30) «Україна в огні» о.Довженка: проблематика, герої, жанрово-стильові особливості. Доля твору.

Україна в огнi" - твiр про трагедiю українського народу. Олександр Довженко, створюючи багатогранну панораму історичних подій, не прикрашує дійсності. Злочинне нехтування життями людей призвело до численних трагедiй, непоправних втрат, катастроф, смертей у ходi вiйни. Для Олександра Довженка завжди найбiльшу цiннiсть у життi мала людина. Усiєю своєю творчiстю вiн принципово обстоював твердження, що людина - особистiсть. Людина - не гвинтик. Вона неповторна. У центрі повісті — родина Лавріна Запорожця, який разом із дружиною виховує п'ятьох синів і дочку Олесю. Кожному з них випала своя доля. Олеся потрапить у фашистську неволю, переживе втечу, страждання, голод та поневіряння, торуючи шлях додому. Можливо, образ Олесі є алегорією образу України... Олеся не тільки окраса усього села, а й на свої роки мудра дівчина, такі прості і такі глибокі слова говорить вона у творі: «Ми жінки, Христе. Ми матері нашого народу. Треба все перенести, треба родити дітей, щоб не перевівсь народ.» У Олександра Довженка є одна любов i молитва - це рiдна Україна, тому центральним образом твору є саме вона. На чолі роду — голова колгоспу Лаврін Запорожець. Мати Тетяна Запорожчиха — центр родини, її душа. Сини: Роман — лейтенант прикордонних військ, Іван — артилерист, Савка — чорноморець, Григорій — «майстер урожаю», Трохим — рільник, щасливий батько п'ятьох дітей. А ще «дочка Олеся — всьому роду втіха. Тиха, без єдиної хмаринки на чолі, майстериця квітів, чарівних вишивок і пісень». І пасічник дід Демид, колишній чорноморець, з «божественною білою бородою», якому «хочеться їхати в чисте поле літа доганяти». рід залишився жити, і це глибокий довженківський символ безсмертя українського народу. Усе краще, що є в українському етносі, Довженко втілив у величних, прекрасних образах жінок. Олеся і Христя — два основні компоненти образу України: перша — її поетична душа, а друга — її трагічна доля. Зауважимо: всі вони трагічні і всі уособлюють та конкретизують загальний образ України. Це і й бере­гиня роду — Тетяна Запорожчиха, і її дочка Олеся, Христя Хуторна, Мотря Левчиха й інші. Олександр Довженко до останнього чесний у своєму творі. Треба було, напевно, мати по-справжньому незламний дух людини правдивої та безстрашної, щоб створити сцену, в якій Лаврін Запорожець звертається до портрета Сталіна знімаючи його зі стіни та перевертаючи. Ясна річ, кіноповість «не сподобалася Сталіну, і він її заборонив для друку і для постановки... Він звинуватив Довженка у тому, що це відвертий випад проти політичних партій, антирадянська кіноповість, а Довженко відвертий націоналіст. Сталін мав підстави для такого звинувачення, бо Довженко викрив брехню Вождя народів про «підготовленість» до війни. У січні 1944р. скликали навіть спеціальне засідання політбюро ЦК ВКП (б), на якому було затавровано Довженка «як куркульського підспівувача, ворожого політиці партії - та інтересам українського й усього радянського народу». Письменника вивели зі складу комітетів і редколегій, звільнили з посади художнього керівника Київської кіностудії і назавжди вислали з України. Тільки 1966 року кіноповість уперше надрукували, щоправда, з багатьма цензурними купюрами.