Тема 7 № 5 Раціоналізм і сенсуалізм. Декарт, Руссо

Декарт является основоположником рационализма (от ratio – разум) – философского направления, представители которого основным источником знания считали разум. Рационализм – противоположность эмпиризма. Декарт утверждает, что для него столь же самоочевидным, как собственное существование и наличие сознания, является существование мыслящего бытия (души) и протяженного бытия (материи). Декарт вводит учение о вещи мыслящей (душе) и вещи протяженной (материи) как единственно существующих (помимо Бога) двух фундаментально различных феноменах. Душа является только мыслящей, но не протяженной. Материя является только протяженной, но не мыслящей. Материя понимается с помощью одной лишь механики (механико-материалистическая картина мира), в то время как душа свободна и рациональна. Декарт считал позицией рационализма то, что мы обладаем двумя видами знания. В дополнение к опытному знанию отдельных явлений внешнего и внутреннего мира мы можем получать рациональное знание о сущности вещей в виде общезначимых истин.

Сенсуализм — направление в теории познания, согласно которому ощущения и восприятия — основная и главная форма достоверного познания. Противостоит рационализму. Основной принцип сенсуализма — «нет ничего в разуме, чего не было бы в чувствах». Принцип сенсуализма относится к чувственной форме познания, в которую кроме ощущения, восприятия входит представление.

Этическое мышление французского просветителя Жана Жака Руссо (1712-1778) является кульминационным пунктом в истории этики сенсуализма. Путем анализа исторических корней морали Ж. Ж. Руссо, как никто другой до него,

раскрыл диалектический характер истории классового общества, единство прогресса и несчастья, углубление противоположности между деспотизмом и

всеобщим бесправием, а в крайней степени нищеты усмотрел момент перехода к новому равенству, теперь уже не только естественному, но еще и исторически

созданному. Его сенсуализм становится требованием вывести общество из состояния всеобщей испорченности. Корни радикальности его исторической позиции заключены в моральном мышлении.

Тема 7 № 6 Десакралізація. Критика релігії

Десакрализация – обесценивание сакральных (священных) образцов, религиозных представлений, мировоззренческих установок и т.д. Это сведение всего многообразия человеческого бытия к повседневному бытию, отрицание наличия истинного и принципиально непостижимого, отрицание абсолютных ценностей, содержаний и измерений человеческого бытия, снятие последних покровов тайны даже в рамках самой религии (во всяком случае, в ее западном варианте). Осуществляется фактически переход от трехмерного мира к двухмерному. Человек лишается корней – глубины (за счет отрыва от рода, нации, гражданства) и отсекается от духовной вертикали – устремленности к горнему, связи с Богом. Фактически происходит разрушение смыслового ядра религии как связи человека с Богом. А внешние признаки – образы религии – остаются. Но это уже не религия. Остается лишенный духовного, вертикального измерения плоский человек в плоском мире.

Критика религии имеет длинную историю, начиная с первого столетия до н. э. в Древнем Риме и «О природе вещей» Тита Лукреция Кара и продолжая до настоящего времени с приходом Нового атеизма, представленного такими авторами, как Сэм Харрис, Дэниел Деннет, Ричард Докинз, Кристофер Хитченс и Виктор Стенджер. Некоторые критики считают религиозные верования устаревшей формой сознания, приносящей вред для психологического и физического состояния личности (обрезание, «промывание мозгов» детям, надежда на исцеление болезней с помощью религиозной веры вместо своевременного обращения к врачам), а также вредоносной для общества (религиозные войны, терроризм, нерациональное использование ресурсов, дискриминация гомосексуалистов и женщин, сдерживание развития науки). Основная критика многих религий направлена на то, что они требуют веры в нерациональное, ненаучное или безрассудное. Эта критика опирается на несколько аспектов, таких как: Религии часто постулируют факты, противоречащие научным доказательствам (чудеса); Религии часто содержат поведенческие аспекты не принятые в светском обществе;

Религии и их священные книги часто содержат противоречивые факты и истории (например, разница между четырьмя Евангелиями Нового Завета);

Некоторые религиозные аспекты неразличимы от сказок или суеверий (таких как астрология или Санта-Клаус).

Матеріальна та духовна культура

Загаль¬ноприйнятим є розмежування культури на матеріальну та духовну.

Матері¬альна культура — досягнення, які виражають головним чином рівень освоєння людиною сил природи.

Найважливішим показником матеріальної культури є знаряддя праці, які в нашу епоху все більшою мірою ста¬ють матеріалізованим втіленням досягнень науки.

Поряд із засобами праці найважливішою частиною мате¬ріальної культури є засоби споживання. Зазвичай сферу індивідуального та суспільного споживання називають сфе¬рою побуту, на відміну від безпосередньо виробничої сфери.

Таким чином, матеріальну культуру можна поділяти на культуру праці (засоби праці) і культуру побуту (засоби споживання). Але матеріальна культура існує не лише у вигляді вже названих засобів праці та засобів споживання, тобто тільки в предметній формі. Вона включає в себе реальні здібності, навички, знання, які за-стосовуються у процесі матеріального виробництва. У цьому розумінні часто говорять про культуру праці різних істо¬ричних епох. Рівень матеріальної культури виражається і в інших основах суспільного життя: оброблені людиною пред¬мети природи (земля, вода, поля, сади), предмети побуту, на¬укове, медичне, навчальне обладнання та прилади тощо.

Духовна культу¬ра — результат духовної діяльності людей. Вона функціо¬нує як досягнення, що показують рівень і глибину пізнання природи і суспільства, широту світогляду, втілення в су¬спільне життя ідей і знань. Найкраще сутність духовної куль¬тури розкриває її структура. До структури духовної куль¬тури суспільства включені такі основні елементи:

а) цінності сфери суспільної свідомості, тобто світо¬глядна культура (філософські, політичні, наукові, релігійні та інші ідеї і погляди людей

б) різні соціальні інститути й організації, які здійсню¬ють духовне виробництво, регулюють і спрямовують куль¬турно-історичний процес;

в) матеріально-технічна база духовної культури, яка використовується для виробництва і поширення досягнень культури серед населення (окремі галузі промисловості — поліграфічна, книговидавництво, музичних інструментів, паперова; театри, музеї, палаци культури, бібліотеки, а та¬кож засоби зв'язку, масової інформації тощо).

Культура — явище цілісне. У будь-якому її прояві міс¬тяться матеріальне й духовне начала. Твори мистецтва потребують матеріальних затрат для їхнього створення та й існують у матеріальній формі — у вигляді картин, книжок, скульптурних зображень, нот тощо.

Водночас у будь-якому матеріальному предметі реалізо¬вані ідеї, знання, культурний зміст. Наприклад, архітектур¬на споруда є продуктом матеріальної та духовної праці. Те саме можна сказати про той чи інший технічний засіб, пред¬мет побутового вжитку тощо.