18 Грудня – Голодна кутя, голодний Святвечір. Це був останній день колядок.

Готують третю й останню кутю різдвяно-новорічних свят. Називається вона «голодною» тому що, з цієї пори й до наступного дня, доки не освятять воду в річці, люди говіли. Батько кропив усіх присутніх у хаті, говорячи: «Дай Бог і на той рік діждатися». Діти пишуть крейдою хрести на дверях сараїв, будинку. У хаті хрести пишуть на дверях, вікнах, на столі, на посуді. Не кроплять лише свиней та курей.

Сідають вечеряти, коли вже засяє вечірня зоря. На вечерю подаються пісні страви – смажена риба, вареники з капустою, гречані млинці на олії, кутя та узвар.

Кутю, що залишилася після вечері, виносять курям – «щоб добре плодилися».

Ще з тих далеких часів святкували в нашому селі свято Івана Купала, яке було одним із найулюбленіших свят. Центром купальського дійства була річка. Село в якому не було річки вважалось богом обділене: «Кров божа сюди не тече». В Бистрику була не одна річка, і тому кожний куток села святкував на своєму місці: на Бистриці, Реті, Чужданці. Закопували зрубану вербу, яку уквітчували напередодні свята паперовими квітами, гірляндами, цукерками, для дітей та молоді встановлювали гойдалки. Як тільки призахідне сонце позолотить небосхил і запанує вечірній спокій, з усіх кінців села сходяться святково одягнені люди: хлопці, дівчата, літні селяни, бабусі й дідусі зі своїми онуками. Після загального хороводу навколо уквітчаної верби розпочинались ігри, забави, різні конкурси і, звичайно, стрибки через вогнище. Так як вірили наші предки в очищаючу силу вогню. Купала у слов'ян - бог родючості, літнього урожаю лікарських трав і благополуччя. У другій половині першого літнього місяця Сонце досягає найповнішого прояву своїх сил, після чого починає готуватися в далекий зимовий шлях. З кожним днем воно втрачає своє життєдайне світло, дні починають скорочуватись, ночі - довшати.

Сьогодні Купала,

Завтра Івана,

Купала на Івана.

Ой пішли дівочки

По ягідочки,

Купала на Івана.

• Купалочка,

Де твоя купала?

Купала на Івана.

• Сидить у садочку,

Вишива сорочку,

Купала на Івана.

Шовком та чернею

При святу вечерню,

Купала на Івана.

Шовком та біллю

При святу неділю,

Купала на Івана.

Шовком та нитками

Перед парубками,

Купала на Івана.

Ой на Купала та й на Івана

Там дівчинонька квіти збирала

Квіти збирала, в пучечки клала

До річки несла, в воду пускала.

Ой світи сонце, світи та й не грій,

Щоб мій віночок та і не згорів,

Щоб мій віночок живий зостався

Щоб миленькому в руки дістався.

Ой на Івана та й на Купала,

Там дівчинонька квіти збирала,

Квіти збирала, до річки несла

Ой на Івана та й на Купала.

Прощаючись із Землею Купала наділяє природу в Іванову ніч могутньою, таємничою, чарівною силою, але нечиста сила старається покрити цю ніч ще більш таємничою пеленою крадучи напередодні Місяць і Зорі. Але люди, проводжаючи бога, який дав їм гарний урожай, розпалюють на берегах річок багаття, і чарівна ніч стає осяяна яскравим світлом купальських вогнів. Купальська ніч сповнена різними чарами і таємницями джерела і річки перетворюються в чисте срібло і золото, папоротник зацвітає вогняним цвітом, підземні скарби з'являються на поверхні і загораються полум'ям, дерева і кущі рухаються, бесідуючи між собою. Молоді дівчата та хлопці також збирають цілющі трави, адже роса, яка випала в Купальську ніч, володіє живильними і цілющими якостями і передає їх польовим квітам і травам. Люди вмиваються цією росою щоб відігнати від себе злі недуги. А ще на світанку дівчата пускають вінки; куди попливе вінок в ту сторону вийде заміж.

Ой там на Йвана, на Купала,

Там ластівонька купалася,

На березі сушилася,

А на Миколу дивилася,

Ще рушничків не напрала,

А вже Миколу сподобала.

Наше Купайло з берези, з берези,

А ти, Іване, прийди, прийди,

Бо як не прийдеш на Купала,

То вийде з тебе душа і пара.

Наше Купайло з гілляки,

А наші хлопці роззявляки,

Бо якби вони за нас дбали,

То б наш Купайло вирубали!

(купальські пісні розповіли Мороз Д., Говійний О., Макаренко Т.)

Останній раз свято Івана Купала всім селом відмічали у липні 1996 року.

Багато слов'янских персонажів та пов'язаних з ними висловів, приказок, прислів'їв, казок зберегла мова в нашій місцевості Це і Мара - богиня Зла,Темної ночі, Кошмарів, страшних снів, Хвороб і Смерті, покровителька підземного царства мертвих . У нас говорять: « суне як Мара». А скільки висловів та лайок пов'язані з Чортом, сином Чорнобога і Марії - вредним, пронирливим. З виду схожий на людину невеликого зросту, худорлявий, але дуже рухомий. Все його тіло вкрито густою рижою шерстю на великій свиноподібній голові стирчать коротенькі ріжки, замість носа - свиняче рило з рожевим п'ятачком на кінці. Видно дрібні, але гострі зуби, маленькі червоні очі глибоко посаджені і дивляться на світ недобрим колючим поглядом. На руках, ліктях, колінцях і ногах - кігті, а позаду крутиться довгий хвіст. Вислови «Чур тобі», «Пек тобі», теж давньослов'янського походження від Чура - бога домашнього вогню, тепла і спокою та Пека - брата Чорта. Кажуть в нас: « Як Зюзя п'яний», а частіше дітям там де холодно говорять «Там Зюзя» бо це у слов'ян - бог зими Він босий, з непокритою головою, в теплій ведмежій шубі і залізною булавою в руках. Більшість часу він проводить в лісі, але інколи відвідує поля, річки, з'являється в поселеннях, віщуючи сильний холод. Всюди ходять з ним нерозлучні Мороз, Метелиця та Хуртовина. Йдучи за ним, просять вони якої-небудь справи. Зайшовши в село чи городище, ходять по вулицям, стукають по кришам хат, будять бабів і заставляють їх топити печі.

Інколи малу дитину називають лялею, а інколи кажуть: «Диви яка ляля пішла». Це також від наших предків-слов'ян. Адже на зміну Зюзі поспішає оточена прилетілими з теплих країв птахами і прокинувшимися звірями юна красуня в білих покривалах - руки, шия і гнучкий дівочий стан обвиті свіжою зеленню, а на голові красується вінок із весняних квіток. Це богиня весни - Ляля Вступивши в боротьбу із Зюзею. Вона невдовзі встановлює на Землі своє царство тепла і любові.

Інколи парубки говорять своїй дівчині: «Моя ти Лада», адже Лада у слов'ян - богиня кохання, юності, краси, родючості, розваг та задоволень, жінка бога Лада. З'являючись разом із своєю дочкою Лялею, посилає на Землю благодатні дощі. Оживляючи природу і виступає в ролі щедрої матері - живительниці світла і благ. За це її не любить злісна Мара.

В глухому дрімучому лісі заховавшись від людських очей, стоїть дерев'яна хатинка без вікон, на курячих ніжках. Навколо - огорожа із людських кісток. На тому місці, де повинен знаходитись засів, стирчить людська нога, замість защіпок - руки, а замість замка рот з гострими зубами. Господарка хатини - страшна бабуся з великими, довгими грудями, кістяною ногою і великими очима. Це Баба-Яга - богиня війни, кровопролить, чвар і уособиць. Вона пожирає людей, особливо вкрадених дітей, в чому їй допомагають звірі і птахи які їй прислуговують. Посередині хатини стоїть велика піч, а поряд - широка лопата, якою Баба-Яга закидає в піч дітей. Біля забору завжди напоготові залізна ступа і мітла, з допомогою яких вона літає по білому світу. Бабою-Ягою в нашому селі лякали дітей, або називали сварливу жінку.

Вірили жителі нашого села та й тепер не забули і домашніх, і річкових, лісових та польових духів слов'янського походження. Це і одна з дочок Мари – Кікімора. В нас називають цим іменем некрасиву, сварливу та незграбну дівчину чи жінку, а, взагалі це слов'янська богиня нічних кошмарів і страшних сновидінь. Вона старається бути невидимою. Вдень сидить за піччю,а вночі виходить із свого сховища і починає бешкетувати.

Є в лісі поблизу с. Бистрик озеро яке назвали Лебежим. Колись ці озера належали поміщиці Кочубейші,там дійсно водились лебеді. А ще люди називають його Мавчиним озером, нібито там на гілках, що звисали над озером гойдались мавки. Мавки - це дочки Лісовика, які просинаються весною після зимової сплячки. Вони сідають кожна біля свого обраного дерева і починають приводити себе в порядок: вмиватися свіжою росою, розчісувати заплутане за зиму волосся прикрашати голови вінками із трав, ранніх квітів і світлячків. Мавки - лісові красуні, які володіють спереду струнким дівочим станом, але не мають спини. А щоб не було видно їх нутрощів, вони ретельно закривають задню частину тіла густим волоссям темно-зеленого кольору. Ці діви-чарівниці ретельно охороняють в своєму лісі звірів, дерева і кущі від бездумного знищення їх людьми. Для людей зустріч з мавками, як правило має плачевний кінець. Виступаючи в ролі злих духів лісові діви стараються заманити людину в хащі, а там, зачарував солодкозвучним співом, усипляють вічним сном чи кружляють до смерті в шаленому хороводі.

Вірили наші односельці і в русалок говорили дітям: «Не ходи до води, бо русалки залоскочуть». Надвечір в біло пінних хвилях з'являються чудові голівки з розкішним зеленим волоссям, прикрашені вінками з латаття та інших водяних квітів. Це красуні Русалки в основному - це доньки Водяника, але серед них нерідко зустрічаються душі померлих дівчат-утоплениць та проклятих батьками дітей. Спускаючись на дно річок, озер та інших водойм, задихаючись в глибоких водах, смертні дівчата переходять в царство померлих душ і, змішавшись з юрбами водяних духів, стають русалками, поповнюючи чисельність населення підводного світу. Ці водяні діви вибирають для своїх розваг місячні ночі, і тоді місяць світить для них яскравіше звичайного. В ці ясні ночі русалки виходять із води, відшукують плакучу березу або вербу, гойдаються на тонких гілках обраного дерева, аукаються і водять хороводи з піснями, іграми і танцями. А там, де вони бігають і граються, трава стає густішою і зеленішою, хліби колосяться краще. Все ж таки русалки не такі безпечні, як здаються на перший погляд. Висовуючись із води, оголюючи білосніжні плечі та груди, вони співають причаровуючи пісень і заманюють до себе представників чоловічої статі, які піддаючись їхнім чарам, втрачають безпечність, не в змозі спротивитись пристрасному передчуттю кохання, кидаються у хвилі і топляться в них. Потрапившого в їхнє коло зазівавшого подорожнього вони лоскочуть до тих пір, доки у нього із рота не піде кров і він не повалиться, як мертвий. Крім того вони плещучись у воді і гайсаючи по хвилях, стрибають на млинарські колеса і крутяться разом з ними, не забуваючи при цьому сплутувати у рибалок сіті, а у мельників псувати жорна і греблі. Більше всього бешкетують красуні водянці на русалчиному тижні, роблячись особливо небезпечними в русалчин Четвер. Тому люди в русалчин тиждень намагаються не купатись, а виходячи з поселення, беруть із собою полинь, яку водяниці дуже бояться. Весь тиждень люди співають русалчині пісні, а в останній день тижня проводжають Русалок разом з Весною і зустрічають літо.

Від старожилів можна почути перекази і про Польову Русалку, яка живе з весни до осені. Вдягнута вона трохи по іншому. Скрізь плащ, зітканий із золотистих колосків покриваючий її невелику фігурку, то тут, то там просвічується її зелене вбрання. На голові в неї вінок із синіх волошок, а у волоссі пшеничного кольору заплутались квіти ромашки. Довгі, виблискуючі золотом коси розпущені до самих п'яток, а на грудях пломеніючий жаром мак - її улюблена квітка. Молода краса Польової Русалки буйно розпускається весною, наливається соками влітку і згасає осінню. Не довгий вік у цієї польової красуні,оскільки після жнив вона, покидаючи поля і луки, повертається в рідну стихію і поводить там час серед своїх сестер до наступного сезону.

З тих далеких часів дійшли до нас ті слов'янські персонажі, якими лякали і лякають зараз дітлахів. Перелік їх включав чи не всі відомі людині «потвори» русалка або лоскотуха, домовик, чорт, відьма. Домовик «очікував» на горищі та покинутій хаті: «Загребе у лапки, занесе у печуру, або схопить та й у мішок». 3 давніх здавен лякали бабаєм і уявляли його волохатим дідом. Також жахали Залізною Бабою. Згадки, що живе вона в колодязі, а також у коноплях і огірках: «сама волохата, пазурі в неї великі, очі, як у сови, і має довге волосся». Також лякали представниками тваринного світу: вовк, собака, ведмідь, лисиця, ґава.

Також у селі Бистрик існує багато легенд про урочища, місцеві яри, озера. (Додаток 2)

Не менш важливим є обряд виконання колискових пісень, адже в минулому вони виконувались, не тільки, щоб приспати дитину, а з метою привернути до неї або відвернути від неї певні духовні сили, оберегти від зла, сприяти її здоров’ю і швидкому зросту.

Колискову пісню виконує мама, адже заспокоїти і приспати дитину може тільки вона.

ХОДЕ СОН КОЛОН ВІКОН

Ходе сон коло вікон,

А дрімота коло плота.

Питається сон дрімоти:

• Де ми будем ночувати?

• Де хатинка новенька,

Де дитина маленька, –

Там ми будем ночувати

І дитинку колихать.

А-а-а-а-а!

ОЙ НУ ЛЮЛІ, КОТОЧОК

Ой ну люлі, коточок,

Заховався в куточок,

Тільки видно хвостичок.

А я того коточка –

Кочергою з куточка.

• Ой ти, кицю, не нявчи

Та дитини не збуди.

А в нас дитя маленьке

Та й спаточки раденьке.

• Ой спи, дитя, та дрімай,

Поки прийде з поля мати,

Принесе три квітки.

Одна квітка сонлива,

А другая – дрімлива,

А третяя – щаслива.

А щоб спалося ще мило,

Зросло – не боліло, матері не надоїло.

ОЙ СПИ, СИНКУ, ХОЧ ГОДИНКУ

Ой спи, синку, хоч годинку,

Ой спи і другую,

Пішла мати жито жати

За ниву биструю.

Спи, дитинко, спи, дитинко,

Мій сивий соколе,

Пішла мати жито жати

На широке поле.

Ой спи, дитя, без повиття

Тай без повиття,

Пішла мати жито жати

Від самого рання.

Ой спи, дитя, без повиття,

Доки місяць зійде,

Доки твоя матусенька

З поля не прийде.

ОЙ НУ, КОТРУ СІРИЙ

Ой ну,котку сірий,

Та й замети сіни,

А ти, волохатий,

Не бігай по хаті,

Не збуди дитяти,

Бо воно маленьке

І спати раденьке.

А-А, КОТУСЮ

А-а, котусю,

Займи нашу телусю,

Та й пожени пасти

На попові толоки,

Там травиці по боки.

Вона попасеться – додому струхнеться.

А люди узнали,

Попові сказали.

А піп тоді – з печі,.

Побив собі плечі,

А дячина – зполу,

Вибив собі ногу,

Сторож – із дзвіниці,

Згубив паляниці.

(колискові пісні розповіла Карачун К. Г.)

ДОДАТКИ

Додаток 1

На Сумщині, неподалік від Кролевця, в долині тихої річки Реті розкинуло свої хати чимале село. Витікаючи з-під кручі з живого джерела і несучи свою чисту воду до Реті, його навпіл перетинає потічок Бистрий. Тому, напевне, це мальовниче село, оточене зеленими луками й шумливими байраками, і назвали Бистриком. Тут 5 грудня 1910 року в хліборобській родині Сергія Федоровича Рудя народився син Пилипко.

Згадуючи пізніше свої «дитячі університети» на буйно-зелених берегах Реті, Пилип Рудь писав:

Куркулям носив я там Снопи золотії, Дні свого дитинства В стернях розгубив.

Виростав хлопчина жвавим, допитливим, беручким до будь-якої роботи. Від батька він успадкував сміливість і наполегливість у досягненні мети, від матері – любов до природи, народних пісень, дзвінкоголосого поетичного слова. Хлопець мав гарний голос, змалку знав багато пісень і добре їх виконував.

У перші пожовтневі роки в Бистрику була трикласна початкова школа. Коли Пилипко закінчував третій клас, у село прибув новий директор Борис Тимофійович Котляров. Восени 1922 року Борис Тимофійович згуртував групу старшокласників і почав з ними заняття за програмою семирічної школи. Серед своїх однолітків особливо виділявся Пилипко Рудь, який мав величезний потяг до знань, любив книгу, особливо художню літературу, знав напам’ять багато віршів Пушкіна, Лермонтова, майже всього «Кобзаря». Закінчивши сільську школу, Пилипко вивчився добре ткати на саморобному верстаті, потім пішов учитися чоботарської справи до місцевого шевця. Коли в Бистрику було створено комсомольську організацію, він вступає до комсомолу. Завжди бадьорого, життєрадісного хлопця з буйним русявим чубом і теплим поглядом синіх очей поважала незаможницька молодь, і невдовзі комсомольці обрали його секретарем Бистрицького осередку. Рудь був ініціатором створення в селі піонерської організації, став першим піонервожатим у загоні юних ленінців. Він часто приходив у райком комсомолу, розповідав про справи сільської молоді, радився, просив допомоги. Здібний ватажок сільської молоді Рудь вабив до себе людей пристрасністю, наполегливістю, вмінням вкладати весь вогонь свого палкого серця у зовсім, на перший погляд, буденні справи. Восени 1928 року Рудя, як одного з кращих комсомольських активістів і організаторів, запросили працювати в Кролевецький райком комсомолу. Рудь виїздить на села, відвідує школи та пенсіонерські організації, подає допомогу на місцях, радить, як краще організувати піонерську роботу й дозвілля дітей, залучити їх до різних науково-технічних, спортивних гуртків та художньої самодіяльності, часто виступає перед школярами, прищеплює їм любов до праці і навчання, до природи та історії рідного краю. Не полишав Рудь і сількорівської та літературної праці. Часто обговорювалися вірші Пилипа Рудя і в дружньому колі райкомівських працівників, радих і гордих, що серед них зростає поет. Постійне спілкування з людьми, перебування серед дітвори та піонерських активістів дає Рудю можливість пильніше придивлятися до життя, відшукувати, підхоплювати й поширювати паростки нового, передового, надихає до творчості. Поет пише нові ліричні вірші, все більше надсилає цікавих кореспонденцій до «Селянських вістей». Кращі з них друкувалися в газеті. Через кілька місяців після цієї пам’ятної зустрічі з донцем активного сількора Рудя зарахували на посаду літературного працівника редакції газети «Селянські вісті», що незабаром була перейменована в «Комуну». Роки роблять Пилипа Сергійовича в комсомолі залишили глибокий слід у його житті, вплинули на формування його комуністичного світогляду, відкрили перед ним ясні горизонти творчості, дали путівку в життя. Не забувайте райком, Де гуртом довелося рости, Де мужніли і твердо Ставали на ноги. Там уперше відчули Ми радість своєї мети, Звідтіля почали Торувати дороги, - з глибокою вдячністю писав пізніше поет про свої комсомольські будні. У ті часи було дуже сутужно з кадрами редакційних працівників. Але редактор «Селянських вістей» умів знаходити серед партійно-радянського і комсомольського активу та робсількорів здібних і охочих до роботи в газеті людей. Потрапивши в цей колектив, Рудь з перших же днів з притаманним йому запалом і завзяттям взявся за давно омріяну газетярську справу. Поступово в щоденній праці, у вирі життя приходив досвід, відточувалося журналістське перо, міцнів поетичний голос. В червні 1930 року Конотопський окружком партії посилає комсомольця Рудя, як цілком зрілого газетяра, секретарем редакції щойно утвореної районної газети «Колективіст Бруринщини». В Буринь Пилип Рудь приїхав разом із молодою дружиною Ганнусею Туровською, яка стала йому доброю помічницею в його комсомольській та громадській роботі. Уже через кілька місяців після переїзду на нове місце роботи Рудя призначають редактором багатиражки «За більшовицькі темпи». Багато уваги приділяє самоосвіті. Ім’я Пилипа Рудя швидко стає популярним серед читачів, багато його ровесників і молодших за віком початківців дивляться на нього вже як на зрілого поета, вмілого, дбайливого вихователя літературної молоді. Безкомпромісно критикуючи все сіре й недолуге, він дуже радів, коли серед сотень початківських вправ йому щастило відшукати пристойний вірш, свіжі оригінальні строфи. Велику роботу проводить Рудь і як журналіст. Натан Рибак, Володимир Гавриленко, Петро Дорошенко, Володимир Конвісар та інші письменники, колишні «трактористи», розповідають про Пилипа Рудя як про найактивнішого в той час свого колегу і товариша, називаючи його вихованцем «Трактора» . та про це яскраво розповів і сам Рудь у статті «Радість творчості», надрукованій разом із портретом автора в другому номері журналу «Трактор» за 1934 рік. Старанно готувалася буринська творча група «Молот» на чолі з Пилипом Рудем до обласної наради письменників і початківців Чернігівщини, що відбулася 7 серпня 1933 року. На нараді із звітом про роботу буринсьської літературної групи «Молот» виступив Пилип Рудь. Допомагає початківцям, часто друкує свої вірші, нариси, літературно-критичні статті, зарисовки та флейтони, підписуючи їх власним прізвищем і псевдонімами Пилип Гартований, Буринський, П. Весняний, П. Жовтневий, Партійний кореспондент. Багатопланова, бурхлива і невтомна діяльність П. Рудя в Бурині, що з кожним роком набирала об’ємнішого і змістовнішого характеру, була підпорядкована єдиній меті – успішному завершенню суцільної колективізації, зміцненню артільних господарств, комуністичному вихованню трудівників села. Ця діяльність, гартуючи його характер і волю, ще більше зміцнюючи переконання й ідеали, привела в липні 1937 року колишнього сільського активіста-комсомольця Пилипа Рудя до лав великої ленінської партії. Я сьогодні в пісні Заплітаю вогнисті слова, Повінь сил молодих Відчуваю у творчому гарті. Комсомоле мій, Ти мене виростив, Загартував І поставив до лав Комуністичної партії! – так сильно, правдиво й просто висловив Рудь у поетичних образах цю найвизначнішу подію в своєму житті. Вся образна система віршів Пилипа Рудя густо рясніє багатьма вдалими знахідками. Картини приподи в Пилипа Рудя теж світлі й радісні. Поет любив і вмів «переливати в пісні» природу рідного краю. Пов’язалась білою косинкою Зарожевлена морозами зима. День січневий, як художник синькою, Килими в полях розмалював. Характерним для творчості поета є й те, що в своїх віршах він намагався просту, буденну подію, звичайне явище піднести до високого, значного, знаменного. І досягав успіху. Творам П.Рудя властива активна, дійова позиція автора. Дуже часто це форма звертання до весни, до сонця, до природи, до друзів по боротьбі і праці, форма заклику, монолога, щирої задушевної розмови, діалога. Кращі поезії П. Рудя засвідчують, що голос їх автора лунав дзвінко і свіжо, що поет своєю стежкою ішов у літературу й творчо зростав разом з усім народом, з усією країною. Навесні 1938 року Чернігівський обком партії затвердив П. Рудя завідуючим відділу шкіл і культури чернігівської обласної газети «Більшовик». З перших же днів роботи Пилип Сергійович показав свої газетярські здібності. У Чернігові у Рудя з’явилося чимало хороших товаришів і справжніх друзів. Тоді в оповитому билинними легендами, багатому літературними традиціями Чернігові бурхливо розвивалося літературне життя. Тут діяло літературне об’єднання імені Михайла Коцюбинського, що видавало альманах «Квітуче Полісся». Маючи вже чималий творчий доробок, він вступає на заочне навчання до Літературного інституту імені О. М. Горького, багато читає творів класичних і сучасних письменників. Його рідні розповідають про такий цікавий випадок. Якось на кілька днів до Пилипа в гості приїхала з Бистрика мати. Побачивши, як він цілими днями працює над матеріалами для чергового номера газети, пише вірші, статті, а ночами майже до світанку просиджує за столом над розкритими книгами, мати, важко зітхала. На початку 1941 року його затверджують кореспондентом республіканської газети «Советская Украина». Він натхненно оспівує щасливе життя радянських людей («Розцвітає сад»), їх творчу працю, що стала справою честі, доблесні й геройства («Радість матері»), вірне, чисте кохання («Криниця»). У вірші «Ліна Одена», присвяченому героїні іспанського народу, що загинула в боротьбі з фашистами, поет писав: ….Одена Ліна, в мене є дочка, Я дав дочці твоє ім’я прекрасне. І буде донька з гордістю нести Ім’я твоє в майбутні роки грізні. Вона віддасть, як віддала і ти, Усю себе народу і Вітчизні. Народові й радянській Вітчизні віддав себе і Пилип Рудь, ставши на її захист гітлерівської навали. Через хворобу серця і поганий зір П. Рудь не служив у Червоній Армії. В липні 1941 року його посилають кореспондентом республіканських газет на Південно-Західний фронт. Вже з дороги телеграфував дружині: «Домігся. Іду бити ворога мечем і пером». За Пирятином, під станцією Драбів, військова частина, в якій Рудь зі зброєю в руках боронив рідну землю, потрапила в оточення. 21 вересня радянські воїни прорвали вороже кільце, але попереду знову була земля, загарбана гітлерівцями. Почувши від людей, що на Сумщині діють партизани, він повернув у рідні місця. Схудлий, в обідраній одежі, з густою бородою дістався Рудь вночі у Бистрик. Батько і мати ледве впізнали сина. Про те, що в хаті старого Рудя з’явився син-оточенець, з часом дізналися запроданці-поліцаї. Вони заарештували Пилипа і повели в Кролевець. По дорозі на хуторі Красна Гірка Рудь, скориставшись нагодою, кинувся тікати, переплив крижану річку Реть і побіг до лісу. Але поліцаї верхи на конях перетяли йому шлях, відкрили стрілянину. Діватись було нікуди. Втікача схопили, скрутили за спиною руки. Побитого, змученого важкою дорогою бранця привели у Кролевець, а звідти переправили до конотопської в’язниці, потім – у концтабір. Але ні гестапівські тортури, ні суворий, спрямований на голодне вимирання режим концтабору, не змогли поставити на коліна мужнього бійця-комуніста. Вночі, за кілька годин до страти, Рудь переліз через чотири ряди колючого дроту і втік з концтабору. В центрі відбудованого села Лукашенкове на Сумщині – обсаджена молодими берізками та ялинами братська могила. У ній разом зі своїми бойовими побратимами вічним сном спить вихованець Ленінського комсомолу, проста й скромна людина Пилип Рудь. З ранньої весни і до пізньої осені пломеніють на тій могилі живі квіти. Іменем Пилипа Рудя названі вулиці в містах і селах Сумщини. У Бистрику, на батьківщині поета, біля входу в Будинок культури прикріплена меморіальна дошка. На ній напис: «У нашому селі народився український поет партизан-ковпаківець П.С. Рудь». Є в Бистрику пам’ятне місце, тісно зв’язане з ім’ям поета. Це мальовниче урочище Круча, що розкинулося неподалік села на правому березі тихої Реті. В цьому урочищі з-під високого лісового берега б’є чисте джерело. Вода в ньому завжди прозора, як небесна блакить, свіжа й холодна в будь-яку спеку. Бистрицькі старожили розповідають, що це урочище було улюбленим місцем Рудя. Завжди, коли поет приїздив у Бистрик, він ішов до Кручі, припадав до живого джерела, набираючись творчої снаги і сили. Тепер бистряни називають це джерело криницею Рудя.

Також є постанова бюро Сумського обкому ЛКСМ України від 31.03.1969 року про щорічну обласну комсомольську премію ім. П. Рудя в галузі літератури і мистецтва.

КРИНИЦЯ

У гаю під кручею криниця,

В ній вода холодна ключева.

Часто тут дівчина смуглолиця

Про любов і молодість співа.

Навесні вона тут брала воду,

З повних відер хлюпала вода,

Хлопці поверталися з походу,

Натягали коням повода;

Хлопці до криниці завертали,

Усміхнулась радісно до них

Чорними очима. Привіталась,

Напувала коней вороних.

Говорила гордо, урочисто

Милому, що із походу йшов:

• Ось вода, вона криштальночиста,

Отака й тобі моя любов… -

… Як же не напитися з відерця

Свіжої цілющої води,

Як же не наповнить свого серця

Цим коханням щирим, молодим?

Як же не обнять, не приголубить

Милої червоному бійцю?

Як не цілувать в вишневі губи

Смуглолицю дівчину оцю?

Цілував… просив, щоб не скучала,

Руку тис…

• У табір моя путь,

Отоді, як осінь в гай причалить,

Повернусь до тебе, не забудь. –

… Навкруги вже одцвітають трави,

Скоро, скоро довгождана мить.

Полум’ям осіннім золотавим

Явір над криницею шумить.