Основні:

1. Комунікативна (мова – основний засіб спілкування).

2. Когнітивна, або мислетворча, виражальна (мова – засіб формування і вираження думок).

3. Репрезентативна, або інформаційна (передача в процесі спілкування інформації про мовну дійсність).

4. Гносеологічна, або акумулятивна (засіб пізнання світу і збільшення об’єму знань про нього).

5. Емоційна, або експресивна (вираження ставлення мовця до змісту свого повідомлення, передача різних почуттів).

6. Апелятивна, або імпресивна, волюнтативна, прагматична (вплив на слухача, який повинен реагувати на почуте, спонукання слухача до дії – військові команди).

7. Ідентифікаційна (засіб ототожнення людини в межах певної спільноти).

8. Естетична (знаряддя створення певних літературних цінностей, задоволення естетичних почуттів слухача).

9. Номінативна, або називна (засіб номінації усього пізнаного людиною).

10. Культуроносна функція (культура кожного народу знайшла відображення та фіксацію найперше в його мові).

Усі ці функції виступають лише у взаємодії.

Крім основних функцій, мова виконує також факультативні функції, тобто ті, які проявляються лише у певній ситуації, нечасто.

Факультативні:

1. Магічна (закликання, причаровування; слова здатні викликати уявлення, образи предметів, істот, які не існують взагалі).

2. Фатична, або контактовстановлююча (звертання на себе уваги, підготовка співрозмовника до сприйняття інформації, так звана „пуста розмова”).

3. Демонстративна (підкреслене вираження, хизування за допомогою мови своєю етнічною, національною належністю).

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА МОВА. ЇЇ ОЗНАКИ

Уже з виникненням мов народностей формуються й літературні мови. Щоправда, в епоху Середньовіччя у функції літературних мов у багатьох народів виступали переважно чужі мови, які обслуговували в першу чергу потреби церкви, а також держави, культури, науки тощо. Так, у Західній Європі в ролі літературної тривалий час виступала латинська мова, яка обслуговувала і низку західнослов’янських народів (поляків, чехів, словаків та ін.). У більшості ж слов’ян (східні слов’яни, а також болгари, македонці, серби) у функції літературної виступала старослов’янська (чи церковнослов’янська) мова, яка була близькою до народно-розмовних мов цих народів. За таких умов виникало протиставлення писемно-літературних і усно-розмовних мов.

Виникнення націй спричинило появу на живій народній основі національних літературних мов. У складі національної мови літературна мова виділяється як якісно особливе утворення, яке звичайно не збігається з жодним із місцевих діалектів.

Сучасна українська мова є багатовіковим надбанням українського народу. Становлення народу тісно пов’язане з формуванням його мови. Будучи національною, мова закріплюється в літературі, стаючи літературною мовою нації, і поступово витісняє територіальні діалекти.

Літературна мова – це оброблена, унормована форма національної мови, яка в писемному та усному різновидах обслуговує культурне життя народу, всі сфери його суспільної діяльності.

Літературну мову характеризують такі ознаки:

– наддіалектність (функціонує без просторових обмежень, об’єднуючи носіїв мови незалежно від їхньої діалектної належності);

– поліфункціональність (охоплює всі сфери комунікативної діяльності суспільства);

– унормованість (оперує загальноприйнятими усталеними мовними нормами);

– стилістична диференціація (має розгалужену систему мовних стилів);

– поширеність на всій мовній території;

– наявність усної і писемної форми реалізації.

Сучасна українська літературна мова виконує комунікативну функцію. Для спілкування характерні писемна і усна форма реалізації літературної мови.

Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності. Писемна форма є більш стандартизованою, ніж усна, насичена штампованими компонентами, характеризується складними та стилістично відшліфованими синтаксичними конструкціями. Для ділового мовлення писемна форма є пріоритетною, оскільки окремі жанри офіційно-ділового стилю функціонують тільки на папері, наприклад, накази, протоколи, акти, заяви, резюме, посвідчення, доручення, розписки, листи тощо.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства. Їй притаманна більша свобода вибору мовних конструкцій, стилістичних фігур, інша структурно-граматична організація (неповні, короткі речення, нешаблонність висловів, багатство лексики).

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе деякі діалектні риси інших наріч. Зачинателем української літературної мови був І.П. Котляревський, основоположником – Т.Г. Шевченко. Отже, літературна мова – знаряддя загальнонаціональної культури, мова науки і літератури (хоча літературну мову не можна ототожнювати з мовою художньої літератури, де часто використовуються позалітературні мовні засоби).

 НАРІЧЧЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Будь-які літературні мови, розвиваючись за своїми законами і закономірностями, пов’язані із місцевими діалектами, оскільки поповнюються за їхній рахунок новими лексичними і виражальними засобами. Але коли постає проблема дослідження специфічних ознак різних мовних рівнів (фонетики, лексики, граматики, словотвору, граматики) на конкретних територіях, слід розмежовувати такі поняття, як говірка, говір, діалект і наріччя.

ГОВІРКА – це найдрібніша діалектна одиниця, що охоплює мову одного, а іноді й кількох цілком однотипних з мовного погляду населених пунктів, між якими немає будь-яких територіально виражених мовних відмінностей, за винятком чисто індивідуальних особливостей мовлення, викликаних індивідуальними дефектами мовців, а також рівнем освіти, загальної культури, родом заняття певного індивідуума чи певної групи людей. Лише говірка є реальною комунікативною системою, засобом спілкування мешканців, вона протиставляється іншим говіркам набором диференційних ознак на різних рівнях. Говірка є центральним об’єктом описової діалектології.

ГОВІР – це група однотипних говірок, що споріднені між собою рядом специфічних мовних ознак, якими вони більш-менш відчутно відрізняються від інших груп говірок, це територіально окреслене діалектне утворення, яке характеризується певною сукупністю діалектних ознак.

У значенні „говір” вживають і термін „діалект” (зокрема і П. Ю. Гриценко), проте ці два поняття не є тотожними.

ДІАЛЕКТ – це група споріднених говорів, що характеризуються системою спільних ознак, якими ця група виразно відрізняється від іншої групи говорів.

НАРІЧЧЯ – це найбільша діалектна одиниця певної мови, до складу якої входять однотипні діалекти цієї мови, що мають цілий ряд спільних мовних рис, якими вони виразно відрізняються від інших наріч. У працях минулого століття побутувало також поняття діалектна група, проте більш логічним є використання терміна наріччя.

В українській діалектній мові розрізняють три наріччя, у кожному із яких виокремлюються діалекти та говори:

1. Північне, або поліське (на території сучасної Чернігівської області, в північних районах Сумської, Київської, Житомирської, Рівненської та Волинської областей, а також у низці південних районів Білорусі). Тут виділяють:

– східнополіський, або лівобережнополіський, діалект,

– середньополіський, або правобережнополіський, діалект,

– західнополіський, або волинсько-поліський, діалект (до нього прилягають і підляські, або надбузько-поліські, говірки).

Основні ознаки північного наріччя:

1. Наявність дифтонгів куон', стуол, куен', стуіл, снуип, снуіп; піечь, с'іем, кис'іел'.

2. Ствердіння [р] та [ц] – бурак, вечерат’, улица, хлопец, танцоват’.

3. Афереза – за’дно, до’дного (за одно, до одного).

4. Усічені форми прикметників і займенників у чоловічому роді та нестягнені у жіночому та середньому роді – добри, таки; молодайа, такойе.

5. Поширення суфікса -ухна – девухна, Грицухна.

2. ПІВДЕННО-СХІДНЕ (на території південних районів Київської та Сумської областей, на всій території Харківської, Луганської, Донецької, Полтавської, Дніпропетровської, Запорізької, Херсонської, Черкаської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської областей (в останніх чотирьох областях виняток становлять окремі райони), в Кримській, а також у суміжних районах Курської, Бєлгородської, Воронезької, Ростовської областей Росії і в Краснодарському краї та ін.):

– середньонаддніпрянський діалект (київський і полтавський говори),

– слобожанський діалект

– степовий діалект.