2. Українська політична думка польсько-литовської і козацько-гетьманської доби

Після припинення існування Галицько–Волинської держави (XIV ст.) українські землі ввійшли до складу Королівства Польського та Великого Князівства Литовського. В 1569 р. внаслідок укладення Люблінської унії було утворено федеративну державу Річ Посполиту. Незважаючи, що тогочасні польські шляхетські кола вели систематичний наступ на українські землі – основною ціллю якого було обмеження прав української православної шляхти, окатоличення та ополячення українського населення. З іншого боку приєднання українських земель до Польщі мало і певні позитивні наслідки. В той час Польща стала своєрідною ланкою, яка сприяла проникненню на українські землі культурних впливів Західної Європи. Значна частина української знаті отримувала освіту в вищих навчальних закладах Європи, після закінчення яких використовували та поширювали набуті знання в Україні.

Одним з найвизначніших мислителів того періоду був Станіслав Оріховський (1513 – 1566), який здобув освіту в кращих університетах Європи. Після повернення на батьківщину написав ряд творів, а саме: “Про целібат”, “Відступництво Рима”, “Напучення польському королю Сигізмунду – Августу” та інших.

У своїх працях С. Оріховський розглянув коло проблем пов’язаних з організацією державної влади. Зокрема, в праці “Напучення польському королю Сигізмунду – Августу”. Головним завданням короля є захист вітчизни, тому він повинен більшу частину свого правління проводити не в столиці, а з військом на кордонах держави. Стосовно проблеми формування королівської ради то С. Оріховський вважав, що король повинен обирати собі в радники найкращих з знатних мужів, бо вони несуть відповідальність за честь свого роду і мають певний авторитет. Водночас слід також пам’ятати, що це є нагородою не лише за знатність роду, а і за славу, і доблесть де крім походження важливу роль відіграють і особисті якості. Для того, щоб в країні було більше освічених людей одним з основних завдань короля є підтримка освіти і науки. Окрім цих положень С. Оріховським було висунуто і ряд інших важливих для того часу політичних ідей.

Після укладення Люблінської унії (1569 р.) на українських землях активізувались процеси ополячення та окатоличення українського населення. В результаті пошуку компромісів з римо–католицькою церквою в 1596 р. було укладено Берестейську церковну унію з римським папою, відповідно до якої частина православного духовенства визнавала зверхність Ватикану в обмін на збереження традиційних обрядів та церковної автономії. Між прихильниками та противниками унії розгорнулась дискусія, яка знайшла своє відображення в полемічній літературі найвідомішими представниками якої були Христофор Філалет та Іван Вишенський.

В праці Х. Філалета “Апокрисис”, яка була написана як відповідь на твір єзуїта Петра Скарги “Синод Брестський”, що була спрямована проти православ’я та на захист ідей унії 1596 р., Х. Філалет обстоював ідею рівності людей незалежно від становища, яке вони займали в суспільстві та віросповідання. Обґрунтовуючи свої погляди, Х. Філалет виходив з ідей суспільного договору і природного права та висував ідею щодо обмеження влади монарха законом. Бо монарх не є абсолютно повновладним володарем над своїми підданими. Людина – це єдність душі і тіла, в свою чергу влада монарха не поширюється на душу людини. Відносини між монархом і підданими повинні базуватись на законі і добровільній згоді. Основу відносин між монархом та підданими має складати договір згідно якого піддані присягають королю виконувати свої обов’язки, а король в свою чергу присягає підданим діяти згідно з законом, поважати права і свободи підданих.

Згідно традицій тогочасної суспільно – політичної думки Х. Філалет значну увагу приділяє і співвідношенню світської і духовної влади, держави і церкви. Дотримуючись ідей суспільного договору і природного права, він заперечував абсолютизм не тільки світського монарха, а також і римського папи, та вважав незаконним втручання римського папи в світські справи, його стремління підпорядкувати собі світську владу, одночасно висував ідею, що прості віруючі повинні брати участь в вирішенні важливих церковних справ. Ідеї розроблені Х. Філалетом в майбутньому відіграли важливу роль в розвитку української політичної думки.

Іван Вишенський (1545/1550 – 1620) автор багатьох трактатів спрямованих проти Берестейської унії. Найвідомішим з яких є “Писання до єпископів, які втекли від православної віри”, написаним у відповідь на вже згадану працю П. Скарги. Основна ідея творів І. Вишенського – ідея соціальної рівності. Він доводив, що всі люди є рівними від природи, а їхні тіла складаються з єдиної субстанції. Однак, І. Вишенський не закликав до боротьби, бо на його думку перемогти світ зла можна лише молитвами, очищенням від скверни. Цим самим ним було ідеалізовано давньохристиянську євангельську громаду, де всі члени жили в братерстві та злагоді. Ним висувалася також ідея соборності суть, якої полягала обґрунтуванні ідеї соціальної рівності. В цьому контексті піддавалась критиці світська влада, яка була далекою від ідеалів раннього християнства. Як прихильник ідеї соціальної рівності І. Вишенський засуджував поділ суспільства на багатих та бідних, як противник унії заперечував абсолютну владу римських пап.

Значною мірою імпульсувала розвиток української політичної думки ХVII ст. Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького проти Польщі (1648 – 1654). Державотворчі ідеї тогочасної української політичної думки відтворено в “Статтях про устрій Війська Запорізького”, Зборівському 1649 р. та Білоцерківському 1651р. договорах з Польщею. Особливо важливу роль з цих документів відігравав Зборівський договір внаслідок якого Україна отримала автономію. В результаті чого частина держав тогочасної Європи визнала Україну, як державне утворення й підтримувала з нею дипломатичні відносини як з суверенною державою. В січні 1654 р. між Україною та Росією було укладено Переяславську угоду, а після підписання Березневих статей (1654 р.) Україна ввійшла до складу Росії на правах широкої автономії. Після смерті Б. Хмельницького (1657 р.) посилився наступ Росії на Українські землі, що не в останню чергу було зумовлено послабленням позицій українських гетьманів. Частина козацької верхівки виступила проти союзу України з Росією небезпідставно, вбачаючи в ній основного противника української державності, і як альтернативу цьому союзу вони висували ідею об’єднання з Польщею та Литвою. Такої позиції дотримувався і гетьман України Іван Виговський (1657 – 1659 рр.). Після переговорів в м. Гадяч з представниками польського короля 16 вересня 1658 р. ним було заключено знаменитий Гадяцький трактат (Гадяцьку унію), який передбачав перебудову Речі Посполитої в федерацію трьох самостійних держав: Польщі, Литви й України. Першим пунктом цього договору визначалось, що Україна в межах воєводств Київського, Чернігівського й Брацлавського стає вільною й незалежною державою під назвою Великого Князівства Руського. Всі три народи творять три вільні республіки, об’єднані між собою лиш особою короля, всіма трьома ними спільно вибраної, та зобов’язуються спільними силами здобути береги Чорного моря. Але в результаті військових поразок І. Виговський втратив гетьманство, а протягом наступних десятиліть українські землі, що були в складі Росії поступово втрачали свою автономію.

Тогочасна українська політична думка відображала особливості українсько – російських та українсько – польських відносин та політичний устрій тогочасної козацької держави, особливо яскраво це вдалося реалізувати Пилипу Орлику (1672 – 1742), який був генеральним писарем в період гетьманування Івана Мазепи. Після поразки короля Швеції Карла ХІІ та І. Мазепи в Полтавській битві (1709) П. Орлик з частиною козаків емігрували, а після смерті І. Мазепи, П. Орлика 5 травня 1710 р. в м. Бендери було обрано гетьманом. Перу П. Орлика належить ряд творів а саме: “Вивід прав України” в якому було обґрунтовано ідею незалежної Української держави, та “Пакти й конституції вольностей Війська Запорозького”, прийнятій на козацькій раді в м. Бендерах 16 квітня 1710 р. Розроблений групою старшин на чолі з П. Орликом, цей договір ввійшов в історію як “Конституція Пилипа Орлика”, або “Бендерська Конституція”. Конституція починалась з урочистої декларації, що “Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування”. В цілому конституція Пилипа Орлика була одним з найліберальніших та найдемократичніших документів того періоду, однак вона так і не набула чинності на Україні, але вона є свідченням того, що українська політична думка розвивалась в руслі передових західноєвропейських традицій. Основними її демократичними принципами є:

• обмеження влади гетьмана представницькими органами;

• поділ державної влади;

• закріплення прав і свобод особи і т.д.

Вагому роль в розвиток політичної думки того часу зробила плеяда випускників Києво – Могилянської академії серед них були і Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Григорій Сковорода.

Стефан Яворський (1658 – 1722) був відомим церковним діячем, автор праці “Камінь віри” (1715) та багатьох проповідей. Тогочасні владні відносини він уявляв в вигляді своєрідної піраміди, на вершині якої стояв імператор, нижче князі та бояри, що перебували на державній службі, за ними офіцери армії та флоту, нижче них купецтво та духовенство і нижній щабель займав простий люд.

Соціально – політичну структуру суспільства С. Яворський зображав в вигляді колісниці де є чотири колеса, так і в суспільстві є чотири чини це аристократія, військові, духовенство і насамкінець це “люди простонародні”. В релігійних питаннях С. Яворський захищаючи церкву обґрунтував її владу в духовному житті суспільства, відкрито виступав проти заходів держави щодо обмеження церковного впливу у суспільному житті, підпорядкування церковних справ світській владі. Він доводив, що “царі більше панують над тілом, ніж над душами людськими. А духовна влада більше піклується душами, ніж тілами”.

Одним з найвідоміших діячів Києво – Могилянської академії був Феофан Прокопович (1681 – 1736), який по праву вважався одним з найосвіченіших політичних та церковних діячів Російської імперії. Автор політико–теоретичних трактатів, “Правда волі монаршої”, “Слово про владу і честь царську” (1718), “Духовний регламент”(1720) та інших. Найвагомішим його внеском у розвиток тогочасної політичної думки є розробка концепції освіченого абсолютизму. Ф. Прокопович виходячи з того, що існує три форми державного управління: демократія, аристократія та монархія, найкращою з яких на його думку є монархія. Монархія відповідає людській природі, бо так само як батьки піклуються про дітей, так само монарх піклується про своїх підданих. Для охорони добра та інших природних законів потрібна сила, якою і є державна влада, яка виникає в результаті передання народом – шляхом договору своєї волі монарху. А народна воля випливає з волі Бога. Таким чином влада монарха є абсолютною. В свою чергу верховна влада повинна дбати про добробут народу, мир, безпеку держави, внутрішній порядок, правосуддя, освіту. Монарх як носій верховної влади діє лише відповідно до природних законів, стоїть над усіма громадянськими законами, а всі його дії, що спрямовані на загальнонародну користь виправдовуються.

Підходячи до проблеми вирішення співвідношення світської й духовної влади Ф. Прокопович підтримував Петра І, тому і ним було підтримано ідею підпорядкування духовної влади світській, церкви – державі, активно виступав проти зверхності та автономії влади церкви над державою. Водночас освіта й розвиток науки ним розглядались як основа історичного прогресу, джерело сили держави й добробуту народу.

В свою чергу видатний український мандрівний філософ – гуманіст Григорій Сковорода (1722 – 1794) в своїй праці “Сад божественних пісень” виступав проти монархічної форми державного правління, його ідеалом була республіканська форма державного правління, а основою держави він вважав закон.

Політична думка України в ХVI – XVIII ст. розвивалася в контексті тогочасної західноєвропейської політичної ідеї. На Україні в означений період часу значного поширення набули ідеї суспільного договору, природного права, конституціоналізму. Важливу роль в формуванні політичних ідей та поглядів тогочасного українського суспільства відіграли також і вчення про освічений абсолютизм, поширювані діячами Києво – Могилянської академії.