9. Назрівання революційної кризи у Наддніпрянщині.

Світова війна супроводжувалася небаченими раніше людськими жертвами і матеріальними втратами воюючих сторін. За перші два роки російська армія втратила 7,5 млн вбитими, пораненими й полоненими. Але на зміну їм прийшли 15 млн запасних і рекрутів, яких набирали по всій імперії, особливо у прифронтовій зоні, якою була вся Наддніпрянська Україна. |

Особливо складною була соціально-політична обстановка в Росії. Авторитет правлячого режиму швидко падав серед усік верств населення. Царський уряд звинувачувався в некомпетентному керівництві, а близькі до престолу особи - в державній зраді. Посилювалися опозиційні настрої в Державній Думі, де у 1915 р. сформувався опозицій­ний уряду Прогресивний блок. У відповідь на вимогу блоку провести демократичні реформи, у тому числі припинити ре­пресії проти українців, цар розпустив Думу.

Однак репресивними заходами було неможливо зупинити наростання масового народного руху, зокрема страйкового руху робітників. Так, на початку 1916 р. декілька днів страйкували робітники металургійного заводу в селищі Кам'янському Кате­ринославської губернії. Півгора місяця тривав страйк суднобу­дівників Миколаєва. Три тижні не виходили на роботу шахтарі Горлівсько-Щербинівського району. Загальна кількість страй­карів перевищувала 25 тис. чол.

Тривожні для режиму події відбувалися на селі. Економічна криза швидко охоплювала сільське господарство. У зв'язку з не­стачею робочої сили, реманенту, тяглової худоби посівні площі в Україні у 1914-1916рр. зменшилися на 1,9 млн дес. Ціни змі­нювалися у невигідному для селян напрямку. Якщо до війни за один пуд пшениці в Україні можна було купити 10 аршин ситцю, то у 1916 р. — лише 2 аршини. В цих умовах селянські господарства, особливо малоземельні, занепадали.

На початок 1917 р. з 4 млн селянських господарств України 0,64 млн не мали посівів, а 1,4 млн не мали коней. Природне незадоволен­ня селянства інколи виливалося у відкриті бунти. Так було, наприклад, у 1915 р. у с. Нижня Сироватка Сумського повіту, де незадоволені несправедливими діями землемірів селяни, головним чином солдатки, розгромили волосну управу і вигна­ли стражників із села. Для придушення виступу був надісла­ний загін поліції, який заарештував і кинув до в'язниці близько 300 учасників виступу.

У тилу поступово назрівав могутній антиурядовий виступ широких народних мас. Настрої в тилу швидко перекидалися на фронт внаслідок чого цілі полки відмовлялися йти у бій.

Ставало очевидним, що Російська імперія наближається до революційного вибуху, у ході якого буде вирішуватися подаль­ша доля всіх народів, що входили до її складу, у тому числі і українського народу.

Своєю прямолінійною і реакційною полі­тикою царизм наближав свій кінець.

10. Загострення українського питання в Австро-Угорщині.

Величезних втрат у війні зазнала і австро-угорська армія, які також кожпенсувалися новими масовими мобілізаціями по всіх регіонах Австро-Угорської імперії, у т.ч. у Західній Україні.

Проте, на відміну від російського уряду, уряд Австро-Угорщини здійснював значно гнучкішу політику, зокрема в національному питанні. Але ця політика суттєво не поліпшувала становище українців. Навпаки, восени 1916 р. надії Головної української ради і всіх інших лояльних Австро-Угорщині політичних сил Західної України на одержання ав­тономії української частини Галичини й Буковини стали розвіюватися. 4 листопада 1916 р. уряд Німеччини проголосив утворенні «самостійного» Польського королівства з 10 губерній Польщі, які до 1914 р. належали Російській імперії, а в ході во­єнних дів були захоплені німецькими військами. Одночасно імператор Австро-Угорщини Франц-Йосиф І проголосив авто­номію Галичини без розподілу краю на східну і західну части­ни. Українців, таким чином, віддавали під контроль поляків. Було проігноровано найважливішу вимогу західних українців, з якою вони зверталися до Відня десятки років: надати авто­номію Східній Галичині, населеній переважно українцями. Більше того, між урядами Німеччини й Австро-Угорщини відбувалися переговори щодо утворення у майбутньому з Королів­ства Польського й Галичини самостійної держави у формі конституційної монархії. Для Німеччини й Австро-Угорщини значно важливішим було мати у Європі союзних з ними поляків, ніж вирішувати «українське питання» в умовах, коли біль­ша частика України була під російським контролем.

Життя підказувало українцям, як західникам, так і наддніпрянцям, що їхнє визволення залежить передусім від них самих.