Лекції 13-14-15. Політична антропологія

1. Еволюція поглядів на природу людини як політичної істоти.

2. Конфлікт між «людиною економічною» та «людиною політичною».

3. Політика як різновид духовного виробництва. Гуманізм політики.

4. Політичні інтереси та права людини у взаємовідносинах людини, суспільства та держави.

Література:

1. Крадин Н.Н. Предмет и задачи политической антропогии // Полис. – 1997. - № 5.

2. Марков Б.В. Философская антропология. – Санки-Петербург, 1997.

3. Проблема человека в западной философии. – М., 1988.

4. Философия истории / под. ред. Панарина А.С. – М.: “Гардарики”, 1999.

5. Франкл В. Человек в поисках смысла. – М., 1990.

6. Шестопал Е.Б. Личность и политика. Критический очерк современных западных концепций политической социализации. – М., 1988.

1. Еволюція поглядів на природу людини як політичної істоти.

Роль і місце політики визначається відмінностями у підходах до осмислення соціальності людини.

Перша парадигма - Політика як продовження природної соціальності людини (Аристотель)

Аристотель стверджує, що людина є "політична тварина". З грецької це можна перевести - і як "суспільна тварина". Соціальність людини повинна розумітися як політична соціальність. Соціальні тварини існують і поза людиною. Однак не всі тварини соціальні, і жодне з них не веде політичного життя. Соціальність є загальною властивістю лише деяких тварин, але вона властива всім людям. Отже, людське місто не є випадковість, що суперечить людяності людини - це можливе місце її реалізації.

В трактаті “Про душу” Аристотель класифікує різні види тварин за критерієм їх здатності до суспільного (а точніше) колективного життя. Майже “політичними істотами”, на його думку, є бджоли, мурашки, оскільки, вони володіють здатністю разом здобувати їжу, виховувати дітей, захищатися від ворога. Однак, людина, окрім здатності жити в колективі володіє ще і здатністю оцінювати свої вчинки та вчинки інших людей за етичними (моральними критеріями). Саме тому людина є “політичною твариною”. “Лише людина є здатною сприймати такі поняття як добро і зло, справедливість і несправедливість”. Люди створюють державу як продукт органічного розвитку сімї та общини у більший і досконаліший механізм, але, окрім того, держава відповідає моральному принципу справедливості і може забезпечити благо для людей. Людина, яка живе поза державою, не може бути моральною.

Друга парадигма - Політика як умова людяності людини

Політичні теорії, що є варіантами парадигми, згідно з якою політика не реалізує природи людини, а компенсує її недостатність, не можна віднести до групи доктрин, заснованої Аристотелем. Так, політика, на думку Аристотеля, дозволяє досягти найвищого земного блага, і якщо людство залежить від існування політичних зв'язків, то в силу цього їй приписується основна функція, від якої залежить саме існування людства:

1. Політика долає природну роз’єднанність людей (Платон)

Платон обґрунтовує виникнення суспільного життя й міст-держав з меншою категоричністю, ніж Аристотель. Людина Платона є тварина, що володіє потребами; щоб задовольняти їх, вона тяжіє до громадського життя, але перед загрозою руйнування групи вимушена побудувати для неї місто. Можна вважати, що (відносна) крихкість людської соціальності приводить до посилення ролі політичного керівництва.

Платон вважає, що необхідна кожному якість - політична гідність - у силу свого характеру привноситься в природу людини, яка спочатку була її позбавлена, і що, не будучи вродженою, вона може стати набутою завдяки навчанню. Отже, у політичній думці софістів, у тому виді як її викладає Платон, прослідковується одночасно твердження відносно життєво важливого характеру політичних зв’язків, що веде до теорій суспільного договору, і твердження, згідно з яким політична гідність може передаватися за допомогою виховання.