Практичне заняття № 3

Тема: Система консонантизму в українській мові.

План

1. Класифікація приголосних за участю голосу і шуму;

2. Класифікація приголосних за способом творення;

3. М’які і тверді приголосні в українській мові;

4. Чергування у з в, і з й.

5. Співвідношенні: звук – буква (графема), звук – фонема.

6. Основи фонетичної транскрипції.

Рекомендована література

1. Булаховській Л. А. Деякі особливості українського консонантизму // Вибрані праці в 5- и томах. – Т. 2. – К.: Наук.думка, 1981 – C. 262-271.

2. Брахнов В. М. Явища асиміляції в консонантизмі української мови. – К.: Наук. думка, 1970. – 102с.

3. Жовтобрюх М. А., Кулик Б. М. Курс сучасної української літературної мови. – К.: Вища шк., 1972. – 402 с.

4. Тоцька Н. І. Сучасна українська літературна мова: Фонетика, орфоепія, графіка, орфографія. – К.: Вища шк., 1981. – 183 с.

5. Ющук І. П. Українська мова. – К.: Либідь, 2004. – С. 59- 148.

Матеріали для підготовки до заняття

Система українського консонантизму (система приголосних) В українській літературній мові виділяють 32 звуки на позначення приголосних. Ознаками, що розрізняють українські приголосні є: участь голосу і шуму при творенні звука; місце творення(або дія активного мовного органа при творенні звука); спосіб творення; твердість/м’якість.

За участю голосу і шуму приголосні поділяються на сонорні та шумні. Сонорними є звуки при творенні яких голос переважає над шумом:

[ л, р, м, н, в, й, р′, л′, н′ ]

Решта приголосних звуків належить до шумних, тобто до таких, що артикулюються з перевагою шуму над голосом. У свою чергу шумні поділяються на дзвінкі та глухі. Дзвінкими називаються приголосні, що творяться на основі голосу і шуму, але шум при цьому переважає над голосом. Глухими називаються такі приголосні звуки , артикуляція яких здійснюється без участі голосу. Майже всі дзвінкі та глухі приголосні утворюють корелятивні пари:

Дзвінкі: [б], [д], [д′], [ґ], [г], [ з], [з′], [ж], [дж], [дз], [дз′]

Глухі : [п], [д], [т′], [к], [х], [ с], [с′], [ш], [ч], [ц], [ ц′], [ф]

Серед наведених звуків лише звук [ф] залишився без кореляційної пари, що можна легко пояснити його пізнішим запозиченням та адаптацією до української системи консонантизму. Первинно при засвоєнні слів іншомовного походження в українську мову давньоруського чи староукраїнського періоду її історії (чи ще в набагато більше віддалені часи, коли йдеться не про мову, а про протоукраїнські говори) активно використовувалося явище субституції – заміни неіснуючого у мовній системі звука на схожий на нього, чи навіть на сполучення звуків, таке явище ми можемо спостерігати у ряді слів грпецького та латинського походження, наприклад, початковий звук [п] у слові грецького походження “парус” у середньогрецькому аналозі має звук [φ], подібний випадок субституції спостерігаємо в адаптованому до українського консонантизму імені Пилип тощо.

За місцем творення в українській мові розрізняються такі групи приголосних:

Губні – при їх творенні активним мовним органом є губи – [б], [п], [в], [м], [ф].

Язикові – передньоязикові, середньоязикові, задньоязикові.

До передньоязикових приголосних належать зубні( пасивним мовним органом є зуби ) – [д], [д′] ,[т], [т′], [з], [з′], [с], [с′],[ц], [ц′], [дз], [дз′] та альвеолярні ( пасивним мовним органом є тверде піднебіння ) – [ж],[ш], [дж ]

[ ч ], [ р ], [ р′ ], [ л ], [ л′ ], [ н ], [ н′ ]. До середньоязикових приголосних належить

[ й ]. При утворенні задньоязикових приголосних – [ ґ ],[ к ], [ х ] – задня частина язика змикається з м’яким піднебінням.

При творенні гортанного звука [г] перепона при проходженні видихуваного повітря утворюється в горлі.

За способом творення українські приголосні поділяються на :

– проривні (вибухові) [ б ], [ п ], [ д ], [ д′ ], [ т ], [ т′ ], [ ґ ], [ к ];

– щілинні (фрикативні) [ в ], [ ф ], [ з ], [ з′ ], [ с ], [ с′ ], [ ж ], [ ш ], [ й ], [ г ], [ х ];

– африкати (злиті) [ дж ], [ дз ], [ дз′ ], [ ц ] [ ц′ ] [ ч ];

– зімкнено- проривні – носові [ м ], [ н ], [ н′ ];

– зубно-бокові [ л ], [ л′ ];

– вібранти (дрижачі)- [ р ], [ р′ ].

Серед щілинних та африкатів за акустичними особливостями виділяються шиплячі [ ж ], [ ш ] [ дж ] [ ч ] та свистячі. [ з ], [ з′ ], [ с ], [ с′ ], [ дз ], [ дз′ ] [ ц ],

[ ц′ ].

Більшість українських приголосних утворюють кореляційні пари за ознакою твердість/ м’якість: [ д ] – [ д′ ], [ т ] – [ т′ ], [ з ] – [ з′ ], [ с ] – [ с′ ], [ ц ] – [ ц′ ], [ л ] – [ л′ ], [н ] – [ н′ ], [ дз ] – [ дз′]. ( Автори деяких підручників наполягають на тому, що в українській мові є лише один м’який звук – [ й ], оскільки він утворюється підняттям середньої спинки язика до твердого піднебіння, решта – пом’якшені, але оскільки йдеться про м’якість – твердість як основу смислорозрізнення, стійку корелятивну ознаку, варто уникати вживати цього поняття, коли йдеться не про акомодаційні чи асимілятивні процеси, а про м’які приголосні. Наприклад у словах [ син ] – [ синь′] розрізнення смислу можливе за рахунок вживання звуків, які відрізняються лише однією ознакою – твердість – м’якість [ н ] [ н′ ]. У свою чергу “м’якість” звука [й] не має опозиції до твердості і не відіграє для формування одиниць вищого порядку на даному етапі розвитку мови ніякого значення.

Ряд звуків української мови може пом’якшуватися (у першу чергу це стосується шиплячих та губних, але найчастіше вони артикулюються твердо). Пом’якшеними (напівпом’якшеними) є, наприклад, губні приголосні у позиції перд звуком [ і ] у словах : [ п’івен′], [в’інок], [ф’іртка] [м’істо]; шиплячі в кінці основи іменників третьої відміни однини в орудному відмінку [п′іч’ч’у], [с′іч’ч’у], чи іменники м’якої групи середнього роду другої відміни однини в називному відмінку [зб’іж’ж’а]. Відхиленням від усталеної норми літературної вимови є як занадто м’яка артикуляція шиплячих приголосних, що спостерігається не лише у вказаних випадках, але часто має характер тенденції в деяких говірках південно-східного діалекту української мови, так і занадто тверда, яка часто спостерігається у південно-західних говірках. Як правило не пом’якшуються також українські задньоязикові та глотковий. Занадто м’яка їх артикуляція, що спостерігається в ряді північних говірок є відхиленням від літературної норми , наприклад, у таких словах [ к’ійев], [к’ігот′], [г’ікат′].

Фонема. Звуки мови є матеріальним втіленням фонем. Під поняттям фонеми розуміють – мінімальну звукову одиницю мови, яка служить для розрізнення та розпізнавання мовних одиниць вищого порядку – морфем та слів. Різниця між звуком та фонемою полягає у тому, що фонема – явище соціальне, а звук – індивідуальне, фонема – одиниця мови, а звук – мовлення, фонема – абстрактна одиниця, а звук – конкретна, фонема – величина стала, а звук – залежна. Таким чином, ідеальне відтворення ідеального звука в ізольованій позиції буде відповідати фонемі, при цьому абстрагуються і від індивідуального відтворення звуків, і від позиції у слові та звукового оточення.

Позиційне чергування. В українській мові поширене позиційне чергування звуків [у] та [в], що може відбуватися, фіксуючись на письмі, при цьому не змінюючи значення слова, наприклад у словах: упасти- впасти, увесь- ввесь, удар – вдар ( дієслова), уночі – вночі, учений- вчений тощо.Використання того чи того звука викликане законами евфонії (милозвучного, гармонійного звучання) української мови. Як правило, літера у вживається на початку речення, коли виступає в якості прийменника, коли далі йде приголосний ( У нашому місті вже розпочалася весна). Між приголосними( Помилились у розрахунках). Завжди перед літерами в, ф та буквосполученнями льв, св, тв, хв (У Львові, у святковому одязі, у стверділу структуру, уклався у хвилину).

Літера в вживається на початку речення перед голосним ( В одязі новому зелена калина), між голосними ( По обіді будемо в Одесі ), після голосного перед наступним приголосним, окрім випадків зазначених раніше ( І чуєм Бога в небесах).

У ряді випадків чергування в, у неприпустиме: а) у словах, де чергування може змінити значення (уклад – вклад, вряд – уряд, вправа – управа, вступ – уступ тощо); б) у словах, що вживаються лише з у (указ, удар, узбережжя увага тощо( також в похідних словах)); б) у словах , що вживаються лише з в (взаємність, владарювати (та в похідних)); в) у словах іншомовного походження ( утопія, ультиматум, увертюра); г) у власних назвах (Умань, Ужгород, Врубель, Вдовиченко, Удовенко) – виняток становлять окремі слова, наприклад: Україна – Вкраїна ( остання форма стилістично маркована і зустрічається лише в розмовному та художньому стилі).

Окрім вказаного чергування є ще одне, пов’язане з вимогами евфонії – це чергування й та і .Вказане чергування можливе лише у випадках, коли не змінюється значення слова: іти – йти, ішлося – йшлося, імовірно – ймовірно тощо. Як правило і пишеться на початку речення (І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм...); між двома приголосними та після паузи після голосного перед наступним приголосним ( Все йде, все минає – і краю немає). Літера й вживається між голосними (Оце й усе, що в нас було), після голосного перед приголосним( Його ймення мені не відоме ).

Слід зауважити, що й, і не замінюються ще в ряді випадків: а) коли і виступає сполучником при зіставленні понять : “Кров і плоть”, “Людина і зброя”; б) перед словами, що розпочинаються на й, є, ї, ю, я: Іван і Ярина – молоде подружжя. Уночі і їхати будемо. Візьми і яблук на дорогу.

Найбільш поширені чергування приголосних пов’язані з давніми історичними процесами – перехідними пом’якшенням задньоязикових, викликаним голосними переднього ряду та впливом постконсонантного *j на приголосні, найчастіше останнє чергування спостерігається при словозміні дієслів: ходити – ходжу ( д// дж), косити – кошу ( с// ш), ловити – ловлю ( в// в’л), ганити – ганю (н // н′), творити – творю(р // р′), любити – люблю( б // б’л), кропити – кроплю( п // п’л); при словотворенні: сухий - сушити –сушу( х// ш), зволожити – волога( г//ж); колихати – колишу( х//ш), стихати – тиша( х//ш) тощо, голодити – зпгорожа ( д// ж). З палаталізаціями задньоязикових пов’язані чергування в основах іменників при словозміні та словотворенні: нога – на нозі – ніжка ( г// ж//з′), рука – у руці – ручка ( к//ч//ц′), вухо – у вусі – вушко ( с′// х//ш) тощо. Інколи подібні чергування ускладнювались додатковими фонетичними процесами ( асимілятивно-дисимілятивного характеру) і виходили за межі простого чергування двох приголосних. Подібне спостерігається при чергуванні в основах слів ( в основному це спостерігається при утворенні першої особи однини дієслів теперішнього часу : любити – люблю), що закінчуються на губний приголосний і чергуються з групою “губний + епентетичний л”. Приклад ще одного чергування, що викликане впливом давнього постконсонантного *j : виїздити – виїжджати, виск – вищати, тріск – тріщати.

Спрощення у групах приголосних. Спрощення в групах приголосних викликане процесом занепаду редукованих, коли поруч розпочали вимовлятися приголосні важкі для взаємної артикуляції. В одних випадках розв’язання утруднень при артикуляції викликало асимілятивно-дисимілятивний процес (наприклад, у словах хто, бджола, мірошник тощо) в інших – зникнення одного з фонетичних компонентів, найчастіше таким “втраченим” був вибуховий приголосний( процес знайшов відображення в орфографії ). Так, наслідки змін ми спостерігаємо у словах з такими групами приголосних:

ждн - жн	тиждень	тижневий
здн - зн	виїздити	виїзний
стн – сн	якість	якісний
стл - сл	стелити	слати
стц – сц	містити	місце
рдц - рц	серденько	серце

Є й інші поодинокі випадки спрощення, наприклад у слові масло (порівняйте з “масний”) випадає л. При творенні дієслів із суфіксом –ну- в основах, що містять групи приголосних зкн, скн та закінчення -е, випадає компонент к: брязкіт – брязне, писк – писне.

Є група слів, де не відбувається спрощення. Їх необхідно запам’ятати:

Кістлявий, пестливий, хвастливий, шістнадцять, зап’ястя, хворостняк, шістсот, шістдесят, випускний, затискний, тоскно.

Не відбуваються спрощення у словах іншомовного походження, що містять в основі компоненти типу стн, стс, тст: баласт – баластний, форпост – форпостний, студент – студенство, парламент – парламентський, пацифіст – пацифістський.

Не відбуваються спрощення у групах приголосних стц, стч : невістка – невістчин, артистка – артистичний, хустка – у хустці.