річного доходу, який отримує позичковий підприємець до суми капіталу, що віддається в позику. Розрахунок норми процента ведеться за формулою:

Нп - норма процента; Ј % - сума річного доходу, отриманого на позичковий капітал; Кп - сума позичкового капіталу.

Приклад. Величина капіталу, переданого в позику, складає 10000 грн. Сума доходу, отриманого позичковим підприємцем в кінці року на цей капітал, - 500 грн. Звідси

Норма процента в кожний даний момент визначається пропо­зицією позичкового капіталу й попитом на нього. Найбільш низькою вона буває тоді, коли пропозиція позичкового капіталу зростає, а попит на нього падає і навпаки. У свою чергу попит на грошовий капітал залежить від фази економічного циклу. Найви­щого рівня процент досягає в період кризи, коли різко зростає попит на грошовий капітал. Зокрема в Україні у 1993-1994 рр. (тобто в розпал економічної кризи) ставка процента сягала 1000 і вище процентів. Правда, такий рівень процентної ставки був

* Слово "піна" взято в лапки тому, шо процент не с реальною ціною грошей, що надаються в кредит Це пише ірраціональна ціна, тобто лише плата за право користуватися певною сумою грошей певний період часу При цьому право власності на Іроші не передасться позичальнику. Персляпься лише право користування зумовлений ще й гіперінфляцією, яка вирувала в країні. Проте в наступні роки (1995-1997 рр.) хоча інфляція й була приглушена, ставка процента трималася на досить високому рівні (50-200%) тому, що криза в економіці продовжувалась.

У зв'язку з цим необхідно відзначити, що рух ставки процента в середині економічного циклу не збігається з рухом норми прибу­тку. Найвища ставка процента, (і це підтверджено досвідом проходження економічної кризи в Україні в 1991-1997 рр.) досяга­ється в період кризи, тобто тоді, коли найбільше падає норма прибутку. Пояснюється це тим, що в цей період промислові підприємці, прагнучи оновити основний капітал, щоб швидше вийти з економічної кризи, посилюють попит на грошовий капі­тал. Власники ж грошей (комерційні банки) не пропускають можливості набити собі гаманці і, якщо держава не стримує їх апетити, як це трапилося в Україні в період 1991-1997рр., безпе­решкодно підносять ставку процента.

39.Акціонерний капітал

1. Акціонерний капітал і акціонерні товариства. 2. Акції. Контрольний пакет акцій. 3. Умови функціонування АТ в Україні. 1. Щоб подолати суперечність (між зростаючими потребами суспільства і можливостями дрібного виробництва), необхідно було шукати таку форму організації суспільного виробництва, яка б, з одного боку дала можливість об’єднати невеликі індивідуальні капітали в єдиний великий капітал, а з іншого, зацікавити безпосередніх робітників і власників індивідуальних капіталів у ефективному функціонуванні підприємства, основаного на таких засадах, Такою формою організації виробництва й мобілізації капіталу стало АТ. АТ – це підприємство, капітал якого утворюється за рахунок внесків його учасників (акціонерів) шляхом придбання ними акцій. Капітал утворений таким чином називається акціонерним капіталом (схема 1). АТ в капіталістичних країнах почали виникати ще в 19 ст. В сучасних умовах практично весь великий капітал світу є акціонерним. В Україні акціонерна форма господарювання почала формуватися недавно, з моменту проголошення самостійності. Поштовхом для цього стало: а) необхідність мобілізації і концентрації індивідуальних капіталів для розбудови економіки й створення власного виробничого потенціалу; б) необхідність створення умов для тісного поєднання безпосереднього виробника з засобами виробництва шляхом перетворення його на співвласника підприємства; в) роздержавлення й приватизація власності, яка має за мету створити багатоукладну економіку й ефективного власника. АТ бувають двох видів: а) закриті – акції розповсюджуються між засновниками; б) відкриті – акції вільно розповсюджуються за підпискою, купуються й продаються на фондовій біржі. 2. Акція – цінний папір, який свідчить про внесення певного паю в капітал АТ й дає право її власнику на отримання доходу в формі дивіденду. Функції акції. а) акція є свідоцтвом про внесення паю до сукупного капіталу АТ; б) акції є титулом власності й безпосередньо самою власністю. Власник акції користується нею як власністю – він може отримувати на неї дивіденди, продати, подарувати, закласти в банку. в) вона дає право на отримання дивіденду (доходу) пропорційно вартості акції й величині отриманого АТ прибутку; г) акції виступають як джерело здійснення інвестиційного процесу, фінансування капіталовкладень, пов’язаних з технічним розвитком підприємств; д) контрольна функція – людина, яка володіє акціями прямо чи безпосередньо має право контролю й участі в справах АТ. Види акції Привілейовані акції своїм власникам гарантують першочергову виплату дивідендів у фіксованих процентах до номінальної вартості акції. Вони забезпечують також пріоритетну участь у розподілі майна на випадок ліквідації АТ. Прості або звичайні акції дають право участі їх власнику у справах. А підприємства: брати участь у загальних зборах акціонерів, бути обраним до складу правління, спостережницької ради або ревізійної комісії. Акції можуть продаватися. Ціна, за якою акції продаються й купуються на біржі називаються курсом акцій. Курс акції = Приклад: Припустимо, що номінальна ціна акції дорівнює 100 грн. А) дивіденд = 40 грн., позичковий % = 5%. Тоді курс акції = Б) дивіденд = 5 грн., позичковий %=5%. Курс акцій = Певну частину акцій засновники залишають у себе для того, щоб здійснювати контроль над акціонерним підприємством і забезпечувати собі максимум прибутку від його діяльності. Теоретично – це 50% всіх випущених акцій і плюс ще одна. Тобто, це найбільша кількість акцій, яка зосереджується в руках одного акціонера. Тому при голосуванні (кожна акція дає голос) з тих чи інших питань діяльності АТ власник такого пакету акцій, який отримав назву контрольного пакету. 3. Згідно з ЗУ “Про господарські товариства” засновниками можуть бути юридичні і фізичні особи. Засновники укладають договір, який визначає порядок здійснення ними спільної діяльності по створенню АТ, відповідальність перед акціонерами. Процес створення АТ включає певні етапи (схема). Δ оголошення про намір створити АТ; Δ проведення підписки на акції; Δ проведення установчих зборів; Δ державна реєстрація товариства. АТ має право випускати цінні папери. Акції можна придбати: при заснуванні товариства за підпискою; при додатковому випуску акцій у зв’язку з збільшенням статутного фонду; в попереднього власника за цінами домовленості або на фондовій біржі; в спадщину, у випадку право наслідування юридичних осіб. Органами управління АТ є: загальні збори акціонерів, спостережна рада; правління; контрольно-ревізійна комісія (схема). Органами управління АТ є: загальні збори акціонерів, спостережна рада; правління; контрольно-ревізійна комісія (схема). Формування акціонерного товариства Характерні риси акціонерного товариства Інформативна база акції Етапи створення акціонерного товариства

Поняття і види цінних паперів

В умовах ринкових відносин набуває значення і привертає увагу такий вид майна, як цінні папери.

Застосування цінного папера як особливого документа і засвідчення ним майна, наділення його спеціальним правовим режимом відносять до епохи раннього середньовіччя. Зокрема, батьківщиною векселя є Італія, поява його датується XIII ст. Прообразом векселя був супровідний лист одного банкіра-міняйли іншому з проханням виплатити подавцю листа замість сплачених ним грошей відповідну суму в місцевій валюті. Незручності, пов’язані з переміщенням товарів та грошей, усувались, як тільки замість них подавали аркуш паперу, виконаний з додержанням певної форми і з відповідним змістом.

У законодавстві сформульовано поняття цінного папера: в ст.1 Закону України “Про цінні папери і фондову біржу” за¬значається, що цінні папери — це грошові документи, які засвідчують право володіння або відносини позики, визнача¬ють взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх влас¬ником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передавання гро¬шових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам.

З викладеного вище можна виокремити такі ознаки.

1. Цінний папір має документальний характер, тобто є до¬кументом офіційного характеру, виконаним за встановленою формою, що містить необхідний мінімум відомостей певного характеру (реквізити), за істинність яких особа — укладач до¬кумента несе встановлену законом відповідальність. Встанов¬лена форма засвідчення прав, пов’язаних з цінними паперами, передбачає додержання всіма учасниками фондового ринку приписаних норм і прав. У необхідних випадках повинні бути здійснені державна реєстрація і ліцензування.

2. Цінний папір засвідчує майнове право або відносини позики.

3. Реалізація втіленого в цінному папері права можлива тільки при пред’явленні оригіналу самого документа, що озна¬чає зв’язок вираженого в папері права з самим документом.

 

4. Передавання втіленого в папері майнового права допус¬кається тільки за умови передавання самого папера.

5. Відмова від виконання зобов’язання, вираженого цінним папером, можлива при доказовості недобросовісності держателя або при виявленні підробки цінного папера.

У сучасному економічному механізмі цінні папери викону¬ють низку функцій. Вони є регулятором суспільного відтво¬рення, забезпечуючи приплив капіталу в одні галузі та відплив капіталу з інших. Цінні папери є знаряддям мобілізації коштів інвесторів. У розвинених країнах значна частина вільного капіталу вкладається безпосередньо в купівлю цінних паперів, які виражають інформаційну функцію та свідчать про стан економіки. Падіння курсу цінних паперів свідчить про погіршення економічної кон’юнктури, а стабілізація курсу або підвищення його — про нормальний економічний стан країн. Крім того, за допомогою цінних паперів здійснюється конт¬роль над економікою та економічними процесами в рамках як макро-, так і мікроекономіки. Економічна ситуація в країні впливає на курси цінних паперів, а ті, у свою чергу, — на функціонування економіки.

Цінні папери можуть бути іменними, ордерними або на пред’явника. Іменним цінним папером визнається документ, у якому для засвідчення прав власника вказується його ім’я, тобто власник такого цінного папера отримує всі виражені в ньому права за умови, що його ім’я вказано в самому папері. Для іменних акцій необхідно ще внесення імені власника в книгу реєстрації акцій, що ведеться товариством. Іменні цінні папери, якщо інше не передбачено законом або в них спеціально не вказано, що вони не підлягають передаванню, передаються певним індосаментом (передавальним надписом, який засвідчує перехід прав за цінним папером до іншої особи). Ордерні цінні папери (векселі) — це документи, влас¬ник яких виступає пред’явником самого папера або здійснен¬ням низки передавальних записів (індосаменту).

Цінним папером на пред’явника визнається документ, для засвідчення прав власника якого достатньо лише пред’явлення цінного папера. Цінні папери на пред’явника перебувають в обігу вільно і можуть бути використані для розрахунків, а також як застава для забезпечення платежів і кредитів. Спадкоємство цінних паперів передбачено відповідно до цивільно-го законодавства України.

Відповідно до чинного законодавства в Україні функціону¬ють такі види цінних паперів: акції, облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик, облігації місцевих позик і облігації підприємств, казначейські зобов’язання, ощадні сер¬тифікати, векселі, інвестиційні сертифікати та приватизаційні папери.

Акція — цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує пайову участь у статутному фонді акціонерного то¬вариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного това¬риства. Акції можуть бути іменними та на пред’явника, привілейованими та простими. Набуття відчуження іменних акцій вимагає внесення змін до реєстру власників цих акцій і тільки після цього можуть бути реалізовані права на уп¬равління, що випливають з цих акцій. Привілейовані акції дають акціонерові переважне право на одержання дивідендів, а також на пріоритетну участь у розподілі майна акціонерного товариства в разі його ліквідації. Власники привілейованих акцій не мають права брати участь в управлінні акціонерним товариством, якщо інше не передбачено його статутом. Вони не можуть бути випущені на суму, що перевищує 10 відсотків статутного фонду акціонерного товариства. Прості акції дають право акціонеру на отримання дивідендів у розмірі, який визначається зборами акціонерів, право одного голосу в управлінні товариством, а також право на частину майна акціонерного товариства при його ліквідації пропорційно до кількості належних акціонеру акцій.

Облігація — цінний папір, що засвідчує внесення її власни¬ком грошових коштів і підтверджує зобов’язання відшкодува¬ти йому номінальну вартість цього цінного папера в передба¬чений у ньому строк з виплатою фіксованого відсотка (якщо інше не передбачено умовами випуску). Облігації всіх видів розповсюджуються на підприємствах і серед громадян на до-бровільних засадах. Облігації можуть випускатися іменними і на пред’явника, відсотковими і безвідсотковими (цільовими), з вільним або з обмеженим колом обігу. Облігації зовнішніх державних позик України — це цінні папери, що розміщують¬ся на міжнародних та іноземних фондових ринках і підтверд¬жують зобов’язання України відшкодувати пред’явникам цих облігацій їх номінальну вартість з виплатою доходу відповідно до умов випуску облігацій.

Казначейські зобов’язання — вид цінних паперів на пред’явника, що розміщуються виключно на добровільних за¬садах серед населення, засвідчують внесення їх власниками грошових коштів до бюджету і дають право на одержання фінансового доходу. Випускаються такі види казначейських зобов’язань: довгострокові (від 5 до 10 років), середньострокові (від 1 до 5 років), короткострокові (до одного року).

Ощадний сертифікат — письмове свідоцтво банку про де¬понування грошових коштів, яке засвідчує право власника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і відсотків по ньому. Ощадні сертифікати видаються строкові (під певний договірний відсоток на визначений строк) або до запитання, іменні та на пред’явника. Іменні сертифікати обігу не підлягають, а їх продаж (відчуження) іншим особам є недійсним.

Вексель — цінний папір, що засвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю). Векселі можуть бути простими і переказними.

Новим і перспективним інструментом вексельного обігу є фінансовий вексель. Фінансовий вексель банку є засобом пла¬тежу в межах строку своєї дії і використовується для здійснен¬ня розрахунків між суб’єктами господарської діяльності за поставлену продукцію і виконані роботи. Комерційні банки можуть випускати фінансові векселі двома способами: прода¬жем своїх векселів клієнтам або наданням клієнтам вексельних кредитів.

Інвестиційний сертифікат — це цінний папір, що випус¬кається компанією з управління активами пайового інвес¬тиційного фонду. Зазначене свідоцтво про частку (участь) в спеціальному фонді цінних паперів (інвестиційному фонді) дає право власності інвестора на частку у фонді та одержання виз¬наченого доходу.

Приватизаційні папери — це особливий вид державних цінних паперів, що засвідчують право-власника на безоплатне одержання в процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду. Приватизаційні папери можуть бути лише іменними. Статтею 5 Закону України від 6 березня 1992 р. “Про привати-заційні папери” визначено особливі умови використання та обігу приватизаційних паперів, а саме: приватизаційні папери вільному обігу не підлягають, а їх продаж або відчуження іншим способом є недійсним; дивіденди або відсотки з них не нараховуються; приватизаційні папери не можуть бути вико¬ристані для здійснення розрахунків, а також як застава для за¬безпечення платежів або кредитів; угоди, укладені з викорис¬танням приватизаційних паперів для цілей, не передбачених Законом “Про приватизаційні папери”, є недійсними. Приватизаційні папери, придбані з порушенням порядку їх видачі та обігу, вважають недійсними, а особи, які порушили ці прави¬ла, несуть відповідальність на підставі законів України.

Крім поданої вище класифікації цінних паперів за цільовим призначенням та способом передавання, існують інші види цінних паперів, що розрізняють за:

— змістом втіленого в цінних паперах права вимоги — грошові та товарні цінні папери. До грошових паперів нале¬жать облігації, векселі; до товарних, що закріплюють права власника, — коносаменти;

— особою боржника — державні та приватних осіб (фізич¬них та юридичних осіб);

— можливістю та формою отримання прибутку — цінні папери з прибутком у вигляді дивідендів, належного відсотка по депозитах, дисконту (різниця між номіналом цінного папе¬ра і його біржовим курсом), цінні папери, що не приносять прибутку;

— підставами видачі — абстрактні, що не містять вказівки на підставу видачі, та казуальні, що містять таку вказівку, як реквізит.

Як товар на світових ринках цінних паперів розглядаються похідні цінних паперів: варранти, опціони, фінансові ф’ючерси тощо.

На практиці і з метою функціонування РЦП збільшується обсяг випуску цінних паперів та з’являються їх нові види, що впливають на розвиток фондового ринку і функціонування економіки держави.

40. Досконала і недосконала конкуренція

Форми економічної конкуренції

Загальне поняття про види економічної конкуренції. Залежно від співвідношення між кількістю виробників і кількістю споживачів розрізняють наступні форми економічної конкуренції:

Велика кількість самостійних виробників деякого однорідного товару і маса відокремлених споживачів даного товару. Структура зв'язків між ними є такою, що кожен споживач може купити товар у будь-якого виробника, виходячи з власної оцінки корисності товару, його ціни, його ціни і власних можливостей придбання даного товару. Кожен виробник може продати товар будь-якому споживачеві, виходячи тільки з власної вигоди. Жоден зі споживачів не придбаває якусь істотну частку сукупного попиту. Дана структура ринку називається поліполією і породжує так звану досконалу конкуренцію.

Величезна чисельність відокремлених споживачів і мала чисельність виробників, кожен з яких може задовольнити значну частку сукупного попиту. Така структура називається олігополією, і породжує так звану недосконалу конкуренцію. Граничним випадком даної структури, коли масі споживачів протистоїть єдиний виробник, здатний задовольнити загальний попит всіх споживачів, є монополія. В разі, коли на ринку є відносно велика чисельність виробників, що пропонують гетерогенну (різнорідну) продукцію, то говорять про монополістичну конкуренцію.

Єдиний споживач товару і багато самостійних виробників. При цьому єдиний споживач придбаває весь обсяг пропозиції товару, який постачається всіма виробниками. Дана структура породжує особливий тип недосконалої конкуренції, який називають монопсонією (монополія попиту).

Структура взаємозв’язків, де єдиному споживачеві протистоїть єдиний виробник (двостороння монополія), взагалі не є конкурентною, але також не є і ринковою.

Досконала та недосконала конкуренція

Досконала конкуренція. За умов досконалої конкуренції (perfect competition) ринкова ситуація характеризується поліполією, тобто великою кількістю продавців і покупців того самого товару. Зміни в ціні якогось продавця викликають відповідну реакцію тільки серед покупців, але не серед інших продавців.

Ринок відкрито для кожного. Рекламні кампанії за цих умов не є надто важливими, бо для продажу пропонуються тільки гомогенні (однорідні) товари, ринок є прозорим і відсутні будь-які переваги. На ринку з подібною структурою ціна - це задана величина.

Хоча ціна й формується в процесі конкуренції серед всіх учасників ринку, але водночас кожен окремий продавець не здійснює жодного прямого впливу на ціну. Якщо продавець заправляє більш високу ціну, всі покупці відразу ж переходять до його конкурентів.

Якщо ж продавець заправляє більш низьку ціну, то він виявиться не в змозі задовольнити весь попит, який буде орієнтовано на нього, через його незначну частку на ринку, при цьому прямого впливу на ціну з боку цього конкретного продавця не відбувається.

Якщо продавець змушений згодитися з цінами, що переважають на ринку, то він може пристосуватися до ринку шляхом регулювання обсягу свого продажу. В цьому разі він визначає кількість, яку він розраховує продати за заданою ціною. Покупцеві також залишається тільки обрати, скільки він захоче отримати за заданою ціною.

Умови досконалої конкуренції визначаються наступними параметрами:

• велика кількість продавців і покупців, жоден з яких не має помітного впливу на ринкову ціну і кількість товару;

• кожен продавець виробляє однорідний продукт, який в жодному відношенні не відрізняється від продукту інших продавців;

• бар'єри для входу на ринок в довгостроковому аспекті або мінімальні, або взагалі відсутні;

• жодних штучних обмежень попиту, пропозиції або ціни не існує і ресурси - змінні фактори виробництва – мобільні;

• кожен продавець і покупець має повну й правильну інформацію про ціну, кількість продукту, витрати й попит на ринку.

Отже, зрозуміло, що жоден реальний ринок не задовольняє всім перерахованим умовам. Тому схема досконалої конкуренції має здебільшого теоретичне значення. Проте вона є ключем до розуміння більш реальних ринкових структур. Саме в цьому її цінність.

Для учасників ринку за умов досконалої конкуренції ціна - це задана величина. Тому продавець може лише вирішувати, яку кількість товару він захоче запропонувати за даною ціною. Це означає, що він одночасно акцептант ціни і регулятор кількості.

Недосконала конкуренція. З попереднього пункту курсової роботи видно, що "…досконально конкурентні ринки ефективно розподіляють ресурси без державного втручання, але це не означає, що реально існуючі ринкові економіки є ефективними" [10,191]. На практиці конкуренція звичайно є недосконалою. Прикладами недосконалої конкуренції (imperfect competition) є монолістична та олігополістична конкуренція.

Монополістична конкуренція

За умов монополістичної конкуренції велика кількість виробників пропонує схожу, але не ідентичну продукцію, тобто на ринку присутні гетерогенні товари. Якщо за умов досконалої конкуренції фірми виробляють стандартизовану (однорідну) продукцію, то за умов монополістичної конкуренції виробляється диференційована продукція. Диференціація стосується передовсім якості продукту чи послуг, завдяки чому у споживача складаються цінові переваги. Продукція може бути диференційована також за умовами післяпродажного обслуговування (для товарів тривалого користування), за близькістю до покупців, за інтенсивністю реклами тощо. [7,91].

Таким чином, фірми на ринку монополістичної конкуренції вступають в суперництво не тільки (ба навіть не стільки) за допомогою цін, але й шляхом всебічної диференціації продукції й послуг. Монопольність в такій моделі полягає в тому, що кожна фірма за умов диференціації продукції має певною мірою монопольну владу над своїм товаром; вона може підвищувати й знижувати ціну на нього незалежно від дій конкурентів, хоч ця влада і обмежується наявністю виробників аналогічних товарів. Крім того, на монополістичних ринках поряд з дрібними й середніми є досить великі фірми.

За такої моделі ринку фірми прагнуть розширяти свою область переваг шляхом індивідуалізації своєї продукції. Це відбувається передовсім за допомогою товарних знаків, найменувань і рекламної кампанії, які наголошують на відмінностях товарів.

Монополістична конкуренція відрізняється від досконалої за наступними ознаками:

• на ринку продаються не гомогенні, а гетерогенні товари;

• для учасників ринку нема повної прозорості ринку, й вони діють не завжди відповідно до економічних принципів;

• підприємства прагнуть розширити свою область переваг шляхом індивідуалізації своєї продукції;

• доступ на ринок для нових продавців при монополістичній конкуренції утруднений через наявність переваг. [8,92].

Олігополістична конкуренція

Олігополія характеризується небагато-чисельністю учасників конкуренції - коли відносно мала (в межах десятку) кількість фірм панує на ринку товарів чи послуг. Класичним прикладом олігополії є "велика трійка" в США - "Дженерал моторз", "Форд", "Крайслер".

За умов олігополії можуть вироблятися як однорідні, так і диференційовані товари. Однорідність найчастіше має місце на ринках сировини й напівфабрикатів: руди, нафти, сталі, цементу тощо; диференціація - на ринках споживчих товарів.

Небагата чисельність фірм сприяє монополістичним угодам між ними: щодо встановлення цін, розділу чи розподілу ринків або щодо інших способів обмеження конкуренції між ними. Доведено, що конкуренція на олігополістичному ринку тим інтенсивніше, чим нижче рівень концентрації виробництва (велика кількість фірм), і навпаки.

Важливу роль в характері конкурентних відносин на такому ринку відіграють обсяг і структура тої інформації про конкурентів і про умови попиту, якою фірми володіють: чим менше такої інформації, ти більш конкурентним буде поведінка фірми. Основна відмінність олігополістичного ринку від ринку досконалої конкуренції пов'язано з динамікою цін. Якщо за досконалої конкуренції вони пульсують безперервно й безсистемно залежно від коливань попиту й пропозиції, то за олігополії ціни мають тенденцію до стійкої фіксації й змінюються не так часто.

Типовим є т. зв. лідерство в цінах, коли їх переважно диктує одна провідна фірма, інші ж олігополісти ідуть слідом за лідером. Доступ до ринку новим продавцям утруднений. В разі згоди олігополістів з приводу цін, конкуренція все більше зміщується в напрямі якості, реклами і індивідуалізації.

Цінова та нецінова конкуренція

Цінова конкуренція. Однією з традиційних форм конкурентної боротьби є маніпулювання цінами - т. зв. "війна цін". Вона здійснюється багатьма способами: зниженням цін, локальними змінами цін, сезонними розпродажами, наданням більшого обсягу послуг за існуючими цінами, подовженням термінів споживчого кредиту тощо. Здебільшого цінова конкуренція застосовується для виштовхування з ринку слабших суперників або проникнення на вже засвоєний ринок.

Нецінова конкуренція. Більш ефективною й більш сучасною формою конкурентної боротьби є нецінова конкуренція, тобто що пропонується на ринок. Надходження на ринок продукції більш високої якості або нової споживчої вартості утруднює відповідні заходи з боку конкурента, позаяк формування якості проходить тривалий цикл, що починається накопиченням економічної і науково-технічної інформації. В якості прикладу можна навести той факт, що відома японська фірма "SONY" здійснювала розробку відеомагнітофона одночасно по 10 конкурентних напрямах.

В наш час набули великого розвитку різноманітні маркетингові дослідження, що мають на меті вивчення запитів споживача, його відношення до тих чи інших товарів, позаяк знання виробником подібної інформації дозволяє йому точніше уявляти майбутніх покупців його продукції, точніше розуміти й прогнозувати ситуацію на ринку в результаті його дій, зменшувати ризик невдачі тощо.

Велику роль в неціновій конкуренції відіграє до- і піосляпродажне обслуговування покупця. Передпродажне обслуговування включає задоволення вимог споживачів по умовах поставок: скорочення, регулярність, ритмічність поставок (наприклад, комплектуючих деталей і вузлів). Післепродажне обслуговування передбачає створення різних сервісних центрів з обслуговування купленої продукції, включаючи забезпечення запасними частинами, ремонт и т. і.

У зв'язку зі зростанням впливу на громадськість засобів масової інформації, преси реклама стала одним з найважливіших методів ведіння конкурентної боротьби, позаяк за допомогою реклами можна певним чином формувати думку споживачів про той чи інший товар, причому як в ліпший, так і в гірший бік. В якості доказу можна навести наступний приклад.

В часи існування ФРН у західнонімецьких споживачів великим попитом користувалося французьке пиво. Західнонімецькі споживачі робили все можливе, щоби не допустити французьке пиво на внутрішній ринок ФРН.

Ні реклама німецького пива, ні патріотичні заклики "німці, пийте німецьке пиво", ні маніпулювання цінами ні до чого не призвели. Тоді преса ФРН стала робити наголос на тому, що французьке пиво містить різні шкідливі для здоров'я хімічні речовини, в той час як німецьке, мовляв, є виключно чистим продуктом. Почалися різні акції в пресі, арбітражні суди, медичні експертизи. В результаті всього цього попит на французьке пиво все-таки впав - про всяк випадок німці перестали покупати французьке пиво.

Сумлінна та несумлінна конкуренція

Сумлінна конкуренція. З огляду на засоби, які застосовують суперники в конкурентній боротьбі конкуренцію можна умовно поділити на сумлінну й несумлінну.

Основними методами сумлінної конкуренції є:

• зниження цін ("війна цін");

• підвищення якості продукції;

• розвиток до- й післяпродажного обслуговування;

• створення нових товарів і послуг з використанням досягнень НТР тощо.

Несумлінна конкуренція. Але поряд з методами сумлінної конкуренції існують і інші, менш законні, методи ведіння конкурентної боротьби – т. зв. несумлінна конкуренція:

Основними методами несумлінної конкуренції є:

• економічне (промислове) шпигунство;

• підробка продукції конкурентів;

• підкуп і шантаж;

• обдурювання споживачів;

• махінації з діловою звітністю;

• валютні махінації;

• приховування дефектів тощо.

До цього можна також додати й науково-технічне шпигунство, позаяк будь-яка науково-технічна розробка тільки тоді є джерелом прибутку, коли вона знаходить застосування в практиці, тобто коли науково-технічні ідеї втілюються на виробництві в вигляді конкретних товарів або нових технологій.

Саме промислове шпигунство, так би мовити, "створило" патент на винахід. Позаяк зберегти секрети виробництва не вдавалось, винахідник, витративши роки праці, міг і не одержати жодної винагороди за свій винахід, адже з результата винаходу часто користалися цілковито сторонні люди, що не мали жодного відношення до винаходу.

Запобігти такій несправедливості мав патент, що посвідчує винахід і закріпляє за власником патенту виключне право на користування результатами свого винаходу. Якщо патент використовується без дозволу власника, власник може за допомогою суду відшкодувати збитки або припинити незаконне користування його винаходом. Крім того, він може видати ліцензію іншим особам на використання запатентованого винаходу.

Але патент, теоретично спрямований проти промислового шпигунства, практично став свого роду стимулом цього явища. Один з перших законів про патенти на винахід було видано у Франції наприкінці XVIII століття, в ньому передбачалося, що за всяким, хто першим привезе у Францію якийсь іноземний винахід, визнаються такі самі пільги, якими б користувався його винахідник. Таким чином, за промисловим шпигуном визнаються права, рівні правам винахідника. [1,50]

Часто терміни "промислове шпигунство" та "економічне шпигунство" застосовують як синоніми. Але між ними існує певна відмінність, адже промислове шпигунство, зрештою, є частиною економічного. Економічне шпигунство, крім промислового, охоплює й такі сфери, як показники валового національного продукту, тобто сума доходів підприємств, організацій і населення в матеріальному й нематеріальному виробництві й амортизаційних відрахувань), його розподіл по галузях економіки, процентні ставки, запаси природних ресурсів, можливі зміни в технічній політиці, проекти створення великих державних об'єктів - заводів, полігонів, магістралей тощо.

Відповідь на питання, чому в центрі уваги економічного шпигунства виявляються вище перелічені показники держави, полягає в тому, що багато країн дають узагальнені дані, з яких важко встановити формування доходів і видатків тої чи іншої галузі або всієї держави. Особливо це відноситься до таких сфер, як фінансування різного роду науково-дослідницьких робіт в області ядерної фізики й електроніки, космічної промисловості і т. і.

Основними об’єктами уваги промислових шпигунів є патенти, креслення, секрети виробництва, технології, структура витрат; економічне шпигунство крім промислових секретів охоплює й макроекономічні показники і вбирає в себе розвідку природних ресурсів, виявлене промислових запасів; у зв’язку з розвитком маркетингу великої цінності набуває збирання інформації про смаки й доходи різних соціальних груп.

З розвитком промислового шпигунства монополістичні фірми ретельно охороняють зміст патентів, результати науково-технічних досліджень, проекти і ескізи будь-якої своєї продукції. В організаційну структуру транснаціональних корпорацій (ТНК) входять т. зв. технічні центри, основним завданням яких є розробка нових товарів, підвищення якості вже існуючої продукції, розробка нових технологій тощо.

З метою підвищення прибутку ТНК прагнуть до встановлення істинної цінності власної продукції. Для цього здійснюється детальний аналіз продукції конкурентів для встановлення порівняльної якості своєї продукції.

Всі промислові монополії мають засекречені лабораторії, де по всіх параметрах порівнюють рівні технічних рішень, якість, продуктивність і надійність своєї продукції з аналогічною продукцією конкурентів. В цих лабораторіях розбирають кожен вузол і агрегат власних машин і аналогічної продукції конкурентів, щоби об’єктивно порівняти їх і виявити дійсну цінність тої чи іншої продукції. Враховуються всі недоліки та переваги своїх і чужих товарів. Все ліпше в конкурентів переймають і пристосовують для своїх машин, механізмів і конструкцій, якщо при цьому можна обминути патентне законодавство або якщо це вигідно фірмі.

Недоліки своєї продукції ретельно вивчаються. Потім шукаються шляхи їх усунення, якщо це виявляється вигідно. Але ніколи інформація про слабкі сторони своєї продукції не виходить за межі таких лабораторій і, звичайно, ніколи не доходить до звичайних споживачів. Саме існування таких лабораторій також не афішується. [6,78]

Існують різні способи здобуття конфіденційної інформації про діяльність конкурентів, як законних, так і незаконних. Законними засобами вважаються збирання й аналіз інформації з офіційно опублікованих джерел, доповідей, звітів, вивчення продукції конкурентів тощо.

Основними законними шляхами збирання інформації про конкурентів є: публікації конкурентів і звіти про діяльність фірм; відомості, що дади публічно колишні службовці конкурентів; щорічні фінансові звіти; огляди ринків і доповіді інженерів-консультантів; видання, що їх видають конкуренти; аналіз виробів конкурентів; звіти зарубіжних філій тощо.

Позаяк кожна ТНК знає про можливі дії проти неї конкурентів, дослідження, здійснювані ними, то в офіційних публікаціях і звітах кожна ТНК намагається дати мінімальну інформацію про свою діяльність і фінансове становище, про науково-дослідницькі роботи. Здебільшого будь-яка велика компанія складає декілька варіантів звіту.

Звіт, що відбиває справжній стан справ, в лічених примірниках подається вищим керівникам ТНК, які визначають політику і стратегію корпорації.

Інший варіант звіту, з якого вилучена найбільш важлива інформація, структура виробничих витрат, подається керівникам корпорації середнього рівня, деяким управляючим зарубіжними філіями, деяким особам з середовища основних акціонерів.

Можливий і третій - популярний варіант звіту, в якому відсутній конкретний зміст, але присутні відмінні ілюстрації, звіт прекрасно видано тощо; такий звіт призначений для акціонерів і широкої громадськості.

Але конкурентні фірми, знаючи про можливі способи приховування інформації, збирають конфіденціальну інформацію наступними шляхами:

• різноманітні питання, що ставляться спеціалістам конкурента;

• запрошення на роботу спеціалістів конкурента;

• удавані пропозиції роботи спеціалістам із фірм-конкурентів без наміру брати їх на роботу.

Ще одним ефективним способом економічного шпигунства є впровадження "своєї людини" в державні органи, покликані регулювати діяльність промислових монополій, що дозволяє одержувати необхідну інформацію про конкурентів, контролювати дії, пов’язані з антимонопольною політикою тощо.

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що основним змістом промислового шпигунства як засобу несумлінної конкуренції є збереження своїх секретів і одержання інформації про секрети конкурента.

Іншим засобом несумлінної конкуренції є фальсифікація фірмової продукції.

Ці дії також тісно пов’язані з патентуванням. З економічної точки зору патентування рівнозначно монополізації вигід, пов’язаних з використанням патенту.

Найчастіше патент надає реальні вигоди впродовж семи років, що дозволяє за цей час одержувати чималий прибуток його власникові. Але з іншого боку, поява патенту, що забороняє використовувати якийсь запатентований винахід безпосередньо конкурентами, спонукає їх до форсованої розробки якихось нових технічних прийомів, технологій.

Крім того, багато важливих винаходів часто не патентуються, щоби не привертати до них увагу конкурентів. Це здебільшого стосується технологій, технічних процесів, які тяжко скопіювати, на відміну від створення нових товарів.

Шлях від винайдення до комерційного застосування вимагає великих фінансових, трудових і матеріальних витрат. Тому, якщо нема небезпеки, що конкурент не запровадить винахід швидше, ніж сама корпорація, то винахід не патентується, якщо ж існує ризик, що винахід буде використано конкурентом, то його відразу ж патентують і конкурент змушений 15-20 років очікувати, доки мине строк монопольного права.

Секрети виробництва тих чи інших товарів не патентуються для того, щоби по закінченні певного строку не обнародувати технологію їх виготовлення. Наявність патенту служить потужним засобом для контролю над ринком, позаяк його порушення карається конфіскацією незаконно виробленої продукції, відшкодуванням збитків і сплатою порушником великих штрафів, що досягають 10 млн. доларів. Патенти застосовуються передовсім для охорони продукції фірми від підробок чи імітації якісних товарів.

Для фірм, чию продукцію копіюють, підробки мають катастрофічні наслідки: різко звужується ринок збуту, прибуток різко знижується, уходячи до виробників підробок, підробки підривають авторитет фірми, бо вони крім своєї дешевизни мають ще й низьку якість, тому підробки швидко виходять з ладу, погіршуючи в такий спосіб довіру споживачів до фірми, чия марка була підроблена.

Такий метод несумлінної конкуренції як сучасне промислове шпигунство користується новітніми досягненнями науки й техніки. Часто стали застосовуватися різні мікроскопічні прилади на основі електронних схем.

Спеціальна технологія дозволяє перехоплювати будь-яку інформацію, передається усно, по телефону, телефаксу, комп’ютеру. Віконне скло може служити мікрофоном: за його коливанням спеціальні пристрої відтворюють зміст розмови. Застосування електронної техніки забезпечує спеціальним службам монополій, як і державним спецслужбам можливість одержувати необхідну інформацію про стан справ конкурентів, їхні переговори тощо.

З розвитком комп'ютерної техніки й створенням комп’ютерних мереж як глобального масштабу, так і різних локальних мереж (наприклад, банківських) постає проблема захисту джерел інформації в цих мережах, бо будь-яке несанкціоноване вторгнення скажімо в банківську мережу може призвести до втрати важливої інформації, до втрати її секретності та, як наслідок, використанню цієї інформації з якоюсь корисливою метою.

Розвиток комп’ютерного піратства й злодійства змусив уряди багатьох країн застосовувати різні заходи.; наприклад, в США організована спеціальна група, що відповідає за безпеку й недоторканість комп’ютерних мереж і комп’ютерних баз даних, позаяк будь-яка людина, що має комп’ютер, доступ у мережу та певні навички роботи з комп’ютером може здобути доступ у такі комп’ютерні банки даних, що містять конфіденційну й секретну інформацію, яка не призначена для рядового користувача. В якості прикладу можна навести випадок, що відбувся в США, коли один користувач зміг підключитися до мережі комп’ютерів міністерства оборони США, в результаті його злого наміру була повністю знищена важлива інформація одного з пентагонівських комп’ютерів.