Тема 11. Соціальні пріоритети національної економіки. Соціальна політика держави
No pain, no gain.
Соціальна політика: сутність, основні моделі, напрямки, сучасні тенденції.
Соціальна відповідальність бізнесу.
Соціальна політика в період переходу до ринку. Основні протиріччя.
Проблеми пенсійної реформи.
В Конституції України зазначено, що національна економіка розвивається на основі соціально орієнтованої моделі (пригадайте тему 2). Це означає, що головним завданням на шляху розвитку має стати забезпечення передумов реалізації прав та свобод громадян, формування середнього класу та подолання бідності населення.
Однак за роки незалежності, в ході трансформаційних процесів, в національній економіці виникали та зберігаються численні соціальні небезпеки та ризики. Держава покликана виступати соціальним амортизатором цих явищ, проводячи активну соціальну політику.
Соціальна політика: сутність, основні моделі, напрямки, сучасні тенденції
Загальновідомо, що значну частку соціально-економічних проблем вирішує самий ринок:
розподіляє доходи між власниками економічних ресурсів;
максимально задовольняє різноманітні потреби споживачів;
підвищуючи ефективність економіки, сприяє зростанню добробуту всього суспільства.
Але ринкова справедливість багато в чому не співпадає з соціальною справедливістю, тому і в країнах з розвинутою ринковою економікою держава змушена проводити певну соціальну політику. Соціальна політика – це діяльність держави, спрямована на пом’якшення нерівності в розподілі доходів, створення рівних стартових умов для всіх прошарків суспільства.
Саме це намагання досягти соціальної справедливості, соціальний захист населення в країнах з розвинутою економікою перетворює ринкову економіку на соціально-ринкову. Втім існують різні моделі соціальної політики держави, пов’язані із ступенем загального втручання держави в економіку.
Залишкова модель – це пасивна соціальна політика, що має на меті виконання лише тих функцій, які не в змозі виконати ринок (своєрідне “фіаско ринку”). Це доволі обмежена політика, яка має компенсаційний характер. Вона властива для ліберальних моделей ринку (США).
Інституціональна модель – це підхід до соціальної політики як до найважливішої складової державного регулювання економіки. Згідно з цим підходом, соціальна політика може бути навіть більш ефективною, ніж система приватних інститутів. Вона має перерозподільний характер та відповідає загальній тональності соціал-демократичної ідеології (Швеція).
Соціальна політика більшості країн знаходиться в діапазоні між цими двома моделями.
Взагалі соціальна політика держави здійснюється за двома основними напрямками.
Забезпечення можливостей для праці та підприємництва:
політика зайнятості;
регулювання трудових відносин;
заохочення малого бізнесу…
Забезпечення певного рівня добробуту для всіх членів суспільства:
перерозподіл доходів (податкова політика);
пенсії та виплати непрацездатним;
освіта та медична допомога.
Відповідно до загальної тенденції циклічної зміни пріоритетів, соціальна політика держави в цілому посилювалася в західних країнах до 70-х років ХХ ст. У 80-ті роки в часи загальної лібералізації відбувається скорочення державних соціальних програм, перерозподіл коштів між окремими статтями соціальних видатків. У 90-ті роки знову відбувається певне посилення соціальної ролі держави, але дещо в іншому контексті.
Як вже зазначалося в попередніх темах, важливим аспектом бюджетної політики в розвинутих країнах сьогодні виступає орієнтація значної частини суспільних ресурсів на створення людського капіталу (освіта, охорона здоров’я, професійна підготовка та перепідготовка кадрів). Ці видатки грають важливу роль в підвищенні ефективності та конкурентоспроможності економіки, вони розглядаються як інвестиції в людський капітал. Видатки на освіту та охорону здоров’я мають значення не лише з точки зору розвитку людської особистості, але і як передумова формування найважливішого виробничого ресурсу.
Але їхнє значення полягає також у тому, що вони сприяють вирівнюванню індивідуальних доходів населення. Ще на початку 70-х років Т.Шульц писав: «Оскільки розподіл особистих доходів від звичайного капіталу (власності, що приносить доход) набагато більш нерівномірний, ніж від людського капіталу, і оскільки запас людського капіталу зростає у порівнянні з величиною звичайного капіталу, тож за інших рівних умов нерівність в розподілі особистих доходів внаслідок цього скорочується».
Тому державні видатки на освіту, підготовку та перепідготовку робочої сили, на охорону здоров’я грають не меншу, а можливо, і більшу роль, ніж інші соціальні видатки, що прямо спрямовані на подолання тієї соціальної нерівності, яке породжує звичайний ринковий розподіл доходів, а також хвороби, бідність тощо.
Соціальна політика постіндустріальних країн (особливо тих країн, що належать до соціальної моделі), є найважливішим чинником, що обумовлює одну з головних характеристик сучасного суспільства – низьку ступінь диференціації доходів, значний рівень соціальної рівності.
Ступінь рівності в розподілі доходів – найважливіший чинник, що забезпечує соціальний мир та оберігає суспільство від потрясінь та революцій. А в економічному плані зниження нерівності є необхідною умовою зростання споживчого попиту, відставання якого від зростання виробництва і породжує економічні спади (з точки зору кейнсіанства).
Коефіцієнт Джині на початку століття в європейських країнах коливався в межах 25-35%. Найнижчій – в Швеції. У країнах з ліберальною моделлю помітно вище (у США перевищив за 40%). Питання нерівності хвилює європейців набагато сильніше, ніж американців. Окрім того, у цих країнах віддача від капіталу, що вкладений в освіту, особливо висока, що значно компенсує нерівність у доходах, що породжується іншими чинниками. У країнах Латинської Америки коефіцієнт Джині перевищує європейський рівень у 1,5-2 рази, досягаючи 50-60%.