55. Економічні ідеї Дж.Мілля.

Трансформаційний напрямок еволюції класичної школи знайшов втілення в працях ще одного відомого економіста першої половини XIX ст. англійця Джона Стюарта Мілля (1806-1873). Він безпосередньо був знайомим із класичною школою, оскільки наро­дився в родині економіста Джеймса Мілля, друга і послідовника Рікардо, і виховувався в атмосфері незаперечності авторитету ідей класиків і безумовної до них поваги.

Однак економічна ситуація змінилася, виникли нові проблеми і необхідність їхнього вирішення. У пошуках відповідей Джон Стю-арт Мілль прагне максимально зберегти вірність класичним традиціям і в той же час врахувати критику на адресу класичної шко­ли. Ці зусилля втілилися в роботі «Досвід про деякі невирішені питання політичної економії» {1844), а потім у його головній економічній праці «Основи політичної економії» {1848), які стали аж до кінця XIX ст. головним джерелом економічної премудрості для всіх, хто цікавиться цим предметом.

Мілль вбачав своє завдання в систематизації нових знань і уявлень про економіку, накопичених після виходу «Багатства народів» Сміта і «Початків» Рікардо. Нові підходи не вписувалися в класичну систему, більше того, вони розкривали її слабкості і нестиковки. Але Міллю хотілося усе об'єднати у єдине ціле, отримати ширшу і загальнішу картину економічного життя. Зробити це на основі єдиних системотворчих принципів виявилося неможливим і тому головним способом вирішення поставленого завдання стає компроміс. Правими виявляються і класики, і ті, хто їх критикує, але кожен-правий по-своєму, оскільки торкається різних аспектів такого складного явища, як економіка.

Такий підхід відображений, насамперед, у структурі його «Основ». У Сміта і Рікардо виклад будується навколо єдиного стрижня: ринковий обмін, породжуваний поділом праці, і вартість як внутрішня основа обміну. У Мілля послідовно аналізуються відносно самостійні сфери економічної діяльності: виробництво, розподіл, обмін, економічний розвиток і державна економічна політика. Автономність цих сфер обумовлена тим, що закони, які керують ними мають різний характер дії. У сфері виробництва їхня дія схожа з проявом природних закономірностей і аналогічна характеру «істин, властивих природничим наукам». Сфера ж розподілу регулюється законами, які є проявом винятково людських прагнень. Тут важливу роль грають думки, бажання, зіткнення інтересів учасників економічного процесу, інакше кажучи, суб'єктивний фактор. З цих позицій Мілль підходить до вирішення сакраментального для класичної школи питання про підставу обміну товарів. З одного боку, він розділяє концепцію трудової вартості, трактуючи її, щоправда, у дусі теорії витрат виробництва. Ця вартість створюється в ході виготовлення продукту, тобто у виробничій сфері і визначає внутрішню здатність товарів до обміну. Але з'являється вартість лише в процесі обміну як кількісне співвідношення одного товару, пропонованого замість іншого. Тут вона представляє собою категорію обміну і виражається в ціні, яка встановлюється при врівноваженні попиту та пропозиції. Таким чином, Мілль виявляється біля витоків того напрямку в економічній науці, який буде досліджувати процес ціноутворення шляхом аналізу факторів попиту та пропозиції. Формально він не відмовляється від категорії вартості як підстави ціни, але фактично для нього це різні проблеми, які розглядаються навіть у різних частинах його книги, і питання про ціну, по суті, вирішується без залучення поняття вартості. Такий підхід отримає більш широке розповсюдженя вже наприкінці XIX ст.

Свої уявлення про порядок утворення цін Мілль поширює і на сферу міжнародного обміну. Обмін між країнами визначається не стільки порівняльними витратами виробництва товарів, що ввозяться та вивозяться, (вони визначають лише напрямок обміну), скільки взаємним попитом на них у країнах, які торгують. Замість ввезеного товару, кількість якого визначається попитом на нього в даній країні, необхідно вивезти таку кількість іншого товару, яка встановлюється попитом на нього в країні-контрагенті. Ціни при цьому,встановлюються на рівні рівноваги запитуваних в обох країнах кількостей обмінюваних товарів. Цей механізм Мілль називає «законом зрівняння міжнародного попиту» (іноді його називають «закон Мілля») і вважає частковим випадком прояву більш загального закону балансування попиту та пропозиції.

Ця закономірність застосовується ним і в трактуванні теорії доходів. Заробітна плата визначається співвідношенням попиту та пропозиції на ринку праці. При цьому попит визначається фондом, виділюваним підприємцями для покупки робочої сили, орієнтованим на прожитковий мінімум («робочим фондом»), а пропозиція — кількістю працездатного населення. Ставка заробітної плати визначається шляхом ділення «робочого фонду» на число зайнятих, і оскільки населення росте, вона прагне до мінімуму. Правда, Мілль вважає можливим відхилення в напрямі зросту від мінімуму тому Що, по-перше, працівники можуть регулювати народжуваність у залежності від життєвого рівня, а по-друге, колективні дії профспілок можуть змусити підприємців підвищити зарплату.

Прибуток визначається як доход, який отримують власники капіталу. Використовуючи заощадження, які розуміються як ті, які утримуються від поточного споживання, для організації виробничої діяльності, вони отримують винагороду, пропорційну зробленим вкладенням. Це і є прибуток, величина якого визначається необхідністю винагородити капіталіста за стримування від споживання, за ризик організації справи і за мистецтво управління. Пов'язавши одержання прибутку з винагородою за відмову від іншого, непродуктивного використання капіталу, Мілль наблизився до ро­зуміння того, що в сучасній економічній науці називається альтернативними витратами і «нормальним прибутком», величина якого орієнтована на кредитний відсоток.

Тенденцією руху прибутку є зниження її норми під впливом конкуренції капіталів аж до мінімуму, після якого подальші капіталовкладення втрачають сенс. Хоча низка факторів протистоїть цієї тенденції (зовнішня торгівля, експорт капіталу), кінцевим результатом стає припинення росту і вступ суспільства в «стаціонарний стан економіки». У цьому стані всі ресурси використовуються в оптимальному режимі і встановлюється рівновага між виробленими благами і населенням, що свідомо регулює свою народжуваність. Завдання суспільства полягає не в тому, щоб забезпечувати ріст, ве­дучи боротьбу за успіх, а в підтримці оптимуму. «Тільки у відсталих країнах світу, — пише Мілль, — збільшення виробництва є найважливішим завданням. У більш розвинених країнах економічно необхідним вважається удосконалення розподілу». Це дає можливість установити не тільки економічну, але і соціальну рівновагу, коли ніхто не бідний і не прагне стати багатшим, а кожному забезпечена незалежність і свобода дій, крім заборони на заподіяння шкоди іншим людям.

Такий суспільний устрій стане, з одного боку, результатом природної еволюції капіталу, яка веде до мінімізації норми прибутку, а з іншого боку — регулюючих дій держави. Будучи послідовним прихильником принципу laissez faire і вважаючи відступ від нього безсумнівним злом, Мілль проте припускав втручання держави у випадках, які диктувалися розуміннями доцільності. Він першим звернув увагу на можливі «фіаско ринку», тобто на випадки, коли ринковий механізм неефективний. Як приклад розглядається проблема освіти, утримання якого не може підпорядковуватися винят­ково правилам купівлі-продажу, а вимагає державної організації системи забезпечення визначеного освітнього мінімуму.

Під егідою держави повинна бути проведена серія соціальних реформ: скорочення робочого дня, зрівняння прав чоловіків і жінок, легалізація діяльності профспілок, які в кінцевому результаті повинні привести до скасування системи найманої праці і заміни її кооперативними об'єднаннями працівників і підприємців, що привело б до досягнення соціальної справедливості і «...найбільш вигідної з погляду загального блага організації промислового виробництва».

Незважаючи на явні ознаки еклектики, у чому неодноразово дорікали Міллю дослідники історії економічних поглядів, його заслуги перед економічною наукою дуже значні і незаперечні.

Він не просто спробував з'єднати різні, найчастіше непоєднувані, підходи і точки зору, але і висловив ряд оригінальних ідей, які стали вихідним пунктом наступних розробок і теоретичних концепцій. Серед них можна відзначити коректніше формулювання «закону Сея» як рівності, а не як тотожності, аналіз цінової еластичності попиту, розробку поняття економії на масштабах і підходи до розуміння альтернативних витрат. Усе це дає підставу погодитися з твердженням Марка Блауга про те, що «ідеї економістів першої половини XIX ст. дійшли до засновників «нової економіки» другої половини століття саме в інтерпретації Мілля».