17 Філософія життя

а) основні представники та головні ідеї „філософії життя”

"Філософія життя" - напрямок, що склався в останній третині XIX - початку XX ст. головним чином у Німеччині і Франції. Основні представ­ники: Ф. Ніцше (1844 - 1900) , В. Дільтей (1833-1911) , А. Бергсон (1859-1941) , О. Шпенглер (І880-1936) . Джерелами "філософії життя" стали тра­диції німецького романтизму та філософія А. Шопенгауера. Німецький романтизм виступив проти раціоналізму Просвітництва, протиставляючи його "бездушній безпристрасності^” культ почуття і творчого екстазу, що розкриває таєм­ниці природи глибше, ніж наука.

Теоретики "філософії життя” звернулися до життя як первинної ре­альності, цілісного органічного процесу, що передує поділу матерії і духу, буття і свідомості. У Ніцше первинна життєва реальність виступає у формі "волі до влади", у Бергсона - як космічний "життєвий Порив”, у Дільтея - як потік історично обумовлених переживань. В усіх трактуваннях життя являє собою цілісний процес творчого становлення, розвитку, що проти­стоїть усім механічним, неорганічним утворенням, усьому визначеному, застиглому і "сталому". Науковому раціональному пізнанню "філософія життя” протиставляє позаінтелектуальні, інтуїтивні, образно-символічні способи осягнення ірраціональної у своїй основі життєвої реальності: інтуї­ція, переживання, розуміння. Найбільш адекватним засобом збагнення і вираження життя розглядається мистецтво, інтуїтивно-несвідоме виражен­ня життя в міфі.

б) етичні погляди Ф. Ніцше

Фрідріх Ніцше більше, ніж інші філософи, концентрувався на психології людини. Звертаючись до генези людського суспільства і культури, Ніцше виділяє інтелект і фантазію як головні властивості фізично слабкого «зоологічного виду» - тобто людини, за допомогою яких він вирішує практичні задачі виживання. Але логічне мислення, мова, наука ведуть до принципового перекручення дійсності, до повної підміни життя закономірністю - певним стійким і регулярно повторюваним началом. Інший важливий компонент людської культури, що набагато ближче, ніж наука, стоїть до життя -це мистецтво - «добровільне прагнення до ілюзії», що втілює в собі конструктивне начало культури. На ранніх етапах людської цивілізації мистецтво, в порівнянні з наукою, відігравало провідну роль у житті суспільства. Надалі ж співвідношення змінилося на користь науки. Справжня культура, за Ніцше, існувала в досократівській Греції, де була рівноправність двох начал: діонісійного з його вільною грою життєвих сил і аполонівського з його розміреністю, оформленістю. Однак, починаючи із Сократа, а потім Платона, усе більше виявляється тенденція до усунення з життя всякої нерозумності, без­посередності; в ще більшій мірі це виразилося в християнстві, В ре­зультаті європейська культура пішла у своєму розвитку по шляху придушення діонісійного начала «розумом», «істиною», «Богом», в ній взяло гору прагнення до перетворення світу в суцільну впорядко­ваність. Повсякденне життя строго регламентується, в ньому зали­шається усе менше місця для героїзму, все більше тріумфує пе­ресічність. Згідно Ніцше, філософія, християнська релігія й аскетична мораль відривають людину від джерел самого існування - від життя. Однак часи цих вчень, констатує філософ, пройшли - потрібні нові ідеї. На місце прагнення до осягнення сутності і порядку слід постави­ти життя як вічний рух, становлення, постійний плин, у якого немає мети, єдність, яку не можна оцінювати як істинне чи помилкове, добре чи зле. За Ніцше, усі процеси як фізичного, так і духовного життя - це різні модифікації волі до влади, до могутності -найважливішої вла­стивості життя як такого.

Поняття волі, як основи всього існуючого, Ніцше запозичив у Шо­пенгауера, але надав йому іншого відтінку. Життя є не що інше як «воля до влади», воно прагне до максимуму відчуття влади. Ніцше вважає, що раціональна діяльність паралізує волю до влади, підмінюючи активність, діяльність - розмірковуваннями. Загально­прийнята мораль також підриває «волю до влади», проповідуючи лю­бов до ближнього. «Воля до влади» - основа права сильного, котрий стоїть вище од усіх моральних, релігійних і інших нормативних установлень. Саме таким правом повинна керуватися справжня людина у всіх сферах своєї життєдіяльності. Згідно Ніцше, протягом всієї історії раби у вигляді духовної помсти намагалися нав'язати свою мораль панам. Найвищого розвитку цей процес набув у християнстві. Іудео-християнська мораль перешкоджає повному самовираженню людини. Необхідно провести переоцінку цінностей.

В основі "моралі панів» повинні бути наступні принципи: єдина безумовна цінність - «життя»; люди нерівні - у них різні життєві сили і «воля до влади»; сильна лю­дина вільна від моральних зобов'язань, не зв'язана ніякими нормами. Усім цим вимогам, за Ніцше, задовольняє суб'єкт моралі панів - над­людина. По суті справи в міркуваннях Ніцше надолюдина займає місце. Бога.

Надлюдина – людина майбутнього, представник якісно нового біологічного виду; як культ сильної особистості. Ніцше закликає створити в суспільстві атмосферу боротьби за виживання, в якій тільки й можуть виникати нові види; для цього слід відкинути всі заклики до рівності й соціального миру. Треба зробити так, щоб у життєвій боротьбі перемагали найдужчі й найшляхетніші, як у спорті.

Своїм етичним вченням Фрідріх Ніцше здійснив радикальний роз­рив з класичною традицією європейського раціоналізму. Ніцше нещадно критикує цінності традиційного гуманізму, висуваючи гасло „переоцінки усіх цінностей”. Ніцше проводить фундаментальну різницю між двома типами моралі; мораллю панів і мораллю рабів. Під мораллю рабів Ніцше має на увазі мораль, що сформувалась під впли­вом християнської релігії, яка поневолює душі людей, паралізує їх творчу енергію, перетворює їх на покірних долі і лицемірних. Рабська мораль, претендуючи на всезагальність, є мораллю юрби, а не особи­стості. Ця мораль тлумачиться Ніцше як "воля до заперечення життя", що виростає з рабського стану.

18. ФІЛОСОФІЯ ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМУ.

Одним з впливових напрямків сучасної зх. філософії є екзистенціалізм. Його назва походить від лат. ех (s) іs tеntіа існування, тому цей напрямок також назив. "філософією існування". Екзистенціалізм став розглядати людину як переживаючу, страждаючу і трагічну істо ту, що має свободу вибору і є відповідальною за свої вчин ки. Екзистенціалізм зародився в 20-і ррXXст. між двома сві товими війнами, розроблявся також під час і після 2св війни. Катастрофічні історичні потрясіння, загибель мі льйонів людей особливо гостро дали відчути крихкі сть людського буття, загострили питання про його сенс Згідно екзистенціалізму, щоб встояти в такому світі, потрібно розібратися у своєму внутрішньому світі, головна увага приділяється духовній стійкості людини пе ред лицем ворожого світу. Основні представники екзистен ціалізму: у Німеччині -Мартін Хайдеггер (1889-1976) . Карл Ясперс (1883-1969) ;у Франції-Габрієль Марсель (1889-1973) , Жан-Поль Сартр (1905-1980) , Альбер Камю (1913-1960) , Моріс Мерло-ЇІонті. (1908-1961) ; в Іспанії близький до цієї течії Хосе Ортега-і-Гасет (1883-1955) . Ж. -П. Сартр зосереджується на внутріш ньому самовідчутті людини, переживанні нею свого буття. Вихідною властивістю людини він вважає свободу. Не іс нує сили, яка б змусила людину діяти чи жити тільки певним чином; у кінцевому підсумку, що б не відбувалося, людина сама обирає, що прийняти, що відкинути. Чому люди не реалізують своєї свободи? Тому що страх смерті змушує їх ховатися від неї, живучи як всі . А свобода вимагає відповідальності за нас лідки обраних дій. Таким чином, вихідний принцип екзис тенціалізму розглядати людину не іззовні, не як об'єкт спосте реження та вивчення, а із середини її духовного світу.

Для екзистенціалізму питання про самостійне існування природи малоцікаве. З його позицій для людини світ існує постільки, оскільки людина надає йому значен ня і смислу. Буття-у-світі розкривається через невіддільне від людини «роблення», а воно, у свою чергу, розкривається че рез«турботу». Ці положення екзистенціалізму дуже. Ці положення важливі сьогодні, коли саме турбота людини і людства про збереження буття планети, цивілізації, природного середовища повинна протистояти деструктивним тенденціям, що вирвалися з-під контролю. Особливе місце в пізнанні людиною самої се бе згідно екзистенціалізму, належить маргінальним (пограничним) ситуаціям, коли людина знаходиться перед об личчям смерті, у ситуації трати, любові, страждання, про вини. Саме в ці критичні моменти найбільш повно відкривається її власна справжня сутність, люди на розкривається такою, якою вона є дійсно, без «мас ки»-не тільки для інших, але і для самої себе. Екзистенціальна філософія визначає життя як«буття до смерті». Смертні усі істоти, чому ж тільки людина задається подібним питанням? Тому що вона знає про власну смерть.

В нашу епоху гранична ситуація між життям і смертю стала не тільки індивідуальною, але загальнолюдською проблемою. Людство вперше в історії не абстрактно, а цілком реально стало перед загрозою смерті. Найважливіший крок, який повинно зробити суч асне людство-усвідомити те, що сучасна ситуа ція є дійсно граничною, і страх перед глобально ю катастрофою повинен послужити справі вижи вання людства. Філ. екзис. яскраво проявляє себе в літ. і мист. Вона не втрачає свого значення, оск ільки торкається найприхованіших глибин люд ської душі, виражає загальнолюдські цінності.