Іконников Володимир Степанович

(21(09).12.1841–26.11.1923) – історик, джерелознавець., археограф. Д-р історії (1869), проф. (1871), акад. Петрогр. АН (1914), УАН (1921, з 14 черв. 1921 – ВУАН; нині Національна академія наук України). Почесний член Юр’ївського (нині Тартуський), Харківського, Київського і Петроградського університетів, Київської духовної акад., Московського археологічного інституту, Російського бібліотечного товариства та інших наукових інституцій. Обраний почесним членом Спілки російських архівних діячів (1917).

Народився в м. Київ. З 1852–1861 рр.навчався в Київському кадетському корпусі за казенний кошт. Закінчив Київський університеті зі званням кандидата історико-філологічного факультету й був зарахований професорським стипендіатом на кафедру російської історії (1865). 1865–66 викладав історію в Київській військовій гімназії та історію загальну літературу в Інституті шляхетних дівчат (Київ). 1866–67 – приват-доцент у Харківському університеті, 1867 – в Одеській гімназії та в приватній жіночій гімназії міста, де викладав рос. історію та словесність.

1867 у Новоросійському університеті (Одеса) захистив дис. на тему: "Максим Грек" і отримав ступінь магістра російської історії. 1869 захистив докторську дис. на тему: "Опыт исследования о культурном значении Византии в русской истории", наступного року був обраний доцентом кафедри російської історії Київського університету. Від 1870 – екстраординарний, від 1871 – ординарний, а від 1892 – заслужений професор Київського університету.

Упродовж 1873–1913 рр. виконував обов’язки гол. ред. "Университетских известий"; 1877–80 та 1883–87 – декан історико-філологічного факультету Київського університету; 1874–77 та 1893–95 – голова Історичного товариства Нестора-літописця; 1878–89 – зав. Вищих жіночих курсів у Києві; 1871–87 – член Попечительної ради Київ. учбового округу; 1889–1904 – голова Бібліотечної комісії при університеті; 1881–83 – член ради Колегії Павла Ґалаґана; з 1904 – голова Тимчасової комісії для розбору давніх актів у Києві (див. Київська археографічна комісія); з 1910 – заступник голови Київського товариства охорони пам’яток старовини та мистецтва та ін.

Наук. спадщина І. налічує 716 опублікованих праць, з-поміж яких низка історіографічних та джерелознавчих досліджень, що висвітлюють проблеми методології історії, теоретичного та конкретного джерелознавства, методику опрацювання різних видів джерел, питання архівістики, музеє- та бібліотекознавства тощо (зокрема праця "Опыт русской историографии" (Київ, 1891–92, т. 1, кн. 1–2; Київ, 1908, т. 2, кн. 1–2). 3-й т. не видано, його рукопис зберігається в Петерб. філіалі архіву РАН). І. видав праці з історії України: "Киев 1648–1855. Исторический очерк" (1904), "Крестьянское движение в Киевской губернии в 1826–27 гг." (1905) та ін.

Євген в’ячеславович Пєтухов

Із рукописними фондами бібліотеки працював відомий історик літератури й викладач інституту Євген В’ячеславович Пєтухов (1863–1948) – філолог, історик літератури, архівіст, який із 1889-го по1895 р. був професором російської словесності в Історико-філологічному інституті князя Безбородька в Ніжині. Вихованець історико-філологічного факультету Санкт-Петербурзького університету та професорів О. Ф. Міллера, М. І. Сухомлинова та О. І. Незелєнова, він підготував докторську дисертацію в ІФІБ (з 1916 р.– член-кореспондент Імператорської академії наук). У радянські часи, у 1920-х – на початку 1930-х рр. − професор Кримського центрального архівного управління, де особисто опрацював особові фонди князів Воронцових-Дашкових, Карамзіних-Мещерських, Супових. Брав участь у складанні довідника з архівних фондів Кримського ЦАУ [22].

У 1889–1895 рр. у своїх наукових студіях Є. В. Пєтухов розвивав традиції філологічної школи Санкт-Петербурзького університету в галузі вивчення слов’янознавства. Йому належить ряд праць, присвячених вивченню пам’яток давньої писемності, зокрема рукописам із Ніжинської бібліотечної колекції. Є. В. Пєтухов публікує “Материалы и заметки по истории древней русской письменности (ХІІ–ХІІІ ст.), “К истории древне-русского пролога”, “Заметки о некоторых рукописях, хранящихся в библиотеке Историко-Филологического Института кн. Безбородко” та ін..

У праці “Заметки о некоторых рукописях, хранящихся в библиотеке Историко-Филологического Института кн. Безбородко” науковець уперше описав найбільш цінні рукописи зібрання. Розвідка містила перелік та описи рукописних пам’яток, які мали історичну цінність та слугували джерельною базою для розвитку таких спеціальних галузей, як історія мови, літератури, української книги та вітчизняного бібліотекознавства. Є. В. Пєтухов звернув увагу на рукописні пам’ятки XVI−XIX ст. (прологи, житія, збірники XVIIІ ст.), проаналізував походження, здійснив їх загальну атрибуцію.

Є. В. Пєтухов приділяв увагу також літературі XVII−XIX ст. У 1910 р. він написав узагальнювальну працю “Русская литература”. У власних наукових розвідках Є. В. Пєтухов ґрунтувався на засадах “історичного методу”.

Видатні вчений Є. В. Пєтухов зробив вагомий науково-практичний внесок в археографію рукописів, що відкриває можливість оцінити історико-культурну спадщину України і простежити її долю.