2. Вільнодумство давнього світу

Н а перших етапах становлення людства вільнодумство формувалося стихійно. Тому воно було здебільшого фрагментар­ним, сповненим висловлювань із багатьма застереженнями, не завжди переконливим. Перші його вияви можна зустріти вже у

231

єгипетських («Пісня арфіста», «Бесіда зневіреного зі своїм ду­хом») та вавилонських (Діалог пана та раба про сенс життя) тво­рах. Найбільшого розвитку вільна думка набуває у Давній Греції та Римі. Вона пов'язана у першу чергу з іменами античних філо­софів: Ксенофана (567—470 рр. до н. є.) для якого Бог — це світ у всій його цілісності; Карнеада (приблизно 214—129 рр. до н. є) — творця версії теорії ймовірності (пробабанізму); Демокріта (460— 371 рр. до н. є.) Епікура (342—271рр. до н.е.).

Праці Демокріта з фізики, етики, математики, музики, ритори­ки, астрономії були своєрідною енциклопедією пізнання того ча­су. Як автор атомістичної концепції світу, він надавав античному мисленню якісно нового розуміння безкінечності, незнищуванос-ті і нестворюваності Всесвіту, переконаності в існуванні різнома­нітних світів, що виникають і гинуть. Атоми складають первинну основу всього с/щого. Вони неподільні, вічні, незмінні. Рух ато­мів — природна об'єктивна реальність. Тому в системі світоба­чення Демокріта немає випадковості, все підпорядковане чіткій необхідності. Демокріт особливого значення надавав чуттєвому рівню пізнання, хоча це не завадило йому підкреслювати роль раціональності, завдяки якій, на думку філософа, можна підійти до пізнання «істинної сутності» атомів, відкриття причинно-на-слідкових зв'язків. Він був одним із перших, хто дійшов виснов­ку, що «божественні справи» людей є результатом дії їхнього ро­зуму. Атомістична система Демокріта стала теоретичною осно­вою вчення Епікура. На відміну від Демокріта, який був пере­конаний, що атоми рухаються лише по прямій, Епікур допускав та визнавав закономірним непрямолінійний рух. Основним дже­релом виникнення та існування релігії Епікур вважав страх смер­ті, забобони і незнання законів розвитку природи. Подолати цей страх допомагає пізнання природи. Філософ не заперечував існу­вання богів, які, на його думку, живуть на «міжсвітових» про­сторах і не втручаються у долі людей.

Вільнодумство мало свій вияв і в містицизмі в Давній Індії (школа локаято, вайняшика) та Давньому Китаї (Лао-цзи, Цзоу янь). Людина намагалась пояснити для себе останню реальність, набути досконалості через емоційне ментальне очищення. Іноді містику розглядають як гілку релігії взагалі. Містика — це віль­нодумство, яке пов'язує систему символів, поведінку, розуміння світу, трансцендентний погляд на світ і спосіб інтерпретації сме­рті. Релігія робить акцент на групу та суспільство, а містика при­діляє увагу самій людині, яка намагається пізнати себе та оточу­ючий світ.

232

Містичне вільнодумство поєднане з релігією в плані емпірії. Релігійний та містичний досвід за своєю гносеологією та соціа­льно-психологічною природою — тотожні. У релігії існує соціа­льно-культове начало, тобто суб'єкт пов'язаний з церковною структурою з інститутом духовенства, з колективною обрядовою практикою, з механізмами внутрішньоцерковних комунікаціяй. Завдяки цьому індивідуальний досвід переходить в об'єктиво­вану систему організованих відносин, де важливим є не особиста свобода, а виконання законів. З часом церква є посередником між людиною та Богом, вона знаменує перехід від індивідуальності до колективності.

Жива природа будь-якого шляху усвідомлюється тільки через особистий досвід, а не через догми та забобони. Тому і виникає неортодоксальне вільнодумство. Релігія існує через містицизм. Релігія є свого роду кристалізація містики, яку відчуває та пере­живає особистість. І в релігії, і у вільнодумстві людина тяжіє до спілкування з Абсолютом. Особистість є центром релігійно-духовної активності, а не церква.

Містичне вільнодумство в релігії сплетено з ідеєю спасіння. Оскільки людина хоче жити вічно, бути врятованою, тому для неї психологічно важливим є потойбічне буття. Однак деприваЦІя (осягнення власної обездоленості) в порівнянні з іншими індиві­дами, групами веде до містичного. Особливо — естетична депри-вація, яку іноді відчувають освічені представники соціальної елі­ти вищого та середнього класу, коли не співпадають ідеали з суспільними нормами.

Вільнодумство — явище автономне від релігії, але вплетене в релігію. Оскільки містичне вільнодумство існує в релігії, так і «коріння» і «центр» релігійного життя слід шукати в містичних етапах свідомості.

У теїстичних релігіях (християнстві, іудаїзмі, ісламі) містич­ний досвід інтерпретується як злиття з Богом. Про почуття єдно­сті з Богом говорить нам Тереза Авільська, Майстер Екхарт, Рей-сбрук, Я. Беме, Е. Сведенборг: цей досвід оформлюється в кон­цепцію триєдності в християнстві.

У буддизмі цей досвід єдності оформлюється в поняття Пус­тота, Нірвана, тому можна почути, що будизм атеїстичний. На­приклад, Упанішади — велика пам'ятка містичного вільнодумст­ва, яка містить в собі ідею злиття людини з світом, Абсолютом, Космосом, й тому на цій площині містичного світорозуміння на­роджується релігія спасіння. Вчення Будди було містичним, в ос­нові якого був досвід просвітлення, так і виникає буддизм з ідеєю

233

спасіння. У надрах цієї релігії виникають містичні течії — махая-на, дзен-буддизм. Те ж саме можна знайти в християнстві. Міс­тичне вчення Христа народжується в світовій релігії— ісихазмі.

Відмінність містичного вільнодумства від релігії виявляється на психологічному та індивідуальному рівні. Релігійна людина знаходиться під владою Бога і не уявляє своє життя без нього. Бог — це таємниця, яку ще ніхто не розгадав. Містичне вільно­думство релігійної людини розповідає про Бога, якого не можна побачити фізично, його можна відчути духовно. Містична особи­стість — це людина, що розраховує тільки на свої сили, які вона отримує від знань, таємних вчень, за допомогою яких можна пі­знати істину. Вільнодумство допомагає їй в цьому відчути посвя­чення не Бога, а Буття.