6. Риторика Платона

Теоретичні розробки Платона (ок. 427 – ок. 347 р. до н.е.) були, безсумнівно, кроком уперед. Можна вже говорити про більше системну теорію ораторського мистецтва, що вплинула на ораторів – практиків і теоретиків того часу, що виразилося як у практичному переломленні його теорії, так і надалі її розвитку. Великий вплив його теорія зробила й на Цицерона, що неодноразово у своїх теоретичних дослідженнях посилається на Платона. Як зауважує А. Ф. Лосєв у передмові до творів цього філософа, ім’я Платона є не просто відомим, значним або великим

Особливості філософських поглядів Платона відбилися й у його теорії красномовства. Він розрізняє річ і ідею речі, тіло й душу. Душу, ідея, знання, взагалі все людське поводження інтерпретуються в його філософських роботах, зокрема в діалозі «Федр» (у ньому він також викладає теорію красномовства), у вигляді ідеального прообразу на небі

Ідеї (вища серед них – ідея блага) – вічні й незмінні умопостигаемие прообрази речей, усього минущого й мінливого буття.

Речі – це лише подоба й відбиття ідей. Душа ж укладена в темницю нашого тіла, після смерті якого вона переходить у космос. Разом з тим він говорить тут про діалектика, що визначається не тільки як мистецтво співбесіди, тобто мистецтво задавати питання й відповідати на них, але і як уміння зводити все одиничне й частка до загальної ідеї й, навпаки, зводити її планомірно до одиничного до одержання неподільних і одиничних елементів. При цьому загальна ідея, складена із частковостей, мислиться як цілісність, тобто нова якість, що тільки що виникла й не втримувалася в його окремих елементах. Навчання Платона про ідеї є передумовою його естетики.

До красномовства Платон підходить крізь призму своїх філософських поглядів: «Усяке мовлення повинна бути складена, немов жива істота, – у неї повинне бути тіло з головою й ногами, причому тулуб і кінцівки повинні підходити друг до друга й відповідати цілому».

Виходить, потрібно насамперед ясний поділ мовлення на частині так, щоб чітко був видно, де загальний принцип, де частковості, як цей загальний принцип, або принцип загальної ідеї, визначає все частковість, щоб можна раціональним шляхом переходити від загального до частки й від частки кобщему.

Як уважає Платон (діалог «Федр»), оратор повинен не ганятися за чужими думками, а сам осягати й осягти істину того, про що він збирається говорити; правильне, щире, точне мовлення повинна виходити зі справді» об визначення свого об’єкта, предмета мовлення. «Той, хто має намір зайнятися ораторським мистецтвом, повинен насамперед визначити свій шлях у ньому й уловити, у чому ознака кожного його різновиду».

На думку Платона, мистецтво оратора багато в чому залежить від здатності, уміння, охоплюючи всі загальним поглядом, зводити до єдиної загальної ідеї розрізнені об’єкти мовлення й розділяти все на види, на природні складові частини, а також уміння зводити частка до загального й із загального одержувати частку. У діалозі «Федр» Платон пропонує композицію мовлення: вступ, виклад і свідчення, докази, правдоподібні висновки .

Деякі практики, за словами Платона, виділяють ще підтвердження й додаткове підтвердження, може бути спростування й додаткове спростування (Феодора також побічне пояснення й непряма похвала (перший запропонував Эвен).

Він уважає, що викладач ораторського мистецтва повинен добре знати природу кожної речі і її ідеї, а через це знання прагнути до пізнання душі, знати її види й те, яка мовлення і як впливає на душу. Він повинен співвіднести види мовлень і види душі і їхніх станів, установити відповідність кожного виду мовлення кожному виду душі. Знати, яку душу якими мовленнями й з якої причини неодмінно вдасться переконати, а яку – немає.

Висуваючи на перший план емоційну переконливість мовлення (вплив на душу), Платон не вважає важливими логічні докази, які відходили в нього на другий план. Тому він переконаний, що в судах «рішуче нікому немає ніякої справи до істини, необхідна тільки переконливість».

Оратор повинен, на думку Платона, распрощаться з істиною, але побудувати своє мовлення так, щоб вона здавалася для слухачів правдоподібної

А. Ф. Лосєв підкреслює: «Теорію ораторського мистецтва (Платона.) ми повинні сприймати на тлі всієї платоновской естетики, узятої в цілому. А платоновская естетика, узята в цілому, учить про збіг ідеї й матерії в одну нероздільну й нерозрізнену цілісність. Для цього досить матеріалів перебуває вже й у самому «Федре». Отже, той збіг загального й одиничного, про яке ми читаємо в «Федре», потрібно розуміти аж ніяк не абстрактно, але саме платонічно, а тоді й той художній аналіз ораторського мовлення, що формально відсутній у риторичній частині діалогу, заповнює сам собою й навіть грає першу роль. Тому вчення про ідеї й у концепції ораторського мистецтва в Платона залишається, власне кажучи, на першому плані, незважаючи на висування тут морально – політичних, педагогічних м логічних цілей на перше місце».

Деякі питання красномовства, його сутності, його мети розглядаються в Платона й у діалозі «Горгий». У бесіді, що виникла між Сократом і Горгием і їхніми учнями, дається ряд визначень риторики як процесу – від широкого до вузького. Горгий – головна діюча особа діалогу, що виражає ідеї Платона, уважає, що красномовство становить найбільше благо й дає людям як волю, так дорівнює й влада над іншими людьми. Він говорить, що риторика – це «здатність переконувати словом і суддів у суді, і радників у Раді, і народ у Народних зборах, та й у всяких інших зборах громадян. Володіючи такою силою, ти й лікаря будеш тримати в рабстві, і вчителі гімнастики, а що до нашого ділка, виявиться, що він не для себе наживає гроші, а для іншого – для тебе, що володіє словом і вмінням переконувати юрбу». Платон виразився у властивій йому «» манері, щоміркує, однак цілком ясно, щоб зрозуміти конструктивність думки.

Красномовство повинне насамперед впливати, переконувати. Ця думка пов’язана з його поглядами на пізнання, що, на думку Платона, є анамнезис (спогад) душі про ідеї. Адже душу до з’єднання її з тілом споглядала в космосі деякі (певні) ідеї. Тому про почуттєві речі і явища можливо не знання, а тільки досить і досить імовірне «думка.». Звідси красномовство насамперед пов’язане з переконанням, впливом на душу, на думку. І основний принцип красномовства як мистецтва переконання, по Платонові, полягає в тому, щоб вселити, що справедливо й несправедливо, добре й погано. У діалозі, однак, виділяються два види переконання: один вид пов’язаний з повідомленням віри без знання, іншої – дающий знання. Горгий і Сократ приходять у діалозі до висновку, що красномовство повинне користуватися першим типом переконання, тобто вселяти віру, не даючи знань, не користуючись об’єктивними доказами. Слухачі повинні приймати на віру те, що висловить їм в емоційному мовленні оратор. «Виходить, оратор у судах і інших збіговиськах не повчає, що справедливо, а що ні, але лише вселяє віру, і тільки».

Красномовство – інструмент досить тонкий, і користуватися ним, на думку Платона, треба обережно, по справедливості, не зловживаючи його величезними можливостями. «Красномовство – це майстер переконання, що вселяє віру в справедливе й несправедливе, а не повчаючого, що справедливо, що ні». Таким Чином, не доказу є основою красномовства, а емоційний вплив, емоційне переконання, емоційне вселяння. І в цьому недолік теорії Платона. Прагнення до емоційного вселяння приводило до вільної інтерпретації факту як такого й до його емоційної оцінки, що цілком залежала від сприйняття цього факту оратором і аудиторією.

У зв’язку з емоційним впливом красномовство рівняється з іншими мистецтвами: музикою, поезією, театром. Звідси робляться висновки, що риторика, мабуть, не може бути просто вправністю й догідництвом для досягнення задоволень, а повинна бути свідомо проведеним мистецтвом насадження благих почуттів. Риторика повинна створювати в душі «лад і порядок», приводячи її зі стану роздробленості в стан цілісності, на якому ґрунтується її досконалість. І тут, як бачимо, повторюється космічна ідея переходу від часткового до загального, від окремого кцелому.

Красномовство повинне мати благі наміри (згадаємо: вища ідея – ідея блага), воно виганяє з душі прагнення до дурних задоволень і несправедливості, очищає душу. удосконалює її.

Риторика, як і всяке справжнє мистецтво, по думці Платона, є творча діяльність, вона приводить емоції, страсті в системний, упорядкований стан, втілюючи тим самим вищу справедливість. Ця творча діяльність, однак, вимагає ретельної підготовки оратора. І тут Платон підтримує ідею софістів, які теж уважали, що гарний оратор повинен багато працювати над самовдосконаленням і мовленнями. Філософ неодноразово говорить про необхідність для всякого оратора проходити особливу школу ораторського мистецтва, що навчила б його правильно, відповідно до і ефективно складати мовлення .

Міркування Платона свідчать про тім; що він надавав величезного значення саме технічній стороні мовлення, розуміючи доконану техніку мовлення в тісному зв’язку з урахуванням психології слухачів, уважаючи науку про красномовство важливим філолофсько-психологічним навчанням.

Підбиваючи підсумок аналізу риторичних поглядів Платона, можна погодитися з А. Ф. Лосєвим, що писав: « Ясно випливає висновок про величезний інтерес Платона до ораторського мистецтва, про його постійну схильність будувати теорію цього мистецтва, хоча теорія ця в нього досить несистематична».