62. Сучасна українська проза.

Євген Пилипович Гуцало належав до плеяди письменників-шістдесятників, який творив у складні суспільно-політичні часи глобальних трансформацій XX століття, що своєю чергою мало відбиток у творчому осмисленні дійсності. У 60-х рр. з перших збірок оповідань „Люди серед людей”, „Скупана в любистку”, „Олень Август”, „Хустина шовку зеленого”, „Запах кропу” Є.Гуцало заявив себе „як автор лірико-психологічної прози, акварельного письма, зосереджений не просто на внутрішньому світі людини, а на всіх його відтінках і нюансах, як поет природи, що тонко відчуває і відтворює її переміни – холодні світанки, сумні вечори, морозні чи дощові днини, гру її кольорів, гаму запахів, як охоронець краси, добра, людськості і людяності”. Є.Гуцало натхненно поринув у кругообіг різновидів малої прози (новела-медитація, оповідання-настрій, поезія в прозі, безсюжетне оповідання, лірична мініатюра, образок, акварель). Письменникові імпонувала відсутність поверховості, награного оптимізму, наявності повної необмеженої свободи для поглиблення концепції людини, можливості розкриття її екзистенційних глибин. Це своєю чергою надало змогу створення широких філософських узагальнень, що згодом мали виявлення у великій епічній формі. Протягом життя Є.Гуцало намагався донести до читача своє розуміння пошуку свободи в почуттях, без буденщини, поступово зростав у своїх намірах до відкриття істини буття: ”пізнати світ можна, тільки пізнавши світ своєї власної душі”. Для надання твору сильної стильової виразності, авторові не треба було створювати надзвичайні події, сюжет міг розгортатись безконфліктно, заглиблено-аналітично. Саме ці екзистенційні пошуки були незвичайними і ця незвичайність підсилювалась віднесенням думок в минуле, аналітичністю, співставленням з дійсністю.

Центральним об’єктом, навколо якого обертались сюжети та образи прозових творів митця постає всесвіт людської душі. Людина розглядається з чуттєво-психологічної точки зору, в кожному творі торкаючись нового аспекту життя. Людина на собі не замикається та собою не обмежується, невидимими нитками вона пов’язана з оточенням. Герой перебуває в перманентному стані очікування чогось незвичайного. Через цей психологічний стан людина ніби „зависала” в позачасових туманностях „чистої психології”. Письменникові вдалось створити героя, який наділений багатою уявою, спостережливістю, самоаналітичністю, неординарністю, чуттєвим характером. Так в новелі „І дівчина, як парус”, замріяний юнак згадує про свою кохану дівчину. Майбутнє життя уявляється йому щасливим, безтурботним, радісним. Герой швидко піддається миттєвим бажанням. Йому кортілось проникнути в глибини таємничої натури своєї коханої. Всі думки перетворювались на лагідний ритм хвилювання: ”Чому любов навіює химерний смуток, а не рівний бадьорий настрій?” [3, 224]. Стан всеохоплюючого натхнення любов’ю викликає бажання писати вірші, насолоджуватись осяянням міріад зірок: „і наче вуста свої грів на теплому вогні тих віршів” [3, 229]. Письменник розкривав душу героя з граційною легкістю, наповнював її ілюзією величі кохання, духовним багатством, в котрому вмістив радість спокійного щастя. Це відчуття абсолютно поглинає, відриває від землі, водночас переповнює старохом перед можливістю втрати бодай крихти таких прозрінь: „чим пояснити цей стан? Звідки це відчуття повного щастя, духовної гармонії? Чом вони мають змінитись? Жив передчуттям тієї миті, коли сокровенна радість, радість-утіха, радість-натхнення повернеться до нього, повернеться – і підкорить, і тоді він уже нічого не відчуватиме окрім свого щастя. Кінцевим етапом цих роздумів є повернення в реальний світ, герой знову перебуває у стані заглиблення. Таким чином переконуючи себе у достовірності емоційного сплеску. На прикладі наступної новели можна дослідити буденність перебігу подій, які перериваються виром неймовірних переживань і внутрішніх змін. Герої новели „Дівчина під дощем”, – абсолютно незнайомі один одному люди. Опинившись в одному емоційно-чуттєвому колі подій, між ними зароджується внутрішня спорідненість, що дала змогу героям протягом всього однієї миті поринути у вир надчуттєвих переживань: відчути музику дощу, поринути в таємниці та мудрощі життя, розчинити ворота власного єства: „й очі її – округлені великі, налляті синявою – були сповнені очікуванням і водночас обіцяли розкрити якусь таємницю, яку знали тільки вони” [3, 263]. У новелі „Несподівана нічна радість” автор проводить аналітичне дослідження, наче під гіпнотичною дією розкриває навколишній світ. Він задається питаннями, намагається провести аналітичний пошук, створює цілий ряд асоціацій: „Звідки ж воно? Отак неспогадано, посеред ночі, посеред сну? Нічого приємного зі мною за останні дні не сталось, не з’явилися до мене гарні думки, не обсідали голову передвесняні надії – звичайне буття, звичайні клопоти. Чого ж мені радіти, чим тішитись? Ні, це таки дивний подарунок, оцей стан, – то хто ж тоді так розщедрився, вділив мені від своєї багатої душі? Що мало відбутися в мені, який збіг обставин мав статися в природі, щоб я прокинувся осеред ночі, стояв оце на зчовганому порозі і всім своїм обличчам відчував тепле віяння весни, її летіння?” [4, 124].

У новелі-настрої „Наодинці з природою” Є.Гуцало спробував дослідити стан людини, що не підпорядковується контролю розуму. Людина припиняє усвідомлювати себе, трансформується в сутність природи, перетворюється на органи, з допомогою яких природа усвідомлює саму себе: „Ви тоді перебуваєте у стані, що схожий на прострацію, але це не прострація, ні, це особлива форма вашого просвітління, вона по-своєму натхнена, по-своєму значна, і ви повинні прислухатися тоді самі до себе з особливою пильністю, бо чи вдасться коли зазнати такого стану, стану осяяння!... Природа виступає наймудрішим співрозмовником, допомагає відкрити в людині якості, про які вона не підозрює. З’являються думки про потойбічне буття, про своє призачення на цій землі: „ваше серце співмірно б’ється у ритмі природи, пливеш по таємничій течії свого життя, любові прагнень, мрій, невсипущої віри, в безначалля й нескінечність, в ту змінюваність своєї істоти, яка раптово відкриває перед тобою, близькість твою до всього сущого” [4, 140].Ключ до розгадки лірико-психологічної прози Є.Гуцала лежить у цілковитому розумінні осяянь, щемливих спогадів, несподіваних настроїв, які пробуджують цілу хвилю яскравих почуттів: „відмовлятись від самого себе в уже звичних варіантах, шукати нові, прагнути їх, а, знайшовши і зрозумівши їх, знову повертатися до старих, щоб осягнути їх із висоти досвіду, який допоможе збагнути досі приховане – й воно німе, таки обізветься до тебе й заговорить свіжою мовою!” [3, 144]. В гонитві за ілюзією людина прагне до свободи від умовностей, до істинного розуміння життя. Роздуми – домінуючий стан героя. Філософія творів автора сконцентрована на дослідженні внутрішнього мікрокосму героя. Актом самоствердження виступає прагнення до любові. Гуцало обмежується дослідженням певної долі, окремої людської свідомості. Часто перед читачем пропливає не реальне життя, а примарне видіння в уяві героя, спалах свідомості. Важливий атрибут стилю письменника – спогади, реконструкція свого внутрішнього буття: „Пам’ять наша – глибокий чарівний колодязь, на дні якого затонуло синє небо..., з самісенької глибини колодязя, з його далекого дна, так само приглядається моє дитинство, й ми дивимось одне одному в очі, мовчимо, ніби в своєму мовчанні теж хочемо зрозуміти якусь загадку, проникнути в таємницю...” .

62..Проблема історичної пам”яті в романі „Мальви” Іваничука.

У 1968р. Роман Іваничук опублікував свій перший історичний роман «Мальви», який приніс письменникові величезний успіх у читачів і шалену партійну, ідеологічну критику, бо в ньому була вперше поставлена проблема збереження національної самосвідомості. Правда, в інтерпретації Іваничука ця проблема скоріше мала назву яничарства, недаремно й первісна назва роману була «Яничари».

До написання твору Роман Іваничук дуже ретельно готувався. Він побував у Туреччині, кілька разів їздив до Криму, де педантично вивчав історичні документи, досконало пізнав епоху, про яку збирався писати."Мальви” - трагічний символ українського народу – гожого вродою, пишного на своїй землі й знищеного духовно та фізично на чужині.Історичною площиною для роману "Яничари" автор вибрав десятиліття "золотої волі" польської шляхти й безгетьманства в Україні 1638-1648-х років, найвищого розквіту яничарського корпусу в Туреччині та безкарної сваволі кримських татар, які забирали в безборонної України багатий ясир. Крім того, аналогія між епохами вбачалася ще й у тому, що зримий вже занепад більшовицької імперії нагадував упадок імперії турецької, яка ще панувала на трьох континентах, але вже була неспроможна економічно володіти надто великою територією й асимілювати безліч народів.Яничарами в султанській Туреччині називали солдат регулярної піхоти, створеної в XIV ст. з військовополонених, у тому числі з християн, обернених у мусульманство. Історія свідчить, що напади яничар відзначались надзвичайною жорстокістю. Часто після проходу яничарського війська від селищ залишались лише груди попелу.

У творі „Мальви”зображується своєрідний мотив шукання матір'ю своїх дітей на тлі початку визвольної війни українського народу, побаченої немовби з Криму, очима невольників. Цей мотив ускладнений мотивом повернення та неповернення до втраченої вітчизни, віри й роду, мотивом пам'яті.Головні герої роману – Марія, Мальва, Стратон, Алім, Селім поєднані одною бідою: проживанням у чужому краї, та ще й у краї з іншою релігією. Перед ними у різний час постає одна й та ж проблема: змиритись та підкоритись чужій системі або все життя страждати, але залишатись вірним своїй релігії та вітчизні. Кожен з них вибирає свій шлях. На мою думку, у цьому творі Роман Іваничук надзвичайно тонко переносить час Радянського Союзу у часи Османської Імперії. У творі можна провести чіткі паралелі між двома епохами історії України. Алім та Селім, яничари – це люди, які народились на Україні, проте переконання мали комуністичні і працювали проти своєї батьківщини. Стратон – це більшість тогочасних українців, які не сприймали режим, але жили під його владою. Мальва – це інтелігенція, це "Валенроди", які жили в Союзі, та працювали проти нього. Проте наймасштабніша паралель – Марія – це Україна, яка шукає своїх дітей, що зрадили її, яка намагається переконати їх в тому, що їхні переконання хибні, яка хоче повернутись до своєї "батьківщини" – незалежності. Сам автор, на мою думку, виступає тут в образі меддаха Омара.

Як тільки роман було надруковано, ще не встигли з'явитися рецензії, як усна й письмова партійна критика за спец-завданням «згори» проголосила «Мальви» ідеологічно шкідливим «історичним романом без історії». На той час страшним та небезпечним було саме звернення до національної історії, утвердження ідеї любові до рідної землі і народу як виміру соціальної та моральної вартості людини, бо це могло спровокувати в українців бажання відтворити могутню колись Українську державу."Мальви" – дуже професійний і цікавий твір, який спонукає нас задуматись над історією, сучасністю, майбуттям свого народу.

62.Валерій Шевчук —один із українських письменників, чий сміливий творчий старт відбувся в 60-х. На початку 60-х рр. Валерій Шевчук уже досить активно друкувався в «Літературній Україні», «Вітчизні», був учасником Всесоюзної наради молодих митців, де його зустріли досить прихильно. Помітила і тогочасна критика, щоправда, здебільшого негативними відгуками, але це не зупиняло його настирливих пошуків власного шляху в літературі. І все ж 1967 р. з'являється перша книжка оповідань «Серед тижня». її схвально привітав І. Сенченко. Наступний рік став щедрішим — надруковано роман «Набережна, 12» і «Середохрестя». Саме з цього часу «почав відходити від чистого реалізму, зануреного в побут, і звернувся до умовних форм». А це вже був симптом, який неабияк насторожив партійних наглядачів. Вихід 1969 р. книжки «Вечір святої осені» став для автора фатальним. Як непокірного, інакомислячого, його надовго вилучають із літератури. На щастя, це не знищило в ньому живого митця, а навпаки, сприяло витворенню самобутнього світу, хай відчуженого від абсурдної довколишньої дійсності, але мінливого й цікавого. Майже всі друзі відвернулися від затаврованого владою, але поряд було багато книг, щоденна праця над давніми манускриптами, власними рукописами, що писалися поки що «в стіл».

Тільки після 1979 р., коли вийшла книжка «Крик півня на світанку», Валерій Шевчук знову з'являється в літературі. У 1981 р. виходять «Долина джерел» і «Тепла осінь». Друкуються книжки: «На полі смиренному», «Дім на горі», «Маленьке вечірнє інтермеццо», «Барви осіннього саду», «Три листки за вікном», «Камінна луна», «Вибрані твори», «Птахи з невидимого острова», «Дзиґар одвічний», «Місячний біль». У 90-х рр. побачили світ повісті «Початок жаху», «Чортиця», «Місяцева зозулька з ластів'ячого гнізда», епопея «Стежка в траві» («Житомирська сага»), роман «Юнаки з огненної печі». Майже всі твори Валерія Шевчука, що побачили світ у 80—90-х рр., писалися ним під час вимушеної ізоляції від суспільства. З їх поверненням у літературу активною стає і діяльність самого автора. У 1988 р. письменник удостоєний Шевченківської премії за роман-триптих «Три листки за вікном», а 1991 р.— однієї з найпрестижніших нагород — премії фундації Антоновичів. Час довголітнього усамітнення був для Валерія Шевчука і періодом наполегливого дослідження та перекладів давньоукраїнської літератури. Результати її—антології «Аполонова лютня. Київські поети XVII—XVIII ст.», «Пісні Купідона. Любовна поезія на Україні в XVI—поч. XIX ст.», «Антологія української поезії. Том 1. Поезія XI—XVIII ст», «"Сад пісень" Г. Сковороди», двотомного видання його творів, «Твори» Івана Вишенського, «Літопис Самійла Величка» та ін. В. Шевчук написав також літературознавчі есе «Дорога в тисячу років», «Мисленне дерево».Найяскравішим прикладом необарокового стилю є роман-балада Валерія Шевчука «Дім на горі». Твір складається з двох частин: повісті-преамбули «Дім на горі» і другої частини, яка має назву «Голос трави. Оповідання, написані козопасом Іваном Шевчуком і приладжені до літературного вжитку правнуком у перших» і об'єднує 13 оповідань. Певно, працюючи над обома частинами роману, Валерій Шевчук не задумувався над тим, що підсвідомо втілював у ньому специфічне барокове світосприйняття, яке відбилося вже на самій композиції твору. «Дім на горі» асоціюється з подібними бароковими спорудами. Друга частина—«Голос трави»—ніби основа цієї споруди, своєрідне підніжжя. Тринадцять оповідань в алегоричній, замаскованій формі розповідають про реальне життя. Фольклорно-міфологічна їх основа виконує роль не екзотичного тла: міфи, легенди, перекази були невід'ємною частиною світовідчуття наших предків, приносили в нього своєрідну духовну корекцію. Тому так тісно переплетено тут реальні картини з фантастичними, умовними, ірреальними. Життя героїв перебігає мовби в якомусь химерному світі, який, однак, суттю своєю нічим не відрізняється від світу реального. В ньому так само відбувається протиборство між добром і злом, світлом і тінню, людина постійно шукає сенсу свого буття, самої себе, прагне розібратися в довколишньому світі, в якому панують страх, непевність, неспокій. Кожне оповідання—своєрідна притча, морально-етичний постулат, до якого варто прислухатися, щоби вижити в такому світі. Про перемогу тут не йдеться. Автор анатомізує, тобто художньо досліджує сутність добра і зла («Відьма», «Чорна кума»), В оповіданні «Панна сотниківна» він тривожиться душевною роздвоєністю людини. Згадаймо, ця проблема хвилювала і давнє українське бароко. Він навіть показує, як ця роздвоєність може погубити («Перелесник»). Особливу увагу звертає на відповідальність кожного за свої вчинки на цій землі («Свічення»). І, певна річ, усі герої В. Шевчука свідомо чи підсвідомо прагнуть внутрішньої чистоти, гармонії («Швець»).Той дім на горі побіля річки Тетерів, довкола якого розгортаються події повісті-преамбули, уособлює своєрідну фортецю нашої духовності, той ідеал, до якого прагне жива душа. Дарма що той дім не розгаданий до кінця, загадковий і недоступний декому. Зате традиція дому є стійкою: там володарюють жінки — зачинательки та продовжувачки роду, хоронительки моралі. Чоловіки тут з'являються вряди-годи; їм належить доля блудних синів. Лише від тих, хто нап'ється води тут, на горі, з рук жінки, народжуються дівчатка. Хлопці народжуються від таємничих прибульців, які зваблюють жінок усупереч їхній волі,— «джиґунів». Взагалі сюжет повісті «учуднений» багатьма засобами. Важливе значення має в ньому й символіка, зокрема кольорів (синій, сірий, жовтий, зелений), образів (як реалістичних, так і умовно-фантастичних. Цікаво, що ця символіка тісно пов'язана із суто бароковими мотивами, які пронизують твір. Наприклад, мотив небесної дороги. Автор пояснює його як «символ життєвого шляху», йдучи по якому, «кожна людина відчуває потребу ступити не лише на житейську дорогу, а й на ту, що провадить до вічності». Піднімаючися крутою стежкою до будинку, що височів на горі, недавній фронтовик Володимир навіть не підозрював, що від того життя його круто зміниться, там він знайде спокій і душевну гармонію—він підсвідомо змушував себе підніматися вгору. Мотив самотності водночас є прокляттям та благом. Відчуття самотності переживають усі герої твору, в різний час і за різних обставин вона відіграє свою роль. Мотив блудного сина, заснований на біблійній притчі, передає горе вигнання з рідного дому-фортеці, своєрідну втечу від світу, від себе і радість повернення —знаходження себе, пізнання законів природи і світу. Символ дому в поєднанні з цим мотивом означає своєрідне благо, фортецю, міцну основу, а дорога, яка веде з цього дому,— прокляття.